Після того як усі потримали нас за руку, білий чоловік, пофарбований в чорне, — він був хазяїном форту — запитав на мигах, хто ми і звідки прийшли. Батько відповів йому те саме, що відповідав чейєнам: ідемо ми від пікуні, з якими розлучилися назавжди.
Тоді чорний-білий чоловік ще поцікавився, де зараз стоять пікуні і чи бачили ми форт на Великій річці та його хазяїна, який одружився з дівчиною із племені майданів. Батько відповів, що у форті тому ми бували не раз, а його хазяїн Кі-па — наш друг, у нього ми купили рушниці. Пікуні й «черевані» ведуть із ним жваву торгівлю, заповнивши його комори бобровими шкурками.
Така відповідь припала до душі чорному-білому. Засміявшись, він сплеснув у долоні й сказав на мигах:
— Я дуже радий. Кі-па — мій близький друг. З ним у мене спільна торгівля. Заходьте, пообідаємо разом.
Ми зайшли в дім. У кімнаті-крамниці, куди ми потрапили, нас вразила велика кількість гарних товарів, а в залі горіло багаття, на гарячих жаринах стояли казани зі стравами.
Білі одне за одним помили руки і обтерлись шматком білої тканини. Умився також чоловік, пофарбований у чорний колір. Ми були вкрай здивовані: за нашими звичаями, людина, котра оплакує покійника, не сміє вмиватися серед дня. Однак ми ще дужче здивувалися, побачивши, що чорна фарба не змивається і навіть не лишав слідів на білій тканині. Невже в нас сталося щось з очима, або ж та фарба якась чарівна?
Одна з жінок, помітивши наші вражені погляди, щось сказала своїм друзям. Ті поглянули на нас і засміялися, а жінка пояснила на мигах:
— Він не такий, як інші білі люди. Це — чорний білий.
Придивившись пильніше до чорного-білого чоловіка, ми впевнилися, що він різниться від інших не лише кольором обличчя. У нього було коротке, смолисте, кучеряве волосся; товсті, синювато-червоні губи, незвично широкий ніс, великі, з дуже білими білками очі. Жінка сказала правду: він не був схожий на білих людей, цей чорний-білий. Ми не могли собі сказати, подобається він нам чи ні[22].
Жінки подали нам їжу в тоненьких металевих мисочках: суп, м’ясо, кукурудзяну кашу; кукурудзу вирощують на своїх полях майдани. Після ситного обіду мій батько розмовляв і курив з білими. Ми довідалися, що невдовзі сюди прибудуть кроу, щоб вести торгівлю. Протягом кількох місяців вони виловлювали бобрів у верхів’ях річки Гірський Баран. Мій батько вирішив залишитися у форті й тут зустрітися з кроу. Пополудні ми вирубали з молодих тополь нові жердини й нап’яли вігвам.
Увечері чорний-білий чоловік та його дружина-кроу прийшли до нас у гості. Він розпитував нас про пікуні і про те, чому ми розлучилися з ними. Сказав, що пікуні — лихі люди, постійно ворогують із кроу, та й воїни з них нікудишні. Безліч разів водив він кроу на бій і сам убив багатьох пікуні. Нам гидко було слухати його розповідь, але водночас я тішився, спостерігаючи, як міниться на обличчі від гніву батько. Це була добра ознака: хоч батько і лаяв пікуні, але досі ще відчував себе одним із них. Мати теж це помітила.
Дні минали, а кроу не з’являлися. На берегах обох річок водилися бобри, і я щовечора ставив пастки. Вдень я полював, постачав м’ясо сім’ї та людям із форту.
Батько не брався ні за холодну воду і здебільшого мовчав. Вигляд у нього був пригнічений. Якщо він зрідка й заводив мову, то лише про свої талісмани та коней та як він їх собі поверне. Хай-но ми опинимося в безпеці біля кроу — і він знову подасться в країну ассінібойнів.
Минув майже місяць. Одного дня, після полудня, в долині показалися кроу. Вони рухалися в пониззі річки, женучи тисячні табуни і безліч в’ючних коней. Вождь, ватажки кланів, старші воїни їхали попереду, лишивши далеко позаду головну колону. Наблизившись до форту, вони почали стріляти вгору з рушниць, вітаючи білих. Усі були в бойовому вбранні, і я ніколи не бачив таких нарядів. їхній одяг, щити, заквітчані пір’ям головні убори вразили мене неймовірно.
Ми стояли біля свого вігвама й дивилися на кроу, що під’їжджали до форту. Мій батько не вийшов із вігвама. Здавалося, він не знав, що йому робити. У нього не було ні коней, ні подарунків для вождя і ватажків, він соромився підійти до вождя й сказати:
«Я бідняк. Пожалій мене».
