Ввечері Не-Бігун і я пішли до вігвама Самотнього Ходака, де зібралися ватажки й воїни. Ми довго сиділи мовчки, а люлька ходила по колу. Кожен із нас думав про смерть Малої Видри й сімох загоничів.
Нарешті Самотній Ходак сказав:
— Йому не слід було заманювати бізонів, якщо він бачив поблизу інше стадо. Він знав, чим це загрожує.
— Що сталось, те сталось, — озвався хтось. — А тепер три наші племені позбулися останнього заманювача.
— Чом у нас немає заманювача? — спитав старий Орлине Пір’я. — Коли я був молодим, кожне плем’я мало кількох.
— Я тобі відповім: тому, що тепер усі горять бажанням мати коней, — сказав один старий знахар. — Наші воїни, молоді й старі, думають лише про те, щоб піти на війну і захопити коней. Вони більше нічого не хочуть робити. Звичайно, коні нам потрібні, але я не можу зрозуміти, навіщо одній людині мати цілий табун?
Його перебив молодий воїн на ймення Чотири Роги.
— Тепер не те, що було колись! — вигукнув він. — Голодувати ми не будемо, хоч і не маємо заманювача. Я можу верхи полювати на бізонів і привозитиму м’ясо на коні.
— Так, але не всі можуть це робити, — заперечив Самотній Ходак. — Та й навряд чи згодишся ти щоденно полювати і постачати м’ясом удів та сиріт.
Помовчавши, він додав:
— Знайте всі: тому, хто перший заманить у пастку стадо бізонів, я дам десятеро коней.
Решта підтримала його. Всі згодились подарувати коней тому, хто навчиться заманювати бізонів — хто заманить стадо у прірву!
Почувши це, я вигукнув:
— Ви віддасте своїх коней мені! Я стану заманювачем…
Я затнувся, зніяковівши від своєї зухвалості: юнаки не сміють говорити на зборах ватажків; їм годиться мовчати і слухати. Але марно я злякався: на мій великий подив, усі присутні схвалили мій намір, а Не-Бігун сказав:
— Так, до нього перейдуть ваші коні. Я вірю, що він стане заманювачем.
Коли знову зайшла мова про жахливу подію і загибель Малої Видри, Чотири Роги промовив:
— Якби можна було закликати бізонів, сидячи верхи на коні, ніяка небезпека не загрожувала б заманювачеві.
Мені запам’яталися ці слова. Прийшовши додому, я повторив їх Суякі, але вона сказала, що це навряд чи можливе. Та я з нею не згодився.
Коли нас покинув останній заманювач, усім було важко залишатися без пастки. Через деякий час ми мали рушити на північ до торговців Червоних Курток, щоб обміняти боброві шкурки й інше хутро на порох, кулі та різні товари. Але тепер ми вирішили не відкладати цієї подорожі й знялися з табору, як тільки одужали ті, кого покалічили бізони. У мене не було ніякого дорогого хутра; спочатку я брав участь у набігах на ворожі племена і вчився заманювати бізонів, а потім через поламану руку не зміг ставити пасток. Нам не вистачало багатьох речей: порох, кулі, ковдри, ножі можна було одержати тільки в обмін на хутро, а я досі ще не володів лівою рукою.
— Дарма! — сказала мені сестра, коли я поділився з нею своїми турботами. — Я піду з тобою, і ти навчиш мене ставити пастки.
Так ми й зробили. Наше плем’я повільно рухалось на північ, часто роблячи привали на березі річок і ручаїв; сестра, виконуючи мої вказівки, ставила пастки й сміливо заходила по пояс у воду. Потім вона здирала шкурки із спійманих звірків і прив’язувала їх до вербових обручів, щоб сушилися. їй допомагала стара Суякі.
Коли ми прибули в форт Червоних Курток, у нас було сорок бобрів і кілька видр. Я купив собі пороху, куль, ковдру й ножа, віддавши за все десять шкурок. Решту шкурок моя сестра й Суякі обміняла на речі, жадані для жінок: голки, нитки, намисто, червону і синю тканини для суконь та блискучий мідний казанок.
Кулі я заніс Вставай-Вовкові, він переплавив їх на нові, якраз для моєї рушниці. Вийшло дев’яносто п’ять куль, і Вставай-Вовк дав мені ще п’ять для рівного рахунку. Тепер я вважав себе багатієм.
У форті Червоних Курток ми пробули тиждень і незабаром рушили назад, на південь. На річці Мараяс нас захопила зима. Тут ми провели найхолодніші місяці, потім переправились на другий берег Міссурі, дійшли до річки Джудіт і жили тут, аж поки зазеленіла трава.
Взимку я не міг здійснити своєї заповітної мрії. Тому я ставив пастки і полював, а вечорами сидів із ватажками й воїнами, прислухаючись до їхньої розмови. Чимало часу я проводив дома з сестрою й нашою майже-матір’ю. Чомусь мені не хотілося провідувати друзів, брати участь в іграх і танцях. Бажання стати заманювачем бізонів ніколи не полишало мене. Я тільки про це й думав, приносив жертви, сподіваючись побачити віщий сон, але надія моя не збувалася.
Коли зазеленіла трава, вождь і ватажки стали пого-ворювати про те, щоб знятися з табору й вирушити у форт Червоних Курток. Наступного місяця туди мали прийти північні «чорноногі», кайна, а також плем’я «череванів», щоб разом із нашим племенем обговорити плани на літо.
Увечері, коли оповісник повідомив людям про те, що наступного ранку ми знімаємося з табору, я остаточно обрав рішення.
