Не-Бігун, вірний своєму слову, постачав нас м’ясом. Сини й дочки Суякі також допомагали нам і приносили шкури бізонів та оленів; із них ми шили одяг, ковдри. Моїй сестрі ще ніколи не доводилось вичиняти шкури, та зараз вона охоче взялася до роботи, і незабаром навчилася робити шкуру м’якою. Вона пошила для мене, звичайно, не без допомоги Суякі, пару мокасинів і, побачивши, що вони прийшлись мені по нозі, заплакала на радощах. Відтоді вона шила мені взуття: з бізонячих шкур — на зиму, з тонкої шкіри — на літо.
Я також не сидів склавши руки. З Не-Бігуном і синами Суякі ходив на полювання, допомагав їм білувати туші й доставляти м’ясо в табір. У вільний час я вчився стріляти з лука. Лук і стріли подарував мені Не-Бігун. Ой, який я був радий, коли вбив першого кроля і приніс його у наш вігвам! Я вступив у загін Москітів, членами якого були підлітки і який входив до братства «Всі Друзі»; згодом вони ставали добрими воїнами і мисливцями. Навчали нас старі люди, і я не пропустив жодного уроку.
Чого вони нас навчили? Запам’ятався мені один ранній ранок. Старий чоловік, що звався Червоний Крук, скликав нас, хлопчиків, і повів до річки купатися. Викупавшись, ми разом з ним почали дертися на пагорб, звідки було видно увсебіч рівнину. На півдорозі до вершини старий сказав нам:
— Станьте рачки і далі повзіть. Тільки дурень безпечно витикається на вершину пагорба — будь-яка жива істота помітить його здалеку. Добрий мисливець бачить дичину, залишаючись невидимим, і, наблизившись, убиває здобич. Добрим воїном вважається той, хто, побачивши ворога, знаходить спосіб захопити його зненацька або зникає непомітно, якщо ворогів забагато.
Ми виповзли на вершину, сховались у кущах і окинули зором рівнину. Незабаром старий дозволив нам підвестися, сказавши, що ворога не видно ніде, але, можливо, десь поблизу нишпорить ворожий загін. Трохи згодом він запитав нас:
— Кажіть, що ви бачите?
— Бізонів.
— Антилоп.
— Стадо лосів.
— Так, але це не все, — сказав він. — Дивіться уважно!
Довго вдивлялися ми в далечінь, аж поки заболіли очі, та більше нічого не могли розгледіти. Тоді старий показав нам на північ, і ми побачили двох шулік, які кружляли низько над рівниною.
— За птахами стежте так само, як і за тваринами, — провадив Червоний Крук. — Якби ви були розвідниками, то мусили б спуститися і пробратись до того місця, над яким кружляють птахи. Очевидно, там лежить тварина, вбита військовим загоном або якимсь мисливцем. Треба дізнатися, хто вбив і в який бік пішов мисливець або загін.
Ось чого навчав нас старий. Ми стали уважними і обережними, шукали смисл у всьому, що привертало нашу увагу. Спостерігаючи за хмарою пилюки, що рухалася поволі, ми знали, що чийсь табір переселяється на нове місце. Якщо ж хмара рухається швидко, то це означає, що рівниною мчить стадо або загін вершників.
О, як я любив ці уроки, що починалися дуже рано. А вечорами я не менш захоплено слухав біля вогнища розповіді старих про богів, про сновидіння і талісмани, про війни… через могутні талісмани.
Тоді, коли старі діди навчали мене, майбутнього мисливця і воїна, Суякі та її подруги-бабусі навчали Пітакі всього, що повинна знати жінка. Моя сестра вчилася варити, вичиняти шкури, шити одяг і мокасини, які вона прикрашала красивими візерунками з розфарбованих голок дикобраза. Згодом вона дізналася про властивості всіх цілющих трав і листя й стала лікувати хворих.
