— Що має бути, того не минути. Кроу забули, що в разі війни пікуні об’єднаються з трьома іншими племенами прерій.
І от із плем’ям кроу ми вирушили в дорогу; їхали ми тією стежкою, що привела нас у форт. Яке щастя! В гаю над річкою Мушлею ми знайшли залишені нами речі: сідла, постіль. Але четверо наших в’ючаків понести всього не могли, і частину речей ми віддали Жінці-Кроу.
Табір було розбито біля закруту річки. Чоловіки одразу взялися ловити бобрів. Тепер я був таким досвідченим ловцем, як і мій батько, але щоранку він їздив зі мною оглядати пастки. Батько не довіряв кроу і боявся відпускати мене самого. Боявся він також лишити в таборі й усіх нас, хоч і горів бажанням піти й забрати в ассінібойнів свою люльку та коней.
Я знав, що батько мав рацію. Майже всі кроу нас не любили. Але матері й сестрі я не сказав про це ні слова, відчуваючи, що вони й без того живуть у страху. Свій вігвам ми нап’яли поряд із житлом Плямистої Антилопи, якого вважали нашим захисником. Мати ходила по хмиз та воду тільки з Жінкою-Кроу. Друзів тут я не мав. Коли проходив повз підлітків чи юнаків, то чув услід якісь, очевидно, глузливі слова і сміх. їхньої мови я не розумів і був радий, що не розумію, бо навряд чи стерпів би їхні образи. Одне збагнув: вони кепкували з мого одягу. Що ж, я був бідний. Носив прості шкіряні штани й літню шкіряну ковдру. Вони ж ходили у тканих ковдрах, носили сережки, браслети і дзеркальця на зап’ястях. У них була одна робота — вигнати табун на пасовисько та похизуватись. Я ж працював від ранку до смерку. Ми з батьком усе ловили бобрів: нам потрібні були коні. Ходили на полювання, добували харч не тільки для своєї сім’ї, а й для Плямистої Антилопи та його дружини.
З бобрами нам щастило. В нас було три пастки. Ми вставали найраніше і йшли чимдалі од табору, щоб не зустрітися з іншими ловцями. Ми ретельно ставили пастки, часом брели по пояс у воді вздовж берега, щоб не лишити слідів, які могли злякати звірків. Ось чому в нас набралося бобрових шкурок більше, ніж у мис-ливців-кроу.
Але ми не могли змагатися з чорним-білим чоловіком. У нього було тридцять пасток. Він позичив їх ловцям — по дві, три на кожного, вимагаючи за це половину здобичі. Сам він нічого не робив. Нарядившись у пишне вбрання, він сідав перед вігвамом, курив люльку й хвалився своїми бойовими подвигами.
Батько не любив його і часто казав нам:
— Хотів би я зустріти цього хвалька далеко за табором сам на сам і помірятися з ним силою. Думаю, що не кортіло б йому більше розводитися про свої подвиги.
Майже місяць прожили ми в таборі біля повороту річки. Коли виловили бобрів, ватажки зійшлися на раду. Одні хотіли перекочувати у верхів’я річки, інші — в пониззя і розбити табір поблизу гирла річечки Вербної.
Після довгих суперечок вирішили послати розвідників і у верхів’я, і в пониззя, аби довідатися, де більше водиться бобрів. З табору вони знялися вранці. Того дня ми з батьком припізнилися, бо я не міг відразу знайти наших коней. Коли ми вирушали до наших пасток, загону розвідників, котрий мав їхати тією ж дорогою, у таборі вже не було.
У нашому вігвамі вичерпалися запаси м’яса. Тож, побачивши стадо антилоп, що спускалося до водопою, ми тихенько підкралися і вбили двох самців. Здерши з них шкури і вирізавши найкращі шматки м’яса, поїхали далі. Перша пастка виявилася порожньою, у другій ми знайшли бобра, витягли його з води й зняли шкурку. Третя пастка зникла, але край берега ми помітили свіжі відбитки мокасинів. На піщаному схилі виднілася широка і свіжа борозна. Злодії лишили слід, витягаючи пастку з бобром на берег. Трохи далі земля була зрита копитами трьох коней. Троє розвідників, посланих у пониззя річки, випередили нас і вкрали бобра й пастку. О, які ми були обурені і які безпомічні!
У кроу не існувало ні законів, ні правил щодо полювання. Ми не могли вимагати кари злодіям, не могли покарати їх самі. З двома пастками, що залишилися, та з м’ясом підстрелених антилоп ми поверталися зажурені додому.
Зайшовши до вігвама, батько розповів про крадіжку і обізвав кроу злодіями, які не визнають ніяких законів. Але мати перебила його.
— Не розумію, чому ти нарікаєш, — мовила вона суворо. — Ти покинув пікуні, бо тобі не сподобалися їхні закони. Я гадала, що тепер ти задоволений. Ти живеш із людьми, у яких нема ніяких правил полювання.
Це були жорстокі слова, жорстокі й правдиві. І що ж відповів батько, сину мій? Нічого! Не знав він, що відповісти. Так і промовчав до вечора.
Коли споночіло, в таборі раптом зчинився великий гамір. Воїни бігали од вігвама до вігвама, перегукувалися, співали військових пісень, голосно щось переповідали один одному. Нам хотілося знати, що трапилось.
