Відтягнувши ведмедя вбік, ми злупили з антилопи шкуру і вирізали найсмачніші шматки м’яса. Позрізавши пазурі з передніх лап грізлі, батько вирішив узяти ще й шматок ведмежої шкури.
— Щоправда, нема в мене Люльки Грому, — промовив він, — але незабаром я поверну її. Тим часом у мене в інший могутній талісман — прозорий камінець, що притягує вогонь Сонця, його я загорну в цей шматок ведмежої шкури. — І батько здер зі спини ведмедя смугу шкури.
Того вечора біля Чорної гори ми були веселі й щасливі. Виспалися, відпочили і завершили день вдалим полюванням. Пов’ючивши пожитки, ми вирушили в дорогу, прямуючи до широкої стежки, що тяглася вздовж підніжжя Снігових гір.
Сходило сонце, коли ми підійшли до долини річки Мушлі. Спускаючись схилом, порослим вишняком, ми помітили, що вишні вже дозріли, а віти угинаються під плодами. Мати й Нітакі тут же захотіли спинитися й нарвати ягід, але батько заперечив.
— Ми мусимо спочатку знайти собі сховок у лісі, — пояснив він, — а ввечері, якщо все гаразд буде, ви повернетесь сюди й нарвете вишень повні парфлечі.
З’їжджаючи з гори, ми зривали ягоди у жмені. Вони були вже стиглі й добре гамували спрагу. Та й пройти повз такі смачні плоди й не скуштувати виявилося нам не під силу.
Ми зупинились у густому тополиному гаю на березі річки. Поки мати з сестрою розводили багаття й пекли м’ясо, ми з батьком оглянули стежку, що вела через гай, а далі вздовж берега. Крім звіриних слідів, ми не знайшли на ній жодного відбитку людської ноги. Не помітили ніде й решток багаття: отже, ні кроу, ні пікуні, ні інше плем’я не ставало тут на відпочинок.
Після сніданку я вартував, а решта спали. В гаю росла густа трава, і я пильнував, щоб коні не забрели на долину. Часто виходив я на узлісся, озирав галявини й схили рівнини. Бізони спускалися на водопій до річки і довго стояли в прохолодній воді або, вийшовши на берег, лягали в траву. На звіриних стежках я знайшов відбитки ведмежих лап: напевно, ведмеді побували тут недавно. Я пильно видивлявся їх, але ранок був спокійний, і ведмеді відлежувалися в затінку.
Над полудень мене змінив батько. Я заснув, але спав недовго. Мати й Нітакі тільки й думали про те, коли б швидше нарвати вишень. Вони розбудили мене й спитали, чи не пора вже йти у вишняк. Я подався до лісу, розшукав батька. Він сказав — ранувато ще, але запропонував піднятися з ним на рівнину і, якщо там тихомирно, подати жінкам сигнал. Я привів пару коней для матері й Нітакі: вони хотіли нарвати вишень більше, ніж могли донести, — щоб насушити й на зиму.
Піднявшись на рівнину, ми довго розглядалися увсібіч, але ніщо не провіщало наближення ворожого загону. Нарешті я обернувся й почав розмахувати ковдрою. Жінки стояли на узліссі. Помітивши наш сигнал, вони скочили на коней і поїхали до вишняка. Ми приєдналися до них. Тепер нам вишні здалися солодшими, ніж уранці. Наївшись досхочу, ми заходилися наповнювати наші парфлечі. Батько допомагав, і це розсмішило маму: не часто побачиш воїна, щоб рвав для сушіння вишні.
Раптом нас налякав сестрин крик. Ми озирнулись і подивилися вниз, куди вона показувала рукою: якийсь вершник квапливо гнав долиною коней. До нього було далеченько, не роздивишся все добре, але ми нітрохи не сумнівалися, що це наш табун. Злодій погнав його спочатку лісом, далі верболозом і вже подолав чималу відстань, перш ніж виїхати на відкриту рівнину.
Ми не вірили своїм очам. Невже нас спіткало нове лихо? Стояли мовчки й дивилися услід табунові. Нарешті батько скочив на коня, яким приїхала мати, а мені звелів сісти на іншого.
Ми пустилися навздогін, але невдовзі мусили зупинитись: сидіти у жіночих сідлах було чистою мукою. Поскидавши сідла, ми помчали далі. Про те, що погоня наша марна, ми знали з самого початку. Для матері й сестри я спіймав двох старих в’ючаків, які ледве тягли ноги. Ми підганяли їх як могли і чим могли, просили богів і сподівалися на чудо, що нам вдасться наздогнати одинокого ворога.
Спочатку ми їхали долиною вздовж річки, потім повернули на схід і піднялися на рівнину. Але тут ми припинили свою погоню. Вершник із нашим табуном був уже далеко від нас. Він переходив гряду пагорбів, і ми могли розрізнити на голубому тлі лише маленькі цяточки. Ми стежили за ними, поки вони зовсім не зникли з очей. Потім повернули коней назад і попрямували до табору.
