— Ласкаво просимо, Апауку, Дарувальнику Достатку! Твоя сестра і Суякі про все мені розповіли.
Тоді я вимовив уголос те, про що весь час думав.
— Один раз я заманив бізонів, але, можливо, більше мені ніколи не вдасться закликати стадо. Я боюся ще раз випробувати свої сили.
— Не будь боягузом, — сказав мені Не-Бігун. — Звичайно, ти навчився заманювати бізонів, і невдачі бути не може. Два місяці ми з тобою не бачились; розкажи мені, що трапилося за цей час.
Коли я закінчив свою розповідь, нас покликали у вігвам Самотнього Ходака, де ми застали вождя «плоскоголових» і ватажків обох племен. Знову довелося мені розповідати про те, як верхи на коні я заманив бізонів. Усі слухали уважно; люлька, що переходила з рук у руки, погасла, а Самотній Ходак забув її запалити.
Розповівши, як бізони побігли за мною до давньої пастки кроу, я помітив, що гості з недовірою слухають мої слова. Розсердившись, я вигукнув:
— Дайте мені змогу ще раз заманити стадо, і тоді я доведу всім вам, що вмію це робити!
— Хай буде по-твоєму, сину мій! — відповів Самотній Ходак. — Дві ночі ми будемо відпочивати тут, потім переселимося до старої пастки, полагодимо загорожу, і ти принадиш до нас стадо.
Повернувшись до свого вігвама, я довго не міг заснути. Мені було страшно; я жалкував, що вождь прийняв мою пропозицію. А що, як мене спіткає невдача? Я знав, що не зможу дивитися одноплеменцям у вічі, якщо мені не вдасться заманити бізонів у пастку.
Протягом наступного дня між «плоскоголовими» і пікуні йшла жвава торгівля. Потім мисливці з племені «плоскоголових» переправились на другий берег річки і вбили багато бізонів, а ввечері обидва племені бенкетували. Мене й Не-Бігуна запрошували то до одного, то до другого вігвама, і я мусив знову й знову розповідати про свій подвиг. Але говорив я мало і без будь-якого натхнення. Тривожно було в мене на душі. Хотілось залишитися самому, зосередитися, подолати страх.
Уранці ми знялися з табору й вирушили в дорогу, їхали південним берегом річки і, доїхавши до пастки, розташувалися станом якраз навпроти неї. Вожді обох племен віддали наказ, щоб ніхто, крім вартових, не смів переправлятися на другий берег. Усі коні паслися на південному березі.
Так само, як Мала Видра та інші заманювані, я розкинув свій вігвам осторонь великого табору. Разом із дозорцями я переправився через річку, піднявся на скелю й побачив стадо бізонів, яке паслося неподалік від улоговини.
— Стежте за бізонами і повідомте мені, коли вони наблизяться до кам’яних пасом, — сказав я дозорцям. — Сьогодні я почну постувати.
Я почувався ніяково. Мені здавалося, я ще надто молодий, щоб віддавати накази.
Ахсанакі, як і раніше, жила у нашому вігвамі. Коли прийшли пікуні, вона відшукала двох своїх далеких родичів, та все ж вирішила залишитися з нами, і ми зраділи цьому. Однак зараз мені довелося відіслати її і Пітакі у вігвам Не-Бігуна, бо з цього дня починався мій піст. Суякі розмалювала собі обличчя й руки чорною фарбою і залишилася зі мною у вігвамі. Разом ми співали пісню Першого Бізона та інших священних пісень.
Настав третій день мого посту. Ввечері повернулася Суякі, яка ходила до річки, й сказала, що стару пастку вже полагоджено. Суякі зустріла мою сестру, і та знаками показала їй, що воїни зробили високу міцну загорожу.
— Боюся, марно вони працювали, — сказав я. — Навряд чи вдасться мені заманити бізонів у прірву.
