— Поспішати нікуди, — сказав я Пітакі, — але надто повільно їхати теж не можна. Хоч би вони не здогадались, що ми намагаємося заманити їх чимдалі від гаю.
Я сподівався, що загін ворогів не повернеться в гай, і надія моя справдилась. Коли вартовий догнав воїнів, вони після короткої розмови пішли по наших слідах. Було зрозуміло, що вони збираються простежити за нами до самого табору, куди ми нібито йшли.
— Сестро, вони ступили на стежку, кінця якої ніколи не побачать, — зауважив я.
Я знав, що нам зробити: від річки нам слід було повернути вбік і їхати безводною рівниною. Я пояснив сестрі, куди ми поїдемо, і сказав, що й ми й наші коні страждатимемо від спраги. На це вона відповіла:
— Якщо тебе не лякає спрага, то й мені не страшно.
Ми їхали берегом, а віддалік од нас ішли за нами вороги. Потім ми змусили коней зайти у воду, і я сказав Пітакі:
— Пий якнайбільше. До наступної ночі ми не побачимо води.
Пили ми довго, і нарешті я відчув, що більше не можу зробити жодного ковтка. Тоді я звелів Пітакі взяти мою шкіряну ковдру замість сідла; ми піднялися схилом рівнини й погнали коней на схід. Вороги, бачачи, що ми рушили до прерій, відразу ж повернули нам навперейми. Вони не пили води, видно, не хотіли гаяти часу.
«Тим краще! — подумав я. — Спрага почне діймати їх раніше, ніж нас».
Сонце схилилося на захід, коли ми виїхали на рівнину. Настала ніч, і ми втратили з очей загін. Однак я знав, що при світлі місяця вони знайдуть наші сліди, і радів цьому: мені хотілося відвести їх якнайдалі від річки.
Всю ніч ми їхали високою рівниною поміж річками Міссурі й Тетон, не даючи змоги нашим коням уповільнити хід. Вночі поранений кінь дуже закульгав, і мені довелось його пристрелити. Коли розвиднілось, ми спинились на відпочинок. Коні скубли траву, Пітакі спала, а я вартував. Ніде не було видно ні бізонів, ні антилоп; вони тримались ближче до води і до першого снігопаду не залишали річкових долин. Взимку вони переселялися на рівнини, бо сніг їм був за воду.
Сонце стояло ще дуже низько, коли я розбудив Пітакі й сказав їй, що треба їхати далі. їй дуже хотілося спати, і спрага почала діймати, але жодної скарги з її вуст я не почув. Вона спіймала свого коня, загнуздала і спритно скочила на нього.
— Пітакі, — сказав я, — пополудні тут пройде загін ворогів. Вони будуть змучені, знемагатимуть від спраги. Воїни побачать, що стежка веде далі, в глиб цього безводного краю. їм доведеться звернути зі стежки, щоб утамувати спрагу, а найближча звідси річка — Тетон — протікає на відстані одного дня ходи. Чи повернуться вони сюди, коли втамують спрагу? Не думаю. А якщо повернуться — їх чекають нові страждання, їдьмо далі.
Ми довго їхали в напрямку річки Міссурі, потім круто повернули до пониззя Сонячної річки. Ми об’їжджали всі пагорби й пильно оглядались навсібіч. Сонце підіймалось вище і вище, а втомлені коні все дужче страждали від спраги. Пополудні я відчув, що у мене розпух язик. Ми ледве могли говорити. Звичайно, Пітакі потерпала більше, ніж я, проте вона не скаржилася, і я дивувався її мужності й витривалості.
Надвечір ми під’їхали до річки, і коні, зачувши воду, пустилися чвалом. Ми простяглися на піщаному березі і, пригорщами черпаючи воду, довго пили. Втамувавши спрагу, ми вмилися, намочили волосся й засміялися.
— Я не почуваю більше втоми, — сказала Пітакі, — але мені дуже хочеться їсти.
— Доведеться зачекати до ранку, — озвався я. — Вже темно, і полювати ніяк не можна.
Правду кажучи, я не хотів стріляти з рушниці, бо постріл міг привернути увагу якого-небудь ворожого загону.
Коні, напившись, вийшли з води і стали пастися, а коли зійшов місяць, ми переправили табун на другий берег і, прив’язавши чотирьох коней до кілочків, розташувалися на нічліг. Довго я думав, але не міг вирішити, що мені робити з кіньми. Якщо я їх залишу, доведеться водити їх до водопою, годувати, а на ніч прив’язувати чи стриножувати; мороки з ними буде багато, а я хочу стати заманювачем бізонів і не можу марно гаяти часу. Та й небезпечно блукати з табуном по рівнинах; табун не гірше від диму сигнального багаття може привернути увагу ворога.
