— Кроу? Де вони? Коли прийдуть сюди? Скільки їх?
— Сюди йде все плем’я! — відповів батько. — Нічого не вдієш, треба тікати. Нас дуже мало, щоб з ними воювати. Мерщій! На коней!
— Брате! Чи ти зовсім з глузду з’їхав? — здивувався Білий Вовк. — Відколи це пікуні стали боятися кроу? Ми їх завжди перемагали і цього разу переможемо.
— Але ж нас мало. Самі Короткі Шкури не дадуть ради!
— Чому самі? — перебив його Білий Вовк. — З нами все наше плем’я. Решта кланів отаборилися трохи нижче. Ми ж пішли вперед, бо тут кращі пасовиська.
О, як я зрадів! А батько, розмахуючи рушницею, вигукнув:
— Покличте ж їх сюди! Мерщій! Ох і потішимося ми сьогодні!
Один із юнаків скочив на коня й помчав у головний табір. Воїни розійшлися по своїх вігвамах, щоб надіти бойове вбрання, а хлопчаки побігли заганяти табуни. Ми четверо разом із Білим Вовком пішли до його вігвама. В мого батька не було бойового наряду, і Білий Вовк дав йому рогатий головний убір із шкурок ласиць. Обличчя й руки він розмалював священною червоно-бурою фарбою. Я також вимазав руки й обличчя, а мати аж зойкнула, побачивши мене:
— Навіщо тобі це? Ти не підеш у бій!
— Чому? Чи не здобув я таємного помічника? — заперечив я.
— Він піде з нами. Не треба, дружино, хвилюватись, — утрутився батько. — Радій, що твій син прагне воювати і боронити тебе.
І мати замовкла.
Пригнали коней. Білий Вовк упіймав для нас двох чудових скакунів. Не встигли ми осідлати їх, як прибули перші загони воїнів із головного табору. Кінський тупіт розлягався, як гуркоти грому.
Один за одним до батька підходили воїни й віталися, а зусібіч линуло: «Ок-ї, Ні-тай Стум-ік! — Вітаю, Самотній Бізоне!» Всі усміхалися, всі були раді йому. Батько дивився на радісні обличчя людей, і його серце теж сповнювалося радістю, а обличчя сяяло щасливою усмішкою, коли він відповідав на привітання: «Ок-Ї, брати мої!»
Із загоном ватажків приїхав і Самотній Ходак. Обнявши мого батька, він сказав:
— Я радий бачити тебе з нами. Розкажи нам про кроу. Де вони? Чи багато їх?
— Ми жили в їхньому таборі, біля закруту річки Мушлі, — відповів батько. — Вчора їхні розвідники наткнулись на табір Коротких Шкур, але головного вашого табору в пониззі річки вони не бачили. Сьогодні все плем’я кроу прийде сюди, щоб знищити ці вісімдесят вігвамів. Невдовзі воно буде тут.
— Добрі вісті! Добрі вісті, діти мої! — вигукнув Самотній Ходак. — А зараз хутенько порадьмося, як краще зустріти ворога. Самотній Бізоне, тобі першому слово!
Як я запишався, що знову, як і колись, вождь передусім звернувся за порадою до мого батька, найхоробрішого з воїнів! І всі, тамуючи подих, чекали, що скаже батько.
Він обвів пильним поглядом долину річки і мовив:
— Нехай вороги не знають, що нас багато і що ми їх очікуємо. Діди наші нехай посідають перед вігвамами й грають у «колесо». Жінки, як звичайно, вичинятимуть шкури, а діти бавитимуться коло них. Хлопчаки хай відведуть коней у найдальший кінець табору. Ми, воїни, розіб’ємося на два загони: один загін сховається в переліску над річкою Мушлею, другий у заростях річечки Вербної. Вороги, я певен, спустяться в долину між цими двома річками, щоб зненацька напасти на табір. Коли вони минуть нас, ми вдаримо по них іззаду. Ось така моя думка.
— А що, коли вони не спустяться в долину, а наблизяться до табору з іншого боку? — засумнівався Самотній Ходак.
— Ми вислали дозорців. Вони повідомлять нам, яким шляхом їхатимуть кроу, — заперечив Білий Вовк.
Батьків план сподобався ватажкам і був схвалений. Якби вороги прийшли іншим шляхом, ми б швидко ухвалили інший план дій. Діди посідали перед вігвамами й почали готуватися до гри. Жінки почали звичну роботу — вичиняти шкури. А от жінкам і дітям головного табору довелося зачаїтися у вігвамах: завелика метушня на території невеличкого табору насторожила б ворога. Діди з інших кланів повинні були вдавати з себе воїнів Коротких Шкур. Вони сиділи маленькими групами, гомоніли й курили люльки, але кожен тримав напохваті зброю, — здебільшого діди ще мали сили, щоб нап’ясти лука.
Нарешті закінчились приготування, й ми нетерпляче стали чекати кроу. Чекати довелося довго. Сонце підбилося високо, коли наш дозорець з’їхав з пагорба і сповістив, що кроу наближаються. Вони прямували в долину між двома річками, а далеко позаду їхали жінки на конях, що волочили безколісні візки. На цих візках вони збиралися везти додому здобич, яку воїни кроу захоплять у нашому таборі. Ця вість розвеселила нас. Мабуть, кроу не сумнівалися в перемозі.
— Станьмо швидше на свої місця! — вигукнув хтось із воїнів.
— Ні, ще рано, — заперечив батько. — Зробимо це, коли кроу зійдуть у долину.
Невдовзі прибув другий дозорець і сповістив, що кроу спускаються в долину.
Самотній Ходак поглянув на батька.
— Чи не пора нам сховатися? — сказав він.
