Коли я прокинувся, перша моя думка була про ворогів. Де вони? Пішли чи ховаються біля річки, сподіваючись заволодіти скальпом людини, яку вони прогнали з бескиду? Як би я хотів, щоб вони пішли своєю дорогою! Наш запас м’яса вичерпувався, а я не смів полювати, поки вороги перебувають десь поблизу.
Незабаром прокинулися жінки. Суякі поділила м’ясо, що залишилося, і дала мені найбільший шматок. Ми їли й розмовляли.
Я дізнався, що за час моєї відсутності до найближчого ставка приходили на водопій два стада, але, зачувши людей, кинулись тікати. Я насторожився. Якийсь випадковий загін міг спуститись у видолинок, щоб дізнатися, хто сполохав бізонів. І якщо стада, приходячи на водопій, будуть тікати, мені не вдасться розгадати таємницю заманювача. Було ясно, що нам треба обрати інше місце для стоянки.
Ми вирішили не привертати уваги ворожих загонів і, поки стемніє, залишатися у видолинку. Незабаром після сходу сонця велике стадо спустилось до водопою, який був на захід від нас. Скрадаючись у кущах, я підповз близько до тварин. У стаді були корови, бики не старші двох років і малюки; старі бики трималися поки осторонь від стада і бродили поодинці або невеличкими групами. Серед маленьких рудих бізонів було кілька дво — тримісячних малят. Ті, що вже навчилися бігати, весь час ганялися одне за одним і завдавали чимало клопоту матерям: відбившись од стада, вони могли стати здобиччю вовків.
Цілий ранок пролежав я у кущах, не спускаючи з ока тварин. Знову й знову питав я себе: що мені робити, аби бізони, побачивши мене, не тікали, а пішли за мною? Знову пригадував я, як закликав стадо Мала Видра. Я бачив усе, що він робив, але поклик його до мене не долинув, і я не розгадав таємниці заманювача.
Пополудні я побачив друге велике стадо бізонів. Попаски воно прямувало саме до того місця, де ми лежали. Жінки спали. Я розбудив їх і сказав:
— Доведеться звідси піти, ми можемо сполохати стадо. Я хочу, щоб бізони приходили сюди на водопій. Якщо вони перестануть приходити у цей видолинок, я ніколи не навчуся заманювати стада.
Зібравши свої манатки, ми виповзли з видолинка і сховалися в кущах поміж кам’яними пасмами. Бабусям не подобалося це місце; вони заговорили про привиди, й Ахсанакі почала молитися мовою кроу. Та моя сестра сказала, що вона не боїться духів кроу.
— У тебе могутні помічники, і мені ніколи не страшно, коли я з тобою, — сказала вона мені.
Коли сонце опустилося на вершини гір, я залишив Пітакі лук та стріли, взяв свою рушницю і, наказавши жінкам чекати мене, поповз до краю прірви. Я хотів зі скелі оглянути всі околиці й дізнатися, чи пішли вороги. Коли я повз між кам’яними пасмами, у мене над головою ліниво пролетів лунь, прямуючи до річки.
Я підповз до прірви, припав до землі й подивився вниз; лише моя маківка визирала з трави. Тихо й мирно було в долині. Я ніде не бачив диму — і ніщо не виказувало ворога. Глянувши на бескид, де я постував, я ледве зміг упізнати дерево сновидінь, яке росло над прірвою. На ньому майже не залишилося листя, і майже всі його гілки були поламані. Вороги обсипали його градом каміння, аж поки побачили крізь оголені гілки мій порожній поміст. Я засміявся, уявивши собі, як здивувалися вони, дізнавшись, що я їх перехитрив.
Добре, що до краю прірви я підповз обережно, мов змія, яка підкрадається до своєї жертви. Добре, що Старий — творець світу — зробив скелю, з якої я оглядав долину, вищою за той бескид на другому березі, де я постував; там, на тому бескиді, за кам’яною брилою ховався дозорець. Коли зайшло сонце і в долину спустилися вечірні тіні, на бескиді раптом підвівся чоловік. Він вийшов із-за кам’яної брили й почав розмахувати ковдрою. Чотири рази повторив він свій сигнал; потім розстелив на камені ковдру й сів.
Обвівши поглядом долину, я побачив його товаришів, які виходили з того самого гаю, де ми смажили м’ясо. їх було п’ятеро без дозорця; я впізнав загін, від якого тікав.
Видершись на бескид, вони зупинились і заговорили з дозорцем; потім ушістьох рушили на захід і незабаром зникли в темряві ночі, що насувалась. Я знав, вони покидають ці краї. Втративши надію знайти мене, вони пішли далі. Йшли вони грабувати племена, які жили по той бік гір.
Я повернувся до жінок.
— Загін пішов звідси, — сказав я їм.
— Як? Ти знову бачив цих шістьох? — здивувалася Суякі.
Я пояснив, що вартовий викликав їх із гаю, і вони рушили до верхів’я річки.
