155363.fb2 Ловець орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 6

Ловець орлів - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 6

— Не переживай. Я вб’ю того ведмедя і повернуся цілий та здоровий, — похвалився я.

Від моїх слів вона аж на лиці перемінилася — злякалася за мене ще дужче.

Тільки зараз я оцінив її доброту і збагнув, що дуже її люблю, що вона для мене — найдорожча людина в світі! І саме тепер, можливо, я незабаром помру і розлучуся з нею навіки. А все через мої нерозважливі слова! Та чи любить мене дівчина?

— Чоромано, — вигукнув я. — Я мрію стати твоїм чоловіком. Не зараз, а через кілька років, коли ми обоє підростемо.

Вона вхопила мене за руку, очі в неї враз засяяли.

— Так, я хочу тільки тебе, — вигукнула вона, — і нікого іншого! О, як я довго чекала, щоб ти признався мені в цьому!

Та ось на дах піднялася Келемана, за нею Насітіма і Самотній Шпиль. Ідучи з поля, вони дізналися, що я кинув виклик Оготі. Ще й не вилізши на дах, Келемана почала сварити мене, кричала, що не пустить на полювання. Потім повернулася до чоловіка й заходилася благати його, щоб він заборонив мені йти на ведмедя. Насітіма ніжно пригорнув її і мовив:

— Виклик кинуто і прийнято. Сам Касик Літа схвалив його. Мені ж лишається тільки допомагати нашому хлопцеві усім, чим я можу.

— О, надто пізно! Надто пізно! Коли б я була тут, я змусила б його замовкнути! Я затулила б йому рота, — приказувала Келемана, схлипуючи, потім пішла до кімнати.

Чоромана майнула слідом і стала її втішати.

Я сказав Насітімі, що Касик Літа хоче обговорити умови полювання і запрошує його, Насітіму, і батька Оготи.

— Не маю сумніву, що Тетя наполягатиме на рушницях, — заговорив Насітіма.

— Чудово! Рушниця краще, ніж лук. Я візьму твою.

— Ні, ні! — вигукнув батько. — Щоб зарядити рушницю, треба багато часу, стільки, що встигнеш випустити чотири-п’ять стріл. Крім того, отвір, який робить куля, дуже швидко закривається, крові витікає мало — і звірина вмирає поволі. А від стріли рана більша й не закривається, тварина сходить кров’ю, швидко втрачає силу і падає. Ні, полювати тільки без рушниць! Я наполягатиму на луках і стрілах. Або лук і стріли, або ніякого полювання!

— Як скажеш. Тобі краще знати, — мовив я.

Келемана, сумна й заплакана, зготувала нам вечерю і, взявши молитовну паличку, пішла до святилища за село. Коли ми поїли, Насітіма звелів моєму братові розвести вогонь. Потрусивши священного борошна на багаття, він закурив обрядову самокрутку, мовчки молячись до Тих, Що Нагорі.

Нарешті прибув посланець від Касика Літа. Виходячи з кімнати, Насітіма обернувся і сказав:

— Або рада Патуабу схвалить мої умови, або полювання не відбудеться!

Коли повернулась Келемана, прийшли Чоромана з матір’ю, але всі ми були засмучені, стурбовані. Мовчки чекали, коли повернеться Насітіма. Він повернувся пізно, разом із ним прийшов Кутова. Обидва похмуро всміхалися.

— Нам довелось посперечатися з людьми клану Вогню. Запальна була суперечка, але ми таки перемогли, — повідомив Насітіма.