Батько їхав попереду, похмурий, мовчазний. У житті я не почував себе так кепсько, як тепер. Це були мої коні! Я заробив їх тяжкою працею. Я любив їх, пишався ними і щойно втратив назавжди. Признаюся тобі щиро: я ридав дорогою до табору.
Мати й сестра зустріли нас на узліссі й, не сказавши ні слова, попленталися за нами. В таборі нас чекала ще одна несподіванка: ворог перерив усі наші речі, забрав торбу з талісманом — кругленьким прозорим камінцем, що притягує вогонь Сонця, батькове сідло, зникли також лук, стріли і розкішний сагайдак, якого подарував мені Білий Вовк.
Не зронивши ні слова, батько подався до річки і сів над водою. Мати заходилася перебирати пожитки — що необхідно взяти з собою, а що залишити. Крім вігвама та вігвамних жердин, у нас було ще вісім в’юків. Ми ж могли взяти тільки два за умови, що всі четверо підемо пішки.
Невдовзі мати навідкладала стільки речей, що годі було їх забрати. їй жаль було розлучатися з ними. Вона підійшла до мене, сіла поруч і заплакала. Плакала й сестра, а я ледве тамував сльози.
Повернувся батько й сказав:
— Заходить сонце. Пакуйте речі. Рушатимемо!
— Ні, ні! — заголосила мати. — Ми не хочемо йти далі! Повертаймось назад! Повертаймося до нашого племені. О муже мій, невже ти й досі не бачиш, що боги відвернулися від нас із того часу, як ми покинули пікуні. Ми втратили все! Вороги украли Люльку Грому і другий твій талісман, вони забрали наш табун. Згадай, як важко працював твій син, щоб купити тих коней. Зваж, які безпомічні ми стали, а навколо нас чимало ворожих загонів. Одступися від своєї клятви та їдьмо до табору нашого народу.
Я стежив за виразом батькового обличчя. Він напружено слухав, обмірковував материні слова. Мені здалося, що він уже вирішив послухатися материної ради. Та мої сподівання розвіялись, як тільки він сказав:
— Ні! Ми не повернемось назад! Ми підемо далі! Не хочу я з’являтися на очі пікуні, як той жалюгідний злидень. Я відведу вас до кроу, а сам знову подамся в табір ассінібойнів і заберу коней та люльку.
І все-таки батькова мова вселила мені малесеньку надію. «Не гнів, а сором заважав йому повернутися до пікуні, — міркував я. — Він соромиться нашої нужди, нашої убогості. Якби мені вдалося купити новий табун, то батько, мабуть, пересилив би себе й повів нас додому, до рідного племені».
Ми довго вагалися, які речі брати з собою, а які покинути: зрештою кожна дрібничка ставала нам у пригоді. Взяли ми вігвам — саме накриття, без жердин, одяг, кілька ковдр, знаряддя для вичинки шкур, порох, кулі і два жовтих казанки, які ми придбали в Червоних Курток на півночі за сорок бобрових шкурок. Усе це ми повантажили на двох коней. Решту речей ми й не думали ховати, покинули просто неба і рушили на південь.
Спустившись до річки, ми поскидали мокасини і вбрід перейшли на другий берег. Я першим вийшов з води і, взуваючись, помітив на піску свіжі відбитки людських ніг. Сліди вели до лісу. В кущах я знайшов пару зношених мокасинів. Трава довкола була витоптана. Я здогадався: тут лежав воїн, який вистежив нас і забрав наших коней. Я уважно оглянув мокасини і згадав, що вже бачив цей дивний узор із червоних, голубих та жовтих голок дикобраза. Помилки не могло бути: ці мокасини носив воїн із загону чейєнів.
Я вернувся на берег і показав свою знахідку батькові. Проте він не міг пригадати, чи бачив раніше ці мокасини, але мати впізнала їх і навіть описала зовнішність того воїна, взутого в них: стрункий, рослявий, довговолосий, у коси вплетені смужки з хутра видри.
— Чи не однаково, який у нього вигляд? — сердито мовив батько. — Він нас вистежив і пограбував. А ми були сліпі й не бачили, як він ішов по нашому сліду.
— Не думаю, що він зробив це зі згоди свого вождя, — мовив я.
— Авжеж, — підхопила мати. — Їхній вождь — добра людина. Він не бажав нам зла.
Батько гірко засміявся:
— Добра людина, кажеш? А я певен, що вождь послав свого найкращого бігуна й розвідника, щоб заволодіти моїм талісманом. Але настане день, коли я зустрінуся з ним і поквитаюся.
