— Що? Може, я не розчув? — вигукнув батько. — Хіба не ти казав мені, що твій вігвам — мій вігвам, твій народ — мій народ?
— Так, я казав це і можу повторити, — відповів Короткий Лук. — Як друг раджу тобі повернутися до рідного племені. Ти ж сам бачиш, що тебе переслідують невдачі відтоді, як покинув плем’я. Здається, боги відвернулись од тебе.
— Просто так сталося. Правда, я втратив талісман — Люльку Грому. Але я забрав би його в ассінібойнів, коли б не забув узяти з собою інший талісман, який притягує вогонь Сонця. Цього разу я не забуду його, і він допоможе мені повернути Люльку Грому.
— Брате, як же ти її знайдеш у ворожому таборі? — запитав Білий Вовк.
— Я проникну в табір поночі, пробиратимуся потайки, зазираючи в кожен вігвам, поки побачу свою люльку, а коли вороги поснуть, заволодію нею.
— І тут-таки загинеш, — заперечив Білий Вовк. — Не встигнеш відбігти кроків на десять, як вороги схоплять тебе і знімуть скальп.
— Повертайся краще до нас, — мовив Самотній Ходак. — Прошу тебе, заради своєї дружини і дітей повертайся до нас!
— Еге ж! Щоб ви знову мене одшмагали! — вигукнув батько. — Годі! Облиште пусті балачки! Я залишаюсь із Коротким Луком.
Мовчки виходили з вігвама наші родичі й друзі, а Короткий Лук сказав наостанок:
— Приготуйся! Завтра вранці ми знімаємося з місця.
Чи варто розказувати, як ми — мати, сестра і я — знову зажурилися? А ми ж такі надії покладали на цю розмову! Наші сподівання не справдилися. Розпрощавшись із рідним племенем, ми знову йшли назустріч новим поневірянням.
Через три дні ми прибули з «череванями» до Маленької річки. Мій батько цілком одужав і взявся до роботи. Він ходив полювати з моєю рушницею або ставив пастки на бобрів. Перші двадцять шкурок він вирішив обміняти на рушницю для себе.
Нітакі, моя мати і я не дуже журилися в таборі «череванів». Як я вже казав, багато хто з тутешніх воїнів одружився з дівчатами з племені пікуні, а їхні діти говорили моєю рідною мовою. Якщо в нас не було ніякої роботи, а батько полював, ми згадували ті щасливі дні, коли пікуні й «черевані» жили поряд біля форту Кі-пи.
Того ранку, як ми покидали форт, мати довго гомоніла з Сах-кві-ах-кі, дружиною Кі-пи. Нітакі і я часто запитували її, про що вони тоді розмовляли, але мати лише відповідала:
— Колись ви про все довідаєтесь. Якщо збудеться те, про що ми говорили, ми всі будемо щасливі.
Літо стояло тепле. Під лагідним сонцем дозрівали, наливаючись соками, ягоди на кущах. Одного разу погожої літньої днини батько поїхав перевірити свої пастки й невдовзі повернувся задоволений і веселий. До сідла в нього було прив’язано три боброві шкурки.
Ми троє сиділи перед входом до вігвама, дивилися на батька й раділи його удачі. Коли в батька все ладилося, коли він наспівував свою улюблену пісню й усміхався, нам усім було радісно на душі. Чи могли ми знати, що цей гарячий сонячний день закінчиться для нас бідою?
Послухай-но, сину мій, що трапилося з нами. Тієї погожої днини, пополудні, батько з Коротким Луком сиділи в затінку нашого вігвама, гомоніли й курили. Мій батько завів мову про свій талісман — кругленький, прозорий як лід, камінець, що притягує вогонь Сонця. Прикуривши ним свою люльку, він сказав:
— Це наймогутніший талісман серед усіх талісманів, якими володіють пікуні та «черевані»!
— Як сказати, може в руках того, хто його зробив, він справді наймогутніший, — відповів Короткий Лук.
— Що ти маєш на увазі? — спитав батько.
— А ось що: цей талісман білої людини та її богів, нам, жителям прерій, не підходить. Що, коли Найверховніший розгнівається на тебе за те, що ти крадеш у нього вогонь? Я б не став користуватися ним у своїх молитвах.
— Ха! Нічого ти не розумієш! — вигукнув батько. — Я вірю, що це могутній талісман. Кі-па підтвердив це. Він могутніший за твій древній вогонь блискавки. Адже що ти можеш робити зі своїм вогнем? Хіба підтримувати його…
— Чудодійна сила мого вогню не дала тобі померти після зміїного укусу, — заперечив вождь. — Коли ти блукав, я щодня молився вогню за тебе. Якщо ж мій вогонь нічого не важить, то я більше не проситиму в нього помочі для тебе.
— І не треба. Обійдуся без твого вогню і будь-якої твоєї допомоги! — гнівно вигукнув батько.
О, як боляче було нам слухати, що батько так розмовляє із своїм найкращим другом!
Вождь нічого не відповів йому. Він мовчки віддав люльку, підвівся й поволі попрямував4до свого вігвама.
Докуривши люльку, батько вибив із неї попіл і гукнув:
— Чорна Видро, іди прижени коней! Дружино й дочко, пакуйте речі, складайте вігвам! Сьогодні ми вирушаємо звідси!