Багато днів тому, коли ми йшли річковою долиною, неподалік від давньої пастки бізонів я помітив на річці маленький острівець. Я запропонував жінкам перебратися на нього і влаштувати там стоянку. Жінкам мій план сподобався, і ми негайно вирушили в дорогу. Острівець був під берегом, річка тут мілка, і ми перейшли її вбрід. Острів густо заріс кущами, а в центрі його розкинувся тополиний гай. Важко було знайти безпечніше місце для нашої стоянки. Загони воїнів не ховаються на островах, якщо немає поблизу бескиду чи гори, звідки дозорець оглядає околиці. А тут береги річки були низькі.
Ми були такі голодні, що вночі майже не спали. На світанку я взяв лук, стріли й рушницю і пішов на далекий кінець острова шукати дичину. Незабаром на південному березі з’явилося троє лосів. Вони прийшли на водопій, і я сподівався, що, втамувавши спрагу, вони схочуть відпочити на острівці. Я не помилився. Вони напились і бродом перейшли рукав річки, який відділяв берег від острівця. Вийшли вони на вузький мис неподалік від чагарника, де я сховався.
Я зрадів, що не доведеться стріляти з рушниці. Мені не хотілося пострілом розбуркувати всю долину. Поклавши рушницю на землю, я взяв стріли й лук і пробрався крізь кущі до стежини, на яку мали вийти лосі. Чекати довелося недовго. Лосі один за одним вийшли на стежку; вони мотали головами, намагаючись не зачепити гострих сучків і гілок, аби не подряпати своїх нових ніжних рогів.
Я сховався за дерево біля самої стежки; коли перший лось порівнявся зі мною, я вистрілив, і стріла впилася поміж ребер. Я взяв ще одну стрілу й поранив другого лося, але третій кинувся тікати раніше, ніж я встиг нап’ясти тятиву. Однак двоє перших були поранені смертельно; я чув, як вони корчаться в чагарнику. Коли я підійшов до них, вони вже не дихали. Я покликав жінок, і ми швидко здерли шкури з тварин та порізали м’ясо на довгі смуги. Пітакі відразу взялася шкребти ножем одну із шкур, готуючи для мене ковдру.
Ми розклали багаття з тополиної кори, яка горить майже без диму, засмажили ребра лося і смачно поїли. Пополудні я допоміг жінкам поставити вігвам із дрючків, гілля, кори й трави. Тепер ми могли розводити багаття у вігвамі, не боячись привернути увагу ворогів. Усі ми працювали не покладаючи рук, бо знали, що на острівці нам доведеться прожити багато днів.
Наступного дня я мав сховатися неподалік від пастки і стежити за стадами бізонів, що приходили на водопій. Але ввечері Пітакі переконала мене змінити цей план.
— Брате, — сказала вона, — часу в нас ще багато, ти встигнеш розгадати таємницю заманювача, а я не можу не думати про коней, яких ти мені подарував. Звичайно, вони мирно пасуться в міжгір’ї, але я боюся, щоб коні, яких ти постриножив, не натерли собі ніг. Треба перевірити.
— Твоя правда, — відповів я. — Зроби нові пута, і завтра на світанку я вирушу в дорогу.
Задовго до світанку я взяв рушницю, трохи м’яса і залишив острівець. Прямував я до Плескатої гори, що тьмяно бовваніла в місячному сяйві.
Я йшов швидко і ні разу не зупинився. Над полудень я спустився в маленьку ущелину. Коні паслися на південному березі річечки; побачивши мене, вони захропли і кинулись тікати. Я полічив їх; пропав один кінь — із тих, що були стриножені. За ці кілька днів слухняні, ласкаві тварини здичавіли, і мені не відразу вдалося їх спіймати. Пута не натерли коням ніг, але все-таки я зняв їх і надів на інших коней. Потім я вирушив на пошуки зниклого коня. Незабаром я знайшов його на березі річечки; половина коня була з’їдена, а на землі я побачив сліди величезних ведмежих лап.
Я мусив або вбити цього ведмедя, або вивести коней з ущелини. Якщо я залишу їх тут, коні, яких я стриножив, будуть роздерті. Я вирішив помірятися силою з ведмедем. Не великий подвиг — полювати на грізлі, маючи в руках одну з тих рушниць, якими користуєтесь тепер ви, білі. Ваша рушниця стріляє кілька разів підряд, а в мене була старовинна рушниця з крем’яним замком. Я знав; якщо перша куля не вб’є грізлі, він мене розтерзає раніше, ніж я встигну перезарядити рушницю. Для мене грізлі був не менш небезпечним противником, аніж воїн ворожого племені. Довго я роздумував, нарешті зарядив рушницю, сховався в кущах на відстані сорока кроків від мертвого коня і став чекати.
Грізлі прийшов після заходу сонця. Виринувши з чагарника, він безшелесно попрямував до туші. Завдовжки грізлі був як корова бізона, але, звичайно, набагато нижчий. Ішов сміливо навпростець; чорні ведмеді роззираються навсібіч, щоб переконатися, чи не загрожує їм небезпека, а грізлі нічого не бояться.
