— Тепер нехай ідуть ассінібойни, — мовив мій батько. — Сподіваюсь, вони не баритимуться. От буде нам потіха!
Що й казати, батько любив воювати.
Стояли довго, прислухаючись, чи не йдуть вороги. Може, ассінібойни задумали вивести наших коней під покровом ночі, а може, чекали, коли зійде місяць. Збігло ще трохи часу, і ми переконалися, що вони чекали місяця. Коли Семеро показували нам половину ночі, ми помітили на сході блідий відблиск місяця, а невдовзі він яскраво осяяв усю галявину.
Нарешті показались вороги. Ми сподівалися, що вони виступлять із долини, але ассінібойни підповзали з боку річки. їх помітив білий робітник і тихенько свиснув нам. Ми розмістилися уздовж південної стіни й не спускали очей із галявини. Ворогів було восьмеро. Я шепнув батькові, що всього у загоні сорок, а може, п’ятдесят воїнів. Батько на мигах показав це Кі-пі. Начальник форту звелів усім не стріляти доти, доки він не подасть сигналу.
Ближче й ближче підповзали ассінібойни, і нарешті ми змогли їх добре розгледіти. Вони були закутані шкіряними ковдрами, підперезані поясами. Кожен тримав у зубах лук, а за спиною в сагайдаку стирчали стріли. Вороги не мали рушниць.
Невдовзі вони розділилися: четверо повернуло на захід, четверо на схід. Та купка, яку нам було видно, пройшла кроків за п’ятдесят од нашої кімнати. Біля задньої стіни загорожі вона зустрілася з другою купкою.
Ми бачили, як воїни видерлися на частокіл і дивилися вниз. Потім вони почали шукати входу до загорожі. Він був якраз проти нашої кімнати. Оглянувши західну стіну загорожі, воїни подалися в наш бік.
Несподівано в гаю, де стояли вігвами, пролунали постріли, переможні вигуки. Ми знали, що це означало: вороги оточили наші житла і, гадаючи, що ми там спимо, розстріляли їх з рушниць і луків.
Восьмеро воїнів біля загорожі, зачувши постріли та крики, на мить застигли в нерішучості. І саме тоді один із білих вистрілив, не діждавшись сигналу. Згодом він признався, що це сталося випадково. Ми й собі почали стріляти, звичайно, слідом за Кі-пою. Спалах пороху осліпив нас, і ми втратили ціль.
Чи повіриш, мій сину! Коли розсіявся дим, ми побачили, що вбито тільки одного ворога, решта кинулись тікати до річки. Правда, декому не судилося туди добігти.
Білі, що розмістилися в західній кімнаті, вискочили надвір і почали стріляти по втікачах. Було в них шість рушниць, а вбили вони трьох ассінібойнів. Тим часом ми перезарядили рушниці й також вибігли на галявину, але спізнилися: четверо воїнів, що залишилися живими, стрибнули в річку.
У гаю, звідки долинали вигуки й постріли, затихло все, коли загриміли наші рушниці. Кругом запала тиша. Мій батько протяжно вигукнув чотири рази і голосно затяг пісню переможця.
— Нехай знають, на кого вони посміли напасти! — сказав він до мене.
До ранку ми залишалися у форті, жоден навіть не склепив повік, проте ассінібойни більше нас не турбували. Коли почало світати, Кі-па звелів повкидати вбитих у річку.
Всі харчі білих і наші припаси зберігалися у вігвамах. Лишивши двох робітників стерегти коней, ми всі подалися до табору, йшли поволі, але, перш ніж увійти в табір, ми оточили гайок.
Ассінібойнів, звісно, там не було. Обидва вігвами справили жахливе враження. Шкіряні покрови були зрешечені стрілами та кулями. Наші ложа із звіриних шкур були густо втикані стрілами, їх було як голок на дикобразі. Проте речей ніхто не торкався. Либонь, ассінібойни не встигли зайти у вігвами. Переконавшись, що ворогів поблизу нема, батько послав мене по матір, сестру та Сах-кві-ах-кі.
Жінки зготували сніданок, а потім Кі-па з дружиною переселилися у форт, перенісши туди своє Майно. Ми розіпнули свій вігвам під самою загорожею. А коней більше не виводили на рівнину, випасали їх на узліссі.
Коли у форті почали потрохи забувати про нічну пригоду, мій батько поринув у зажуру. Він заборонив мені далі постувати.