— Як тобі не соромно говорити такі слова! — нагримала на мене бабуся. — Згадай-но два минулі місяці. Хіба ти не бачиш, що боги ласкаві до тебе? Звичайно, ти заманиш стадо в пастку! Нумо, заспіваймо ще разочок пісню Першого Бізона.
Її слова підбадьорили мене. Ми заспівали пісню Бізона, пісню Вовка та ще кілька давніх пісень, а коли смеркло, лягли спати.
Настав четвертий і останній день мого посту. На світанку до мого вігвама підбіг дозорець і сказав, що велике стадо бізонів з’явилося по той бік улоговини, якраз навпроти кам’яних пасом. Я послав його до Не-Бігуна з проханням привести мені малого гнідка. Коли його привели, я взяв шкуру і батіг, а потім скочив на коня. Переїхавши річку, я піднявся на скелю й побачив велике стадо, яке рухалося до улоговини.
Я сказав чотирьом дозорцям:
— Нехай хтось із вас переправиться на другий берег і покличе людей. А троє залиштесь тут і попередьте загоничів, щоб вони йшли поволі й не показувалися на очі стаду.
Тримаючи коня за вуздечку, я відійшов убік і сів на землю. Я не зводив очей із бізонів. Незабаром почув тихі кроки людей, що пробиралися вздовж кам’яних пасом, але я на них не звернув уваги. Підійшов Не-Бігун і сів біля мене. Коли він заговорив, голос його тремтів, і я помітив, що руки в нього також тремтять, ніби від холоду. Я теж увесь тремтів.
— О, сину мій, — сказав він, — я так боюся за тебе, що у мене навіть в очах темніє. Невже тебе спіткає невдача? Ні, хай там що, а ти мусиш заманити стадо в пастку!
— Мені теж дуже страшно, — відповів я, — але я зроблю все, що в моїх силах. Час іти.
Я підвівся, скочив на коня і, проїхавши між кам’яними пасмами, спустився в улоговину. Виїхавши на рівнину, я зупинив коня біля підніжжя пагорба, який затуляв від мене стадо, і озирнувся: загоничі йшли вздовж кам’яних пасом, і я почекав, поки вони вляглися на свої місця. Тоді я з’їхав на пагорб. Стадо побачило мене, і в цю хвилину я знову відчув упевненість у собі.
Коли перша корова повернула голову й витріщилась на мене, я припав до шиї коня. Довга шкура закривала і мене, і мого коня, тож для тварин, які дивилися на мене здалеку, я був бізоном — можливо, трошки дивним, але все-таки бізоном. Я не дав їм придивитися уважніше. Повернувши коня, я полоскотав його пужалном між задніми ногами. Кінь став хвицатися і поскакав до кам’яних пасом. Стадо відразу помчало за мною.
Дослухаючись до оглушливого тупоту ратиць, я мчав швидше й швидше, перетнув улоговину і виїхав до кам’яних пасом. Стадо мене доганяло. Тоді я повернув на схід і, проїхавши між кам’яними брилами, сховався за східним пасмом. О, яким щасливим я був, коли, озирнувшись, побачив, що бізони мчать просто до прірви! Із-за пасом вискакували загоничі; вони кричали, розмахуючи ковдрами, примушуючи тварин бігти швидше. Гриміли ратиці, хмара пилюки здійнялася над стадом. Зриваючись зі скелі, бізони падали в прірву. Коли остання корова упала вниз, загоничі стежкою збігли до пастки.
Я залишився сам між кам’яними пасмами. Під’їхавши до краю прірви, я зліз із коня, опустився на землю й глянув униз. Туші громадилися одна на одній, воїни добивали покалічених тварин.
Коли був убитий останній бізон, жінки також зайшли за огорожу і вкупі з чоловіками стали здирати шкури з тварин і розсікати туші.
Цілий день кипіла робота. Довго сидів я на вершині скелі, потім спустився в пастку. Чоловіки й жінки вітали мене голосно:
— Апаук! Апаук! Ось іде Апаук, Дарувальник Достатку!
