«А тепер він за все заплатить», — подумав я.
— Убий його! Убий його! — кричали батькові пікуні.
Але батько не завдав удару. Поволі відступив він назад і, швидко піднявши із землі свою рушницю, затис обидві рушниці під пахвою лівої руки.
— Ш, я його не вб’ю! — гукнув він нам. — І ви не вб’єте! Він — мій. Я хочу, щоб він жив.
І на мигах показав кроу:
— Іди додому. Іди й думай вдень і вночі про свою ганьбу. Пам’ятай: я, з ким ти ’поводився, як із собакою, — я забрав твою рушницю і подарував тобі життя. ІДи!
Кроу повернувся й побрів рівниною. Знали ми, що свій сором забирає він із собою: люди з його племені віддалік бачили все, що трапилося, і тепер не бути йому ватажком. Мій батько здійснив великий подвиг. Адже відняти зброю у ворога, якщо ворог не поранений і при добрій силі, вважалося найбільшим подвигом.
Мовчки стежили ми за кроу, що плентався згорблений, з похнюпленою головою. Такої ганьби не побажаєш і ворогу: цей кроу з ватажка враз перетворився на людину, котра позбулася влади, достойного місця серед свого племені.
Раптом тишу розітнули вигуки захоплення.
— Самотній Бізон — великий воїн! Слава Самотньому Бізонові! — потужно линуло над юрбою.
До табору ми з батьком поверталися на моєму коні. Хтось заспівав пісню перемоги, і всі хором підхопили її.
Проїжджаючи рівниною, ми налічили дев’ятнадцять убитих ворогів, а з нашого племені жоден не загинув, жоден не був поранений. Діди, жінки, діти вибігли нам назустріч. Вони вигукували наші імена, дякували Сонцю за перемогу. На очах у батька бриніли сльози. Скільки похвали випало на його долю! Батька славили як першого воїна нашого племені. Це тривало б ще довго, але батько нарешті залишив невгамовну юрбу і пішов до вігвама Білого Вовка, щоб поїсти та відпочити.
Безсонна ніч і ранкова подорож далися взнаки, й ми четверо проспали до вечора. Тим часом усі клани пікуні переїхали з пониззя до нашого клану й розіпнули тут свої вігвами. Розвідників послали довідатися, що діється в кроу.
Звечора Білий Вовк почав скликати гостей на свято. Невдовзі біля нашого багаття зібралися найкращі воїни племені, і серед них Самотній Ходак та Лисові Очі. Коли скінчилося частування і пустили по колу люльку. Самотній Ходак попросив батька розповісти про наші поневіряння. Батько немов чекав цієї хвилини, говорив довго, згадав усе, не обминувши жодної пригоди.
Вислухавши батька, Самотній Ходак сказав:
— Брате, ми сподіваємося, що ти тепер залишишся з нами.
Батько подивився йому в обличчя і відповів:
— Мені страшенно соромно. Я був дурніший за малу дитину. Я хочу лишитися з вами. Я визнаю і правила полювання, і всі закони нашого племені.
— Твої слова сповнюють моє серце радістю, — мовив Самотній Ходак. — Брате, ти втратив усе. Я дарую тобі п’ятеро коней.
І всі воїни, що сиділи біля багаття, зробили так само, як вождь. До завершення свята ми вже мали свій табун — тридцять п’ять голів. Це був радісний початок нашого нового життя.
Вранці завітали до нас жінки. Вони принесли шкіряний покров для вігвама, м’які шкури для ложа, парф-лечі сушеного м’яса, пеммікану та сушених ягід. Нам принесли також сідла для в’ючаків, ласо і посуд. Надвечір ми вже мали всі необхідні речі. А ще нам подарували дві пастки, й ми могли ловити бобрів для Кі-пи.
Наступного ранку повернулися розвідники і повідомили, що кроу покинули долину річки Мушлі й рухаються в напрямку річки Йєллоустон до своєї країни. Більше ми їх не бачили.
Ми ловили бобрів у річках, що витікають із Снігових гір. Потім ми вирушили на північ і знову стали табором біля форту Кі-пи.
Білий торговець гостинно зустрів ватажків племені. Коли чоловіки закурили люльку, мати сказала нам, що Сах-кві-ах-кі запрошує нас чотирьох до себе. Ми підвелися й пішли. Батько, переступивши поріг її кімнати, аж скрикнув від подиву: перед ним на стіні висіла його священна люлька — Люлька Грому. Він повернувся до Сах-кві-ах-кі, намагався щось сказати, але не міг вимовити й слова.
Сах-кві-ах-кі зняла зі стіни люльку, загорнуту в шматки хутра, обережно поклала на його простягнуті руки.
— Візьми її. Вона твоя, — сказала добра жінка.
— Як ти її добула? — спитав батько.
— Кі-па послав папір, що говорить, начальникові форту на річці Йєллоустон і попросив відшукати лкмгь-ку. Той викупив її в ассінібойна, який украв її в тебе, — відповіла вона на мигах.
— Я за неї заплачу! З радістю заплачу! Скільки коней? Скільки шкурок? — спитав батько.
— Мовчи! Друзі не говорять про плату! — відповіла вона.
— Ха! Так от про що ви шепталися тоді у форті Кі-пи, — сказав я матері.
— Атож! — усміхнулася вона, а в очах у неї бриніли сльози.
На цьому, сину мій, я завершу свою розповідь.