— Наш син не діждеться таємного помічника, скільки б не провів часу на дереві, — сказав він матері. — Боги розгнівались на мене через те, що я втратив Люльку Грому. Без люльки я не зможу допомогти синові молитвою!
Кілька днів ми не йшли до наших пасток. Коли переконалися, що ворожий загін покинув ці краї, тоді й поїхали до річки. Спіймані бобри вже почали розкладатися. Ми знову поставили пастки і вирушили на полювання. Батько невдовзі вбив молодого бізона. Він швидко наздогнав його на своєму меткому скакуні і влучив у нього першою ж стрілою. Ти знаєш, що мій батько досвідчений мисливець і ніколи не повертався додому без здобичі.
Пам’ятаючи, що до рідного племені нема вороття, ми — мати, сестра і я — з радістю оселилися б поблизу форту. Проте батько нудьгував: з білими його ніщо не єднало. І втрата люльки не давала йому спокою. Та й ми всі повірили в те, що ця втрата провіщає нам багато горя.
Нарешті настав день, коли ми мали достатньо бобрових шкурок, щоб купити сідло. Батько відніс Кі-пі двадцять три шкурки і виміняв їх на сідло й трохи речей для мами та сестри. Наступного ранку ми хотіли покинути форт і прямувати до табору «череванів».
Довідавшись про це, Кі-па вручив нам подарунки, деякі з них він просив передати вождям племені «череванів».
— Скажіть їм, що я залишуся тут надовго. Нехай приносять боброві шкурки і торгують зі мною.
Весь день мій батько сяяв од щастя. Кі-па дав йому новий талісман, що дарує вогонь. Це був кругленький, плескатий, прозорий, як лід, камінець, який володів священною таємничою силою. Якщо сонячного дня потримати його над жмутком сухої трави чи листя, то він притягне вогонь від Бога-Сонця і запалить ту траву. Ми всі погодилися, що цей талісман могутніший за Люльку Грому.
Завдяки йому наступного ранку ми з легким серцем вирушили в дорогу. І нічого лихого з нами не скоїлося. Надвечір другого дня ми натрапили на табір «череванів», розташований на березі Малої — або, як називаєте її ви, білі, Молочної — річки, на північ од відрогів гір Ведмежа Лапа. Ми в’їхали в табір, і нам показали дорогу до вігвама Короткого Лука, вождя племені і близького батькового друга.
Проте звістка про наш приїзд випередила нас. Ми під’їхали до вігвама, позлазили з коней. Мій батько відхилив запону на вході, та несподівано з-за вігвама підкрався вождь і, обійнявши батька, вигукнув:
— Я побачив тебе раніше, ніж ти мене. Дарую тобі трьох коней.
Такий був звичай у ті далекі часи. Хто перший побачить друга після довгої розлуки, той вручає подарунки. Батькові стало трохи прикро, що не він обдарує друга, але теплій зустрічі батько щиро зрадів.
— Мій вігвам — твій вігвам. Заходь, відпочинь, не відмовся від частування, — сказав Короткий Лук.
У цю мить із вігвама вийшли жінки, привіталися з моєю матір’ю та сестрою, почали знімати з коней наші пожитки. Потім допомогли мамі розіпнути вігвам, а я погнав коней на пашу, стриножив ватажків табуна і повернувся в табір.
Наш вігвам стояв уже готовий, постелі були розкладені, все лежало на своїх місцях. Батько, мати і моя сестра гостювали в Короткого Лука. Я приєднався до них, жінки подали мені на тарілці великий шматок м’яса.
Короткий Лук був високий на зріст, вродливий, мав добре серце і вражав усіх своєю хоробрістю… Через те його обрали вождем племені. Крім цього, він володів могутнім талісманом — священним вогнем блискавки. Я знаю історію того талісмана. Давно те було. Одного разу батько його батька пішов на полювання. В своєму сагайдаку він мав лише три стріли. Хоча в лісі водилося немало дичини, мисливцеві не щастило. Після довгих блукань він нарешті побачив здалеку великого оленя. Спустив тятиву, але промазав, а крем’яний наконечник стріли розбився об скелю. Він підкрався ближче до звіра, вистрілив і знову не влучив, проте ніде не міг знайти своєї другої стріли. Мисливець пішов далі. Олені не підпускали його близько й тікали в хащі раніше, ніж він прицілювався. У нього лишилася тільки одна стріла, і він не хотів ризикувати.
