— Дивіться! Дивіться! Вона піднімається! Вона несе наші молитви в голубе небо! — вигукував шаман, і всі люди раділи.
Обрядовий танок, співи глибоко вразили мене. Мені ще дужче захотілося здобути право вільно заходити до ківи і брати участь у священних ритуалах. Але раптом мене вразила думка: що, коли боги не зласкавляться наді мною, вродженим навахом?
Коли завершилося свято, я виповів Насітімі свої страхи. Він узяв мене за руку, погукав брата і повів обох до старого Касика Літа. Йому Насітіма переказав мої слова. Касик лагідно поглянув на нас, поплескав мене по плечу і промовив:
— Насітіма усиновив вас. Ви тепер тева, діти Насітіми і Келемани. Роби добро, чини завжди по справедливості і Ті, Що Нагорі будуть ласкаві до тебе, як до інших тева, аж поки насамкінець дадуть тобі спочив у милому потойбіччі.
Його слова мене ощасливили. Я щодуху помчав додому і розповів про все Келемані. Сльози забриніли в неї на очах. Вона поцілувала мене і тремтячим голосом сказала:
— Звісно, ти і Самотній Шпиль — діти тева! Я виховала вас справжніми тева! І Ті, Що Нагорі сприятимуть вам у всіх ваших добрих ділах.
— Понад усе мені хочеться відвідувати ківу, збагнути, розуміти обряди і брати участь у всіх дійствах воїнів і мудреців! — вигукнув я.
Насітіма, який щойно зайшов до кімнати, почув мої слова.
— Твоє бажання справдиться, коли ти ввійдеш у товариство воїнів, — сказав він.
— Добре! Мій батько був великим воїном, і я стану великим воїном 1
— Але таким, що не грабує і не вбиває інших індіанців. Воїни тева воюють тільки з тими, хто їх кривдить.
Його слова вразили мене і поламали всі мої плани. Я ж бо мріяв стати великим воїном і чинити набіги на команчів, кайова та інші племена.
— Добре, я буду воїном тева. Та коли ж я маю почати?
— Почекай ще кілька зим, — відповів він, і я мусив тим задовольнитись.
У наше пуебло часто навідувалися індіанці з Намбе, Тесукве, Похоакве та інших сіл тева. Ми дізналися, що кілька воїнів із цих пуебло пішли на полювання й додому не повернулися, а також зникли дві жінки із Намбе і одна з Тесукве. Тева вважали, що їх убили навахи, які помщалися за страшну поразку минулого року. Невеличкі загони навахів шастали поблизу пуебло, чигаючи на індіанців тева. Мисливці не зважувалися заходити далеко в гори; ось чому в селах бракувало м’яса, скінчилися запаси орлиного пуху для молитовних паличок.
Ці чутки несли мені і Самотньому Шпилеві неприємності. Чоловіки та жінки стали скоса поглядати на нас, а один індіанець із сусіднього села мовив Насітімі:
— Ти повинен убити, а не годувати цих цуценят-навахів.
Ці слова почула Келемана. Вона підбігла до нього і, сварячись пальцем, вигукнула:
— Не смій кривдити моїх хлопчиків! Вони такі ж славні тева, як і твої діти. Не пхай свого носа, куди не слід і ушивайся з мого дому!
Індіанець вирішив, що вона наміряється його вдарити, позадкував і вийшов з кімнати. Коли він спускався на майдан, діти, що гралися з нами на даху, передражнили його і посміялися, але нам із братом було не смішно.
— Не зважайте на його слова, — заспокоїв Насітіма. — Робіть так, як радить вам ваша мати і я, і колись він хвалитиме вас, а не лаятиме.
Влітку і я, і Самотній Шпиль багато працювали, навчилися копати землю, сіяти, саджати, збирати врожай. Коли настала осінь, ми навозили дров на зиму. Минула зима, і ми перші у всьому пуебло вийшли на роботу в поле й почали готувати грунт до сівби. Промайнуло ще кілька років, а ми з Самотнім Шпилем росли, працювали, гралися, переймаючи звичаї тева. Люди з інших пуебло, як і досі, дивилися на нас неприязно. Дехто з нашого пуебло наслідував їх. Це були переважно члени кланів Людей Зими. Від Чоромани ми довідалися, що мати Оготи поширює про нас безглузді чутки, вірячи в ті брехні, які, безсумнівно, розказував їй син.
Влітку, відразу після сівби, як мені повернуло на сімнадцяте літо, два чоловіки з клану Людей Зими пішли в гори на полювання і назад не вернулися. На розшуки вирушив численний загін. У лісі було знайдено їхні тіла. Хтось зняв з убитих скальпи, забрав зброю і одяг. Воїни повернулися в пуебло і розповіли про все, що бачили. Сумнівів не залишилося в жодного — мисливців убили навахи.