Довго не вмовкали вигуки.
Так я став заманювачем бізонів. Протягом багатьох років заманював я стада для мого народу, а також для «чорноногих», кайна і «череванів». Роботи було багато, і від чотирьох племен я одержував щедрі дари. Згодом і інші люди навчилися заманювати бізонів, але серед мого племені я був єдиним заманювачем. А потім білі збудували форт Бентон, і торговці почали скупляти у нас бізонячі шкури. На них був великий попит. Наші воїни щодня ходили на полювання і вбивали бізонів. У таборі завжди було багато м’яса.
Тепер нікому не потрібні були мої послуги. Через три роки після того, як звели форт, я востаннє заманив стадо для мого племені. Відтоді я мусив або сам ходити на полювання, або посилати когось, коли запас м’яса у нашому вігвамі вичерпувався.
О, як я хотів би, щоб білі ніколи не з’являлись у нашій країні!
Цей чоловік мав два імені. Перше — Джеймс Віллард Шульц — він дістав у спадок від своїх англо-німецьких пращурів, які переселилися в Америку з дозволу англійської королеви ще на початку XVIII століття. Друге — Апікуні, або Біла Сорочка, — він одержав від своїх індіанських друзів, котрих усе життя вважав одноплемінниками.
А життя це вмістило мало не століття. Шульц народився в 1859 році, а помер у 1947-му, як і жив, у глибинці. Він з’явився на світ у місті Вунвілль на півночі штату Нью-Йорк, а пішов із життя в штаті Монтана, поблизу резервації індіанців племені «чорноногих». За кожним із двох імен цього письменника й першопрохідця стояло ціле життя, що відобразило різні риси його самобутнього характеру. Та хоч би скільки життів прожив Апікуні, йому випала одна навдивовижу цілісна доля, хоч і з безліччю драматичних перипетій.
«Непутящого» підлітка, закоханого в дике життя на природі, батьки та родичі намагалися після школи влаштувати у військову академію — але той, як робив це ще у шкільні роки, частенько втікав із занять, щоб послухати оперу або побути в лісі. Коли ж випала нагода поїхати на Захід — поїздка теж була дозволена лише на жорстких умовах, з поверненням назад. Проте повернення відбулося аж через довгі роки, і тоді Шульц остаточно порвав з «цивілізацією».
Умовно кажучи, перше життя Апікуні, життя істинного першопрохідця Заходу, склалося так, як він хотів: у ньому були мисливство, сутички з ворожими племенами, торгівля з індіанцями, подорожі й відкриття. На перший погляд, Шульц був схожим на багатьох шукачів щастя, які сипнули на Захід, будучи не в ладах із законом або з буржуазною цивілізацією. Але тут же починаються важливі відмінності — вони пов’язані зі своєрідністю особистості Апікуні. Доля неухильно вабила його до тих, хто здавався йому природнішим і величнішим, простішим і щедрішим душею. Таких людей Шульц знайшов серед індіанців, а саме у племені «чорноногих», піку ні. Він не був їхнім бранцем — він прийшов до індіанців із доброї волі, тому що багато в чому дивився на світ їхніми очима. Він жив їхнім життям, пристрастями, пережив їхню трагедію — занепад традиційного устрою життя, загибель бізонячих стад. Він одружився з індіанкою на ім’я Нетакі й виростив із нею сина, Самотнього Вовка, згодом самобутнього скульптора. Отож усе, про що пізніше Шульц розповів на сторінках книжок, було ним випробувано, пережито або почуто од вірних людей — тих, у кого зустріла відгук його щира, захоплена, бродяча душа.
Ось чому і на книжки Шульца лягла печать достовірності, що йде від досвіду життя. Шульц поривався відобразити те, що любив: неповторність місця, часу і способу життя. Навряд чи могло б відбутися його друге життя, життя письменника, якби Шульц у ті швидкоплинні роки щасливої молодості, проведеної на фронтирі[25] не був вірним товаришем, допитливим шукачем життя, відкривачем нового, тонким спостерігачем, чутливим до потреб інших людей. Він, щоправда, тоді ще й не помишляв про письменництво, але вже з 70-х років вів щоденники і робив записи.