Воїни позлазили з коней неподалік від нашого вігвама, зміряли нас допитливими поглядами і, привітавшись із білими, попрямували у форт. Інші взялися до роботи: напинали на узліссі вігвами, знімали з коней поклажу.
Коли кроу розбили табір, моя мати дістала подарунки, які Сах-кві-ах-кі доручила передати жінці арікарі і гукнула мене й сестру. Ми втрьох подалися до кроу. О, як вони дивилися на нас, коли ми проходили табором, запитуючи на мигах, де стоїть вігвам Плямистої Антилопи! Одні нічого нам не відповідали, інші посилали аж у кінець табору. Ніхто не всміхнувся, не спитав, хто ми. Лише згодом я збагнув, у чому причина: вони впізнавали в нас пікуні. За узорами на наших мокасинах. Ми обійшли весь табір, і нарешті одна старенька жінка показала нам вігвам Плямистої Антилопи. Зайшовши до нього, ми побачили молоду жінку, яка подивилася на нас здивовано, всміхнулась і запросила сісти. Ми сіли. Мати на мигах запитала:
— Ти з племені арікарі?
— Так, — відповіла жінка.
— Чи є в тебе подруга з племені майданів, з якою одружився білий торговець?
— Так, так, — швидко відповіла вона.
Мати вручила їй мішок з подарунками, пояснивши, що їх передала подруга. Зустріли ми її на Великій річці, де її чоловік будує торговий форт.
Ох і вродлива ж була ця жінка арікарі й літами трохи старша за мене. Коли вона дістала з мішка ковдру, тканини і намисто, обличчя в неї проясніло.
Мати сказала їй тоді:
— Твоя подруга — також і моя подруга, і я прошу тебе — пожалій нас. Ми покинули рідне плем’я, бо мій чоловік розгнівався на нього. Ворожі загони забрали в нас табуни, заволоділи талісманами чоловіка і всім нашим майном. Чоловік каже, що ми мусимо жити з кроу. Але ми бідні, не маємо подарунків для ватажків. Пожалій нас: поговори із своїм чоловіком. Нехай він заступиться за нас перед вождем і ватажками:
— Я тобі друг, не бійся, — відповіла Жінка-Кроу. — Мій чоловік — ватажок, тож інші ватажки прислухаються до його слів.
Вона дістала з парфлечі червону ковдру і пояс, оздоблений голками дикобраза. Ковдру вона подарувала моїй матері, а пояс сестрі. Тоді-бо, сину мій, і зав’язалася моя дружба з Жінкою-Кроу, що триває і донині. Але чи міг я тоді знати, що на схилі літ ми житимемо з нею отут, разом із Сах-кві-ах-кі, в таборі мого народу?..
Коли ми повернулися додому, батько все ще сидів зажурений на своєму ложі. Ватажки, провівши переговори з начальником форту, розійшлися по вігвамах, але жоден не заглянув до батька, жоден не прислав запрошення викурити з ним люльку. Це не віщувало нам нічого доброго: якщо плем’я не захоче нас прийняти, якщо ватажки проженуть нас, то нам буде кінець. Воїни, котрі втратили друзів, рідних у боях із пікуні, вистежать нас і повбивають. Мати розповіла батькові про свою зустріч із Жінкою-Кроу і про те, що та пообіцяла допомогти нам. Він засміявся й сказав, що нам у нашому становищі жінки нічим не зарадять.
Минув довгий-предовгий день. Настав вечір, і коли ми, здавалося, вже втратили будь-яку надію здобути прихильність кроу, у вігвам зайшла Жінка-Кроу[23], а за нею її чоловік — рослявий, кремезний воїн із веселим лагідним обличчям. Нам він сподобався відразу.
Присівши коло батька на ложе із шкур, він сказав на мигах:
— Моя дружина переказала мені, що ви бажаєте жити разом з нами?
— Так, — відповів батько, — ми хочемо жити з кроу. Ми пішли від пікуні. Я маю на них велику образу.
— Гаразд, я допоможу вам, але поясни мені, чому ти покинув свій народ і відколи.
Батько посоромився казати про те, як його відшмагали, тому він розповів тільки, що посварився з ватажками, бо ті заборонили полювати на бізонів, а він порушив заборону. А ще повідав про наші лихі пригоди: про втрату талісманів і двох табунів, про те, як довелося покинути наші пожитки. Коли батько закінчив розповідь, прибув посланець від вождя кроу на ймення Бізонячий Горб. Вождь запрошував батька до свого вігвама.
