День був теплий. Ми йшли повільно і часто відпочивали в холодку високих тополь, що обрамляли річку. Ввечері ми розвели багаття в кущах, поїли і заночували. Ніч минула, спокійно, а на світанку ми прокинулись і помандрували далі.
Долина Сонячної річки, що стікала з гір і впадала в Міссурі, — одна з найкрасивіших у нашій країні. Вона вкрита травою, яка приваблювала бізонів та антилоп, а в гаях водиться велика дичина.
Ми йшли понад північним берегом, тримаючись узлісся, зазирали в ущелини, оглядали схили пагорбів. Дичини було багато. На пагорбах паслися стада антилоп і бізонів, у гаях ми полохали оленів та лосів. Мені це не подобалося; я боявся, що сполохані нами стада привернуть увагу військових загонів, які могли бродити неподалік.
Ми часто виходили на узлісся і пильно обдивлялися долину й пагорби. Переконавшись, що ворог не натрапив на наш слід і дичина мирно пасеться на лугах, ми, заспокоєні, йшли далі.
Ми доїли останній шматок м’яса, і я мусив поповнити запаси. Коли сонце схилилося на захід, я стрілою вбив оленя. Ми розрізали тушу, але, щоб не обтяжувати себе важкою ношею, взяли тільки язик і ребра. В гаю ми розвели багаття і повечеряли. Поки жінки лагодили мокасини, я вийшов на узлісся, щоб востаннє окинути зором долину. Я довго стояв, озираючись по боках, і вже збирався йти назад, як раптом побачив стадо лосів, які вибігли з лісу неподалік від того місця, де я вбив оленя. Вони спустилися в долину, потім зникли в ущелині, і цієї миті я помітив якусь тінь, що ковзнула по високій траві. Вже смеркалося, я бачив погано, але мені здалося, що то була людська тінь.
До багаття я повертався щодуху.
— Сестро! Суякі! Втікаймо звідси! — сказав я. — На узліссі майнуло щось схоже на людську тінь.
Вони не розпитували мене, схопилися і мовчки заховали шила й нитки в торбинки. Ми поділили між собою ношу. Я взяв зброю і м’ясо, й утрьох ми вийшли із гаю; далі простягся луг, а за ним починався новий гай. Дуже не хотілося мені перетинати відкритої місцини, і я в задумі подивився на протилежний берег річки, де густо розрослися дерева.
— Мілко тут чи глибоко — все одно, ми мусимо переходити через річку, — сказав я.
Вода ледве сягала нам колін. Ми вибрались на берег і увійшли в ліс. Тут мені довелося зачекати, поки сестра та Суякі взули мокасини, яких іще не встигли полагодити.
— Розкажи нам, що ти там бачив? — спитала Суякі.
— З гаю, в якому я вбив оленя, вибігли лосі, а на узліссі майнула чиясь тінь. Вона нагадувала людину. Потім тінь щезла за деревами.
— Можливо, це був ведмідь, — висловила здогад Суякі.
— Так, може, й він.
— Хоч би хто це був, ми далеко звідси не підемо, — вела вона далі. Я мушу повернутися до багаття, там залишився наш казанок.
Справді, поспішаючи, ми забули про мідний казанок, а без нього жінки як без рук. Подумавши, я відповів:
— Якщо це був ворог, він ішов до верхів’я річки. І, звичайно, він не один. Може, вороги напали на наш слід. Будь-що ми постараємося не потрапляти їм на очі. Тут, на цьому березі річки, ми залишимося до завтрашньої ночі. До того часу вороги підуть, а ми повернемося по казанок.
Так ми й зробили. Ніч ми провели в кущах біля самої річки, а ввечері переправились на другий берег, потайки увійшли в гай і підповзли до решток нашого багаття.
— Мій диво-казанок зник, — прошепотіла Суякі.
Але мені було не до казанка. Ще раніше, ніж вона виявила пропажу, я вже знав, що казанка ми не знайдемо. Вітер, розвіяв попіл від багаття, і я здалеку помітив тліючі жарини. Певно, хтось був тут зовсім недавно. Біля багаття лежали купкою потрощені кістки оленя, а коло них — маленька паличка, якою виймали кістковий мозок.