Вперше довелося нам так довго йти пішки. Ми з батьком не відчували втоми і могли йти цілу ніч. Але мати й сестра вибились із сил і ледве переставляли ноги. Коли Семеро показували північ, Нітакі заплакала, опустилась на землю і сказала, що далі йти не може.
— Ти поїдеш верхи! — вигукнув батько і звелів мені допомогти йому.
Ми зняли добру половину вантажу з коня, якого вів батько, і посадили на нього сестру. Зняту поклажу ми нав’ючили на другого коня. Нещасні тварини аж застогнали під важкою ношею. Я мимоволі подумав: через батька страждаємо не тільки ми, а й наші коні.
Від річки Мушлі до річки Йєллоустон відстань велика; ще довшою вона здається, якщо йдеш пішки, а всі дощові калюжі повисихали. Коли розвиднілося, нам було досі ще далеко до річки, біля якої жили кроу. Нестерпно хотілось пити: батька й мене спрага мучила дужче, ніж жінок. Ми ледве ворушили язиками. У мене було таке відчуття, ніби мені в рот насипали піску.
Мати про щось мене спитала, але я відповів таким хриплим голосом, що вона нічого не розібрала. Тоді вона простягла руки до сонця, що сходило, і вигукнула:
— О велике Сонце, зласкався над нами! Великий володарю світу, пожалій нас! Настав на розум чоловіка мого, який приніс моїм дітям стільки страждань!
Дослухаючись до її молитви, батько похнюпився і не сказав ні слова. Потім він піднявся й рушив далі, а ми, натомлені, попленталися за ним. На півдні вже виднілися порослі кущами береги Йєллоустон, а за ними простягалась широка долина річки Гірський Баран. Над полудень ми наблизилися до гряди пагорбів, за якими починався спуск у долину. «Ще трохи — і ми підійдемо до річки, нап’ємося й скупаємося», — подумав я.
Раптом на вершині пагорба з’явився вершник. Він подивився на нас, потім повернув коня і спустився в долину. Ми зупинились, але як тільки він зник з очей, пішли далі. Нам однаково було, чи повмираємо від спраги, чи нас повбивають вороги.
Піднімаючись на вершину пагорба, ми очікували нападу і тримали рушниці напоготові. Але нікому було нападати на нас. Ми подивились на долину, на річку і побачили одинокого вершника. Він переїхав на протилежний берег і поскакав у пониззя річки.
— Ха! Не ворог і не друг! — озвався батько. — Йому нема до нас діла.
Вдалині, де зливаються дві річки, струмився димок: ясна річ, там хтось розбив табір. Мати дивувалася, хто б це міг бути. Мене ж пекла думка: як би скоріше вгамувати спрагу. Ми чимдуж кинулися до річки. Змучені коні, зачувши воду, нашорошили вуха і з останніх сил подибали слідом. Пили ми довго, і вода здавалася нам як ніколи смачною. Познімавши з коней поклажу, ми з батьком вернулись до річки й викупалися. Тим часом мати й сестра зготували обід із наших мізерних запасів м’яса. Поївши, ми вклалися у затінку дерев, а батько вартував, поки ми спали. Коли споночіло, він розбудив нас.
— Кругом тихо, — повідомив батько, — але під час заходу сонця з пониззя річки я чув три постріли.
Побравши свої ковдри, ми трохи заглибилися в ліс і знову полягали спати. Втома була надто велика, й нам не хотілося ні їсти, ні пити. Ми знову заснули. І батько теж.
Ніч минула без пригод. На світанку я прокинувся перший і подався до річки. Вдалині я знову помітив димок, що клубочився над долиною. Наші коні мирно поскубували траву. Я вийшов на узлісся і побачив п’ять антилоп, що паслися на галявині. Ховаючись у кущах, я підкрався до них близько і вбив одну антилопу. Тепер у нас було м’ясо на сніданок.
Ми досхочу поїли, і втому як рукою зняло. Ми сподівалися, що люди, які розбили табір далеко в долині, захочуть довідатися, хто ж ми. Проте жодного вершника не побачили. Сонце стояло високо, коли ми спакували речі й перейшли річку.
Широка стежка неподалік від берега збігала в пониззя. Ми рушили нею і невдовзі перейшли вбрід річку Гірський Баран. За видолинками ми обминули тополиний гай і наткнулися на форт білих людей, як дві краплі води схожий на форт Кі-пи в гирлі річки Мара-яс. Біля форту стояв вігвам.
Назустріч нам висипало п’ятеро чоловіків із дружинами та дітьми, а з вігвама вийшов ще один білий з дружиною. Вони з цікавістю розглядали нас. Прив’язавши коней, ми попрямували до них. У чоловіка, що стояв біля вігвама, обличчя й руки були вимазані чорною фарбою. Це нас здивувало: оплакуючи наших покійників, ми фарбували обличчя і руки в чорний колір. А що в білих існував такий звичай, ми не знали.