— Я вбив велику ведмедицю. Я здійснив подвиг. Ось її пазурі. Подивись, які довгі!
Гадаєш, його потішила моя удача? Може, він засміявся? Похвалив мене? Ні! Глянув скоса на пазурі ведмедиці, відвернувся і пробурмотів:
— Усім щастить, усі задоволені, тільки я нещасний. Я бідний, дуже бідний, не маю нічого.
— Ні, тату, ти не бідний, ці коні твої… — почав я, але мати перебила мене.
Вона була сердита. Я бачив, як спалахнули гнівом її очі.
— А хто винен, що ти бідний та безталанний? — вигукнула вона. — Ти сам! Повертаймося до рідного племені, поки нас не спіткало гірше лихо!
— Ніколи! Ніколи я не повернуся до пікуні! — різко урвав її батько. — Послухай мене, дружино, і ви, діти, — провадив він далі вже лагіднішим тоном: — Ще прийде до нас щастя. Неодмінно! Ось трохи перепочину, наберуся сили і знову подамся на пошуки нашого табуна і Люльки Грому. У нас є ще один чудовий талісман — кам’яна крижинка, що притягує вогонь Сонця. Якби я тоді його не забув, то повернувся б здоровий з нашим табуном і талісманом.
Підвівшись і спираючись на руку матері, він пішов у вігвам і ліг на ложе.
Минали дні. Я не переставав ловити бобрів. Коней у нас було предосить, ми складали шкурки, аби виміняти їх згодом на товари Кі-пи. Батько багато спав, їв досхочу і невдовзі став схожий на себе. Але в негоду досі ще нила рука, яку вкусила змія.
Одного дня табірний оповісник, обходячи вігвами, повідомив, що наступного ранку плем’я знімається і вирушає до гирла річки Мараяс, де знаходиться форт Кі-пи. Почувши цю новину, батько сказав, що почувається цілком здоровим і подужає цей дводенний перехід.
Ми прибули на місце без пригод і розбили табір у долині Великої річки, неподалік від форту. Кі-па дуже зрадів нам. Він запросив до себе ватажків племені й мого батька і наділив усіх щедрими подарунками. Моя мати і Сах-кві-ах-кі стали великими приятельками і цілі дні проводили разом.
У простору залу крамниці форту напхом напхалося «череванів», бо таких гарних та різних товарів вони ще зроду не бачили. Всім хотілось якомога швидше обміняти свої шкурки на тканини, рушниці, ножі. В таборі було щонайменше дві тисячі шкурок, за чотири — п’ять днів ними заволодів Кі-па, а його крамниця зовсім спорожніла. Та невдовзі Кі-па отримав ще більше товарів, їх привезли на трьох великих човнах із форту на річці Йєллоустон. Нові товари були такі гарні, що аж очі вбирали. Особливо всіх зачарували ковдри різних кольорів, таких ковдр ні разу не продавали у форті Червоних Курток на півночі. Тож не дивно, що кожен хотів придбати собі хоч одну, а в усьому таборі не лишилося жодної бобрової шкурки. Тоді ватажки зібралися на раду й вирішили, де, на їх думку, найкраще ставити пастки.
Разом із новими товарами в гості до Кі-пи прибув якийсь великий білий вождь зі своїми людьми. Жив він, як розповів нам Кі-па, в далекій країні за величезним озером, у якому солона вода, і був дуже багатий та розумний. Усе розпитував про нас і про нашу країну. Для нього вбивали тут усіляких живих істот, малесеньких і дуже великих, які він збирався повезти з собою додому. Він купував у нас не тільки шкурки, а й кістки бізонів, ведмедів, лосів та багатьох інших тварин.
Одного дня мій батько, Короткий Лук і я завітали до нього в гості. Білий вождь спіймав павука і приколов його шпилькою на аркушику паперу. Потім поклав його під якусь дивовижну трубу і запросив нас подивитися крізь скляне вічко на павукову голову. Коли дійшла моя черга і я поглянув у трубу, мене наче морозом обсипало. Голова в павука була надзвичайно бридка, очі презлющі, а паща така величезна, що могла б роздерти бізона.
