— Співайте! Якщо хочете жити, співайте! — прошепотів батько.
І ми послухалися. Скоса поглядаючи то на батька, то на ворогів, тремтячи од страху, ми знову затягли пісню. А батько чотири рази простягав руки до священного талісмана, нарешті зняв останній покров і підняв талісман високо над головою. Коли пісню було доспівано, він вигукнув:
— О, мій таємний спільнику, що явився мені у сні, допоможи! О Сонце, і ви, боги землі й неба, зласкавтеся над нами! У жертву вам я приношу пахучий дим!
Сказавши це, він повернув до сонячних променів прозорий, як лід, камінець. Тоненька цівка диму заструменіла над сухими волокнами, і вони враз спалахнули.
Я потайки позирав на ворогів, а надто на воїна, котрий найближче стояв до батька. Високий на зріст, уродливий, він був одягнений у розкішне бойове вбрання. Не менше вразили мене його щит та сагайдак із шкіри видри. Воїн застиг, схрестивши на грудях руки, тримаючи в правиці короткого кийка. Дивлячись на батька згори, він не приховував глузливої посмішки, яка ніби виказувала його думки: «Ми, звісно, зачекаємо, поки ти закінчиш безглуздий обряд, а потім уб’ємо тебе».
Та коли спалахнули сухі волокна кори, воїн від подиву голосно скрикнув і, показавши на вогонь, сказав щось своїм товаришам. Потім він сів перед нами на траву, а за ним сіли й інші.
Мій батько, не звертаючи уваги на них, вів далі своє дійство. Він простяг долоні, набрав пригорщу диму і вмився ним. Відтак довго молився Сонцю, благаючи його захистити нас од усіляких бід і дарувати нам довгого та щасливого віку.
Чи можу я пригадати, сину мій, про що я тоді думав? Від страху в мене плуталися думки. Здається, я просив одного з чотирьох своїх помічників зберегти нам життя. Я тоді навіть не здивувався великій мужності батька, який творив свій обряд перед лицем ворогів. Рідко хто може так володіти собою.
Догоріло маленьке вогнище, хмарка духмяного диму розтанула в повітрі. Батько скінчив молитву і взяв чотири шматки шкіри, щоб загорнути чарівний камінь.
— Хаї! — окликнув його чоловік із бойовим кийком.
Батько підвів голову.
Воїн показав на талісман і сказав на мигах:
— Дай мені його. Я хочу роздивитись.
— Не можу, — так само на мигах відповів батько. — Ця чудодійна річ освячена Сонцем. Зараз ти випробуєш його силу. Простягни руку!
Воїн послухався. Батько повернув його руку долонею вгору і наблизив до неї прозорий камінець. Скоро на долоні з’явилася червона пляма.
— Ха! — вигукнув воїн.
Відсмикнувши руку, він роздивився те місце, де йому сильно запекло, потім сказав щось товаришам. Вони від подиву заляскали себе долонями по губах, а потім довго радилися. Батько загорнув талісман у чотири шкіряні шматки і неквапливо сховав його в торбину.
Воїн із кийком пильно стежив за рухами батька, а коли талісман було сховано, заговорив, звичайно, на мигах:
— Ми були там, у лісі, і побачили вас здалеку. Порадившись, ми вирішили вас убити і заволодіти вашими кіньми. Тепер у нас інше на думці: будьмо друзями.
— О, яка я рада це чути! — прошепотіла мати, котра сиділа біля мене. — Добре, якщо мова його справді щира!
— Він нас боїться. Повірив, що Сонце дало нам свою силу, — стиха озвався я.
Згодом з’ясувалося, що я не помилився.
— Гаразд. Будьмо друзями, — відповів батько.
— Ми — чейєни. А ви хто? — запитав воїн.
— Нещодавно я був одним із пікуні, — мовив батько, — але я покинув їх. Тепер ми всі четверо не належимо до жодного племені. Йдемо на південь, там знайдемо кроу і розіпнемо в них свій вігвам.
— Кроу — лихі люди. Йдіть краще до мого племені. Скажете, що зустріли Плямистого Вовка і він прислав вас. Чейєни — добрі люди і стануть вам навіки друзями.
— Я подумаю над цим. А де ваше плем’я?
— Воно живе й полює серед Чорних Пагорбів і в долинах річок, що впадають у Велику річку. Знайти його буде неважко, — відповів воїн.
— Вони нас не зачеплять. Готуйте обід, — промовив батько.
Мати й сестра заходилися розв’язувати парфлечі. Воїни — їх було п’ятнадцятеро — подалися у глибину лісу і принесли м’яса. Вони розташувалися неподалік, розвели вогнище і також почали готувати обід.
Ватажок загону, Плямистий Вовк, лишився з батьком, і вони довго гомоніли. Він повідомив, що чейєни замислили вчинити напад на племена, які живуть по той бік гір.
— Трохи погуляємо там. Але ті, кого ми зустрінемо, дорого заплатять нам за нашу прогулянку, — сказав він і зареготав.
Того дня жоден із нас не стулив очей. Небезпека, здавалося, хоч і не загрожувала нам, проте твердої певності не було — ми боялися військового загону. А чейєни проспали до вечора. Я стеріг наших коней і про всяк випадок не випускав із рук рушниці. Сонце ледве повзло по небу, і я з нетерпінням чекав тієї хвилини, коли воно прийде додому, до свого вігвама. Мені хотілося якнайскоріше спакувати наші пожитки, скочити на коня і майнути чимдалі від річки. А доти я не буду певен, що чейєни не замислили проти нас якогось зла.
