— Засиплеш пороху понад мірку, може розірвати рушницю, — застеріг він.
Надвечір того ж дня моя мати пішла в гості до Сах-кві-ах-кі, а батько забарився в білих людей. Ми з Нітакі лишилися у вігвамі самі. Сестра робила з кінського волосу голову для нової ляльки, а я тішився рушницею, тримаючи її на колінах. Та мені не сиділо-ся, надто кортіло вистрелити з неї, підбити якогось звіра.
— Нітакі! — не втерпів я. — Ходімо на полювання!
Сестра, прихопивши свої ляльки, подалася зі мною до лісу.
Ми пішли аж на край долини й зачаїлися в густому верболозі, що вкривав берег Великої річки. Кроків за десять од нас була звірина стежка, що вела з плоскогір’я в долину, а далі — через ліс, до води. Я був певен, Що цією стежкою йтимуть сьогодні звірі на водопій.
Раптом Нітакі штовхнула мене ліктем.
— Чув? — прошепотіла вона.
— Ні.
— У лісі тріснула гілка.
Мені стало соромно: який же з мене мисливець, коли я нічого не почув. Я напружив слух, але ніщо не порушувало тиші. Не почули ми, а тільки побачили, як на стежці з’явився великий лось з новими, ще куцими ріжками. Шерсть на ньому облізла, а нова ще не виросла. Він був худий, аж світив ребрами, але в місяць Нової Трави всі звірі худі.
О, як я хвилювався! Нітакі теж хвилювалася не менше, вона притулилася до мене і вся тремтіла. Ми дивилися, пороззявлявши роти, на лося, що наближався до нас. Серце в мене так калатало, що я ледве звів рушницю. Чомусь ніяк не міг прицілитися…
Затамувавши подих, я міцніше стис рушницю, прицілився і спустив курок. Порох зашипів, спалахнув, із цівки вихопився чорний дим, і загримів постріл. Лось високо підстрибнув, рвонув уперед і кинувся до річки, а ми з Нітакі помчали за ним. Сестра розгубила всі свої ляльки, а я від хвилювання забув про основне правило мисливця: спочатку заряди рушницю, а потім уже виходь із схованки.
Одначе цього разу не було потреби знову заряджати рушницю. Я поклав її на землю.
Смертельно поранений лось кількома стрибками подолав піщаний берег і шубовснув у воду, здійнявши бризки. Ми з Нітакі також кинулися за ним у річку і вхопили його за задні ноги. Спробували тягти лося на берег, але бракувало сили. Та все-таки нам вдалося витягти його на мілину. Нітакі, стоячи по пояс у воді, обняла мене й цмокнула в щоку.
— Наш годувальник! — сказала вона мені й ще раз цмокнула, а я запишався своїм подвигом.
Ножа в нас не було, і ми не змогли оббілувати лося. Мокрі з голови до ніг, побігли ми додому і зустріли батька і Кі-пу, які, зачувши постріл, поспішили до річки. Ми показали їм нашу здобич. Батько, здираючи шкуру з лося, похвалив мене за влучний постріл і заразом висварив за те, що відлучився без дозволу.
— Довкола бродить багато військових загонів, — застеріг він, — дітям небезпечно залишати табір.
Так я уперше в житті вистрілив з рушниці, і перша моя куля влучила в ціль.
Ми й далі ловили бобрів, бо батькові дуже хотілося мати гарне шкіряне сідло. Кі-па сказав, що подарує йому сідло, якщо мій батько піде до пікуні і вмовить їх не торгувати з Червоними Куртками на півночі, а приходити з бобровими шкурками та іншим хутром до форту Довгих Ножів. Мій батько, звичайно, не пристав на це, і розповів, чому він покинув рідний табір назавжди.
Кі-па уважно подивився на нього, а потім похитав головою і сказав на мигах:
— Ти зробив велику помилку! Погаси гнів у серці й вернися до свого народу. Так, вони тебе покарали, але ж ти сам накликав на себе кару. Ти порушив правила полювання.
— Як вони тільки посміли мене покарати! — відповів на мигах батько. Він так швидко перебирав руками, що важко було його зрозуміти. — Я ділився здобиччю з вдовами і сиротами. Я не пасував перед ворогом і першим кидався в бій.
— Саме тому ти перший мусив би скоритися закону, який придумали мудрі пращури, — мовив Кі-па.
Батько нічого на це не відповів. Він щільніше загорнувся в ковдру і вийшов. Кілька днів він майже не розмовляв з нами. Коли гнів минув, мати знову нагадала йому, що я повинен почати священний піст, аби знайти свого таємного помічника. Він погодився з нею, і всі ми вийшли з табору й почали видивлятися зручне місце для мого посту.
Ми оглянули долини Великої річки та Мараясу, але нічого підходящого не знайшли. Коли ми поверталися долиною річки Мараяс до табору, батько сказав, що я можу провести піст на дереві, але для цього слід спорудити поміст. Матері це не сподобалося.
— Схоже на те, наче ми його ховаємо, — сказала вона.
Тобі відомо, сину мій, що наш народ не закопує мерців у землю, а кладе їх на помости у гіллі дерев.