По суті, мені самому коні були непотрібні, хоч — якби додати до мого табуна ці шістнадцять голів — я став би одним із найбагатших воїнів нашого племені. Та я хотів подарувати цих коней сестрі. Вона заслужила нагороди. Не було б зі мною Пітакі, я б не міг викрасти табуна і втекти від ворожого загону. Після довгих роздумів я вирішив відвести коней до Плескатої гори і вчинити так, як порадить мені Суякі. На цьому я заснув.
Я маю здатність прокидатися в наперед загаданий час. Розплющивши очі, я подивився на небо і, відшукавши Сімох, побачив, що ніч кінчається. Саме в цей час я й хотів прокинутися. Я розбудив Пітакі, що спала під кущем, ми скочили на коней і поїхали горбистою долиною в бік Плескатої гори. Я хотів до світанку залишити долину річки, де пролягала стежка, що вела через Хребет Світу, — улюблена стежка військових загонів.
Коні, ситі й спочилі, бігли клусом, місяць освітлював нам дорогу. Ми були веселі й голодні. Нам траплялися стада бізонів і антилоп, олені й лосі вибігали з лісу, і вся ця дичина ще більше нагадувала нам про голод. Один раз Пітакі попросила мене вистрілити в стадо бізонів, та коли я сказав їй, що не хочу привертати уваги ворога, вона замовкла.
Коли зійшло сонце і наче вогнем запалали гірські вершини, ми переконалися, що перебуваємо серед великих пагорбів, глибоких ущелин і довгих кам’яних пасом. За ці кілька годин ми подолали більшу частину шляху від річки до Плескатої гори.
Я їхав попереду, а Пітакі гнала за мною коней. На дні улоговини я побачив дворічного бізона, який пасся разом із кількома коровами й телятами. Я зліз із коня і вбив бізона, а поки здирав із нього шкуру, Пітакі, діставши кремінь і губку, розвела багаття в маленькому осиковому гаю. Ми засмажили язик бізона і, розрізавши його на дві рівні частини, з’їли до останнього шматочка.
— От коли б наша майже-мати й Ахсанакі бенкетували разом з нами! — сказала Пітакі.
— Скоро ми їх почастуємо бізонячими ребрами й печінкою, — відгукнувся я. — Кращі шматки туші ми повантажимо на коня.
Сестра ледь чутно прошепотіла:
— Може, ми не знайдемо їх на схилі Плескатої гори. Може, ми їх ніколи не побачимо…
Я поділяв її тривогу, але вголос сказав:
— Заспокойся, незабаром ти їх побачиш.
Ми спіймали одного коня і стали вантажити на нього м’ясо. Спочатку ми розстелили шкуру бізона хутром униз, укривши нею коня від голови до хвоста. Потім ми зв’язали бокові ребра, горб бізона і найжирніші шматки м’яса, поклали їх на спину коневі й загорнули в чисту свіжу шкуру. Цей тюк ми міцно прив’язали до коня двома довгими мотузками.
Ми рушили в дорогу. Я знову їхав попереду, а Пітакі гнала за мною наш маленький табун.
Дорога ставала дедалі важчою, пагорби — крутішими. Часто нашу стежку перетинали глибокі улоговини. Нам кортіло швидше побачити нашу майже-матір, і ми підганяли коней, що крок за кроком видиралися на круті схили.
Вже звернуло з полудня, коли ми під’їхали до схилу Плескатої гори. Він був усіяний круглим камінням та брилами, а вище переходив у майже прямовисну кам’яну стіну. Тут ми зупинили змучених коней, і я, взявши свою шкіряну ковдру, став розмахувати нею, даючи сигнал: «Ідіть до нас!»
Тієї ж миті з-за купи каміння вискочили дві жінки і побігли вниз по схилу. Ми погнали коней їм назустріч. Жінки плакали, плакала Пітакі, та й сам я, радіючи, що бачу стареньких цілими й здоровими, ледве стримував сльози. Вони стягли нас із коней і довго цілували та обнімали, дякуючи Сонцю, яке привело нас назад.
— Сідайте, діти, тут, на траві, — сказала нам Суякі, — і розкажіть про все, що з вами було.
— Ні, не зараз, — озвався я. — Там, біля підніжжя гори, ми залишили коня, на якому привезли вам жирне м’ясо бізона. Спершу засмажимо його і поїмо, а потім будемо раду радити.
