Чотири ночі йшов я і нарешті досяг гирла річки. На світанку п’ятого дня я поглянув на долину: уся вона була заслана димом. Я зрозумів, що то димлять багаття у вігвамах моїх ворогів. Перегодя побачив загін мисливців, що прямували на рівнину. Заховавшись у хащі, я пролежав весь день, чекаючи ночі, щоб непомітно проникнути в табір.
Я так собі міркував: «Найкраще було б попросити в богів помочі та принести їм жертву. Вороги заволоділи моєю Люлькою Грому, але в мене є інший талісман, який подарував мені білий чоловік. Я хотів притягти вогонь Сонця, сподіваючись, що Небесний Бог помітить мене і почує мою молитву. Я розв’язав коробку з бойовим спорядженням, де мав лежати чарівний прозорий камінець, але його там не виявилося. А я ж був певен, що поклав його в коробку. Мабуть, дома мені наснилося, що я заздалегідь сховав торбинку з талісманом у бойову коробку.
І все-таки я помолився і приніс жертву богам, хоч і не мав могутнього талісмана, а коли настала ніч, рушив до ворожого табору. Я замислив спочатку знайти свій табун, а потім проникнути в табір і заволодіти Люлькою Грому.
Коли я спустився в долину, то побачив багряну заграву над ворожими вігвамами. Незабаром зійшов місяць. Я переходив од табуна до табуна, але ніде не знайшов своїх коней.
Тоді я вирішив заволодіти люлькою, а потім захопити один із табунів ассінібойнів. Табір стояв на відкритій місцевості — жодного кущика шавлії, який би сховав мене. Мені довелося плазувати на руках у високій траві. До перших вігвамів було вже зовсім близенько, як раптом ліворуч од мене забряжчала справжня змія[19]. Я враз сахнувся назад, простягти праворуч праву руку. Та в цю мить інша змія вкусила мене трохи нижче ліктя. Без попередження, не заторохтівши! Я мало не закричав з переляку й схопився на ноги. Змія відчепилася і впала на землю. Я припав губами до рани, ссучи з неї кров і спльовуючи, й побіг геть. Я тікав від того місця. Не знаю, чому я побіг геть од Маленької річки і почав дертися на пагорб, у напрямку Великої річки. Моя рука розпухла і пашіла вогнем. Ще зроду я не відчував такого страшного болю.
З пагорба я спустився в долину Великої річки й опинився коло струмка, що протікав поміж кущами. Я безсило впав просто на березі й занурив руку в холодну твань. Спочатку мені полегшало, але невдовзі біль подужчав, і мені здалося, що навіть багно нагрівається від вогню, який пожирав мою руку. Я витяг руку і знову встромив її в багно, але біль не вщухав. Коли почало розвиднятися, я подумав: «Зараз піду стежкою, що веде до Країни Піщаних Пагорбів» — і знепритомнів.
Коли я отямився, гадаєте, де я був? Посеред острова на Великій річці. Як я там опинився? Не знаю. Скільки днів пролежав на острові? Також не знаю. Не було біля мене ні лука зі стрілами, ні коробки з бойовим спорядженням, ні мокасинів, ні харчів. Може, в нетямі я викинув усе це або забув десь на березі? Шукати свої пожитки зараз не було сенсу. Рука моя зовсім розпухла, але біль ущух. Побродивши по острову, я знайшов трохи їстівного коріння й підкріпився.
Коли настала ніч, я спустився до річки, знайшов уламок дерева і завдяки йому переплив на північний берег. Звісно, я не знав, де я. Піднявшись на рівнину, вирішив діждатися світанку. Нарешті розвиднілося, і я побачив на півночі Вовчі гори. Очам своїм не повірив: невже я, блукаючи непритомний, міг забрести так далеко? Відразу ж повернув назад. Хоч я знав, що військові загони бродять рівнинами, та страху більш не відчував. Я повинен був поспішати додому, якщо хотів залишитися живий.
Минали дні. Я менше й менше знаходив їстівних коренів і більше слабнув. Нарешті я побачив долину Маленької річки, й далі мій шлях проліг до її верхів’я. Коли я побачив удалині мерехтливі вогники, то вже ледве волочив ноги. Якби ви стали табором хоч трохи далі, я б нізащо не добувся цього вігвама.