— Пітакі, Суякі, послухайте! — сказав я, коли ми зібралися біля вогнища. — Завтра ми розлучаємось. Ви
з плем’ям, підете на північ і продасте Червоним Курткам хутро, а я бродитиму сам, аж поки навчуся закликати бізонів.
— Ні, брате, ти не бродитимеш сам! — вигукнула моя сестра. — Ми підемо з тобою.
— Так, твоя стежка — наша стежка! — підхопила стара Суякі.
— Ні, — заперечив я. — Настала весна, а весною і влітку військові загони наших ворогів нишпорять по рівнинах. Я один не потраплю їм на очі, якщо ж ви підете зі мною, доведеться брати вігвам і коней, і тоді нам не уникнути зустрічі з ворогами.
— Послухай, сину мій, ось як ми зробимо, — наполягала Суякі. — Вігвам, усе наше майно і коней ми попросимо доглядати Не-Бігуна та його дружину, а самі підемо з тобою. Втрьох ми сховаємося від ворога не гірше, ніж ти сам. Ми будемо тобі допомагати; будемо стояти на сторожі, готувати їжу, шити мокасини, ставити маленькі курені. Без куреня тобі не обійтися, коли почнуться дощі, а мокасини в дорозі швидко зношуються.
— Ой, як нам буде весело втрьох мандрувати! — закричала Пітакі. — Так, брате! Скажи — так!
— Дозвольте мені трохи подумати, — відповів я. — Мені хотілося б порадитися з Не-Бігуном.
Я встав і попрошкував до вігвама Не-Бігуна, а жінки пішли за мною.
Не-Бігун схвалив план Суякі.
— Так, нехай вони йдуть з тобою, — сказав він. — Жінки часто ходять з нами на війну. Втім, вони тепер тобі можуть допомогти. Ось тобі моя порада: не кидай племені, аж поки ми перейдемо річку Міссурі, а тоді йди до річки Тетон або Сонячної ріки біля підніжжя гір; там шастає менше військових загонів, ніж у цих краях.
Ми задумались, де й коли зустрінемося з нашим плем’ям. Не-Бігун сказав, що він звернеться до вождя і ватажків: нехай вони вирішать, коли та якою дорогою вирушить плем’я на південь із форту Червоних Курток. Того ж вечора він пішов до них, і вони сказали, що подумають про це й ухвалять рішення, коли ми дійдемо до Міссурі.
Через кілька днів ми підійшли до Міссурі й трохи вище від водоспаду переправились на протилежний берег. Кілька років тому наше плем’я натрапило тут на дивну нову стежку, яка тяглася берегом від підніжжя водоспаду вгору за течією річки і за порогами, там, де впадає в Міссурі Сонячна річка, обривалася. Де-не-де валялися круглі колоди. Ми знали, що цю стежку проклали білі, але не могли зрозуміти навіщо. Аж тепер Вставай-Вовк розповів нам про те, про що дізнався від своєї торговельної компанії Червоних Курток. Виявляється, загін Довгих Ножів вирушив досліджувати країну. По Міссурі вони піднімалися на човнах, а потім перейшли через гірський хребет і підійшли до одного з фортів Червоних Курток, який розташований на західному березі Великих Солоних Вод. Після того вони вернулись у свою країну. Допливши до порогів на річці Міссурі, вони витягли човни на берег і волочили їх прокладеною стежкою.
Вставай-Вовк розповідав, що Червоні Куртки були дуже невдоволені появою Довгих Ножів у цій багатій країні. Вони боялися, що ті, дізнавшись, скільки тут водиться бобрів та інших хутрових звірів, повернуться сюди, побудують форти і торгуватимуть із нами, жителями прерій.
На це наші вожді відповіли, що було б добре, якби Довгі Ножі швидше сюди вернулись. Нехай вони побудують форти на півдні нашої країни, і тоді ми будемо купувати у них дорогу зброю та інші товари.
Ох, які ми були нерозумні! Чом не здогадались ми, чом не попередили нас наші мудреці про те, що поява цих перших білих людей, Довгих Ножів і Червоних Курток, — це початок кінця, це приведе до винищення всієї дичини та й нас самих!
Коли ми розбили табір на березі Сонячної річки, до нас наблизилося шість чоловік. Ми подумали, що це військовий загін північних «чорноногих» або кайна, але це були гінці, послані до нас вождями племені «плоскоголових». Це плем’я просило у нас дозволу відвідати нашу країну, пополювати та поміняти цілюще коріння на бізонячі шкури.
Того вечора вожді й ватажки зібралися на раду і швидко погодилися виконати прохання «плоскоголових». Було вирішено, що «плоскоголові» принесуть для обміну багато коріння і через п’ятдесят днів зустрінуться з пікуні тут, біля гирла Сонячної річки.
Отже, я тепер знав, коли і де знайду своє плем’я. Не було потреби віддавати наше майно і вігвам Не-Бігунові та його дружині, щоб вони відвезли їх на північ, а потім сюди, до Сонячної річки. Ми віддали їм тільки хутро та коней, а вігвам і решту майна сховали у густому чагарнику над річкою. З собою взяли тільки найнеобхідніші речі: теплі ковдри, шкіру для мокасинів, шило, голки, нитки, кремінь, порох, кулі, рушницю, лук і стріли, а також блискучий мідний казанок. Суякі сказала, що вона боїться залишати його в кущах і нізащо з ним не розлучиться. Коли наше плем’я пішло стежкою, яка вела на північ, ми теж рушили в дорогу. Хтось мовив нам на прощання:
— Ви затіяли небезпечну справу. Ви йдете назустріч смерті.
Але останні слова Не-Бігуна додали мені мужності.