— Справжня їжа! Він привіз нам справжньої їжі! — вигукнула Ахсанакі. — Так, так, влаштуємо бенкет!
Ми спустились до підніжжя гір, де залишився наш табун, і розташувались на відпочинок на березі маленької річки, що текла на північ від Плескатої гори. Поки жінки поралися біля багаття, я розповідав, як ми заманили ворога в безводний край.
Суякі почала було сварити мою сестру за те, що та не послухалась і поскакала разом зі мною, але я перебив її.
— Треба радіти, що Пітакі зробила по-своєму, — сказав я. — Не було б її зі мною, ми б усі четверо загинули.
— Якби ви бачили, як ми щодуху бігли, коли загін ворогів покинув долину! — почала свою розповідь Суякі. — Ми перебрели річку, а страх подесятерив наші сили.
Йшли ми, не зупиняючись, до вечора, а коли смеркло, вклалися спати в улоговині. Нам було страшно, цілу ніч ми думали про вас обох і не могли склепити очей. Сюди ми дісталися аж надвечір наступного дня. Спочатку думали, що тут нам не загрожує жодна небезпека, та коли зайшло сонце, ми побачили на схилі гори стару ведмедицю-грізлі з двома ведмежатами; вона бродила неподалік від того місця, де ми сховались, і, перевертаючи лапами каміння, полювала на мурах. Піднятися вище ми не могли, бо за нами вставала неприступна скеляста стіна. Бігти ми теж не зважувались, страхаючись, що ведмедиця поженеться за нами. Настала ніч, а ведмедиця досі ще не йшла геть. Як ми боялися, що вона підніметься вище і знайде нас! Звичайно, ми не могли заснути й цілісіньку ніч тремтіли від страху. Коли розвиднілось, переконалися, що ведмедиця пішла. Спустившись до потічка, ми втамували спрагу, потім повернулися до підніжжя скелястої стіни і вдень спали по черзі. Поки одна спала, друга вартувала. О, як ми зраділи, коли побачили вас! Діти, я вірю, що ми маємо могутніх помічників, боги ласкаві до нас. Великі небезпеки встають у нас на шляху, і щоразу нам щастить їх уникнути.
Почувши це, я згадав про свою знахідку, дістав із кишені священного камінця й показав його Суякі. Я розказав їй, як знайшов його біля ніг, коли зав’язував мокасин, і як стадо антилоп попередило мене про наближення ворога. Жінки підтвердили, що еніскім — великий талісман, і Суякі негайно прив’язала його до мого намиста з ведмежих пазурів.
— Завжди носи його на грудях; він повинен приносити тобі щастя, — сказала вона.
Настав вечір. Я вбив у землю кілочки і прив’язав на ніч чотирьох коней, а потім гуртом ми збудували вігвам із кілків та хмизу, щоб затулити полум’я нашого багаття. Коли все було готове, ми розвели багаття у вігвамі й стали радитися, як бути з кіньми. Я подарував їх усіх сестрі, а вона віддала двох Суякі і двох Ахсанакі. Суякі відмовилася прийняти дарунок, сказавши, що, коли їй захочеться їхати на коні, ми завжди потурбуємося про те, аби вона не йшла пішки. Залишати цих коней було небезпечно, але, оскільки вони у нас були, не хотілося їх втрачати. Ми вирішили постриножити і прив’язати коней тут, у цій вузькій маленькій балці, а доглядатимуть їх жінки. Вдень вони сидітимуть на схилі Плескатої гори і вартуватимуть, а вночі спатимуть у курені. Тут, серед пагорбів та улоговин, навряд чи помітить їх якийсь ворожий загін.
Потім мова зайшла про мене. Ми говорили до пізньої ночі, але це нічого не дало; я не знав, який шлях мені обрати, щоб знайти спосіб заманювати бізонів. Коли всі поснули, я довго про це думав. Не йшла з голови давня пастка кроу. Нарешті я заснув. Прокинувшись уранці, я став пригадувати, що мені снилося, але запам’яталось тільки, як я блукав схилом Плескатої гори, а гігантська кам’яна стіна, здавалось, закликала мене, і голос звучав глухо й тужливо, як виття вітру: «Пук-сі-пут! Пук-сі-пут! Ман-і-кап-і, пук-сі-пут!» («Прийди! Прийди! Юначе, прийди!»)
Цей сон я розповів жінкам, і Суякі вигукнула:
— Іди на поклик! Піднімись на вершину гори й почни піст. Може, ти побачиш віщий сон. А ми будемо чекати тебе тут.