— Ха! Тобі пощастило! — озвався Короткий Лук. — Ти був без талісмана, та боги не покинули тебе. Мало хто виживав після укусу справжньої змії.
Батько не відповів — він знову заснув. Коли пішов Короткий Лук, ми також полягали спати.
Прокинувшись рано-вранці, я побачив, що батько ще міцно спить. Я попросив матір не розповідати йому про коней, яких я виміняв за боброві шкурки. Поспіхом поснідавши, я майнув на пасовище і привів двох скакунів. Ми із сестрою помчали галопом до річки? де були розставлені пастки. Сестрі я пояснив, що хочу сьогодні якнайшвидше впоратися з роботою, потім пригнати до вігвама наш табун і покликати батька: нехай побачить, які ми тепер багаті. Я хотів потішити його. Адже коли він ішов із табору, в нас було лише троє коней, подарованих Коротким Луком, а тепер їх налічувалося сорок голів.
Напередодні я поставив пастки далеко у верхів’ї річки, куди наші мисливці ще не доходили. Там уздовж берега ріс великий гай молодих тополь, і бобри — ці невтомні дроворуби — топтали стежки до гаю, ламали молоде пагіння, носили до річки, а потім, переправивши його на той бік, складали у воді на дно під крутим берегом, поблизу своїх хаток. До зими вони наносили великі купи тих гіллячок, а коли крига вкривала річку, бобри тягли гілочки до хаток, об’їдали кору, а обгризені палички пускали за водою.
Але тепер бобри не робили собі запасів гілочок. Цю роботу вони починали з осені, коли опадало листя, і кінчали з першими морозами. Одначе вони звично бігали до гаю протоптаними стежками, і я буй певен, що жодна з моїх трьох пасток не буде порожня.
Ми поприв’язували коней на узліссі й почали поволі спускатися до річки. Я тримав напоготові рушницю, сподіваючись підстрелити котрогось із тих звірків, що могли харчуватися на березі чи плавати у воді.
Раптом ми почули сплески на воді і якраз звідти, де стояла наша перша пастка. Сплески були дуже гучні, і навряд чи міг їх здійняти бобер. Але який звір там бовтався, ми не бачили, бо кущі затуляли нам берег.
— Постій тут, — сказав я сестрі, — а я піду подивлюся, хто там у воді.
Ступивши кілька кроків, я озирнувся: сестра йшла слідом за мною. Жестом я звелів їй зупинитись.
Вона похитала головою і так само жестами відповіла:
— Ні, я піду з тобою.
Більше я нічого не сказав їй і попрямував до річки.
Решту шляху я проповз, а коли, зіп’явшись, нарешті поглянув крізь кущі, то мало не вмер од страху: велика стара ведмедиця, стоячи на задніх лапах і піднявши передні, крутила головою, видивляючись щось у воді. Двоє ведмежат сиділо на березі і стежило за нею.
Раптом позад ведмедиці бобер вистромив голову, хапнув повітря і зник під водою. Вона враз крутнулась, підстрибнула і впала на чотири лапи, здійнявши довкола себе бризки. Та пазурі її правої лапи застряли в ланцюзі моєї пастки; ведмедиця смикнулась і витягла з води пастку, в якій я побачив великого кругленького бобра. Вхопивши звірка в пащу, вона душила до берега.
Мені аж в очах потемніло від злості. Звичайно, я страшенно боявся ведмедиці-грізлі: це був один із тих звірів, які нерідко знічев’я вбивають людей, залишаючи розтерзану жертву родичам для оплакування. Але ж ведмедиця розгнівила мене не менше, ніж налякала. Вона забрала мою пастку, а це — кілька скакунів, зрештою, вона забрала мого бобра, за якого я взяв би доброго в’ючака.
Тут я вперше згадав про своїх таємних помічників.
— Гай-ю! Ви, четверо прадавніх братів, допоможіть мені! — почав я молитися, ладнаючись до пострілу.
А старе пазуристе страховисько чалапало до берега. Ведмежата, зіп’явшись на задні лапи, дивилися на свою матір і, втягуючи в себе повітря, водили маленькими чорними писками, намагаючись одгадати, що мати несе в пащі. Я звично закріпляв пастку в річці не на всю довжину ланцюга, аби бобер, що піймався, не виліз на берег і не визволив себе. Без сумніву, цього разу бобер попався недавно і, тонучи, виплив на поверхню, щоб набрати повітря, а тим часом берегом ішла ведмедиця й помітила його.