Суякі була добра до нас і ніколи не сумувала. Коли ми оплакували батьків, вона намагалася розрадити нас і розвеселити. Бідність не пригнічувала її. Вона легко зносила всі злигодні й нестатки і часто говорила про те, як ми розбагатіємо, коли я виросту, ходитиму на війну, приганятиму стада коней, полюватиму і обмінюватиму хутра на товари білих торговців, які нещодавно з’явилися на півночі нашої країни. Тоді ще не було1 торговців на берегах Міссурі та її приток. Ми були дуже бідні. Щоправда, не голодували, нам завжди перепадав хоч найпісніший шматок м’яса. Та й одягу в нас гарного не було, серед ровесників ми скидалися на старченят. Але найтяжче нам було тоді, коли плем’я кочувало. Ми не мали коней і пленталися позаду з нашими собаками. Я почувався особливо пригніченим, коли поруч мої товариші гарцювали на конях і глузували з мене, пішого. Тоді я просив у богів, щоб швидше вирости, і заспокоював себе тим, що колись неодмінно матиму більше коней, ніж вони.
Минуло кілька зим та літ, і нарешті настав той день, коли я вбив першого бізона. Наш добрий друг Не-Бігун подарував мені справжній лук і справжні стріли з крем’яними наконечниками. А наступного ранку ми з Пітакі, запрягши собак у візок, вирушили на полювання. Я твердо вирішив не повертатися без м’яса. Поблизу табору було мало дичини, і лише над полудень ми побачили маленьке стадо бізонів, яке прийшло на водопій до річечки. Я підповз аж до краю кручі, біля підніжжя якої протікала річечка, натягнув тятиву, і стріла вп’ялася в спину великого бізона. Поранена тварина кинулась тікати, решта стада повернула за нею. Ми з Пітакі, поганяючи собак, помчали навздогін і, продершись крізь чагарники, побачили пораненого мною бізона. Мертвий, він лежав на траві. Ой, який я був гордий! Пітакі танцювала навколо величезної тварини, обіймала мене і навіть собак.
— Брате, — вигукувала вона, — настав кінець нашій нужді! Будемо їсти язики бізонів і найкращі шматки м’яса. Швидше, швидше! Розріжмо тушу! Дістань ножа!
На щастя, ніж у мене був — справжній, залізний ніж. Його я купив у торговця, віддавши за нього три боброві шкурки, подаровані мені Не-Бігуном. Швидко здер я шкуру з бізона, розсік тушу і повантажив на візок усе м’ясо; собаки ледве його везли. Як здивувалася і зраділа стара Суякі, коли ми принесли м’ясо у вігвам! Старенька навіть заплакала на радощах. Відтоді я завжди постачав її м’ясом і шкурами, а коли мені повернуло на п’ятнадцяту зиму, я взяв у кредит у білих торговців три пастки і став ловити бобрів. Невдовзі ми мали свої ковдри, куплені за шкурки спійманих мною бобрів.
Відколи я почав полювати на бізонів і ловити бобрів, я повірив у власні сили. У сімнадцяту зиму я задумався про своє майбутнє і твердо вирішив стати великим воїном, таким хоробрим і могутнім, як Самотній Ходак, ватажок клану Короткі Шкури й вождь племені пікуні. Його поважали за мужність, любили за добре серце, справедливість, за співчуття до знедолених.
Коли настала весна, я брав участь у поході проти ворожого нам племені кроу. Військовий загін очолював Не-Бігун, а я прислуговував йому. Ми виступили, щойно зазеленіла трава на рівнинах, а додому повернулися в кінці наступного місяця, пригнавши табун добрих коней. Мені перепало п’ятеро голів. Для нас трьох це було ціле багатство. Тепер ми могли їхати верхи, а не плентатися у хвості, коли плем’я кочувало. Проте я був невдоволений собою: ніякої участі в захопленні коней у сонних кроу я не брав. Я лише стеріг коней, яких приводили Не-Бігун та його воїни. А мені так хотілося знати, чи вистачить у мене мужності пробратися у ворожий табір, чи не спасую перед ворогом у бою.
