Я взяв рушницю, і ми спустилися в долину річки Берези. На західному березі серед сірих скель ми побачили широкі пасма чорного каміння; ви, білі, годуєте цим камінням вогонь, і на ньому так розпікається залізо, що воно стає м’яким і гнучким. Тоді ми ще не знали, що чорне каміння може бути паливом. На думку Пітакі, Старий, створивши світ, поклав ті чорні пасма як знак скорботи за померлим другом.
Ми піднялися на вершину бескиду, пронизаного пасмами чорного каменю; далі, на захід, тягнувся крутий схил пагорба. Тут не паслися стада, і ми дійшли до місця, огородженого камінням, а в центрі круга — залишки кам’яного вогнища. Колись наші предки стояли тут табором. Так, як це ми робимо тепер, вони обкладали краї вігвама камінням, щоб його не знесло вітром. Та який же величезний був у них вігвам! Утричі більший за найбільший наш вігвам — із двадцяти однієї шкури.
— Сестро, я хочу помолитися тіням наших предків, — сказав я. — Вони були мудрими людьми. Можливо, їхні тіні залишились тут і чують нас. Можливо, вони мені допоможуть.
— Так, брате, можливо, вони тут, — прошепотіла Пітакі. — Я їх боюся. Але ти помолись їм. Що б не трапилося, я залишусь тут.
Хороброю дівчиною була моя сестра Пітакі.
Довго молився я предкам, просив їх послати мені віщий сон і розповісти, як заманювати стада. Щойно я закінчив молитву, як на вершині пагорба з’явилися бізони. Схил був перерізаний вузькою ущелиною, що тяглася аж до вершини, і, спустившись у цю ущелину, можна було непомітно наблизитись до стада. Мені випала нагода ще раз випробувати себе, і я відчував, що треба нею скористатися. Передавши рушницю Пітакі, я поповз в ущелину і, ховаючись у кущах, став пробиратися до стада. Бізони — їх було близько п’ятдесяти — жадібно скубли траву, що вкривала схил. Визирнувши із розколини, я побачив, що вони зовсім близько. Загорнувшись у ковдру, я почав стрибати і хвицатися. Я знав, що тепер вони мене почують, якщо я буду наслідувати мукання бізоненяти. Та спочатку я хотів привернути їхню увагу, а потім уже заманювати. Однак стадо, побачивши мене, кинулось навтіки і зникло за пагорбом. Я вирішив, що спочатку треба було замукати, а потім уже показуватися бізонам.
Хоч би там що, але моя друга спроба закінчилася так само, як і перша. Предки не допомогли. Засмучений, я повернувся до сестри, і ми побрели додому.
У вігвамі нас чекала Суякі, яка увесь день стояла на сторожі, але не бачила нікого, окрім бізонячих стад. Коли я їй сказав, що мене знову спіткала невдача, вона порадила мені не занепадати духом.
— Не журись, сподівайся! — казала вона. — Радій, що в тебе є сестра, я і багато друзів у великому таборі. Радій, що ти побував на війні й здійснив славні подвиги. Уже поночіє. Поїмо сушеного м’яса, якого нам подарував Мала Видра, ляжемо спати, і, можливо, тобі присниться віщий сон.
Але сон мені не приснився. Прокинувшись на світанку, я піднявся на пагорб і побачив стадо бізонів. Одне стадо паслося там, де я вперше пробував заманити тварин. Я сів на землю і, не зводячи очей з бізонів, намагався придумати якийсь новий спосіб, але все марно. Ще і ще пригадував я все, що робив Мала Видра. Двічі я пробував робити так само, як він, та бізони тікали від мене.
«Напевно, вони злякалися мого заклику», — подумав було я, але потім згадав: заманюючи їх удруге, я ще не подав голосу, а вони все-таки втекли.
Втомлений і невдоволений, я повернувся у вігвам. Суякі дала мені поїсти, але я не відчував голоду. Цілий ранок провів, спостерігаючи за бізонами, але нічого нового не придумав.
— Суякі, — сказав я, — настав новий день, навколо нас пасуться бізони, а я не знаю, що мені робити. Уві сні я нічого не бачив і нового способу не придумав.
— Ну що ж! Спробуй їх покликати так, як учора, — швидко відповіла вона.
— Гаразд, я послухаю твоєї ради, хоч не сумніваюся в тому, що вони втечуть.
Ми втрьох піднялися на пагорб. Бізони були в улоговині, якраз поміж нами і наступним пагорбом. Майже всі тварини лежали на траві. Не було сенсу йти до них, бо вони помітили б мене здалеку. Довелося чекати, і чекали ми дуже довго. Пополудні бізони ліниво встали і, поскубуючи траву, рушили в наш бік. Очевидно, вони йшли на водопій до річки. Вгадавши їхній намір, я сказав, що чекатиму, аж поки вони підійдуть зовсім близько, і тоді спробую їх покликати.
