Ще задовго до полудня ми підійшли до пастки. Тут долина раптово звужувалась, і обабіч річки вставали бескиди, — не такі високі, як біля річки Два Талісмани, але ще стрімкіші. Далі долина знову розширювалась.
Пастка містилася на північному березі біля підніжжя бескидів; такої великої пастки я ніколи ще не бачив. Багато зим минуло відтоді, як востаннє користувалось нею наше плем’я, але товсті колоди огорожі ще не погнили. Я подумав, що тут поміститься тисяча живих бізонів, не кажучи вже про ті сотні, які впадуть мертвими на дно прірви.
Я переліз через огорожу і пройшовся біля підніжжя скелі. Ступав я не по землі й камінню, а по настилу з кісток, рогів та ратиць. Не знаю, якої товщини був цей настил. Кості погнили і тріщали у мене під ногами, але роги й ратиці були ще тверді і тільки трохи потемніли.
Жінки, стоячи під огорожею, дивились на мене. Я повернувся до них і сказав, що піднімусь на вершину, а їм порадив іти до гаю на березі річки і там чекати мене. Багато років тому мисливці протоптали стежку, що вела з дна прірви нагору, на скелю, яка з другого боку спускалась полого і далі зливалася з рівниною. Я йшов стежкою і думав про те, скільки людей проходило тут у дні полювання. Піднявшись на вершину, я підійшов до кам’яних пасом, що починалися на краю прірви. Відстань між ними була значно більшою, ніж поміж пасмами біля пастки Два Талісмани. Глянувши в бік рівнини, я побачив ланцюг пагорбів та горбочків, що час від часу переривався. Я став спускатися схилом, мені хотілося побачити, де закінчуються ті пасма. Йшов д довго, тут кам’яні пасма були вдвічі довші, ніж біля нашої старої пастки, і відстань між ними дедалі більшала. Там, де закінчувались пасма, я побачив спуск у широку балку: де-не-де росли кущі, на дні балки блищала вода.
О, це була величезна пастка! Все плем’я мусило брати участь у полюванні, всі залягали за кам’яними пасмами, і ніхто не сидів склавши руки у вігвамі, коли заманювач вів бізонів до прірви.
Далі за балкою паслися стада. Сліди на траві повідомили мені, що сьогодні вранці стадо пройшло саме там, де я зараз стояв. О, якби я міг заманити його в пастку!
Було вже по обіді, коли я знову підійшов до центру пастки. Проходячи вздовж кам’яного пасма, я помітив, що купи каміння маленькі й лежать на великій відстані одна від одної. У мене розв’язався шнурок мокасина, я присів на землю, щоб зав’язати його, і раптом побачив біля ніг один із тих рідкісних священних камінців, які так високо цінує мій народ.
«Як потрапив сюди цей камінець? — здивувався я. — Безперечно, боги дарують мені його».
Я підняв камінець і сховав у мішок, де зберігав крем’яні наконечники стріл. Я був дуже задоволений своєю знахідкою. Еніскім — могутній талісман. Багато років тому наші предки помирали з голоду, тому що бізони покинули старі пасовища. Тоді одна дівчина знайшла такий камінець, і завдяки йому бізони повернулися з далеких країн, куди вони пішли, і весь народ було врятовано.
Я біг схилом, і весело було у мене на душі. Раптом почувся шум і тупіт. Не встиг я припасти до землі й сховатися у високій траві, як на рівнину вибіг табун антилоп і помчав просто на мене. Я мусив сісти й замахати руками, інакше тварини налетіли б на мене і потоптали своїми гострими ратицями. Вони пробігли так близько від мене, що я міг доторкнутися до них рукою, і незабаром зникли. Я був упевнений, що не сестра зі старенькою Суякі їх налякали. Я навкарачки підповз до краю прірви і глянув униз, у долину. Мені перехопило подих: загін із восьми вершників гнав десять коней у той самий гай, де на мене мали чекати жінки.
«Можливо, жінки помітили їх здалеку і встигли сховатися», — заспокоював я себе.
Я покладався на чутливий слух і зіркі очі Суякі, вона завжди була насторожі. А як тривожно було в мене на душі! О, якби я міг крізь зелене листя дерев бачити те, що відбувається там, у гаю! Я був дуже далеко, і коли б навіть жінки кликали мене на допомогу, я не міг їх почути. А що, як військовий загін захопив їх у полон? Я весь затремтів, уявивши, як мою сестру ведуть у ворожий табір. Так чи інакше, але я мушу пробратися в гай і спробувати врятувати дорогих мені людей. Та чи міг я один перемогти вісьмох?
