Я не помилився. Тетя, Оготин дядько, і Насітіма були головними помічниками старого шамана полювання. Вони робили для нього молитовні палички, виконували його накази, і Тетя не раз казав, що сподівається стати шаманом. Наступного ранку жінки Людей Зими повідомили Келемані, що Тетя не тямить себе від гніву. «Людина, яка прихистила і вигодувала двох цуценят-навахів, не має права бути Самайо Охкі і членом Патуабу», — говорив він кожному. Минуло ще два дні, й Чоромана переказала Келемані слова Оготи: він умовляв її не водитися з нами і запевняв, що дружба з хлопцями-навахами не скінчиться добром.
Невдовзі після того як Насітіма став Самайо Охкі, зарядили рясні дощі. Засіяні поля не треба було зрошувати, і чоловіки нашого пуебло вирішили піти на полювання, яке мав очолити Насітіма. Я зрадів, коли він мені сказав, що я буду в нього помічником і піду разом з ним. У мене був гарний лук і оперені стріли з гострими стальними наконечниками, але досі мені доводилося полювати лише кроликів. Я давно мріяв про справжнє полювання.
Рано-вранці загін із сорока воїнів вийшов з пуебло і на плотах переплив річку. Потім почалося сходження на гору. Як тобі відомо, гірський хребет тягнеться з півночі на південь, а схили покраяні глибокими каньйонами, що спускаються до Ріо-Гранде. Хребет цей схожий на долоню, а каньйони на пальці.
За кілька днів перед полюванням Насітіма послав до Теті гінця і запропонував йому вирушити разом у ролі головного мисливця. Але Тетя навідріз відмовився полювати з новим Самайо Охкі. Тоді Насітіма призначив на його місце Кутову (Людина-Камінь), батька Чорома-ни. Вони обоє вели загін, а я ішов за ними по п’ятах, несучи на спині мішок з молитовними паличками Насітіми і пишаючись своїми обов’язками помічника Самайо Охкі.
Ми рухались на південний захід схилом, порослим лісом, між двома глибокими каньйонами. Йти було легко, адже крислаті сосни захищали нас від спекотного сонця. Невдовзі ми помітили сліди дичини: олені й лосі тікали з нашого шляху. Але ми йшли далі на південний захід, на звірів ніхто не звертав уваги.
Я не міг цього зрозуміти і нарешті запитав Насітіму, чому він не починає полювання.
— Спочатку ми мусимо дійти до кам’яних левів, — відповів він.
У мене забилося серце. Нарешті ж бо я побачу цих дивовижних кам’яних левів, про яких наслухався стільки розповідей!
Ми довго йшли лісом. Проминувши два глибокі каньйони, що збігали до Ріо-Гранде, загін зупинився на краю третього каньйону. Внизу дзюрчав прозорий холодний струмок. Сутінки ще не спадали, тому я запитав Насітіму, чого так рано стаємо на нічліг і чи далеко до Каенкукахе — священних кам’яних левів. Він відповів, що священні кам’яні леви вже близько, однак ми їх побачимо завтра вранці, бо до левів можна підійти тільки зі сходом сонця.
Ми спустилися до струмка, зоставивши нагорі каньйону двох воїнів. До густих сутінків вони повинні були стояти на варті, адже тева уникали сутичок із навахами. Ми розсілися на березі струмка, подіставали з торб усе, що приготували нам у дорогу жінки пуебло. Довечерюючи, ми почули крик дикого індика, йому відповів другий, а по кількох хвилинах дванадцятеро птахів спустилося крутосхилом до струмка. Потім придибали до водопою два лосі і стали неподалік від нас. Мисливці мовчки стежили за ними, а я шепнув Насітімі:
— Дозволь мені вбити лося.
Він промовчав, тільки похитав головою, приклавши палець до губів. Коли індики й лосі, напившись, пішли і невдовзі зникли з очей, Насітіма промовив до мене:
— Якби ми навіть умирали з голоду, то не дозволили б собі вбити звіра. Ми не випустимо жодної стріли, жодної кулі, поки не дійдемо до кам’яних левів та не попросимо Всемогутніх посприяти нам у полюванні!
Настала ніч. Прибули двоє наших дозорців, і ми всі скоро поснули. На світанку нас розбудив Насітіма. Умившись, ми поснідали, напилися джерельної води і рушили слідом за шаманом полювання. Він вивів нас із каньйону на знайому стежку, що слалася із заходу на схід. Багато віків люди мандрували цією стежкою. Втоптана, вбита ногами, вона скидалася на жолоб, витесаний сокирою.
Ми повернули на схід і невдовзі вийшли до круглого майданчика, обнесеного огорожею. Посеред нього я побачив священних Каенкукахе — двох кам’яних левів[3].
Леви були витесані з величезної кам’яної брили і лежали поряд на животі, головами на схід, витягнувши довгі хвости й підібгавши лапи, ніби приготувалися до стрибка. Цих левів створили Хевенді Інтова — Прадавні Люди.