Перед заходом сонця я пригнав табун і поставив коней на прив’язі. Ми почали складатися. Мати підсмажила м’ясо, і ватажок загону поїв разом з нами. Він знову умовляв їхати до Чорних Пагорбів і жити з чейєнами. Батько відповів, що він про це подумав, а якщо ми й поїдемо до чейєнів, то тільки після того, як Плямистий Вовк повернеться до свого племені і розповість про нас. А поки що ми не могли бути певні, що нас зустрінуть приязно.
Пора було від’їздити. Мати й сестра нав’ючили на коней вузли і прив’язали до них жердини од вігвама, а я осідлав верхових. Чейєни також ладналися в дорогу. Плямистий Вовк обняв мого батька і попрощався з ним. Ми скочили на коней.
Батько поїхав попереду. Нам він звелів рушати слідом і не оглядатися. Так ми й зробили. У мене мурашки забігали по спині: так і кортіло подивитися назад, чи вороги часом не прицілилися в нас зі своїх луків, чекаючи сигналу. Та нічого не сталося! Ми виїхали з лісу, переправилися через річку і почали підніматися схилами на рівнину. Аж тоді ми оглянулися: чейєни рухалися долиною вздовж річки, до її верхів’їв. Отже, вони вирішили нас не вбивати. Ми уникли великої небезпеки, нам хотілося співати від радості.
Батько повеселішав, здається, вперше відтоді, як ми покинули пікуні.
— Я знав, що Короткий Лук помиляється, — озвався він. — Мій прозорий камінець, який притягує вогонь Сонця, — наймогутніший серед усіх талісманів. Як вчасно я дістав його з торбини! Чейени злякалися його чудодійної сили.
— Самотній Бізоне, муже мій, який ти хоробрий чоловік! — вигукнула мати. — Ти не припинив обряду, коли загін захопив нас зненацька. Ніяк не збагну, як ти міг подолати свій страх.
— Дуже просто, — відповів батько. — Признатися, спочатку я також злякався. Та коли чейєни побачили, як я притяг вогонь із неба, я зрозумів: вони нас не зачеплять.
Їхали ми недовго, бо почували себе дуже втомленими. Усіх морив сон. Спустившись до «Тієї, що їх присипала» річечки, ми стали на відпочинок і спали до ранку, а потім спали ще цілий день, лишаючи тільки когось на варті.
Надвечір мати приготувала на вогні м’ясо і, частуючи нас, розповіла історію дивної назви цієї річечки. Неподалік від її гирла береги високі та круті; над самісінькою водою в прямовисних кручах лежав шар червоно-бурої глини. Наше плем’я з діда-прадіда користувалося тією глиною як священною фарбою. Щоліта приходили сюди пікуні й підкопували берег, вибираючи червонясту землю. Вгрібалися вони все далі та далі, хоча літні люди закликали їх спинитися і пророкували біду.
І от одного літнього дня біда таки сталася: берег обвалився, накривши трьох жінок. Відтоді пікуні перестали сюди ходити, а річку, що називалась Барвною, почали називати «Та, що їх присипала».
Наступного ранку ми зупинилися біля підніжжя Чорної гори й провели тут цілий день. Довкола стояла тиша. Здавалося, крім нас чотирьох на землі нема більше жодної душі, і ми були першими людьми, яких побачили тутешні тварини. Батько пояснив, що пікуні полюють на цих рівнинах дуже рідко, бо військові загони, які вторгаються в нашу країну, неодмінно сходять на Чорну гору, щоб з її вершини розглядіти околишню місцевість. Але й вони не затримуються тут — ходять на звіра вряди-годи. Ось чому тварини, які водяться в цих краях — олені, антилопи, лосі, бізони, — майже не бояться людини.
Пополудні я заступив вартувати. Коли сонце повернуло на захід, я взяв лук і пішов полювати, аби хоч трохи роздобути м’яса. Рушниці я не брав, адже мій постріл міг прикувати увагу ворогів. Мені не треба було далеко ходити: вартуючи, я бачив, як різні звірі, стадо за стадом, проходили поблизу нашого табору, спускалися в улоговину і невдовзі поверталися назад. Мені стало ясно: вони ходять до водопою.
Зайшовши в улоговину, я побачив довге глибоке озеро, затиснуте кам’яними берегами. Звірині стежки тяглися від озера до краю улоговини, а далі змійками розбігалися по пологих схилах.
Я зачаївся в гущавині біля однієї з бічних стежок. Незабаром показалося стадо антилоп, яке вів великий самець. Припавши до землі, я став чекати, поки ватажок стада порівняється зі мною. А тоді миттю піднявся, щосили натягнув тятиву й вистрілив. Стріла влучила в ціль. Ватажок високо підстрибнув, рвонувся вперед і впав. Стадо, напираючи ззаду, круто розвернулось і кинулося навтіки. За кілька кроків од стежки лежала моя стріла, вся червона від крові, вона вцілила між ребра і вийшла навиліт. Цим пострілом я пишався: я зрозумів, що вже маю сильну руку й метке око дорослого чоловіка.
Спустившись на стежку, я нагострив ніж на гладенькому плескатому камені й заходився лупити шкуру із антилопи. Та не встиг я оббілити й півбока, як у кущах наді мною щось зашаруділо, а потім засопіло, заплямкало. Сумніву не було — ведмідь!
Два — три стрибки — і я опинився біля лука, схопив його й прикипів на місці: з кущів справа від мене на стежку видибав здоровенний старий грізлі.