Я відповз од краю прірви встав і побіг униз по стежці. Спустившись із гори, я поповз до річки, ховаючись у кущах і високій траві. Біля води я озирнувся і побачив, що один із воїнів піднімається тією стежкою, якою я щойно спустився. З вершини бескиду він хотів оглянути околиці. Це означало, що загін має намір зробити привал у гаю. А що, як воїн помітить сліди моїх ніг на стежці? Я згадав, що де-не-де стежка була занесена піском. Можливо, я необережно ступив на пісок…
Я не зводив очей із воїна й з хвилини на хвилину чекав, що він, побачивши свіжі сліди мокасинів, побіжить назад у гай, щоб попередити товаришів. Та він ні разу не зупинився і, піднявшись на вершину, сів на краю прірви.
Я зайшов по коліна у воду; кущі, що росли на березі, ховали мене від очей ворога. Обережно ступаючи, я дійшов до гаю, виповз на берег і сховався за деревами. Звиваючись, як змія, я повз у кущах і раптом зупинився: попереду, поміж двох верб, промайнула чиясь коричнева тінь. Я підповз ближче, підвів голову й побачив велике сонце з червоних, жовтих, білих та чорних голок дикобраза. Я знав, що це сонце вишите на коричневій шкіряній ковдрі Ахсанакі. Стара, закутана ковдрою, сиділа спиною до мене. Що, якщо вона озирнеться і закричить, побачивши мене? Я відповз убік, підвівся й переламав суху гілку. Почувши тріск, вона озирнулась, побачила мене і не злякалась. Подавши знак, щоб я мовчав, вона відвернулась і щось сказала так тихо, що я не розчув. Ліворуч від неї щось зашелестіло, і я побачив сестру й Суякі, які сиділи в кущах. О, як я зрадів! Ніби важка ноша впала у мене з плечей.
Я підповз до Суякі й прошепотів:
— Де вони?
— Неподалік від річки, в тополиному гаю, — відповіла вона. — Ми були там, коли почувся тупіт. Ми втекли і сховалися серед верб. Нам було видно, як вони позлазили з коней і деяких спутали. Поки вони збирали хмиз для багаття, ми тихенько відповзли сюди, до річки. Я бачила — у них є м’ясо; вони готуватимуть їсти.
— Хто вони? — спитав я.
— Не знаю. Я так злякалась, що не встигла їх роздивитися.
— Брате, може, це люди нашого племені, — втрутилась Пітакі. — Пам’ятаєш, за два дні до того, як ми підійшли до Міссурі, загін на чолі з Жовтою Рибою вирушив у розвідку?
— Нам треба дізнатися, хто вони: вороги чи друзі, — сказав я. — Якщо вороги, нам загрожує небезпека: в гаю вони можуть знайти наші сліди. Ви залишайтесь тут, а я відповзу і розвідаю, хто вони.
Жінки не заперечували; вони були дуже хоробрі — моя сестра та обидві бабусі. Поволі став я пробиратися вперед. Я повз дуже обережно, не зламавши ні прутика, ні очеретинки. Вузька смуга, поросла вербами і кущами, відділяла великий тополиний гай від річки. Я перетнув цю смугу і зрозумів, що далі повзти небезпечно, — чагарник закінчувався. Спершись на лікті, я розсунув кущі й побачив загін. Семеро сиділи навколо багаття і їли. В одного з них, який сидів до мене спиною, стирчало у волоссі одне-єдине орлине перо, і за цим пером я визначив, що вони — наші вороги, кроу або ассінібойни.
Довго розмірковував я, що мені робити далі, й нарешті вирішив залишитися там, де був. Якщо хтось із них піде в мій бік, я вистрелю, побіжу до річки, переправлюсь на другий берег і таким чином відведу їх від того місця, де ховалися жінки.
Вони розташувалися на галявині, і я міг добре роздивитися всіх, хто сидів біля багаття. їх було семеро: восьмий залишився вартувати на вершині скелі. Праворуч від мене жадібно скубли траву коні, яких вони відібрали в одного з племен, що жило по той бік гори. З вісімнадцяти коней четверо були стриножені; всі вони, за винятком одного маленького гнідого коника, були здорові, ситі. Двоє чи троє волокли по траві мотузку. Скубучи траву, вони поволі наближались до чагарника, де ховались жінки. Я стривожився. Коли вороги підуть по коней, нашу схованку, без сумніву, буде викрито. Я твердо вирішив пристрелити першого, хто рушить у мій бік.
