— Будьте слухняні, — сказала нам мати, сідаючи на коня.
— Так, будьте чемними! Ми повернемося через п’ять днів, — додав батько.
Ми обіцяли не пустувати, попрощалися з батьками і довго дивилися їм услід. Потім побігли снідати у вігвам Не-Бігуна.
Минуло п’ять ночей. Настав шостий день, теплий і сонячний. Ми з Пітакі, залишивши долину, піднялися на край рівнини, щоб побачити наших батьків, які вертатимуть додому, і помчати їм назустріч. Але батьки не приїхали.
— Вони приїдуть завтра, — сказала Пітакі, коли ми квапно верталися до табору, бо на долину вже впали сутінки.
— Так, звичайно, вони приїдуть завтра, — одказав я.
Але вони не приїхали ні того дня, ні через два дні. З ранку до вечора просиджували ми на краю рівнини, виглядаючи батьків. З кожним днем ми дедалі більше хвилювалися. Батько сказав нам, що вони повернуться через п’ять днів, а він завжди дотримував слова. Ми тривожилися, чи не захворів хтось із них. Може, мати впала з коня й забилась?
І шостого дня ми виглядали їх, а надвечір побачили вдалині гурт вершників. їх було восьмеро, і з ними одна жінка. Ми не сумнівалися в тому, що ця жінка — наша мати. Напевно, батьків супроводжують друзі з племені кайна, що вирішили погостювати в нашому таборі. Та коли вони під’їхали ближче, ми побачили, що всі вершники були кайна. Нас охопив відчай.
І все-таки ми скористалися з нагоди, щоб розпитати їх про наших батьків. Ми помчали назустріч вершникам, вигукуючи:
— Де наш батько, де мати? Яку звістку ви привезли нам?
Вони спинили коней і з подивом глянули на нас. Нарешті жінка спитала:
— Ваш батько? Мати? А хто вони?
— Батька звати Два Ведмеді, матір — Співай Сама! — вигукнув я. — Ви знаєте їх. Десять днів тому вони поїхали до вашого табору, щоб купити в Присадкуватого Вовка священну люльку. Звичайно, ви їх там бачили?
Вони довго дивилися на нас, потім мовчки перезирнулися, похитуючи головами. Нарешті один із них сказав:
— Ви помиляєтесь, діти. Вашого батька немає у нашому таборі. Цієї зими він жодного разу до нас не приїжджав. І я знаю, що священна люлька й досі у Присадкуватого Вовка. Два дні тому я сам бачив згорток із цією люлькою.
Пітакі сіла на землю й заголосила:
— Вони померли! Батько, мати — обоє померли!
Жінка-кайна злізла з коня і стала її втішати.
— Не плач, дівчинко, — промовила вона. — Напевно, вони загубили в дорозі коней і шукають їх досі.
Вона посадила Пітакі на свого коня, і ми всі спустилися в долину. Пітакі перестала плакати. Але саме в цю хвилю я збагнув, що батька й матір ми втратили навіки.
Коли добрий Не-Бігун довідався від мене, що кайна не бачили наших батьків, він негайно пішов до вождя, а той відразу ж звелів покликати прибульців. Почувши від них, що моїх батька й матері не було в їхньому таборі, що вони туди не приїжджали, він наказав загону Ловців, який входив до братства «Всі Друзі», негайно вирушити на пошуки. Того ж вечора Ловці залишили табір: сорок чи п’ятдесят юнаків. Кожен із нашого клану, хто мав коня чи міг позичити його, приєднався до загону.
Вони повернулися через п’ять днів. Усі ці дні сестра жила надією, а я був у відчаї. Я знав, яку звістку принесуть нам воїни. Ні, можливо, й жевріла у мене слабенька, десь на дні мого серця, надія знову побачити батька і матір, але останній промінь її згас, коли я побачив похмурі обличчя воїнів, що повернулися до табору і попрямували до вігвама вождя. Пітакі й я, тримаючись за руки, рушили за ними і чули, як вождь запитав їх:
— Ну, що ви дізналися?
Ватажок загону відповів:
— Нічого. Ми не знайшли їхніх слідів на стежці, що веде до табору кайна, і на берегах річок Борсук, Береза, Гладка Спина і Плавучі Колоди. Ми побували навіть у таборі кайна. Там їх не було.
— Не може бути, що чоловік і жінка з шістьма кіньми, вігвамом і поклажею перетнули рівнину, не залишивши жодних слідів! — вигукнув вождь. — Ви добре їх шукали?
Ватажок загону терпляче і лагідно відповів старому:
— Ти забув, що після того, як Два Ведмеді та його дружина залишили табір, почався великий снігопад і подув теплий чорний вітер. Я вже не кажу про те, що рівниною їздять вершники й проходять численні стада бізонів і антилоп, які могли затоптати сліди шести коней.