— О, не давай волі своєму гніву! — заблагала мати. — Короткий Лук не розсердився, він тільки жаліє тебе.
Навіщо вона сказала таке?
— Я не хочу, щоб мене жаліли! — скипів батько. — Нічиєї допомоги мені не треба! У мене є талісман, сильніший за вогонь, посланий блискавкою. Прижени коней! Складайте вігвам! Я хочу покинути цей табір!
Звичайно, ми не могли піти проти волі батька. Мати й сестра заходилися складати вігвам, я побіг по коней. Коли я повернувся, всі пожитки було вже спаковано. Ми осідлали коней, повантажили в’юки і рушили в дорогу.
Новина про сварку між батьком і вождем облетіла весь табір. Жінки, вроджені пікуні, та ще зо три жінки з племені «череванів», друзі мої і Нітакі, осторонь сумно поглядали на нас, не зважившись підступити й сказати нам втішне слово. Жоден із воїнів не прийшов попрощатися з нами. Коли ми виїжджали з табору, ніхто не вийшов, не провів нас поглядом.
Отак-от розлучилися ми з плем’ям «череванів». Батько гордовито їхав на моєму найкращому коні попереду, мати, сестра і я, вкрай пригнічені, гнали табун і в’ючаків.
Ми розкинули вігвам на березі річки; де були розставлені наші пастки. Мовчки повечеряли і рано вклалися спати. Я спав просто неба біля коней, яких ми стриножили або прип’яли до кілочків. Ніч минула спокійно, правда, доводилося кілька разів вставати і проганяти койотів. Ті підкрадалися до кілочків, щоб погризти ремінці.
Уранці ми знайшли в пастках трьох бобрів і здерли з них шкурки. Потім батько оголосив, що ми їдемо до кроу.
— О ні! Тільки не до них! — вигукнула мати. — Чому б нам не податися до «чорноногих» чи до «кривавих»?
— А хіба вони не ті самі пікуні? — заперечив батько. — Говорять тією ж мовою і тільки називаються інакше. Та й правила полювання в них однакові. Ні, ми житимемо з кроу! Там я можу полювати, коли мені забракне м’яса і шкур.
— Але вони наші вороги, — нагадала йому мати.
— Вороги пікуні, а не наші, — опирався батько. — Ти забуваєш, що ми вже не пікуні. Вони гостинно зустрінуть нас, будуть раді завести дружбу із Самотнім Бізоном.
А зараз, сину мій, я розповім тобі, хто такі ці кроу. Колись давно вся наша країна належала їм. Так, так, ці рівнини, гори, долини аж до річки Черево, що протікає на півночі, були їхніми володіннями. Потім наші предки розжилися кіньми, а згодом купили рушниці у Червоних Курток і прогнали кроу далеко на південь, за річку Йєллоустон. Заволодівши краєм, пікуні уклали мир із кроу. Обидві сторони вирішили, що річка Йєллоустон буде межею між володіннями двох племен. Але мир виявився нестійкий: пікуні й кроу не переставали ворогувати. Вожді племен все робили, аби зберегти мир, та не могли втримати молодих воїнів, котрі рвались у бій. Або молоді пікуні нападали на кроу, або юнаки кроу робили наскоки на табір пікуні — і спалахувала війна. Саме того літа, коли ми поневірялися, обидва племені були в стані війни.
Ми склали вігвам і подалися в край кроу. їхали вночі, а вдень заганяли табун у хащі й самі ховалися в кущах, остерігаючись ворожих загонів.
Третього ранку ми під’їхали до форту Кі-пи. Він і Сах-кві-ах-кі здивувалися, довідавшись про наміри батька, і довго переконували його не їхати до кроу, але батько не захотів їх слухати. Шкурки він виміняв на рушницю, порох та кулі, а для матері й сестри купив по новій ковдрі й по шматку червоної матерії на сукні.
У форті ми провели один день. Моя мати знову довго про щось гомоніла із Сах-кві-ах-кі. І знову мені кортіло знати, про що вони радяться. На той час Сах-кві-ах-кі ще не вміла по-нашому, вони розмовляли на мигах. Я стежив за ними, але вони стояли близько одна до одної, і я не міг побачити їхніх рук.
Упевнившись, що мій батько не змінить свого рішення, Сах-кві-ах-кі дала матері нову білу ковдру, синьої матерії на сукню, намисто, червоної фарби і сказала:
— У мене в хороша подруга, родом із племені арікарі. Колись вона росла серед мого рідного племені майданів у вігвамі мого батька. Тепер вона живе у таборі кроу. Один із ватажків кроу Плямиста Антилопа одружився з нею. Ми звемо її Жінка-Кроу. Передай їй ці подарунки і скажи, що ти — моя подруга і я прошу її бути тобі подругою.
Мати дуже зраділа ньому дорученню. Зраділи й ми з сестрою: хоч одна людина в таборі кроу зустріне нас приязно.
Розпрощавшись із Кі-пою, вирушили туди, де тепер стоїть форт Бентон. Ми хотіли перейти Велику річку, але від танення снігу у горах вода вийшла з берегів. Далі поїхали стежкою, якою нещодавно пройшли піку-ні, прямуючи на південь до бобрових угідь.