Раптом Пітакі зойкнула, схопила мене за руку і показала на протилежний берег річки. Я озирнувся й побачив вершників — їх було п’ятнадцять чоловік, — які спускалися крутою стежкою між двома річками. Це був ворожий загін. Вершники гнали невеликий табун коней. Я був певен, що вони вчинили набіг на табір нашого племені.
— О, сину мій! — застогнала стара Суякі. — Можливо, вони забрали наших коней.
— Принаймні вони, нас пограбують, якщо помітять вігвам, — відповів я.
Вершники мчали крутою стежкою, рятуючись від переслідувачів, які, без сумніву, гналися за ними. Стадо бізонів, помітивши їх, кинулось тікати і мчало просто на нас. Нам нічого не залишалося робити, як швидше зійти з дороги.
— Тікаймо! — гукнув я. — Сховаймося у гаю!
— А військовий загін? Вони нас побачать, — заперечила Суякі.
Замість відповіді я сходив її за руку і побіг униз по схилу, слідом за сестрою, яка робила такі великі стрибки, що здалеку нагадувала якогось дивовижного птаха. Суякі не встигала за мною. Я взяв її на руки — вона була такою маленькою і легкою. Ми бігли до гаю; що біля підніжжя пагорба, і були вже близько, коли я почув тупіт бізонів, а схилом покотилося каміння й уламки скелі. Кілька каменів пролетіло у нас над головами, але я не зупинився, не озирнувся. Ще кілька кроків — і ми сховаємося за товстими стовбурами тополь. Пітакі вже забігла в гайок і, визираючи з-за дерева, кричала мені:
— Швидше! Швидше!
Раптом великий камінь ударив мене в руку, і я впав уперед, ударившись головою в дерево.
Згодом жінки сказали мені, що я довго лежав як мертвий. Коли я розплющив очі, біля мене сиділа Пітакі, тримаючи в руках зведену рушницю. Я відчув гострий біль у руці. З-за дерев вийшла Суякі і радісно зойкнула, побачивши, що я розплющив очі. Вона підбігла до мене й почала обнімати, а я скрикнув від болю.
— Моя рука! — стогнав я. — Напевно, у мене зламана рука.
Справді, рука була зламана. Суякі сказала, що ми повернемося у вігвам, і там вона перев’яже її, а я став розпитувати про ворожий загін.
— Їх тут не було, — відповіла вона. — Спустившись із пагорба, вони повернули й поскакали вздовж річки Берези. Вони бачили нас і, мабуть, вирішили, що тут, у гаю, перебуває великий табір. А бізони перейшли річку й покинули долину.
Ми повернулися у вігвам, і, коли мені зробили перев’язку, я ліг — у мене паморочилась голова. Суякі сіла на узліссі й стала чатувати, чи не з’явиться хтось із нашого племені. Без сумніву, наші воїни переслідували ворогів.
Надвечір удалині з’явились вершники. Суякі замахала ковдрою, і вони під’їхали до нас. їх було сорок чоловік. Натрапивши на сліди військового загону — з племені ассінібойнів, — вони їхали дуже швидко, і коні їхні втомилися. Дізнавшись від нас, що вороги вже далеко, пікуні вирішили припинити погоню.
— Ми повернемось додому, — сказали вони, — і приготуємося до набігу на ассінібойнів.
Я спитав, чи не допоможуть вони нам перевезтися до табору, і всі воїни запропонували своїх коней. Двоє вирушили на полювання, вбили бізона й принесли нам м’яса, а ввечері усі вклалися спати біля нашого вігвама. Вони довго гомоніли, лежачи коло багаття, і укладали плани наскоку на ассінібойнів, а я прислухався до розмов. Звісно, мені довелося розповісти про те, як я пробував заманити бізонів. Дехто засміявся, дехто казав, що тепер я повинен відмовитися від свого за-думу.
— Недаремно ти зламав руку. Це погана прикмета. Вона попереджає, що ти ніколи не станеш заманювачем бізонів!
— Смійтеся на здоров’я, — відповів я, — але я знаю, що рано чи пізно ви всі їстимете м’ясо бізонів, яких я заманю в пастку.