— А що ж могло з ними статися? — спитав вождь.
Воїни один за одним висловлювали свої здогади. Тисячі небезпек чатують на людей під час подорожі! І кожна з них загрожує смертю, безслідним зникненням! Я ж вважаю, що воїни ворожого нам племені вбили їх, заволоділи їхнім вігвамом і майном, забрали коней. А тоді у мене була лише одна думка: всьому кінець, ніколи не побачимо ми своїх батьків!
Раптом я відчув, що рука Пітакі вислизнула з моєї руки. Сестра впала і довго лежала, наче померла. Не-Бігун узяв її на руки і заніс у свій вігвам, а я пішов за ним. Отямившись, сестра стала оплакувати батьків і довго не могла заспокоїтись. Я не плакав, але мені також було дуже тяжко. Ми знали, що позбулися назавжди ласки й опіки батька-матері. І стежка, якою нам доведеться йти, буде кам’яниста.
Не-Бігун і його дружина сказали нам:
— Не журіться, діти. Ми бідні, але наш вігвам буде й вашим вігвамом. Для вас ми зробимо все, що зможемо. М’яса у нас багато, тож не голодуватимете.
Так, ми не голодували: Не-Бігун був удатним мисливцем. Але в його вігвамі жило дев’ятеро душ: господар, його дружина, п’ять дочок, дід, баба, і для нас двох залишалось мало місця. Минав час, і нарешті дочки Не-Бігуна й сяк і так почали натякати нам, що ми тут зайві. Дві найстарші, коли батька й матері не було поблизу, попрікали нас нашою бідністю, благеньким одягом, попихали нами, наче рабами. Я не звертав на те уваги, але мені було боляче дивитись, як плаче Пітакі, скривджена злими словами. Знаючи, що нам скоро доведеться піти з цього вігвама, я шукав людину, яка б згодилася дати нам притулок.
Якось ввечері Не-Бігун добряче висварив своїх дочок за те, що вони кривдять нас. Сусіди й перехожі чули його, і коли дві старші дочки вибігли в сльозах, до вігвама зайшла мала худенька бабуся, яку звали Суякі. Вона мала гарний, співучий голос.
Вона сіла біля входу, як належить жінці, а Не-Бігун вигукнув:
— Ласкаво просимо, Суякі! Ласкаво просимо до нашого вігвама! Чим можу тобі прислужитися?
— О, вождю! Добрий вождю! Зроби мені ласку, віддай мені цих двох сиріт! Ти знаєш, мій старий помер; тінь його блукає серед Піщаних Пагорбів. Мої дочки й сини хочуть, щоб я жила з ними, але я не можу покинути свого маленького вігвама з убогим майном, я не звикла сидіти склавши руки. Віддай мені дітей, вождю! Нехай знову задзвенить у моєму вігвамі дитячий сміх. Обіцяю тобі — я буду їм доброю матір’ю.
Я помітив, що голос у неї тремтить, а по зморщених щоках котяться сльози. Я подивився на Пітакі: очі її блищали, вона з нетерпінням чекала, що скаже Не-Бігун.
І він мовив:
— Боги добрі, ласкаві. Ми з дружиною полюбили цих бідолашних сиріт і знаємо, що тут вони нещасливі. У нашому вігвамі тісно, а дочки мої… та що казати. Щойно я просив у бога поради, що мені робити з дітьми, як їм допомогти. А ти прийшла і дала відповідь. Візьми їх, якщо вони згодні йти до тебе…
Не встиг він договорити, як Пітакі вигукнула:
— Ми підемо до тебе, Суякі! Так, так, ми згодні!
Вона обернулась і заходилася згортати бізонові шкури, що правили їй за постіль. Усі засміялися, дивлячись, як квапливо вона кинулась це робити.
Стара глянула на мене. Я мовчки кивнув. Говорити я не міг — не мав слів, щоб висловити свою радість. Коли ми виходили, Не-Бігун сказав:
— Суякі, годуй дітей уволю. Після полювання я приноситиму м’ясо у твій вігвам.
Його добра дружина дала нам повну торбу сушеного м’яса й жиру. Переселяючись до Суякі, ми виходили з клану Короткі Шкури, до якого належав наш батько, і вступали до клану Суякі — Самотніх їдців. Я не знав, чому наші предки дали цьому кланові таку дивну назву. Його члени ніколи не усамітнювалися, щоб поїсти, і нерідко влаштовували бенкети.
Суякі завела нас у вігвам, роздмухала багаття і вигукнула:
— От ми й дома, діти, мої діти! Мій вігвам — ваш вігвам. Я перенесу свою постіль: тепер я спатиму праворуч від входу. Ти, сину мій, мужчина, а мужчині належить спати в глибині вігвама. Ти, дочко, постели собі ліворуч від входу.