Коли настав Місяць Ягід, я знову взяв участь у набігу. Цього разу на чолі загону стояв Прадавній Борсук, молодий воїн. Нас було п’ятнадцятеро. Ми перейшли через Хребет Світу, вступили в країну племені «проткнуті носи» і знайшли їхній табір. Я знову виконував обов’язки слуги при Прадавньому Борсукові.
Він звелів мені залишатися на місці й стерегти коней, яких приведуть воїни.
— Ні, я хоч раз проникну в табір, — сказав я йому і після довгої суперечки наполіг на своєму.
Ватажок загону вважав, що я ще надто молодий для такої небезпечної справи.
У таборі було майже сто вігвамів. Він розкинувся на східному березі річки, що перетинала широку рівнину. Коло самої води густо розрослися тополі й кущі. Коли стемніло, ми виповзли з лісу, в якому ховалися, перетнули рівнину і залягли поблизу перших вігвамів на відстані пострілу з лука. Вороги й не підозрювали про нашу присутність. Вони бенкетували, танцювали, ходили з вігвама до вігвама, і нам здавалося, що вони ніколи не полягають спати. Зійшов місяць; ще небезпечнішим ставав при його світлі наш задум. А втім, ми знали, що при місяці легше буде знайти і вивести коней, прив’язаних між вігвамами.
Було вже досить пізно, коли в останньому вігвамі погас вогонь. Нарешті Прадавній Борсук віддав наказ рушати. Рушниці у мене не було, а лук і сагайдак висіли за спиною. Єдиною моєю зброєю був військовий кийок, прив’язаний до зап’ястя правої руки. Обидві мої руки мали бути вільні, щоб я міг відв’язувати і виводити коней.
Минувши перші вігвами, я зрозумів, що таке проникнути у ворожий табір. Мені було страшно. Все лякало мене. В темряві будь-яка річ, тінь од вігвама могли здатися нічним сторожем сонного табору. Щомиті хтось міг вийти і побачити мене.
Серце в мене страшенно калатало, коли я підкрався до трьох припнутих коней, перерізав кінець мотузки і вивів їх із табору на рівнину тією ж стежкою, якою прийшов сюди. Кілька разів я зупинявся і прислухався: люди спали міцно, і тупіт коней не розбудив їх.
Я перетнув рівнину і, зайшовши в сосновий ліс, прив’язав коней до дерев. Незабаром почали прибувати наші воїни: кожен із них привів двох, трьох або чотирьох коней.
— Ти захопив трьох? Молодчина! — сказав мені Прадавній Борсук. — Тепер ти залишишся тут і стерегтимеш коней. Ніч минає. Ще разочок ми проберемося в табір, а потім вирушимо додому.
Я попросився ще раз у табір, сказавши, що всі захоплені нами коні надійно поприв’язувані і стерегти їх нічого. Знову мені вдалося переконати ватажка. Ось тоді я й збагнув, що небезпека підштовхує людину до дії. Це було для мене щось більше, ніж проста крадіжка коней. Мене нестримно тягло назад, не зважаючи ні на що.
Коли ми знову наблизились до табору, чорні хмари насунули із заходу, подув теплий вітер, віщуючи дощ. Ми розійшлися увсебіч. Я пішов тією ж стежкою, що й перше, проминув місце, де відв’язав трьох коней, і побачив попереду ще один гурт. Великий вороний кінь був прив’язаний окремо. Звичайно, я багато бачив гарних скакунів, але вороний мені сподобався відразу. І я сказав собі, що тільки з ним повернуся назад. Я був певен, що це породистий рисак.
Обережно підійшов я до вороного. Він не форкнув, не позадкував. Я погладив його по гладенькій шиї, це йому сподобалося, чемний був кінь. Я перерізав біля кілка мотузок, двічі обмотав ним коневі морду і повів його.