До нашого вігвама квапливо зайшла Жінка-Кроу і пояснила на митах:
— Розвідники наткнулися на невеличкий табір пікуні в пониззі річки. Вранці всі наші воїни нападуть на них зненацька. Я боюся за вас. Коли вони повернуться, вам не минути лиха. Я хочу, щоб усі ви завтра переселилися до нашого вігвама.
— Скільки вігвамів налічили розвідники? — запитав батько.
— Вони кажуть, що в таборі вісімдесят вігвамів.
Жінка-Кроу пішла до виходу, потім оглянулася і сказала на мигах:
— Не бійтеся. Я скоро повернусь.
— Вісімдесят вігвамів! Це клан Короткі Шкури, — сказав батько.
— Короткі Шкури! — вигукнули стиха ми троє.
Це був наш рідний клан. У ньому жили всі батькові родичі.
— Авжеж. Короткі Шкури, — провадив батько. — Жоден клан не розбивав табору окремо. Які ж вони нерозумні, що підійшли так близько до країни кроу! Дружино, діти, наше місце серед них! Ми мусимо вночі пробратися до них, попередити про напад кроу і допомогти в бою. Вісімдесят вігвамів! Один клан проти цілого племені! Марно сподіватися на перемогу. Та, може, нам усміхнеться доля.
— Як же нам туди дістатися? — спитала мати.
— Уночі, коли в таборі всі поснуть, ми вийдемо тихенько з вігвама, спіймаємо чотирьох коней — і в путь!
— А речі свої залишимо тут, — додала мати. — Я віддам їх Жінці-Кроу.
— Ні, цього робити не слід, — застеріг батько. — Інакше ми накличемо на неї біду. її звинуватять, що вона нас попередила і спонукала до втечі.
— Справді, я про це не подумала, — згодилась мати. — Вона та її чоловік — наші вірні друзі.
У цей момент до нас знову заглянула Жінка-Кроу.
— Боюся, коли б мене тут не побачили, — сказала вона. — Будьте спокійні, не бійтеся. Завтра я вам допоможу.
Вона вийшла. А вдруге ми зустрілися з нею через багато-багато зим.
Мати й сестра дістали з парфлечей свої речі й заходилися перебирати. їм хотілося одягнути на себе найкращі сукні,— щоб загинути в них, якщо така їм судилася доля. Відібравши дещо, а також наготувавши голки, шила, нитки, жінки зв’язали все це в два маленькі вузлики. Решту збіжжя вони знову поскладали в парфлечі й ретельно позав’язували їх. Мене це здивувало: навіщо вони це роблять, — адже цих речей їм більше не бачити?
— Засипте багаття, — звелів їм батько.
Ми довго сиділи в темряві, очікуючи, коли табір засне. Тривожні думки терзали мене. Чи встигнемо ми попередити пікуні? Хто виграє бій? Де ми опинимося наступної ночі? Чи не в країні Піщаних Пагорбів?
«О, четверо прадавніх братів, допоможіть нам! Проведіть нас благополучно крізь небезпеку, що оточує нас», — мовчки молився я.
Здавалося, вигуки та пісні не вщухнуть до ранку. Нарешті кроу вклалися спати. Погасли багаття у вігвамах. Узявши рушниці й чотири мотузки, ми з батьком виповзли з вігвама і, припавши до землі, прислухались. Ніщо не порушувало тиші. Місяць ще не зійшов, але зорі яскраво горіли, і ми побачили, що нікого поблизу нема. Ми обережно встали і, обійшовши довкола вігвама, впевнилися, що за нами не стежать. Із сусіднього вігвама долинув голос Плямистої Антилопи: той розмовляв уві сні.
Батько пошкрябав шкуру вігвама, і мати з сестрою вийшли до нас. Учотирьох ми покинули табір і зайшли в гай. За гаєм простягалось пасовисько, де паслися табуни. Ми спіймали четверо коней. Звичайно, це були ліниві, старі в’ючаки. Швидкі, гарячі скакуни не підпустили б нас до себе.
Сідел у нас не було, вуздечки ми замінили мотузками. Аби скоротити відстань, попрошкували через рівнину, щоб не йти за вигином річки. Ми підганяли коней кінцями мотузок, били їх п’ятами, змушуючи перейти у чвал. Важко було матері й Нітакі їхати чвалом без сідел на старих конях, але вони не скаржились.
Розвиднялося, а ми все ще були на рівнині.
— Швидше! Швидше! — квапив батько. — Зараз кроу ловлять своїх бойових коней. Женіть чимдуж!
Мати й Нітакі стомилися підганяти лінивих шкап, а ми з батьком хльостали то своїх, то їхніх коней. Та ось завиднілися стовпи диму від табірних багать.
Сонце підбилося височенько, коли ми побачили вігвами. Табір було розбито поблизу гирла річки Вербної. Кроу не помилилися: ми налічили вісімдесят вігвамів. Під’їхавши ближче, ми розгледіли на них священні малюнки — так, це були вігвами клану Короткі Шкури.
«Сто п’ятдесят воїнів проти цілого племені кроу! — подумав я. — Аніякісінької надії виграти битву».
Хтось помітив нас іздалеку, зняв тривогу, і весь люд висипав назустріч нам.
— Хапайте рушниці! — кричав батько. — Сідлайте коней! Кроу наближаються!
Батько був збуджений, очі в нього блищали. Він забув про всі кривди на пікуні. З ним лагідно віталися, ніби він не покидав табору.