Хоч я знав Апаука — Крем’яного Ножа — вже давно, проте близько зазнайомився з ним тільки взимку 1879–80 року. Він був тоді найстарішим у племені пікуні, що входило до Спілки Чорноногих. Колись високий, стрункий та дужий, він тепер був згорблений дідуган, його шкіра нагадувала зморщений коричневий пергамент.
Восени 1879 року нині покійний Джозеф Кіп збудував торговельний форт біля злиття річки Джудіт та річечки Тепле Джерело, неподалік згодом з’явилося місто Льюїстон штату Монтана. У форті я провів із Кіпом цілу зиму. Біля нас зимували всі клани племені пікуні, а також кілька родів «кривавих»[24]із Канади. В цих краях водилося дуже багато дичини — бізонів, лосів, оленів; індіанці полювали і жили безжурно й щасливо, як за давніх часів.
Біля нашого форту оселився також старий Г’ю Монро, або Вставай-Вовк, який у 1816 році пристав до пікуні. Отож він і познайомив мене з Апауком, який розповів про свою незвичайну юність, сповнену пригод та романтики. Обидва діди були великі приятелі.
Монро народився 1798 року, а Апаук був старший на кілька років, проте погожої днини вони сідлали коней і вирушали на полювання й рідко вертали без здобичі. Яка це була мальовнича пара! Обидва ходили в плащах із каптурами, пошитими з ковдр, що ними торгувала Компанія Гудзонової затоки, обидва стріляли тільки з старих рушниць із крем’яним замком. Вони не визнавали військових гвинтівок чи іншої сучасної зброї. Сотні, тисячі різних звірів, чимало лютих грізлі і не один десяток ворогів — сіу, кроу, крі, чейєнів, ассінібойнів — убили вони зі своїх рушниць. Через те діди так пишалися цією старовинною зброєю.
О, якби-то мені повернути ті далекі дні, коли я ходив на бізонів! Ті зимові вечори, які я провів у вігвамі Монро чи Апаука, слухаючи їхні розповіді про минувшину! Не тільки я їх захоплено слухав: біля веселого багаття завжди збиралося чимало гостей — старих чоловіків, яких ті розповіді повертали в дні їхньої юності, і юнаків, що їм було надзвичайно цікаво довідатися про пригоди своїх дідусів і про «заманювання бізонів» — незвичайний, дивовижний спосіб, яким за один раз добували стільки м’яса, що вистачало всьому племені на цілу зиму. Нинішня молодь не бачила такого. Заманювання бізонів було для Апаука священнодійством, почесним, хоч і надто небезпечним, покликанням. Йому не було рівного, всі «чорноногі» вважали його улюбленцем богів і шанували більше за самих вождів. Сам Апаук непохитно вірив у свої талісмани; сновидіння, блукання тіні, коли спить його тіло, здавалися йому справжніми подіями, ніби вони існували наяву.
Звичайно, Апаук розповідав мені історію свого життя не так послідовно, як я її описав. Вечорами пригадував лише окремі епізоди, а вже згодом я, розпитуючи його, заповнював для себе прогалини. Нарешті мені вдалося звести все це докупи, і я сподіваюся, що написана історія зацікавить читача не менше, ніж вона зацікавила мене.
Апаук — Дарувальник Достатку — помер разом із п’ятьмастами одноплемінниками під час «голодних зим» 1881–83 років у резервації «чорноногих».
У мене в пам’яті закарбувалися дві приказки мого народу: одна з них — «бідність — нещастя», друга — «бідний той, у кого немає рідних». В їх справедливості ми з сестрою Штакі переконалися, як ніхто інший. Ми — близнюки. У десять років втратили батька-матір і все наше майно. І не було в нас жодного родича — ні чоловіка, ні жінки.
Сталося це так: ми, пікуні, розбили табір на березі річки Два Талісмани, а рідне нам плем’я кайна полювало на берегах Молочної річки, на відстані двох днів ходу. Від гінця з племені кайна мій батько дізнався, що Присадкуватий Вовк згоден продати йому свою священну люльку, яку він давно хотів купити. За люльку Присадкуватий Вовк просив коня, три орлині оперення, сережки з черепашок і сталевий спис — батьків трофей з походу на жителів країни вічного літа, що знаходиться далеко на півдні.
Високу ціну заправив Присадкуватий Вовк за свій талісман. Три дні мій батько вагався: купувати чи ні. Нерозумно було віддавати коня за люльку. Коней тоді було обмаль і коштували вони дорого; чимало людей нашого племені перевозили своє майно на собаках. Молоді воїни вже почали приганяти табуни з південної країни іспанців, що лежала за тридев’ять земель, і похід туди тривав два літа і одну зиму. В нас було тільки шестеро коней: троє для перевезення вігвама та майна і троє— верхові. Коли плем’я знімалося з місця, ми з Штакі сідали на одного коня.
Врешті-решт моя мати вмовила батька. Вона ж знала, як хочеться йому тієї люльки. Батькові нила стара рана в боці, і він сподівався, що талісман вилікує його. Ось що сказала мати:
— Віддай коня Присадкуватому Вовкові, чоловіче мій. Майже все своє життя я ходила поруч із собаками, коли плем’я кочувало. Можу й тепер обійтися без коня.
— Ти — добра жінка, — сказав їй батько. — Я зроблю так, як ти кажеш, але ходити пішки тобі не доведеться. Хлопчика я братиму на свого коня, а Пітакі сяде позад тебе. А прийде весна, я знову стану на стежку війни і прижену від ворога табун добрих коней.