Та ось перед заходом сонця він побачив молодого оленя, що стояв на високій кручі, і почав підкрадатися до нього. Це був для мисливця останній шанс. Він уже підійшов дуже близько, проте олень спокійно поскубував траву, не відчуваючи лиха. Мисливець прицілився і пустив стрілу. Вона задзижчала, пролетіла над спиною оленя і впала в річку.
Тоді мисливець сказав собі:
— Я — добрий стрілець, та сьогодні тричі схибив і загубив усі три стріли. Це віщує для мене щось лихе. Піду-но я мерщій додому.
Він повернув назад і заквапився чимдуж, інколи навіть біг, і все-таки ніч настигла його далеко від табору. Чорні грозові хмари затягли небо. Він нічого не бачив за крок перед собою, спотикався, падав і ледве не зірвався з кручі. Тоді мисливець вирішив чекати ранку. З витягнутими вперед руками він ступив ще кілька кроків і, намацавши стовбур великої тополі, сів під ним…
Невдовзі почалась гроза: миготіли блискавки, завивав вітер, але дощ тільки накрапав. Мисливець помолився богам, щоб захистили його від негоди і нічних привидів. Раптом за кілька кроків від нього блискавка вдарила в старе сухе дерево. З оглушливим тріском упало воно на землю, трощачи гілля сусідніх дерев. І загорілася на ньому кора. Спочатку з’явилася тільки маленька іскорка, яка щомиті більшала, яскравішала, і невдовзі весь стовбур був охоплений полум’ям, яке осяяло галявину, і мисливець побачив мертвого оленя — великого самця, що лежав біля палаючого дерева. Він дуже здивувався: хто вбив оленя і чому його досі не зжерли ведмеді чи вовки?
І нарешті линув дощ, холодний, пронизливий, змочивши мисливця до нитки. А вогонь поступово пожирав суху кору розщепленого дерева. Блискавка — страшна, смертельна зброя Птаха Грому — запалила цей вогонь, наближатися до якого надто небезпечно.
Проте мисливець був дуже хоробрий. Його шкіряне покривало геть промокло, і він, тремтячи від холоду, сказав собі:
— Візьму я трохи цього вогню і розведу велике багаття, щоб зігрітися.
І він помолився богам грому, щоб захистили його, і пішов до дерева, щоб відламати шматочок палаючої кори. Проходячи повз оленя, він спинився. Очі тварини були широко розплющені, йому здалося, що вона ще дихає. Мисливець нахилився й торкнувся тіла: воно було тепле та м’яке.
І враз він усе збагнув: боги, Птах Грому пожаліли його. Вони бачили, що він загубив три стріли, і запалили цей вогонь, убили оленя, щоб він угамував голод. І страх покинув мисливця. Сміливо підійшов він до палаючого дерева, взяв вогню і розвів неподалік велике багаття. Крем’яним ножем відтяв шматок м’яса з оленячої туші, спік його на жару і з’їв. Потім сів під тополею і став грітися біля вогнища.
Гроза незабаром минула. Засяяли на небі зорі, зійшов місяць, але мисливець нічого не бачив, бо спав. А його тінь тим часом блукала по землі, зустріла Птаха Грому, який наказав берегти вогонь блискавки, — той вогонь принесе довге і щасливе життя.
На світанку мисливець прокинувся й пригадав свій сон і наказ Птаха Грому. Він зробив із глини горнятко, поклав у нього шматочок трухлявої деревини і жевріючу вуглинку. Потім накрив горнятко глиняною кришечкою, але спершу пробив у ній маленьку дірку, щоб вогонь дихав. Сину мій, вогонь, як і людина, вмирав, коли йому нічим дихати.
Поніс мисливець той вогонь блискавки додому.
Коли він увійшов у своє житло, то звелів дружині погасити старе багаття і розвести нове й подав їй горнятко із жаром. Відтоді священний вогонь ніколи не гаснув у вігвамі. На ніч його пригортали золою, а коли плем’я кочувало, вогонь несли у глиняному горщику. Його передавали від батька до сина, і весь рід жив заможно та щасливо. І досі горить вогонь блискавки у вігвамі сина Короткого Лука.
Тепер ти знаєш історію того вогню, біля якого ми сиділи в таборі «череванів». І невдовзі ти зрозумієш, чому я розповів тобі про нього.
— Які вісті ти приніс мені? — спитав Короткий Лук, простягнувши батькові запалену люльку.