Мати Оготи почала нашіптувати своїм сусідкам, що Самотній Шпиль і я таємно підтримуємо зв’язки з бродячими загонами нашого племені, передаємо їм різні відомості і разом з ними обмірковуємо план нападу на пуебло. Всі Люди Літа і майже всі Люди Зими сміялися з тих чуток, але дехто вірив їм або вдавав, що вірить. Серед тих, хто вимагав нашої смерті або вигнання з пуебло, був Тетя (Білий Ведмідь), вождь клану Па (Вогню), Оготин дядько. Я знав, що він зненавидів нас відтоді, як я ударив Оготу. Це був наш небезпечний ворог, я не мав сумніву, що він колись при нагоді помститься нам.
Йшов сьомий рік нашого життя в Поквоге. Влітку помер Самайо Охкі — лікар і шаман полювання, і в ківі Людей Літа зібралися на раду, щоб вибрати нового шамана. Шаманів обирали не вожді кланів. Того вечора Касик Літа покликав на раду тільки членів Патуабу — вищої таємної ради тева. Членами Патуабу були обидва касики, Ціохке (військовий вождь), Цігуй (головний шаман), Поаню (охоронниця змії), Самайо Охкі та вісім блазнів.
Самотній Шпиль, Келемана і я сиділи на даху, коли члени ради почали збиратися на майдані. Я дивився, як вони піднімаються сходами ківи і враз здивовано вигукнув:
— Погляньте! Жінка! Що вона там робить?
— Цить! Це Поаню, вона свята і стоїть дуже близько до Тих, Що Нагорі, — відповіла Келемана.
— Хіба жінка може бути членом Патуабу?
— Поаню має таку саму владу, як головний шаман або навіть сам Касик Літа. Вона охоронниця священної змії.
— Священної змії? Що це за змія? Де вона? Чому я досі про неї не чув?
— Цить, не галасуй! — перебила Келемана і затулила мені рота долонею. — Ми ніколи не говоримо про Поаню і про змію, бо вони священні. Тільки члени Патуабу знають, де вона тримає цю змію.
— Але навіщо тримати…
— Не питай про це! — урвала мене Келемана. — Я не можу тобі відповісти. І батько не скаже. Навіть вожді кланів знають не більше, ніж ми: ось уже багато літ, як у Патуабу є ця змія, яку доглядає Поаню. Змія їм потрібна для найсвященніших церемоній.
— Поглянь-но, Поаню несе важкий мішок, а в мішку, мабуть, сидить змія, — озвався мій брат.
Келемана добряче труснула його, а тоді ласкаво поплескала.
Члени Патуабу збиралися на даху ківи. Касик Літа спустився в підземелля, щоб розвести священний вогонь, і невдовзі з отвору заструмував димок. Тоді один за одним члени Патуабу спустилися вниз, і до нас долинув приглушений спів. Ці стародавні пісні тева завжди мене дивно вражали. Мене пройняв дріж, закортіло знати, що робиться там, у ківі, закортіло стати учасником тієї ради. Я нахилився до Келемани.
— Мамо, — сказав я, — мамо, я хочу бути членом Патуабу.
Це вперше я назвав її мамою.
— Мій синку! Дорогий мій синку! Нарешті! Нарешті ти назвав мене матір’ю! Яка я щаслива! О, я допоможу тобі стати одним із них! Я твоя мати! Так, я мати двох добрих синів.
Вечоріло. Невдовзі до нас із ківи прийшла Поаню й спитала, де Насітіма. Він був у сусіди, і ми бачили, як Поаню повела його у ківу. Знову пролунав спів і дріб священного барабана. Потім запала тиша. Ми мовчали, не насмілюючись висловити своїх думок і сподівань.
Повіяло прохолодою. Ми зайшли до кімнати, і Келемана розтопила грубку. Потім дістала торбинку з священним борошном і сипнула по дрібці в чотири кути кімнати — на північ, південь, захід і схід, і вгору, і вниз. І Самотній Шпиль, і я знали, про що вона думає, здійснюючи цей обряд. Настала ніч, але ми не лягали спати. Нарешті почулося човгання мокасинів, і на порозі з’явився Насітіма. Йшов він спроквола, наче сонний. Його очі були широко розплющені, обличчя поважне.
— Тебе вибрали замість покійного, тепер ти Самайо Охкі? — тремтячим голосом спитала Келемана.
— Так. Я був дуже здивований! Я не сподівався, що мене можуть обрати шаманом полювання. Важку ношу вони поклали на мої плечі.
— Ти понесеш її! Ти допоможеш мисливцям добути щедру здобич, — заспокоїла його Келемана.
— І мені ти допоможеш. Я хочу стати членом Патуабу! — промовив я.
— Ти знаєш, що для тебе і Самотнього Шпиля я зроблю все, — відповів він.
— Ох, як розсердиться Тетя, довідавшись, що ти тепер Самайо Охкі! — вигукнула Келемана.
— Авжеж. Але він не зможе мені нічим дорікнути. Не я себе обрав.