Ми оточили їх півколом. Я подав Насітімі мішок із молитовними паличками та іншими ритуальними речами. Насітіма ступив крок уперед і сипнув дрібку борошна на чотири сторони, затим дістав червону фарбу і, коли зійшло сонце, помазав нею левам голови. Після цього він почав молитися до них: просив їх передати лам частку їхнього мисливського вміння, щоб дружинам і дітям ми принесли вдосталь м’яса і шкур для одягу. Насамкінець він поклав перед ними молитовну паличку і вийшов з огорожі. Решта мисливців також повиходили слідом за ним, але спершу кожен поклав перед левами по одній паличці. Коли надійшла моя черга, я побачив, що таких паличок тут наскладали цілу гору. їх приносили сюди не тільки тева, а й індіанці з пуебло Керес, Зуньїс і навіть із далекого Хопіс. Усі вони обмазували священних левів червоною фарбою і просили в них допомоги.
Коли ми відійшли трохи від священного місця, Насітіма звелів усім зупинитися.
— Полюватимемо на східному схилі Обсидіанової гори[4] і на просіці Вузького Перешийку, — пояснив він. — Ти, Кутова, візьмеш двадцять — двадцять п’ять воїнів і заганятимеш звірів на просіку, а ми вже зробимо свою справу. Але дай нам часу дійти до просіки і заховатися.
Кутова вибрав воїнів-загоничів. Усі покірно згодилися, хоча кожному хотілося полювати, а не заганяти здобич. Вони попрямували на північ, а Насітіма повів нас на північний схід уздовж глибокого каньйону до вузької просіки. Ця просіка була наче перешийком між двома каньйонами; на захід вона розширювалася, на схід звужувалась. За нею починався крутий спуск у гірську долину.
Ополудні ми дійшли до перешийка. Насітіма звелів мисливцям розбрестися по просіці. Він облюбував собі місце поблизу протоптаної звірами стежки. По другий бік стежки наказав розташуватися мені. Кожен мисливець умить спорудив сховок — щит з ялинових гілок і сховався за ним. Усі поклали біля себе луки, стріли і стали чекати. Насітіма, дехто з мисливців мав рушниці, проте не збирався скористатися ними: наполохані стріляниною звірі могли повернути назад і прорвати лінію загоничів. А от загоничам конче необхідно було стріляти, щоб звірі лякалися і бігли на просіку.
Минуло небагато часу, як ми поставили свої щити, і на заході пролунав перший постріл, за ним другий, третій — полювання почалося. Несподівано запала тиша, а через хвилю-дві знову забахкали постріли, вже значно ближче. Загоничі спускалися до просіки схилом. Перед нами лежала відкрита рівнина, і ми могли здалеку розгледіти звірів. Ось показалися два койоти. Вони бігли стежкою, обабіч якої Насітіма і я лежали за своїми щитами. Зрівнявшись із нами, вони почули людський запах, потягли ніздрями повітря й рвонули далі. Через мить койоти зникли з очей.
Потім з’явилося два лосі. Вони бігли стежкою північніше від нас. Коли лосі проминали щити, за якими причаїлися мисливці, ми почули, як забриніла тятива. Тварини метнулися вперед, підстрибнули і попадали. Аж ось на нашу стежку вибігло три олені. Насітіма стріляв у ватажка, а я з його наказу цілився в другого. Наші щити стояли за два кроки від стежки, тож не влучити, здавалося, я не міг. Двох оленів ми забили, третій утік. Велетенськими стрибками промчав повз нас гірський лев. За ним мчало стадо оленів і лосів, потім пробігли дикі індики. Як тільки звірі добігали до нас, ми стріляли в них. Нарешті все затихло, на просіку вийшли загоничі, полювання скінчилося. Ми вискочили зі своїх схованок і кинулися до вбитих тварин.
Полічивши стріли, які зосталися в мене, я визначив, що стріляв чотирнадцять разів. Я оглянув усіх убитих тварин, котрі лежали на стежці, і виявив три стріли з позначками. Це були мої стріли. Я убив двох оленів та одного лося. Із семи стріл, випущених Насітімою, шість влучили в ціль. Я надто хвилювався і, звісно, не міг добре прицілитися. З прикрістю розповів я Насітімі про свою невдачу, проте він заспокоїв мене, сказавши, що для початку я стріляв непогано. Загалом ми вбили понад сотню оленів і лосів. Мороки з ними було чимало: ми лупили шкури, четвертували туші. Незабаром з’явилися жінки з пуебло, привівши коней, як було домовлено, щоб відвезти здобич додому. Загоничі вернулися на схил гори — по тих звірів, яких настріляли самі. Чекати їх довелося довго, хоча жоден із нас не квапився додому. Жінки весело базікали, сміялися, співали, а чоловіки згадували до подробиць події того дня і славили Насітіму. Мудро вчинив Патуабу, обравши Насітіму новим Самайо Охкі. Такого успішного полювання не було вже давно — чим не доказ, що кам’яні леви почули його молитву, що йому сприяли Ті, Що Нагорі?