Ланцюг раптом натягнувся, кілочок хитнувся, і бобер та пастка випали у ведмедиці з пащі. Вона з несподіванки гнівно заревіла і повернулася, щоб упіймати звірка.
Ведмедиця якраз стояла боком до мене, і я не міг пропустити слушної нагоди. Я прицілився нижче спини позад лопатки й спустив курок. Загримів постріл: ведмедиця заричала від болю і гніву. Я повернувся, щоб тікати, та ненароком збив із ніг сестру. Я не сподівався, що вона стоїть позад мене. Звичайно, Нітакі зойкнула, і ведмедиця почула її.
Я схопив сестру за руку, допоміг їй підвестись.
— Тікаймо! — закричав я, озирнувшись на річку.
Несамовито ревучи, трощачи під собою кущі, ведмедиця бігла просто на нас. Кров лилась із її великої, широко роззявленої пащі. «В нас ще є надія на порятунок, — подумав я. — Яскраво-червона кров тече із прострелених легенів. Виходить, я влучив у те, в що цілився, і невдовзі звірові буде кінець».
Нітакі щодуху мчала до наших коней, я не відставав од неї, але все-таки ведмедиця наздоганяла нас.
І знов мені спали на думку слова Білого Вовка: «З усіх сил захищай матір і сестру». Я круто повернув ліворуч, уповільнив біг і закричав до ведмедиці. Вона відразу облишила Нітакі й кинулась за мною, а я знову, як міг, наліг на ноги. Та відстань між нами дедалі меншала. Я випустив рушницю, розв’язав пояс, зірвав із себе ковдру, зіжмакав її і пошпурив назад. Ведмедиця, спіймавши ковдру на льоту, вп’яла в неї пазурі і зуби, а я трьома стрибками досяг молодої тополі і, мов білка, видерся вмить аж на вершечок.
Тим часом ведмедиця, лишивши мою ковдру, кинулась бігти далі, важко дихаючи і мотаючи закривавленою пащею. Та враз вона, стрибнувши, померла — просто в повітрі — і гепнула на землю. Коли я побачив, що вона, розпластавшись, лежить нерухомо, то вигукнув переможний клич.
Потім я зліз із дерева й покликав сестру:
— Іди сюди, Нітакі! Слинькорота здохла!
— А ти певен? — відгукнулась сестра.
— Авжеж. Біжи мерщій!
Ми стояли поруч і дивилися на велике страховисько, таке велике, як самка бізона. А яка величезна голова! А які маленькі очі та довгі-предовгі пазурі на передніх лапах — як моя долоня!
Пазурі були мої! Та я не міг узяти ведмежої шкури, тільки шаманам дозволялося здерти невеличкий її шматок, щоб загорнути в нього священну люльку. Чому? Ведмеді — теж люди, лише зовні трохи відрізняються від них.
Але пазурі по праву належали мені, як належить-переможцеві скальп з убитого ним ворога. Мені хотілося зробити з них для себе намисто, як доказ героїчного вчинку. Діставши з-за пояса ніж, я позрізав пазурі з обох передніх лап і загорнув їх у мою закривавлену ковдру, яку тим часом принесла Нітакі. Потім знайшов рушницю й зарядив її.
Ми спустилися до річки. Ведмежат на березі вже не було, більше ми їх і не бачили. Я зайшов у воду, висмикнув кілочок і витяг на берег пастку з бобром. Ведмедиця не зіпсувала хутра. Ми хутко здерли шкуру і знову поставили пастку. Друга та третя пастки були порожні.
Повертаючись додому, ми з Нітакі зайняли наш табун і погнали до табору. Мати вже чекала нас надворі. Коли ми з табуном наблизились до вігвама, вона гукнула батька:
— Подивися-но, як працював твій син, поки тебе не було. Це його коні — всі, окрім тих трьох, яких подарував тобі Короткий Лук.
— Не може бути! — вигукнув батько.
— Брат ловив бобрів і вимінював шкурки на коней, — пояснила сестра. — А ми допомагали йому. Щоранку ходили з ним до річки.
Батько промовчав. Він опустився на землю і, притулившись спиною до вігвама, не відводив очей од табуна.
— А ось іще одна, — сказала сестра, простягнувши йому боброву шкурку. — Ще одна шкурка — ще один кінь.