— Так буде навіть краще, — озвався батько. — Щоб знайти свого таємного помічника, доводиться мати справу з потойбічним світом, із самою смертю. Саме тоді, коли тіло на якийсь час наче мертвіє, а тінь блукає… Нехай він постує на дереві.
Невдовзі ми зупинили свій вибір на одному дереві. Це була стара тополя, її гілля сягало землі. Від табору вона росла далеко, сюди не долинало цюкання сокир білих людей, що працювали на галявині. Цілий день мама й сестра споруджували для мене поміст. Поміж двома товстими гілляками вони поклали міцні дрючки, застелили їх м’якими бізонячими шкурами, а вгорі над помостом напнули стару шкуру, що колись служила покриттям для вігвама — це був сховок від дощу і спеки.
Перед заходом сонця я виліз на поміст, загорнувся в ковдру і ліг, поклавши поряд рушницю.
— Благай помочі у всіх живих істот, що населяють землю, повітря і воду, — повчав мене батько. — Може, котрась із них погодиться стати твоїм таємним помічником. Я також за тебе молитимусь. Ех, жаль, що нема в мене священної люльки!
— Ми з Нітакі носитимемо тобі воду, — прощаючись, сказала мати.
Вони пішли, а я залишився самісінький на помості.
Споночіло. Я відчував голод, але сон не йшов до мене. Я думав про те, що ніколи тут не засну: все кругом було таке незвичне. Я завжди ночував у вігвамі, жодного разу не доводилося спати просто неба. З тривогою дослухався я до таємничих шерехів ночі.
У лісі кричали сови.
— О вухасті! — почав я благати їх. — Станьте котрась із вас моїм помічником.
У долині, на схилах, озвалися вовки, вирушаючи на нічні лови.
— О мудрі, непомильні мисливці, допоможіть мені! — прошепотів я. — Пожалійте мою тінь, яка бродитиме серед ночі, коли я спатиму!
Я благав помочі у птахів, що шугали довкола мене в темряві, у звірят, які шаруділи внизу в сухому листі, я благав, як радив батько, усіх живих істот, що населяли землю, повітря і воду, а потім намагався заснути, але мені не вдалося навіть склепити повік.
Олені, а може, лосі проходили попід кроною мого дерева. Часом котрийсь із звірів зупинявся і ласував молодим пагінням, що росло кругом тополі. Перегодя ще якийсь звір нечутно підійшов і став під моїм деревом. Він сопів, плямкав, і я зрозумів, що це ведмідь, може, навіть справжній великий ведмідь-грізлі. Але я не злякався. Грізлі, звичайно, кидаються на людей, та цьому мене не дістати. Тільки чорні ведмеді видираються на дерева, однак вони такі боягузи, що коли людина навіть поранить котрогось, не нападають, а тікають геть. І я знову почав молитися, благати допомоги у всіх живих істот. Та враз я урвав свою молитву й прислухався: до мене наближалися якісь інші нічні хижаки. їх було дуже багато: я почув човгання підошов. Аж ось вони зупинилися просто під моїм деревом, заговорили. Ні, це були не піку ні, не «черевані», не кроу. Я б упізнав їхню мову. «Це, очевидно, ассінібойни», — подумав я.
Хоч і наляканий, я нахилився за край помосту і став пильно вдивлятися в темряву.
Ніч була така темна, що я ледве розрізняв обриси людей. Та зрозумів одне: загін великий, чоловік сорок — п’ятдесят. Мені сподобалась мова нічних гостей, зовсім відмінна од грубої мови «череванів» та племен, що живуть по той бік Хребта Світу. Вона звучала м’яко, миролюбно, одначе я знав: наміри цих людей аж ніяк не миролюбні. Загін іде на війну: його розвідка натрапила на торговельний форт, помітила наш вігвам і табун — нам загрожує напад. Я знав, що повинен пробратися в табір раніше за ворогів і зчинити тривогу.
Час для мене наче спинився. Нарешті вороги рушили.
Коли їхні кроки затихли, я схопив рушницю, сплигнув із помосту й помчав додому. Щоб часом не стрітися з ворогами, я вибрав довший шлях — через хащі. Дарма, якщо вони раптом почують якийсь шум у лісі. Подумають, лось або олень тікає від них.
Я двічі падав, поки дістався до просіки, й невдовзі минув форт і велику загорожу, в якій стояли коні Кі-пи та наш табун. У білого торговця налічувалося зо два десятки коней, привезених із форту, що біля гирла річки Йєллоустон.
Його люди спали в закінченій кімнаті-крамниці. Я не розбудив їх, адже вони не зрозуміли б мене, і побіг просто до вігвама. За хвилю всі були на ногах.
— Сюди йде військовий загін… великий… здається, ассінібойни… — швидко сказав я.
— Мабуть, вони, — відповів батько. — Жінки, не галасувати! Лишайтеся тут, аж поки покличу. Я піду й збуджу Кі-пу.
Кі-па спав чутливим сном. Коли батько підійшов до вігвама і стиха покликав його, він одразу ж вийшов. Мови нашої він не розумів, а в темряві на мигах не поясниш, проте мій батько не розгубився. Поклавши на землю рушницю, він узяв Кі-пу за обидві руки і праву приклав йому до шиї, потім розпростав його руки й з’єднав пучки пальців, нарешті поклав ліву руку йому на груди і накрив її правою.