Рано-вранці ми спакували речі й вирушили в дорогу. Воїни, які віддали нам своїх коней, їхали по двоє на коні. Мене везли на безколісному візку, і коли ми в’їхали до табору, мені страшенно боліла зламана рука. Друзі Суякі допомогли їй поставити вігвам, а Пітакі зі своїми подругами принесла хмизу й води, розвела багаття і постелила. Мої друзі заходили у вігвам, цікавилися моїм здоров’ям, утішали мене. А я й не знав, що в мене стільки друзів — молодих і старих! Варто було захворіти хоч би задля того, аби дізнатися про це.
Пізно ввечері прийшов найвірніший мій друг — Не-Бігун. Він щойно побував на раді у вігвамі Самотнього Ходака, і Мала Видра обіцяв заманити у прірву ще одне стадо. Я розповів Не-Бігунові, що сталося після того, як ми з ним розлучилися біля річки Берези; розповів, як я двічі намагався заманити бізонів, і обидві мої спроби були марними. Я не розумів, де я помилявся. Не-Бігун вирішив, що я діяв як слід і мені залишається дізнатися тільки одне: який закличний звук треба вигукувати, щоб бізони пішли до мене. Ми довго думали-гадали, але відповіді так і не знайшли.
Йдучи додому, мій друг сказав:
— Знаєш, що ми зробимо? Тільки-но твоя рука заживе і ти зможеш ходити, ми вдвох підемо до Малої Видри й попросимо його сказати нам, чому бізони біжать до нього.
— Так, я піду з тобою, хай навіть мені доведеться рачки повзти до його вігвама! — відповів я.
Коли Не-Бігун пішов, я довго не міг заснути і розмірковував, чи відкриє нам Мала Видра свою таємницю.
Наступного ранку військовий загін залишив табір. Воїни йшли на ассінібойнів, щоб повернути наших коней і примусити ворогів заплатити скальпами за набіг. Ми з Не-Бігуном від цього набігу не постраждали. Військовий загін вступив у бій з ассінібойнами неподалік від їхнього табору. Троє наших воїнів загинуло, інші помстилися ворогам за набіг, захопили сім скальпів і замість наших п’ятдесяти коней забрали сотню. Та виправа пам’ятна для мене тим, що в бою
загинув Прадавній Борсук, ватажок загону і мій добрий друг, його вбили, коли він намагався врятувати одного з поранених.
Того вечора Не-Бігун послав свою дружину до Малої Видри дізнатися, чи можна нам прийти до нього. Той відповів, що буде радий нас бачити, і ми негайно вирушили до його вігвама. Дружина Малої Видри почастувала нас, і я розповів про свої невдалі спроби заманити стадо.
Мала Видра слухав уважно і часто хитав головою, ніби хотів сказати: «Погано, погано. Не так треба було робити». Але жодного разу не перебив мене. Коли я закінчив розповідь, Не-Бігун звернувся до нього з таким словом:
— Мала Видро, Дарувальнику Достатку, ми просимо твоєї помочі! Розкажи моєму юному другові, майже-си-нові, як ти заманюєш бізонів. Чуєш, ти, Дарувальнику Достатку! Наш заманювач помер; він пішов у країну Піщаних Пагорбів і нікому не відкрив своєї таємниці. В племені кайна ти єдиний заманювач. У наших братів, північних «чорноногих», немає жодного заманювача. На всі три племені ти залишився один. Не ми, мисливці, а ти, Мала Видро, постачаєш вдів і сиріт м’ясом. Подумай, раптом з тобою скоїться якесь лихо! Велике нещастя спіткає нас, якщо ми залишимося без заманювача. Я гадаю, що в кожному племені має бути не менше двох або трьох заманювачів. Так, два-три на кожне плем’я! І я прошу тебе відкрити таємницю моєму майже-синові. Вождю, ми принесемо тобі щедрі дари, якщо ти зробиш це для нас!
Старий довго мовчав. Він дивився на язик полум’я і крутив у руках люльку. Я ладен був крикнути йому: «Говори ж! Говори! Дай нам хоч якусь відповідь!»
Нарешті він підвів голову і сказав:
— Є частка правди у твоїх словах. Нам потрібний ще один заманювач… Так, один — два принадники на кожне плем’я. В дні моєї юності заманювачів було багато. Чому? Мабуть, тому, що тоді люди більше думали про вдів, сиріт і убогих, аніж про війни та набіги. Вони шукали й знаходили способи заманювання бізонів. Мені хотілося б розказати твоєму майже-синові, як я заманюю стадо, але боюся, що мій таємний помічник покине мене, коли я відкрию таємницю. Я не смію говорити про те, що я бачив уві сні, що відкрили мені священні тіні. Та ось що я можу зробити: в Апаука є очі, є вуха. Наступного разу, коли я буду заманювати стадо, він піде зі мною, побачить і почує все, що я роблю. Але нехай пообіцяє мені берегти таємницю.