— Спочатку все йшло гаразд, — розповідав він далі. — Вирішили, що Огота перший піде на полювання. Якщо йому не вдасться вбити ведмедя, підеш ти, мій сину. Якщо ж він його уб’є, ти повинен знайти і вбити іншого ведмедя, а якщо тобі не вдасться, то переможцем оголосять Оготу. Якщо і ти, і він уб’єте ведмедя, вас обох визнають добрими мисливцями. На цьому й зійшлися. Тоді Оготин батько сказав, що кожного мисливця супроводжуватимуть два порадники, з Оготою підуть він і Тетя. «Ні! — закричав я. — Порадників слід виділити з інших кланів, тих, хто ні за, ні проти наших мисливців. Тільки вони зможуть правдиво розповісти, як минуло полювання». Ми довго сперечалися і нарешті погодилися, щоб Касики Літа й Зими, військовий вождь і головний шаман вирішили самі. І вони обрали таке рішення: з Оготою піде один мисливець із нашого клану і один із клану Вогню. Тебе також супроводжуватимуть два порадники з цих двох кланів. Почувши це, батько Оготи і Тетя насупилися. Тоді я сказав, що з нашого клану піде з тобою Кутова. Ніхто не заперечував. Батько Оготи забажав, щоб мисливці взяли рушниці, я був за луки і стріли. Касики погодилися зі мною. Рушниці ми дістали від іспанців, а білі нас завжди кривдили, утискували, не годиться йти з їхньою зброєю на ведмедя. На цьому рада завершилась. Завтра вранці Огота і два порадники підуть шукати ведмедя з довгими пазурами.

— А хто з нашого клану супроводжує Оготу? — поцікавилася Келемана.

— Потоша — Біла Антилопа. Ми з ним уже домовилися.

— Хороший чоловік. Чесний і справедливий, — сказала Келемана.

Наступного ранку Огота вирушив у гори з двома своїми порадниками — Потошею з нашого клану і Хо-нані-Борсуком із клану Вогню. Я хвилювався, не знаходив собі місця. Мені кортіло знати, що робить Огота. Невже йому вдасться убити ведмедя? Я не міг ні їсти, ні спати, робота й ігри мене зовсім не цікавили.

V.Мисливський талісман

Минуло кілька днів. В пуебло тільки й говорили що про Оготу. Кожному кортіло знати, чим завершиться полювання. Багато хто вважав Оготу хоробрим хлопцем і сподівався, що він порішить великого ведмедя з довгими пазурами. Але на восьмий день його батько, члени клану Вогню стривожилися: може, навахи напали на Оготу та його супутників і вбили їх у горах. Дехто навіть припускав, що їх розтерзав пазуристий. Було вирішено йти на пошуки, але на дванадцятий день Огота повернувся. Похмурий і мовчазний, попрямував він до своєї оселі. Слідом за ним подався порадник із клану Вогню, а Потоша завітав до нас. Усміхаючись, він усівся біля вогнища.

— Бачу по тобі, що Огота не вбив ведмедя! — вигукнув Насітіма.

— Ні, не вбив. Він уже тремтів од страху, тільки-но ми вийшли з пуебло. Хоч мав він вельми добру нагоду вбити ведмедя, але злякався його і накивав п’ятами. Та все по порядку…

— Стривай-но! — перебив його Насітіма. — Мій менший син зараз покличе Кутову. Нехай послухає.

Прибіг Кутова, і Потоша почав розповідати.

— Страх пойняв Оготу, як тільки ми вийшли з пуебло. Спочатку він доволі довго говорив про пазуристих і їхню лють, пригадував випадки, коли вони нападали на чоловіків, жінок та дітей нашого і чужих пуебло. Потім він бідкався, що наражає себе на велику небезпеку, вирушивши на полювання з луком та стрілами, коли слід було взяти рушницю. Врешті мені набридло слухати, як він скиглить, і я сказав: «Якби ти раніше про це подумав, то прикусив би язика й не хорохорився. Досить патякати про ведмедів, покажи краще, як ти їх убиваєш».

Він нічого не відповів, переглянувся з порадником із свого клану, і обоє сердито подивилися на мене.

Схилом гори ми піднялися до Вузького Перешийка і обстежили рештки покинутої нами після полювання здобичі. Ведмеді, вовки і койоти порозкошували тут досхочу, вони порозтягли по всій просіці кістки, обгризли з них м’ясо. Кілька днів ми чатували на краю просіки, бачили чорних ведмедів, вовків і койотів. Звірі поверталися до недоїдків, але серед них не було пазуристого. Щоправда, вночі він таки приходив сюди. Біля струмка, де починається каньйон, ми виявили сліди його лап. Я виміряв їх — чотири мої долоні вмістилося на відбитку. Побачивши їх, Огота аж очі замружив.

