«Черевані» на той час стояли біля гирла Молочної річки. Серед дня батько ще раз завітав до вігвама Короткого Лука, і вони довго гомоніли. Вождь обіцяв йому піклуватися про нас, поки він не повернеться. Після обіду мій батько відвідав священний «вігвам потіння», а старий шаман помолився за його щастя.
Коли зайшло сонце, батько взяв рушницю, коробку з військовим убранням, мокасинами, вірьовками та сушеним м’ясом і попрощався з нами. Вигляд у нього був печальний. Мати й сестра проводжали його поглядами, плачучи, а я з тяжким серцем стояв біля них.
У нас залишилося троє коней — подарунок Короткого Лука. Мати й сестра возили з лісу дрова, я їздив на полювання. Я, власне, був ще дитиною, проте давно облишив дитячі забави. В таборі «череванів» у мене було чимало друзів, але найбільшу дружбу я водив із трьома хлопчиками, матері яких походили з племені пікуні. Вони та й інші хлопчики говорили моєю мовою. Раніше ми бавилися разом, часто полювали кролів. Але тепер я забув про ці ігри. Я полював бізонів, що там мені якісь кролі!
Мене все більше непокоїло наше майбутнє. До рідного племені далеко, батько в поході, хтозна, чи повернеться, мало коней, щоб перевезти наше збіжжя, коли табір здійметься з місця. Ми були бідні, найбідніші в таборі. Ці турботи відбили в мене охоту гратися. Але я ще був надто малий, щоб потоваришувати з юнаками табору. Вони не звертали на мене найменшої уваги, не запрошували на свої забави чи збори. Я почувався дуже самотнім.
Через три дні, відколи пішов мій батько, плем’я «череванів» перекочувало у верхів’я річки, де водилися бобри. Короткий Лук зміг виділити нам ще пару коней, тож тепер було їх у нас п’ятеро, але однаково не вистачало, щоб перевезтися. Та більше ніхто не запропонував нам жодного коня, хоч багато хто мав великі табуни. Навантаживши, скільки могли нести коні, ми самі рушили пішки. Цілісінький день ішли ми під гарячим сонцем.
Якими жалюгідними здавалися ми собі зараз, ми, які завжди мали достатньо коней і часто позичали їх іншим! Важко жити на світі бідному. Зовсім не схожі були «черевані» на людей нашого племені. Пікуні — добрі, щирі. Жоден із них не дозволив би гостеві йти пішки, а собі їхати поруч на коні.
Увечері, коли ми розіпнули вігвам, я сказав матері, що невдовзі нам стане легше жити, навіть коли батькові не вдасться пригнати нашого табуна.
— Віднині, — мовив я, — я робитиму все як дорослий. Ловитиму бобрів, вимінюватиму шкурки на коней. А згодом стану на стежку війни і захоплю у ворогів великі табуни.
— Ти хоробрий хлопець, — відказала мати. — Ти ловитимеш бобрів, добуватимеш для нас м’ясо. Але спочатку ти повинен побачити свій віщий сон. Як же ми тебе відпустимо з дому, коли ти не маєш таємного помічника?
Я погодився з нею. Тоді мати попросила Короткого Лука, щоб той помолився за мене. Потім вони з сестрою пішли до лісу й спорудили на дереві поміст, устеливши його шкурами.
Перед заходом сонця мене покликав до себе Короткий Лук. Він звелів сісти поруч нього й розмалював моє обличчя священною червоною фарбою. Потім попросив богів зласкавитись наді мною і звернувся до свого вогню з такими словами:
— Прадавній вогню! Пращурівський вогню, запалений від блискавки! Зласкався над цим хлопцем! Допоможи йому побачити добрі сни, знайти могутнього таємного помічника в ці важкі для нього часи.
Мати з сестрою привели мене до місця моїх сновидінь. Воно було на високій тополі, на одній із чотирьох, що росли біля підніжжя плато, на південь від річки. Навряд чи сюди могли заблукати вороги. А «черевані», знаючи, що я постую тут, далеко обминатимуть це місце.
Як тільки я видерся на поміст і ліг на приготовлене для мене ложе, зауваживши, що почуваю себе як дома, мати й сестра попрямували до табору. Я довго думав про молитви за мене, які казав вождь, про його священний непогасний вогонь, і почав молитися йому, всім богам, та й невдовзі заснув.
Минав день за днем, а я лежав на помості, постував та молився. Щоранку мати й сестра приносили мені воду і, спитавши про моє здоров’я, відразу йшли додому.