— Авжеж, пора! — озвався батько.
Він повів загін воїнів у зарості поблизу річки Вербної, а Самотній Ходак зі своїм загоном заховався в Переліску. Ми причаїлися в кущах, боячись поворухнутися. Батько мав подати сигнал для атаки і повести свій загін у бій.
Сину мій, я мимоволі замішувався кроу, що з’їжджали чвалом із пагорбів у долину. Розкішне бойове вбрання вигравало всіма барвами веселки. Довгі хвости на головних уборах з орлиного пір’я тріпотіли на вітрі. Кожен воїн тримав у лівій руці щит, оторочений пір’ям. Навіть коней вони розмалювали і заквітчали орлиним пір’ям, забарвленим у голубий, червоний і зелений кольори. І було їх багато — понад тисячу чоловік, і кожен тримав напоготові лук чи рушницю. Так, я боявся їх! Мені здавалося, що нам не вдасться спинити цієї величезної маси людей.
Кроу мовчки спускалися в долину, та коли діди кинули своє «колесо», жінки й діти, побачивши їх, з лементом кинулися врозтіч, нападники затягли бойову пісню, що, наче грім, прокотилась над землею.
Я, звичайно, був поруч із батьком. Він похилився в сідлі вперед і стежив за ворогом. Жестом руки, що означав: «Рано! Ще рано!», батько стримував воїнів, які рвалися в атаку. Ми повинні були вискочити із засідки, коли вороги проминуть нас.
Ми очікували, поглядаючи то на батька, то на кроу, що навально наступали долиною між двома річечками. Нас розділяла ще доволі велика відстань, коли сталася пригода, яка поламала весь батьків план.
Ліворуч од мене на баскому вороному жеребці сидів воїн Червоне Перо. Кінь його був дресирований для перегонів, там він завжди приходив перший. От і зараз, почувши громовий тупіт і безперервні вигуки кроу, кінь, либонь, подумав, що почалися перегони. Він гарцював, вигинав шию, мотав головою, а Червоне Перо напружував усі сили, щоб його приборкати. Та жеребець виявився сильнішим за вершника. Він став цапа, рвонувся вперед і, вискочивши із заростей, помчав назустріч ворогам. Червоному Перу загрожувала смерть.
— Виручайте його! Вперед! — пролунав батьків бойовий клич.
Але кроу були надто далеко, щоб наші стріли могли долетіти до них. Побачивши нас, вороги дружніше затягли пісню й стали швидше поганяти коней. Отоді й виїхав із лісу Самотній Ходак зі своїми воїнами. Цього кроу не чекали. Вони збагнули, що їхні розвідники помилилися і їм доведеться битися з усім плем’ям пікуні. Вони потрапили б у пастку, якби не вихопився із заростів одинокий вершник. І кроу — ватажки, воїни, юнаки — повернули коней назад і почали тікати тим же шляхом, яким приїхали сюди. Ми кинулися за ними навздогін.
Чи повідати тобі всю правду? Сину мій, мені соромно признатися, але в ті дні коні в кроу були кращі, ніж у нас. Кроу часто нападали на племена, які жили в країні вічного літа, і забирали цілі табуни швидких і сильних коней. А в нас коні були низькорослі, їх ми брали у племен, що жили по той бік гір.
Ясно було з самого початку, що нам не наздогнати головного загону кроу. Проте ми не припиняли погоні. Дехто з кроу, що їхав на слабшому коневі, почав відставати, а ми, стріляючи з луків та рушниць, відправляли їх у їхню країну тіней. Попереду всіх мчало четверо пікуні: мій батько на одному з найкращих скакунів Білого Вовка, Самотній Ходак на сивій породистій кобилі, Загірне Пір’я і Червоне Перо на вороних жеребцях. Ми добряче відстали од них. Коли ми піднялися на схил рівнини, я побачив, що жінки з племені кроу покидали візки і теж повернули до річки Мушлі.
Дехто з пікуні, збагнувши, що погоня безнадійна, зупинився, інші все-таки переслідували ворога, сподіваючись, що сором дійме кроу і вони повернуть коней, щоб прийняти бій. Та дарма — кроу думали тільки про втечу, а тих, хто відстав, ми вже порішили.
Ми хотіли вже повернути до табору, як раптом помітили коня, що корчився на землі. Біля нього стояв воїн із рушницею. Ми під’їхали ближче. В коня, мабуть, була зламана нога, а воїна товариші покинули напризволяще.
Мій батько випередив двох інших пікуні. Як я згодом довідався, він раз у раз вигукував:
— Це мій ворог! Залиште його мені! Залиште його мені!
Як я хвилювався, сину мій! Батько мчав до ворога, а той цілився в нього з рушниці. «Багато лиха ми зазнали, але найбільше лихо може статися»,— подумав я і прохав своїх чотирьох таємних помічників допомогти батькові.
Ближче й ближче під’їжджав батько до кроу. Він нахилявся то ліворуч, то праворуч, аби не дати ворогові прицілитися як слід. Раптом загримів постріл, але куля влучила не в батька, а в коня.
Пронизливо заіржавши, він звівся цапа і впав. Але батько вже скочив на землю і біг до ворога. На бігу він вистрілив — і не в кроу, а вгору, в небо.
Сили обох суперників були рівні — обидва розрядили рушниці. Стиснувши в долонях цівки, обидва тримали зброю високо над головою, як тримають бойовий кийок. Кроу стояв як укопаний. Батько підбіг до нього, не зводячи очей з рушниці. Він хотів, щоб ворог ударив перший. Кроу замахнувся рушницею, але вона ковзнула по стволу, не зачепивши батька. Тоді батько, кинувши на землю свою рушницю, схопив обома руками рушницю кроу і вирвав її.