П’ятого дня надвечір ми помітили невеликого пазуристого біля оленячої туші, і Хонані порадив Оготі вбити його. Я ж нагадав, що він повинен убити великого ведмедя, бо маленький не рахуватиметься. Огота відразу погодився.

Свій табір ми розбили біля струмка на схилі гори. Вночі і вдень ми відпочивали, а вранці і ввечері ходили вистежувати ведмедя. Так минуло ще кілька днів, а ми досі його не бачили. Учора вранці біля підніжжя гори мені пощастило підстрелити оленя. Огота і Хонані порадили віднести м’ясо до табору і приготувати розкішну вечерю, але я відповів, що здобич моя і що наміри в мене інші. Я наполіг, щоб вони допомогли мені перетягти тушу на просіку, де ми знайшли напередодні обгризені ведмедем кістки.

— Ми зробили добре діло, — сказав я. — Пазуристий знайде стежку, якою ми волочили оленя і по сліду прийде сюди. Тепер лишилося спорудити сховок. Огото, берися до роботи. Щит поставимо тут, — і я зупинився за кілька кроків від оленячої туші.

— Щ, ні! Це надто близько, — закричав Огота. — Ось де місце для схову!

І він одбіг кроків на п’ятдесят від оленя.

— Надто далеко, — заперечив я. — Тобі важко буде влучити в ціль, і стріла неглибоко ввійде в тіло. Та роби, як знаєш, ти мисливець. Ми допоможемо тобі поставити щит там, де ти вкажеш.

Утрьох ми поставили щит за п’ятдесят кроків від оленя і, прихопивши з собою кілька шматків м’яса, повернулись до табору.

Я гадав, що ведмідь знайде тушу не раніше, як уночі, але про всяк випадок запропонував піднятися ввечері на скелю біля гори, звідки видно було просіку. Сонце котилося до заходу, коли ми зійшли на скелю. Ми добре бачили оленячу тушу, що лежала посеред просіки. Над нею кружляли сороки, але звірі не з’являлися. Все нижче сідало сонце і нарешті зникло за горою. Коли смеркло і ми почали збиратися назад до табору, з лісу вийшов старий пазуристий. Почувши запах м’яса, він наблизився до туші, обійшов довкола, втягнув носом повітря і враз, рвонувши вперед, голосно заревів і заходився жерти. Ведмідь був великий, дуже великий, і ревів так сильно, наче грім гримів.

— Ось він, Огото, твій ведмідь, якого ти чекав! — сказав я. — Зараз уже темно, і ти не зможеш дійти до щита. Ти вб’єш його вранці, адже він неодмінно повернеться і доїсть тушу.

Огота нічого мені не відповів, Хонані також промовчав. Я став спускатися зі скелі, а вони пішли слідом за мною, але згодом відстали, і далі я пішов сам. Коли вони повернулися в табір, Хонані підійшов до мене і сказав:

— Потошо, це дуже великий ведмідь, і Огота наражає себе на страшну небезпеку! Мені здається, що ми завтра вранці мусимо супроводжувати його і разом з ним заховатися за щитом і чекати ведмедя.

— Хонані, — заперечив я, — умови полювання ти знаєш не гірше від мене. Огота сам піде на ведмедя. Ми з тобою проведемо його тільки до скелі, а звідти стежитимемо за ним.

— Гаразд, — озвався Огота, — але оскільки ведмідь дуже великий, то я дозволю собі взяти не тільки лук і стріли, а й рушницю Хонані. З рушницею я заховаюся за щитом і чекатиму ведмедя.

— Сам Касик Літа затвердив правила цього полювання, — заперечив я. — Він заборонив брати рушницю. Або ти візьмеш лук і стріли, або не підеш на ведмедя.

— Ха! Розумію! — закричав Хонані. — Ти проти нас! Ти хочеш, щоб перемога дісталася тому наваху!

— Ти помиляєшся. Я хочу, аби Огота додержав усіх правил, — відповів я.

Вони не сказали більше ні слова.