Перші два дні мене мучив голод, а потім я перестав думати про їжу. Мені почали снитися дивовижні пригоди. Я, тобто моя тінь, залишивши моє тіло, вирушала на пошуки таємного помічника. Вона мандрувала рівнинами і горами, долинами уздовж річок, зустріла тіні наших далеких предків, які першими оселилися на цій землі, тіні давніх тварин, що говорили, як і наші пращури, однією мовою — мовою пікуні.
Так, я розмовляв із багатьма з них, благав їхньої допомоги. Та чомусь мої сни були недовгі. Моя тінь поверталася до мене, і я прокидався. Потім я майже ’нічого не міг пригадати, що снилося. Напевно, через те, що я переживав за батька. Думка про нього не йшла у мене з голови. Мені часто ввижалося, як поночі бреде він, самотній, сумний, шукаючи ворожий табір і свій табун, а вдень ховається у хащах. Наче щось підказувало мені, що він іде назустріч великій небезпеці.
Настала четверта ніч, сину мій, а чотири — щасливе число. Я постував на одному з чотирьох дерев, а це також добра прикмета. Я ревно молився всім богам, священному вогню Короткого Лука, чотирьом сторонам землі, випив чотири ковтки води і відчув, що засинаю. О диво! Мені приснилося те, про що я благав. Навіть більше, мені приснилися чотири мої таємні помічники. Чотири! Щасливе число!
Послухай-но, який я бачив сон. Снилося мені, що я ледве брів широкою рівниною, знемагаючи від спеки та спраги, спустився у долину, де дзюркоче струмок, напився і сів на березі відпочити. Крук — птах щастя — пролетів наді мною. Я просив у нього допомоги, проводжаючи його очима, але він нічого не відповів, не зупинився. Коли крук зник у гаї, я повернувся обличчям до струмка. На пісочку край берега сиділи вряд чотири тварини — з тих, що живуть і у воді, і на суші. Й дивилися на мене. Я не можу їх назвати, ти знаєш, що ми не вимовляємо імен наших таємних помічників.
Один із тих звірів мовив до мене:
— Ми чули, як ти просив допомоги. Чого ти просиш? Може, ми тобі допоможемо?
— Допоможіть! — закричав я. — Благаю вас! Я довго блукав, просив усіх, кого зустрічав, бути моїм таємним помічником, але ніхто не побажав.
— Щойно ми чули, як ти звертався до Крука, — мовив той самий звір. — Гаразд, ми допоможемо тобі, ми, четверо братів, четверо первісних істот. Багато літ тому ми і твої прабатьки були близькими друзями. Вони зробили нам чимало доброго, а ми — їм. Сьогодні ми станемо твоїми таємними помічниками. Іди з нами до нашого вігвама.
Печера, де вони мешкали, знаходилася у високій кручі над річкою. Попід стінами стояли постелі, вимощені травою, на стінах висіло їхнє гарне вбрання, таємничі талісмани. Я з подивом роздивлявся довкола. Нарешті один із братів заговорив до мене, і всі четверо перекинулися людьми. Так, сину мій, усі прадавні звірі мали таку таємничу силу. Одне слово, брати повідомили мені, як їх можна викликати, як просити в них допомоги, а тоді сказали, що я можу йти собі.
Моя тінь повернулась до тіла, і я прокинувся. Який я був щасливий, що знайшов своїх таємних помічників! Я не склепив повік до світання і все обмірковував віщий сон, а потім помчав додому, щоб розповісти про нього матері й Короткому Лукові… Отака історія мого посту. Четверо братів завжди були моїми вірними помічниками. Завдяки їм я пройшов через багато битв, здолав численні небезпеки і дожив до глибокої спокійної старості.
Отже, коли я успішно завершив свій священний піст, юнаки з табору помітили мене: почали запрошувати на свої забави, навідувалися до нашого вігвама, щоб розділити з нами наш скромний обід чи погомоніти. Я більш не почувався самотнім. Ходив із юнаками на полювання і приносив додому те, без чого ми не могли існувати: м’ясо та шкури. Я ставив пастки й щоранку витягав із них два-три бобри.
Під час мого посту кілька «череванів» відвідали форт Кі-пи й привезли додому розкішні ковдри, тканини, намисто, тютюн, ножі та пастки. Все плем’я, побачивши ті речі, забажало торгувати з білим чоловіком. Кожен, хто мав пастки, ходив на бобра. У «череванів» була сила-силенна коней, і коштували вони дешево. За доброго скакуна, привченого до погоні за бізонами, я заплатив три боброві шкурки. А міцного в’ючака можна було купити й за одну шкурку. Ті, що не мали пасток, купували бобрів у мене і саморуч лупили їх та сушили шкурки. Мати, сестра і я працювали з ранку до ночі й були б щасливі, але нас непокоїла батькова доля: минуло вже стільки днів, а він не повертався. Якесь уранці моя мати пішла від сім’ї до сім’ї і сказала всім, що дає обітницю спалити на честь Сонця священний вігвам, коли Великий Небесний Бог поверне їй самотнього блукальця.