Потім ми роздивлялися в трубу краплину води. І знову нам відкрилося огидне видовисько: там повно кишіло черв’яків. Білий чоловік сказав нам, що в кожній краплині сила-силенна таких черв’яків. Ми, звичайно, не повірили йому. Просто білий чоловік був великий шаман[20] і, певне, начарував тих червів, аби показати нам, скільки в нього сили.
Старійшини племені вирішили повернутися в долину Малої річки, на місце попередньої стоянки, і там ловити бобрів. Про це рано-вранці повідомив усім табірний оповісник. Та невдовзі він розніс другу звістку:
— Завтра ми не вирушаємо. Сюди йдуть пікуні. Наші друзі зовсім близько!
Ми довідалися про це ще раніше від дружини Короткого Лука. Батько аж зблід, почувши цю новину, а ми мусили приховати від нього свою радість.
— Якщо вони розіб’ють свій табір біля нашого вігвама, ми відразу знімемося звідси, — сказав він матері.
Вона промовчала. Ми з Нітакі вибігли подивитися, чи не видно нашого племені. Невдовзі до нас підійшла мати. Великий Лук, інші ватажки «череванів», великі воїни і шамани виїхали зустрічати пікуні. А у вігвамі сидів мій батько і проклинав свій народ. Тяжко було в мене на серці. На очах у матері бриніли сльози. Мені хотілося побігти до вігвама й сказати батькові, що він зле робить і нівечить нам життя. Але в мене на вистачило мужності це зробити.
Короткий Лук та його люди невдовзі повернулися. З ними їхали Самотній Ходак, ватажки, великі воїни племені пікуні. Вони не помітили нас і попрямували до вігвама вождя «череванів», де на них чекали частування і люлька.
Ми ж не зводили очей із долини річки й нарешті побачили, як із-за лісу з’явилися перші вершники, а потім і вся довга колона пікуні. Плем’я зупинилось у широкому видолинку неподалік від річки й почало розбивати табір. Ми помчали до них, нас радісно вітали зусібіч. Ми знайшли своїх родичів — Лисові Очі, Білого Вовка, їхніх дружин, дітей. І знову вітання, слова радості й сльози щастя. Жінки та дівчата завжди плачуть од високих почуттів.
Коли жінки, поставивши вігвами, пішли по воду та хмиз, Лисові Очі, Білий Вовк і ще чимало воїнів повели мене до річки, посадили на березі і звеліли розповісти про все, що сталося з нами відтоді, як ми розлучилися з пікуні. Вони уважно слухали, передаючи один одному люльку, ні разу не перебили, аж поки я розказав про свою зустріч із ведмедицею та показав намисто з пазурів.
Тоді один старий воїн плеснув у долоні й вигукнув:
— Ха! Цей хлопець — справжній пікуні! Невже я сказав хлопець? Він мужчина, воїн!
— Ой! Ти правду сказав!
— Чистісіньку правду, найстаріший воїне! — підхопили інші.
О, як мене втішила ця похвала!
Коли я завершив розповідь, воїни довго мовчали. Нарешті заговорив Білий Вовк:
— Мені дуже соромно за мого старшого брата! Я мав би на нього розгніватись. Зле він робить, а найгірше те, що наражає на небезпеку дружину та дітей. Але що б я тут про нього не казав, він добрий, хоробрий чоловік. Одна біда — він надто гордий. І ось що я скажу: пожаліймо його. Він нещасний, боги відмовили йому в своїй ласці. Він загубив свій талісман, втратив своїх коней, змія його вжалила. Бідний він, дуже бідний. Не судімо його суворо! Будьмо всі дуже лагідні з ним і постараймося повернути його до племені.
І всі воїни погодилися з Білим Вовком. Хотілось їм, щоб батько примирився з пікуні. Я знайшов матір та сестру, і ми пішли додому.
Батько, звичайно, розсердився на нас.
— Ви, звісно, були в таборі пікуні. З ними вам краще, ніж зі мною, — дорікнув він.
— Не сердься, — відповіла мати. — Ти знаєш, ми завжди раді бути з тобою.
Він промовчав.