— Тут був тільки один чоловік, — сказав я.
— Ти звідки знаєш? — здивувалась Пітакі.
Показавши купку кісток, я пояснив:
— Один чоловік підсмажував ці кістки і їв мозок. Якби їх було кілька, кожен дістав би свою частку, і тоді кістки валялися б усюди навколо багаття.
— Чи не однаково, скільки тут було людей? — мало не плачучи, перебила мене стара Суякі. — Я знаю лише, що вони забрали мій чудесний казанок.
— Брате, я дуже голодна, — озвалась Пітакі. — Чи не можна підсмажити м’яса й попоїсти?
Я також про це думав. Усі ми дуже зголодніли, бо з учорашнього дня нічого не їли. Може, чоловік, що побував біля багаття, досі ще чатує поблизу, але голод робив своє.
— Розведіть багаття і засмажте чим більше м’яса, — сказав я жінкам, — а поки ви готуватимете їжу, я повартую.
Я відійшов від багаття і сховався за деревами, тримаючи напоготові рушницю. Опустилась ніч; полум’я освітлювало стовбури дерев і землю біля багаття, а далі наче причаїлися чорні тіні — у темряві я нічого не міг розгледіти. Мені було тривожно на серці; я пильно вдивлявся в темінь, прислухався, чи не трісне де суха гілка, чи не почуються кроки ніг, узутих у мокасини. Я вирішив стріляти, як тільки майне чиясь тінь, а потім кинутися вперед і використати рушницю як кийок.
Довго стояв я на варті. До мене донісся запах м’яса, і я відчув гострий голод. Я бачив, як моя сестра перевертав шматки м’яса, й знав, що вечеря скоро буде готова. І раптом я здригнувся: з лісу вискочив кріль, перетнув освітлене коло біля багаття і зник у темряві. Хто злякав його? Може, ворог крадеться до нашого багаття?
Широко розплющеними очима я до болю вдивлявся в морок, напружено вслухаючись, розкривши рота. Хто злякав кроля? Койот чи лисиця? Ні! Я б почув шарудіння у траві.
«Чоловік, ворог ховається в темряві», — сказав я собі.
Але наче навмисне саме цієї хвилини Суякі гукнула мені:
— Сину мій, іди, ми приготували тобі поїсти!
Я не відповів.
«Чого вона кричить так голосно?» — з прикрістю подумав я.
Вона знову погукала, ще голосніше, ніж першого разу:
— Йди ж до багаття, сину мій!
Ледве завмер її оклик, як хтось чужий заголосив у темряві:
— О, моє рідне плем’я! Не стріляйте! Я йду, йду!
До багаття вибігла маленька бабуся, запнута шкіряним покривалом, вишитим голками дикобраза. У руці вона тримала казанок, наш мідний казанок! Я кинувся їй назустріч і, придивившись уважніше, переконався, що бачу її вперше. Хто це — людина чи привид?.. А може, це наші вороги хочуть заманити нас у пастку? Ні! Тільки люди нашого племені можуть говорити мовою пікуні так, як говорила вона!
Бабуся кинула казанок на землю, стала навколішки біля Суякі і обнявши її, вигукнула:
— О, яке щастя після всіх цих довгих зим бути знову з вами, людьми мого рідного племені! О, говори! Скажи мені що-небудь. Я хочу знов почути рідну мову.
Спочатку Суякі відштовхувала бабусю, пробувала звільнитися від її обіймів, але раптом сама обняла її і закричала:
— Я впізнала тебе, хоч ти дуже постаріла! Я впізнала тебе по рубцю біля рота: ти — Ахсанакі (Мальована Жінка). Багато років тому, коли ми уклали ненадовго мир із кроу, ти вийшла заміж за одного з них.
— Так, так! Це я! А ти…ти… О, скільки зим минуло, ми обидві постаріли. Я не знаю, хто ти.
— Суякі.
— Ти — Суякі! Ми були подругами. Разом гралися. О, Суякі, пожалій мене! Я така нещасна! — вигукнула незнайома бабуся.
— Не тужи, — сказала їй наша майже-мати. — Зараз ми поїмо, а потім ти нам розповіси, як це сталося, що через стільки зим ми зустріли тебе тут.