І саме цієї миті вперіщив дощ, ще дужче завив вітер, знову замиготіли блискавки. Озирнувшись, я побачив ворога, в якого відібрав рушницю. Він переслідував нас і все кликав товаришів.
— Спробуємо втекти від нього! — гукнув мені Прадавній Борсук. — Повернімо на північ.
Ми повернули на північ і помчали під зливою, але ворог не відставав. Блискавки вже не освітлювали неба. Потім ми звернули на схід, а вітер і шум дощу заглушили тупіт наших коней. На узліссі ми зупинились і прислухалися, але не почули ні вигуків ворогів, ні кінського тупоту. Тепер ми були певні, що уникли ворога.
Ми не знали, де наш загін і коні — праворуч чи ліворуч од нас. Навмання повернули праворуч і поволі поїхали узліссям, тихенько окликаючи товаришів. Несподівано ми наткнулися на них; усі були в зборі й чекали нас. Аж тоді Прадавній Борсук уперше поскаржився на біль у плечі й попрохав витягти стрілу.
Під дощем у темряві неможливо було вибратися з лісу і вивести всіх захоплених нами коней. Але залишатися тут до ранку ми не могли, знаючи, що на світанку всі воїни «проткнуті носи» спробують догнати нас.
Порадившись із воїнами, Прадавній Борсук сказав:
— Зачекаємо тут до півночі, а якщо небо доти не проясніє, спробуємо вибратися з лісу.
І знову боги були з нами. Творець Вітру залопотів своїми великими вухами і прогнав дощові хмари на схід. Коли визирнув місяць, ми рушили назад. Двоє їхало попереду, решта гнали коней. Добрий табун ми захопили, а із сотні коней четверо належало мені.
Ми їхали цілу ніч і цілий день, зупиняючись лише для того, щоб пересісти на свіжих коней. Без сумніву, «проткнуті носи» знайшли нашу стежку й рушили за нами, але не могли нас догнати. П’ятого дня ми піднялися на Хребет Світу і, глянувши вниз, побачили зелені рівнини, що належали нашому племені пікуні. Аж тоді ми відпочили, виспались і напекли собі на вогнищі жирного м’яса.
Минуло ще кілька днів, і нарешті вдалині показалися вігвами пікуні. Гордо в’їхав я на своєму великому вороному коні в наш табір. Воїни, що залишилися вдома, вітали нас, і я чув, як вони вигукували моє ім’я. Важко було пробиратися верхи крізь натовп. Я зіскочив з коня, а моя сестра і добра Суякі підбігли до мене й стали цілувати. Всі хвалили мене — хоробрі воїни, ватажки, знахарі, всі ті, хто досі не звертав на мене ніякої уваги. Ой, який я був гордий і щасливий!..
Відпочиваючи в нашому маленькому вігвамі, я розповідав сестрі й бабусі про славний набіг. І у всіх інших вігвамах мовилося тільки про це. До вечора уже весь табір знав, що я здійснив великий подвиг — вирвав рушницю з рук живого ворога. Коли стемніло, Не-Бігун покликав мене на бенкет у свій вігвам і попросив узяти з собою рушницю. Ввечері прибув гонець від Самотнього Ходака. Вождь запросив нас до себе, йому хотілося побачити мою рушницю.
У вігвамі Самотнього Ходака зібралося чимало шанованих людей. Перед ними я мав розповісти про наш похід. Усі уважно слухали мою розповідь і казали, що я зробив чудовий початок.
— Іди тією стежкою, на яку ступив, і ти станеш таким славним воїном, яким був твій батько, — сказав мені один старий знахар.
Всі милувалися рушницею, яку я відібрав у «проткнутого носа». Вона не була схожа на рушниці з короткою цівкою, які ми купляли у торговців із півночі. Цівка в неї була довга, восьмигранна.
За цю рушницю один із воїнів запропонував мені двох коней, але я, звичайно, не погодився її продати.
Ми повернулися з походу саме тоді, коли почалися ритуальні церемонії спорудження священного вігвама і жертвоприношення на честь Сонця. Протягом чотирьох днів воїни молились, приносили жертви, перелічували здійснені ними подвиги і показували в особах сутички з ворогами.
Того дня я, як і інші воїни, розказав про свої два подвиги — про те, як я виводив із ворожого табору коней та відібрав рушницю; один із моїх друзів грав роль «проткнутого носа». До кінця літа в таборі не вщухали розмови про мій героїчний вчинок. А я тільки й мріяв про те, щоб стати великим воїном.
У Місяць Падолисту сталася подія, яка назавжди відвернула мене од війни. Без сумніву, це боги повели мене у вігвам Самотнього Ходака, щоб я почув ту розмову.
Один із гостей сказав вождеві:
— Як мені хочеться, щоб мій син узявся за розум і облишив дитячі забави! А він тільки про ігри й думає. Часто розповідаю йому про тебе, про подвиги, які ти здійснив замолоду, і як став вождем нашого племені.
Запала мовчанка. Нарешті Самотній Ходак глибоко зітхнув і сказав:
— Є звання почесніше від мого. З радістю помінявся б я зараз місцями з Малою Видрою, заманювачем бізонів, Дарувальником Достатку. Я керую племенем, мирю сперечальників, воджу в бій воїнів, але я не можу прогодувати племені. Наближається зима, нам треба запастися м’ясом, а серед нас немає жодного заманювача бізонів. Завтра я пошлю гінця в табір кайна і попрошу Малу Видру допомогти нам. Чи можу я обіцяти йому щедру винагороду?