На місяць набігла хмара, по хвилі знову заясніло, і я угледів Прадавнього Борсука, що саме підійшов до гурту припнутих коней. Він подав мені знак іти далі, і я пішов із табору, роззираючись навсібіч. Не пройшов я й десяти кроків, як почув позад себе чийсь крик. Обернувшись, я побачив чоловіка, що біг до Прадавнього Борсука, який уже встиг відв’язати одного коня. Зони зіткнулися впритул. Прадавній Борсук відштовхнув ворога так, що той упав на спину, а сам скочив на коня й лише зараз помітив, що передні коневі ноги спутані, і він може йти дуже повільно або бігти тільки навскач. Прадавній Борсук ударив коня в бік і змусив його бігти вистрибом.
Усе це скоїлося значно швидше, ніж я розповідаю. Прокинувся весь табір. Коли я скочив на свого вороного, з вігвамів повибігали люди, розмахуючи зброєю; одного з ворогів мій кінь збив із ніг, коли той вискочив з вігвама. Загриміли постріли, задзижчали стріли, але я вже виїхав із табору й озирнувся, чи їде за мною Прадавній Борсук. Його кінь, незвично плигаючи, біг досить швидко, а люди, що гналися за Борсуком і стріляли з луків, уже почали відставати. Я знав: у погоню за нами пошлють вершників, і стримав свого коня, щоб спитати, чим я можу допомогти ватажкові.
— Я поранений! Допоможи мені! Зіскоч на землю й переріж путо! — гукнув він, під’їжджаючи до мене.
Щойно я виконав його прохання і знову скочив на свого коня, як із табору виїхав загін вершників. Я подумав, що порятунку вже немає, але Прадавній Борсук гукнув мені:
— Сміливіше! Поганяй коня щосили! Зараз ударить гроза, і ми врятуємося.
Справді, гроза насувалась, але я страшенно хвилювався і не помітив цього. Ураз зірвався вітер, замиготіла блискавка, загримів грім, чорні хмари затягли небо. При світлі блискавки я розгледів чотирьох вершників, що настигали нас. Один із них вирвався вперед, чимдуж поганяючи свого коня.
Прадавній Борсук відстав од мене, і я притримав свого коня. Порівнявшись зі мною, ватажок запитав:
— Ти мене не покинеш? Стріла вп’ялася мені в плече, і я не зможу стріляти.
На те я відповів:
— Я залишуся з тобою!..
— Тоді ти повинен зупинити першого вершника.
Я озирнувся і в темряві ледве розгледів темну постать, що наближалася до нас. Коли спалахнула блискавка, я побачив у нього в руці рушницю. Ой, як мені стало страшно! Я боявся цього чоловіка, боявся його рушниці — грізнішої зброї, ніж лук. Ще жодного разу я не стикався віч-на-віч із ворогом. Часто я чув розповіді наших воїнів про те, як билися вони з ворогами, з якою несамовитістю кидалися в бій. Але я ще ніколи не переживав таких почуттів. Цієї хвилини я думав про далекий маленький вігвам, про сестру і добру Суякі.
— Поверни коня! — крикнув Прадавній Борсук. — Поверни коня і мчи, припавши до гриви, йому назустріч, інакше він пустить тобі й мені кулю в спину!
Я затремтів од його слів. Нарешті я заблагав у богів помочі, мужності, і вона прийшла до мене. Стискаючи рукоятку кийка, я повернув свого вороного і поїхав просто на воїна з племені «проткнуті носи». Знову спалахнула блискавка. Він побачив мене і вистрілив, але я пригнувся до шиї коня, й куля пролетіла у мене над головою. Підскакавши до нього, я хотів замахнутися кийком, але в цю мить блискавка знову прорізала небо, і я побачив, що ложе рушниці майже торкається мого коліна, а вершник насипає пороху. Я простяг руку, схопив рушницю й щосили смикнув її. Вона залишилася у мене в руках, а вершник учепився мені в ногу. Я вдарив його ложем по руках, він зойкнув од болю й відпустив мене. Кінь його метнувся вбік, і воїн почав кликати своїх товаришів. Я не став переслідувати його, а, повернувши коня, помчав назад, доганяючи Прадавнього Борсука. Нарешті я побачив його у світлі блискавки і, під’їхавши до нього, закричав:
— О, вождю! Я відібрав у нього рушницю. Тепер він беззбройний.