Вгамувавши голод, воїни ближче поприсувалися до багаття і запалили люльку, пустивши її по колу. Потім усі вклалися спати. Я зрозумів, що вони дуже втомилися і, напевно, спатимуть до вечора, не змінивши вартового на скелі.
Довго дивився я на них. Закутані ковдрами, вони лежали нерухомо, наче мерці. Мені спало на думку, що жінки будуть занепокоєні моєю тривалою відсутністю і, чого доброго, вирушать у розвідку, щоб дізнатися, чи не потрапив я в біду. Тихенько поповз я назад. Коні паслися дуже близько від нас, і я не знав, що робити. Якщо я вмовлю жінок сховатися деінде, вартовий їх побачить, тільки-но вони вийдуть із гаю.
Тоді сяйнула мені одна думка, та саме цієї миті до мене підповзла сестра і шепнула:
— Чи не викрасти коней? Тоді вони нас тут не знайдуть.
Я теж подумав про це.
— Слухайте уважно, — звернувся я до жінок. — Вороги викриють нашу схованку, як тільки почнуть заганяти коней. Я знаю спосіб урятувати вас: я сам зберу коней і віджену їх далеко звідси. Вороги проснуться, кинуться за мною в погоню, а ви будете в безпеці. Як тільки вони підуть, переправляйтесь на другий берег і піднімайтеся на схил Плескатої гори. Там ви сховаєтесь серед кам’яних брил і будете мене чекати. Чекайте терпляче. Я повернуся через два — три дні, а оленини вам вистачить на кілька днів.
— А якщо ти не прийдеш… Ні, ні, про це я не говоритиму; я знаю, ти повернешся до нас, — сказала Суякі.
— Не бійся! Звичайно, я повернусь, — відповів я. — А зараз я мушу йти. Викрасти коней буде неважко; бачиш, деякі волочать за собою мотузку.
Я встав, засунув рушницю за пояс, витяг ножа і, підкравшись до одного із стриножених коней, перерізав ремінь. Підвівши голову, я розсердився, побачивши, що моя сестра перерізує пута другого коня. Знаком я наказав їй повернутися до жінок і бачив, як вона поповзла назад. Звільнивши двох інших коней, я схопив кінець однієї з мотузок, що тяглися по траві і, перехоплюючи її руками, тихенько підійшов до коня. Він не злякався, і я легко загнуздав його. За хвилину я вже сидів верхи.
Весь час поглядав я в той бік, де спали вороги. Потім став збирати коней, щоб вивести їх із гаю, й знову побачив сестру. Верхи на коневі вона заганяла тварин, що відбилися вбік.
Я під’їхав до неї:
— Злазь із коня! Не барися! І мерщій до Суякі! Але у відповідь вона лише похитала головою.
— Послухайся мене! Злазь із коня й біжи назад! — наказав я.
Але вона вперто хитала головою.
— Тоді я сам тебе зніму, — сказав я, впритул під’їжджаючи до неї.
— Якщо ти це зробиш, — прошепотіла сестра, — я закричу. Облиш мене. Тобі потрібна буде моя допомога.
Не знаю, як би я вчинив, але саме в цю мить один із ворогів прокинувся і щось крикнув своїм товаришам.
Нас помітили. Я бачив, як чоловік побіг до нас, дістаючи із сагайдака стрілу.
— Бачиш! Ти один не впораєшся. Я допоможу тобі вигнати коней! — крикнула Пітакі.
І я мусив погодитися з нею. Вона мала рацію: мені справді потрібна була її допомога.
Коні жадібно скубли траву й не хотіли рушати з місця! Ми кидались від одного до другого, шмагали їх мотузками, кричали, а загін ворогів був на відстані ста кроків. Один великий сивий кінь весь час зупинявся. Я боявся залишити його, бо верхи вороги могли нас догнати. Я схопив рушницю й пристрелив його. Постріл налякав інших коней; вони кинулися галопом саме тієї миті, коли в повітрі задзижчали стріли. Стріла впилася в стегно одного з коней. Поранена тварина заіржала з болю й шарпнулась уперед, злякані коні помчали швидше. Ми виїхали з гаю на берег річки.
— Сестро, ми врятовані — наші бабусі й ми з тобою! — крикнув я. — Але без тебе я б ніколи не зібрав коней.
— Ха! Я ж казала, що тобі знадобиться моя допомога, а ти мені не вірив, — засміялась Пітакі.
О, як я пишався нею! Хоч вона й була дівчиною, але жодному воїнові не поступилася б хоробрістю.