— Так, так!
— Так, обіцяй йому!
— Так, ми щедро його винагородимо! — гукали гості.
До вечора весь табір облетіла звістка про те, що завтра ми переселяємося до річки Два Талісмани, де була пастка на бізонів. Тоді наш табір стояв на північ від неї, біля річки Крутий Берег.
Я повернувся додому і довго думав про цю розмову. Звичайно, я багато разів бачив, як заманювач закликав стадо бізонів до краю прірви, і тварини, налякані галасом загоничів, зривалися зі скель і розбивались. Змалку я звик до цього полювання, і подвиг заманювача не справляв на мене враження. А Самотній Ходак назвав Малу Видру Дарувальником Достатку. Яке чудове ім’я!
Я згадав, як шанували і любили воїни Старого Крука, нашого заманювача, що недавно відійшов од нас у Країну Тіней заманювати тіні бізонів. Він жив не так, як ми всі. Його життя було сповнене тихого супокою, таємничості, видінь та нічних розмов із богами. І я сказав собі:
— Чом би мені не стати заманювачем бізонів, дарувальником достатку? Невже я не міг би добувати своєму племені їжу, одяг і знаходити притулок?
Так, бізони — їхнє м’ясо і шкури — задовольняли майже всі наші потреби; полюючи на бізонів, ми мали достаток.
Наступного дня ми переселились до річки Два Талісмани і розбили табір у міжгір’ї біля підніжжя бескидів, де знаходилася пастка на бізонів. Через два дні повернулися наші гінці з табору кайна і привели Малу Видру — сивого, сухорлявого, енергійного дідуся. Здавалося, його великі гарні очі бачили те, чого іншим не було видно. З ним прибула його стара дружина, знахарка. Свій священний вігвам вони поставили осторонь від нашого великого, гомінкого табору. На ньому були намальовані в повен зріст два бізони — бик і корова.
Увечері Самотній Ходак запросив Малу Видру до свого вігвама. Мені хотілося почути їхню розмову, і я проштовхався крізь натовп жінок, що юрмилися біля входу.
Коли зайшов старий, Самотній Ходак вигукнув:
— Ласкаво просимо, Людино Сонця, Дарувальнику Достатку! Сідай тут, поруч мене.
Звідусіль залунали вигуки:
— Ласкаво просимо, мудрий чоловіче! Ласкаво просимо до нашого табору!..
Мала Видра сів ліворуч од вогнища. На ньому були шкіряні куртка й штани, світлі мокасини, розфарбовані священною тьмяно-червоною фарбою. На його шкіряній накидці був намальований талісман Малої Видри — два бізони. Малюнок був зроблений чорною фарбою, серця обведені червоною. В дідові коси були вплетені стрічки з хутра видри. Порівняно з вождем і воїнами в яскравих костюмах, розшитих голками дикобраза, Мала Видра був одягнений дуже скромно.
Як тільки він сів біля вогнища, жінки подали частування — язик бізона і пеммікан. Я помітив, що заманювач бізонів відрізав маленький шматочок язика і, пробурмотівши слова молитви, зарив його в землю коло ніг. Потім став розповідати про життя в таборі кайна, а вождь повідомив йому про всі наші новини.
Бенкет тривав довго, і кілька разів священна люлька переходила з рук у руки. Розмова точилася про стада бізонів, яких Мала Видра заманював у пастку, а я жадібно дослухався до його мови. Я помітив, як шанобливо всі гості — вожді, знахарі, великі воїни — ставляться до заманювана бізонів. Вони не тільки шанували його, а й любили. Дуже рідко називали його Малою Видрою: у нього було інше ім’я — Дарувальник Достатку. І знову це ім’я здалося мені чудовим, це було майже ім’я бога.
Після бенкету я зайшов у вігвам Не-Бігуна.
— Вождю, — мовив я. — Мала Видра — велика людина.
— Серед наших трьох племен немає жодної людини, рівної йому, — відповів Не-Бігун.
— Я довго думав і вирішив: стану заманювачем бізонів, дарувальником достатку.
І я з тривогою подивився на Не-Бігуна, не знаючи, що він на це скаже.
— Ти ступив на стежку воїна, іди нею, — сказав він після довгої мовчанки. — Почав ти добре, згодом станеш великим воїном. А заманювачів бізонів мало, дуже мало. На три наших племені залишився тільки один — Мала Видра. Треба мати могутнього таємного помічника, ласку богів, щоб стати заманювачем, а в тебе їх немає. Ти шукатимеш спосіб заманювання стада, доживеш до сивого волосся, і, можливо, тобі жодного разу не вдасться привести стадо бізонів до бескидів.
— І все ж я хочу спробувати.
— Іди до Малої Видри, поговори з ним, — порадив він мені.
Я рушив до вігвама Малої Видри, але незабаром мене взяли сумніви, і я сповільнив кроки. Чи маю я право наближатися до священного вігвама, турбувати запитаннями таку мудру людину? Я вже було повернув назад, та через кілька кроків зупинився.
— Він має добре серце, це написано у нього на обличчі, — сказав я собі. — Я підійду до вігвама і спитаю, чи можна увійти.