— Я вже говорив із ним про тебе. Ходімо до нього, — сказав Плямиста Антилопа.
Вони пішли, а ми чекали їх дуже довго. Жінка-Кроу встигла розповісти про своє життя, про дружбу з Сах-кві-ах-кі. Та ось знадвору почулися кроки. Плямиста Антилопа погукав дружину, і вони пішли додому. Зайшов батько і переказав нам розмову у вігвамі вождя.
— Там зібралися всі ватажки племені, — почав він. — Мені довелося розповісти, чому я хочу жити з кроу і чому покинув пікуні. Потім вони довго радилися. Звичайно, мови їхньої я не розумів, але здогадувався, що троє відмовляються мене прийняти, а Плямиста Антилопа і сам вождь підтримують нас і решта до них схиляються. Кінець кінцем ті троє змушені були скоритися, і вождь пояснив мені на мигах — чудово розмовляв він на мигах: «Я і мої діти, що тут зібралися, кажемо тобі: ми не любимо пікуні, ведемо з ними війну, тебе ми не знаємо. Можливо, серце в тебе добре, і язик твій говорить правду. Невдовзі ми знатимемо, чи так це насправді. Можеш розіпнути вігвам у нашому таборі й полювати разом з нами. Коли ми побачимо, що ти людина добра, тоді ти станеш одним із кроу».
— Згадай, як люб’язно зустріли нас «черевані». Кроу не схожі на них, — почала мати. — Послухай-но, муже мій, і не сердься за те, що я тобі скажу: якщо ти любиш своїх дітей і мене, будь обережний. Тримай язик за зубами, не давай волі своєму гніву, коли ці люди зроблять щось тобі наперекір. Бо якщо ти зірвешся, — ми всі пропали.
Ми з Нітакі здивувалися, слухаючи, як відверто говорить із батьком мати, незважаючи на його запальну вдачу. Ще дужче нас вразила батькова відповідь:
— Так, я буду обережний. Весь час прислухатимуся до голосу розуму.
Відтоді почалося для нас нове життя в таборі кроу. Дехто ставився до нас люб’язно, але більшість не звертали на нас ніякої уваги, наче ми були не люди, а собаки. Коли ми проходили повз них, кроу вдавали, ніби нас не помічають. Батька рідко запрошували на забави чи викурити люльку разом із ватажками, і тільки двері вігвама Плямистої Антилопи були для нього завжди відкриті. Батько ображався. Коли ми жили з пікуні, або з «чорноногими» чи «череванями», або серед племені «кривавих», йому завжди виділяли місце поміж ватажків як найхоробрішому воїнові.
Через десять днів кроу покинули форт білих. Вони, як інші племена, думали тільки про те, щоб купити більше товарів у торговців. Жадаючи нових і гарних речей, вони змушені були добувати дедалі більше хутра та бізонячих шкур. Поступово ми винищили всіх бізонів, що давали нам їжу і дах над головою, а коли ми зубожіли, білі заволоділи нашою країною. Сину мій, якби ми знали, що нас чекав попереду, ми не дозволили б жодному білому поселитися в нашому краю.
Я не переставав ловити бобрів, і за шкурки купив у кроу троє коней, а ще трьох подарували нам Жінка-Кроу та її чоловік. Тепер ми мали восьмеро коней і не боялися рушати в дорогу. Якось увечері до нас завітала Жінка-Кроу й сказала, що плем’я переселяється на береги річки Мушлі і там ловитиме бобрів. Ми, звичайно, були вражені. Адже в тих місцях полювали пікуні, їхній табір стояв неподалік від річки.
— Кроу не сміють іти туди! — вигукнув батько. — То не їхня земля! Та земля належить пікуні!
— А тобі що до того? Ти ж тепер не пікуні, — дорікнула мати.
Батько ще нижче схилив голову і не сказав більше ні слова. Але згодом він завів про це мову з Плямистою Антилопою. Пікуні, повідомив він, полюють на берегах Жовтої річки, яку від річки Мушлі відділяє пасмо гір, і порадив кроу не потикатися в ті краї.
Плямиста Антилопа відразу переказав цю розмову іншим ватажкам. Ті довго радилися. Чим завершилася їхня рада, ми довідалися від Жінки-Кроу: вони вирішили йти до річки Мушлі.
— Колись ця країна належала нам, — сказали вони, — пікуні заволоділи нею, маючи багато рушниць, куплених на півночі, у Червоних Курток. Що ж, тепер і в нас, кроу, багато рушниць, і ми не боїмося пікуні.