Незабаром до нашого вігвама почали сходитися гості. Першими з’явилися Білий Вовк і Лисові Очі. Прийшли й інші воїни, батькові друзі, що з ними він не раз пліч-о-пліч воював з ворогами. Усі його вітали дружньо, курили люльку, розповідали про своє життя і виходили, запрошуючи батька навідатися до них у гості.
Ніколи ще я не бачив батька таким похмурим і мовчазним. Уперше він мовчав, слухаючи, що говорили інші. Про себе йому нічого було розказувати. А про те, як втратив багатство, великий талісман, — навіть соромно признатися.
Білий Вовк та Лисові Очі пішли від нас останніми. Про все вони говорили, тільки не сказали того, що думали. Ні словом не обмовилися про те, що хотіли б повернути батька до рідного племені.
Ввечері, коли ми лишилися у вігвамі самі, прибув молодий посланець від Самотнього Ходака. Великий вождь запрошував свого давнього друга Самотнього Бізона разом повечеряти і викурити люльку. Вислухавши юнака, батько схопився на ноги, загорнувся в ковдру. Ми подумали, що він прийняв запрошення. У мене відлягло від серця, а очі в матері радісно заблищали. Але батько зняв із себе ковдру й опустився на ложе. Насупившись, він сказав посланцеві:
— Перекажи своєму вождеві, що я хворий і не можу прийти.
О, як він розчарував нас!
Наступного ранку вождь сам прийшов у наш вігвам і довго гомонів із нами. Він поводився так, ніби ми ніколи не розлучалися ні з ним, ні з плем’ям. Згадував давно минулі дні — дні юності, свої та батькові, згадував, скільки щасливих хвилин прожили вони разом. А мій батько, слухаючи, й собі пригадуючи минуле, повеселішав, забув про свій гнів і втрати, теж чимало розповів вождеві про давні часи. Ми подумали, що це добра прикмета: батькове серце тане, гнів згасає, і ми невдовзі поставимо свій вігвам поряд із вігвамами нашого племені.
Минали дні, а пікуні з ранку до вечора юрмились у форті Кі-пи, вимінюючи боброві шкурки на добрі товари. Коли ж вони скупили все, що було привезено на трьох човнах, то почали вимагати ще краму.
— Чудово, що білий торговець оселився в нашій країні, в самому центрі наших прерій! — раділи ми всі. — Тепер ми не знатимемо нестатків.
Сину мій, як жорстоко ми помилилися. Я не звинувачую Кі-пу. Ми самі винуваті. Ми не мали доконечної потреби в товарах, привезених торговцями в нашу країну. Наші предки самі виготовляли зброю, одяг і жили щасливо. Якби ми були мудріші, то чинили б так само, як вони. Прихід торговців поклав початок нашому кінцю. Задля них ми винищували дичину, нас спокусили їхні барвисті ковдри, намиста й тютюн, рушниці й вогняна вода. Ми дозволили білим закріпитися серед нас, віддавали їм свої багатства, а згодом віддали й свої землі. Ми самі наближали свій кінець, і так само наближали свій кінець усі племена прерій…
Не пам’ятаю, скільки днів провели пліч-о-пліч пікуні з «череванями» в гирлі річки Мараяс. Але то були щасливі дні: всі ходили одні до одних у гості, справляли розкішні бенкети, влаштовували танці, кінні перегони та змагання з рушничної стрільби.
— Краще б зберегли кулі для наших ворогів, — зауважив молодим стрільцям хтось із старих воїнів.
Але стрільці тільки засміялися. Що таке кілька куль, сто куль?! Кулі цінувалися дешево: по двадцять штук за шкурку. А бобрів у річках так багато…
Нарешті Самотній Ходак і Короткий Лук, порадившись, вирішили, що пора обом племенам роз’їжджа-тися. Вже визбирано і спалено на багаттях увесь хмиз. Мисливці, полюючи щодня, наполохали бізонячі стада, розігнали їх від околишніх місць. Та й бобрів уже не вистачало для всіх ловців, бо їх була в обох таборах сила-силенна. З наказу вождів табірні оповісники повідомили, що наступного дня вранці обидва племені знімаються з місця: «черевані» вертаються до Малої річки, пікуні — на південь до ручая біля підніжжя Гряди Гір.