В пуебло повернулися аж над полудень наступного дня. Ми потратили багато часу, щоб переправити туші й шкури на плотах через річку. Кожен мисливець віддав частину своєї здобичі тим, хто охороняв пуебло, а Насітіма найкращі шматки м’яса відклав для Теті і послав до нього мого брата. Проте Самотній Шпиль одразу повернувся. Він був переляканий. Тетя кричав, що не візьме ні шматка м’яса, бо тварин убили навахи або ті, хто заступається за них.
— Ну, що ж, — мовив Насітіма, — усі знають, що я завжди прагнув жити з Тетею дружно. Та більше я ніколи не покличу його на полювання.
Кутова давав лад загоничам, тому він не вбив жодного звіра. Ми та інші мисливці віддали йому частину своєї здобичі, а Чоромані я подарував шкуру лося. Вона зраділа і призналася, що давно мріяла про такий подарунок. Вона вичинить її і пошиє собі гарні мокасини, а з того шматка, який зостанеться, вимудрує щось для мене.
Через кілька днів, коли вона вимочувала шкуру у відварі дубової кори, до неї підійшов Огота і спитав, хто їй подарував шкуру лося. Почувши відповідь Чоромани, він побілів од злості.
— Викинь її негайно! — закричав він. — Як ти смієш брати подарунки від собаки-наваха! Бережися, бо накличеш на себе якусь біду! Віддай мені шкуру, я спалю її.
— Він не собака! Він був навахом, тепер став тева, — відказала дівчина. — І хорошим мисливцем! Він славний, добрий. Я вичиню цю шкуру, зроблю її м’якою, білою і пошию мокасини.
— Ні, я не дозволю тобі цього! — зарепетував Огота.
Я стояв на даху перед нашим будинком і чув цю розмову. Оготині слова так мені дошкулили, що я не втерпів і крикнув:
— Як ти смієш відбирати шкуру, коли сам не можеш нічого дати взамін дівчині! Адже ти досі не вбив жодного звіра!
— Ха-ха! Я стріляю краще за тебе!
— Доведи! Кутова запевняє, що бачив на полюванні великого ведмедя з довгими пазурами. Зараз він на просіці поїдає рештки убитих тварин. Знайти його не важко. Піди на просіку і вбий ведмедя! Якщо ти не вб’єш, піду я. Якщо я не вб’ю, ти спробуєш ще раз. Так по черзі вистежуватимемо ведмедя. А коли один із нас уб’є його, тоді ми й знатимемо, хто краще стріляє.
— Ха! Ніби щось путнє ти говориш, але, здається, замишляєш якусь підлоту. Ні, з навахами нам не по дорозі. Я відмовляюся йти на полювання, — випалив Огота.
За спиною в нього пролунав голос:
— Ти повинен прийняти його виклик, а ми потурбуємося про все інше. Такі випробування ми залюбки вітаємо — вони виховують із наших юнаків сміливих воїнів.
Огота оглянувся й побачив Касика Літа, з ним стояло ще кілька чоловіків. Усі з цікавістю дослухалися до розмови. Огота подивився на них і не промовив ні слова.
— Якщо ти відмовляєшся, виходить, боїшся йти на ведмедя. Кепські справи. Наші юнаки виростають боягузами і слабаками. Сумна доля чекає наше пуебло, — похмуро мовив старий касик.
— Я не боюся, — обізвався Огота. — Мені здається, цей навах замишляє щось лихе, ось чому я не прийняв його виклику.
— Нехай тебе це не обходить. Ми потурбуємося, щоб усе було чесно. Кажи, приймаєш виклик?
— Так.
— Гаразд. Сьогодні ввечері твій батько, Насітіма та інші зберуться в мене, і ми разом вирішимо, як провести полювання на ведмедя.
Сказавши це, Касик Літа пішов собі. Розійшлися, збуджено розмовляючи, інші слухачі.
Огота повернувся, люто зиркнув на мене і залишив наш майдан.
Чоромана, закинувши лосячу шкуру за спину, збігла драбиною до нас на дах і підійшла до мене.
— Ти на нього розсердився. Не слід було викликати його на таке ризиковане змагання. Пазуристі — найстрашніші звірі. Я не пригадую, щоб хтось із воїнів приніс коли-небудь у пуебло шкуру такого ведмедя.
Я знав не гірше, ніж вона, яким небезпечним стає пазуристий, коли його поранити. В лісах Сан-Хуан і в горах Апачів загинуло чимало мисливців-навахів. Мене вже обіймав страх, я кляв себе за нерозважливий крок. Але я нізащо не признався б Чоромані, що боюся ведмедя з довгими кігтями.