Підійшовши до решток коня, він розгріб лапами траву і гілки, якими накрив свою здобич, потім відірвав великий шмат м’яса від стегна й заходився їсти. Грізлі застиг нерухомо, і я скористався цим. Прицілившись під його праве вухо, я вистрілив. Звір упав, як підкошений; куля пронизала йому мозок, але він довго ще здригався, ніби хотів піднятися й розтерзати те, що завдало йому болю.
Коли ведмідь перестав дихати, я підійшов до нього й приніс його тушу в жертву Сонцю. Собі я взяв тільки пазурі та вузьку смужку хутра: я хотів загорнути в неї священну люльку, яку сподівався згодом придбати. Потім я поїв м’яса, що захопив із собою, заліз у кущі й проспав цілу ніч. Додому, на острівець, я повернувся надвечір наступного дня. Жінки зраділи, дізнавшись, що я убив грізлі, а сестра вигукнула:
— Була б я мужчиною, могла б носити намисто з пазурів грізлі!
— Ти й зараз маєш право носити ці пазурі, — відповів я. — Ти допомогла мені вивести коней, ти здійснила подвиг. Візьми пазурі й зроби із них намисто.
Вона взяла подарунок і гордо наділа на шию намисто.
Для нас настали мирні, спокійні дні. Військові загони не нишпорили більше поблизу; принаймні їх не було видно. Щоранку, коли світало, я йшов або сам, або з сестрою до пастки чи до далекого краю кам’яних пасом, звідки стежив за стадами, що приходили на водопій. У сутінках повертався я на наш маленький острівець і, поївши, лягав спати.
Бізонів було дуже багато. Вони мирно паслися на луках, бо не настала ще та пора року, коли бики переходять з одного стада до іншого і, ревучи, б’ються між собою. День за днем стежив я за стадами; їх було вісім — десять неподалік від пастки. Бувало, малюки відбивалися від стада, а матері мчали за ними, рятуючи від вовків, що нишпорили поблизу. Не раз я бачив, як стадо раптово кидалось тікати, хоч я знав, що його сполохали не мисливці.
«Чому вони тікають? Що мені робити, аби вони помчали за мною?» — знову й знову питав я себе, але відповіді не знаходив.
Швидко летів час, дуже швидко. Ми вели рахунок днів; щовечора моя сестра або я робили нову позначку на шомполі рушниці. Інколи ми їх перелічували: стільки-то днів минуло, стільки-то залишилось; незабаром повернеться наш народ і прийде плем’я «плоскоголових» до гирла річки. Дедалі частіше кликав я на допомогу всіх наших богів і моїх таємних помічників, особливо луня. Давно вже принесли ми їм у жертву всі наші цінні речі, але допомоги від них я не дістав.
Прикро було мені на серці того вечора, коли я зробив сорок п’яту зарубину на шомполі рушниці. Через п’ять-шість днів повернеться наше плем’я, а я так і не розгадав таємниці заманювача. Я відчував, що не можу зустрітися з моїми одноплемінниками, доки не знайду способу заманити бізонів. Перед сном я ще раз попросив луня згадати про його обіцянку.
Прокинувшись наступного ранку, я поїв смаженого м’яса і вирушив у дорогу. Зі мною була Пітакі. Підійшовши до кінця кам’яних пасом, ми побачили, що за ніч два нові стада наблизились до улоговини. Ми попрямували до краю прірви, щоб оглянути долину. Але все було спокійно, я не побачив жодного військового загону. Біля підніжжя скелі паслося ще одне велике стадо, повільно спускаючись до річки. Я знав — мине і цей день, а таємниця так і залишиться нерозгаданою. Стада будуть пастися, відпочивати, ходити на водопій, і нічого нового не трапиться. В цю хвилину я був упернений, що ніколи не навчуся заманювати бізонів.
— Повартуй трохи замість мене, — сказав я Пітакі.
Закутавшись шкурою лося, яка була мені за ковдру, я ліг на траву і заснув.
Снилося мені, що болотяний лунь кружляє у мене над головою, але тільки я звернувся до нього по допомогу, як Пітакі схопила мене за плече.
— Брате, вставай, вставай! — кричала вона. — Подивись на бізонів! Щось сталося зі стадом.
Я схопився на ноги і подивився вниз. Бізони спустилися до річки, а кілька тварин зайшло по коліна у воду. Раптом одна корова відійшла од стада і враз щодуху помчала від річки. Бізони, які ще не зайшли в річку, подивилися їй услід і підтюпцем повернули за нею. Тупіт ратиць розтривожив усе стадо, й незабаром на березі річки не залишилося жодної тварини. Швидше й швидше мчали вони за коровою і, піднявшись схилом пагорба, зникли з очей.
— Як ти гадаєш, чому вони втекли? — спитала Пітакі.
— Корова помітила, що з нею немає малюка, — припустив я. — Можливо, вона сховала його в кущах і забула розбудити, коли стадо рушило на водопій. А зараз вона згадала про вовків і кинулась його рятувати.
— Авжеж, мабуть, так і було, — погодилась Пітакі.