Я невтомно ловив бобрів і купував щодня коня, а то й два. Невдовзі їх було в мене стільки, що нам би не довелося йти пішки, якби плем’я перекочувало деінде.
Мати й сестра щоранку ходили зі мною до пасток і допомагали білувати бобрів. Решту дня після полювання я проводив біля своїх коней, привчаючи їх ходити в одному табуні. Мав я з ними добрячу мороку — все норовили повернутися назад до табунів, з якими ходили раніше. Щоб вони паслися разом, я зв’язував їх по двоє короткими мотузками, деяких стриножував. Але це мало допомагало, і я щодня блукав поміж табунами, збираючи своїх коней. Повертався додому, звичайно, поночі, вечеряв і засинав мертвим сном.
Від нашого табору було не дуже далеко до гирла річки, де, як ми вважали, стояли ассінібойни. Цю відстань можна подолати пішки за п’ять днів. Ми лічили дні, відколи пішов мій батько: щовечора я робив зарубку на жердині. Коли минув п’ятнадцятий день, нас охопив страх за батькове життя, і ми попросили Короткого Лука принести богам жертву й помолитися їм, щоб допомогли батькові уникнути небезпек у дорозі і повернутися до нас.
На якийсь час ми трохи заспокоїлися, та коли настав двадцятий день, ми, як і перше, не могли знайти собі місця. Двадцять днів! Уже двічі можна було дістатися до гирла річки і прийти назад.
Мати сказала нам:
— Дітки, чув мов серце, що ви ніколи більше не побачите свого тата.
І я так думав, але не признався в цьому і почав, як міг, утішати матір, називати безліч причин, які могли затримати батька. А дні минали.
Одного вечора я саме робив тридцяту зарубку на жердині й не помітив, як відхилилася на дверях запона. До вігвама ввійшов батько. Він ледве тримався на ногах і, напевне, впав би на багаття, коли б я не підбіг і не підхопив його. Ми з матір’ю підвели його до ложа й допомогли лягти.
Я помітив, що він повернувся без жодної з речей, які брав із собою в дорогу. Не було при ньому «ні лука, ні сагайдака, ні його розкішного військового вбрання, оздобленого китичками та рясно розмальованого. І чому його права рука так розпухла й почорніла, а місцями позеленіла? І як він схуд! Самі кістки та шкіра! Його великі очі позападали, збайдужіли. Здавалося, батько дивився на нас і не помічав нікого, ніби вглядався у щось далеке, чого нам не дано було бачити.
Його погляд зупинився на торбі, в якій зберігалися талісмани. Вона так само висіла на вігвамній жердині над батьковим ложем. Тремтячою рукою він показав на неї й прошепотів:
— Зніміть її і розв’яжіть.
Я так і зробив. У торбі під верхом лежав плескатий камінець, що притягує вогонь Сонця, — подарунок Кі-пи. Я показав його батькові.
— Ось він! Я забув його взяти з собою. Мене спіткала гірка невдача через те, що я не мав талісмана, — знову прошепотів він.
Мати підігріла вечерю і, насипавши батькові юшки в його дерев’яну миску, піднесла йому до рота. Він випив її одним духом і попросив ще. Випивши другу миску юшки, він попросив м’яса, але мама відмовилась дати. Тоді він почав вимагати:
— Зараз же дай м’яса! Я помираю з голоду!
Мати рішуче похитала головою:
— Ні, не дам. Спершу відпочинь, а потім поїси м’яса.
Батько відразу ж заснув, затиснувши в долоні свій талісман. Ми підтримували багаття і не зводили з батька очей. Навідався Короткий Лук, нахилився над другом, оглянув його напухлу руку і, сівши біля мене на ложе, сказав:
— Багато він натерпівся, але незабаром, гадаю, одужає.
Було далеко за північ, коли прокинувся батько і знову попросив їсти. Мати дала йому юшки та м’яса, він жадібно все з’їв і тільки тоді помітив Короткого Лука. Батько спробував підвестися так швидко, як робив завжди, й привітав вождя.
— А, це ти, мій друже, я радий тобі! — сказав батько.
— Ми молилися за тебе, приносили жертви богам, і ти повернувся, — промовив Короткий Лук.