За всі ці роки Апікуні набув рідкісного життєвого досвіду: пізнав край, що став йому рідним, і притаманні цьому краю звичаї. Знання людей, з якими звела його доля, стало критерієм оцінки будь-якої людської особистості. Люди, близькі автору, часто з’являються на сторінках його книжок. Такий Джозеф Кіп, торговець з індіанцями, і його супутник Вставай-Вовк. А найчастіше це індіанці й напівіндіанці, чоловіки й жінки. Така мати Кіпа, донька відомого вождя майданів Матотопи, та її подруга Жінка-Кроу — обидві стали названими матерями для Апікуні, постійно турбувалися про нього. Такі й вожді племені «чорноногих», воїни і товариші Шульца по полюванню і стежці війни, бо він так глибоко увійшов у життя «чорноногих», що брав участь у військових походах та інших важливих подіях їхнього життя.
І звичайно ж, Шульц досконало вивчив побут і культуру індіанців Американського Заходу: конфедерації «чорноногих», їхніх сусідів гро-вантрів («череванів»), кроу, сіу-ассінібойнів, рівнинних крі та багатьох інших. Він став досвідченим провідником по диких місцях, знавцем повадок різних звірів та їхнього середовища.
Крах подібного способу життя став кінцем першого життя Апікуні. З багатьох причин 1901–1903 роки виявилися в його долі переломними. Зникнення бізонів, ув’язнення «чорноногих» у резервації… Тоді Шульц особисто переконався в тому, що слово й діло у внутрішній політиці уряду сильно розходяться: «чорноногі» довгий час перебували на межі голодної смерті. Все це означало розлуку із звичним, дорогим серцю оточенням. До цього долучилася смерть дружини Нетакі, внутрішнє спустошення від цієї втрати. Тоді ж проти Апікуні почалася судова справа: він звинувачувався в тому, що буцімто брав участь у відстрілі диких тварин у заборонений сезон. І хоча через кілька років Шульца було виправдано, в той час йому довелося тікати від тюрми далеко за межі штату Монтана, міняти місце проживання, розлучитися з друзями і відчути особливо гостру самотність.
У той період воістину рятівним якорем виявилося для Апікуні знайомство з видатним американським ученим-етнографом Джорджем Бірдом Гріннеллом. Ще в середині 80-х років, коли той уперше приїхав у глушину Монтани, Шульц був йому досвідченим провідником, допоміг своїм досвідом і знаннями в роботі над книжкою «Легенди з вігвамів «чорноногих» (1892).
Взагалі, близькість цих двох незвичайних людей була багата на наслідки. Під час поїздок дикими околицями Гріннелл і Шульц складали карти нововідкритих земель, позначали географічні віхи, прикмети довколишнього пейзажу — гори, річки, льодовики — і давали їм назви. А 1902 року обидва дослідники вирішили, що для збереження природних красот на території Монтани слід створити заповідник і врешті-решт домоглися створення Національного парку Глесір. Пам’ять про засновників увічнена в його природних віхах: там в гора Апікуні, пік Гріннелл і льодовик Чорноногих.
А Гріннелл допоміг Апікуні зробити перші кроки у його другому житті: в кар’єрі письменника, пропагандиста індіанської культури, захисника індіанських прав. Він помітив у Шульца талант оповідача й допоміг його розвинути. Так з’явилася перша книжка Апікуні «Моє життя серед індіанців». Авторові було вже під п’ятдесят, однак попереду його очікував напружений творчий шлях, що завершився створенням сорока шести книжок; сорок дві вийшли у світ ще за життя Шульца. Все своє друге життя Апікуні мав потребу в грошах, тим більше, що в пізньому віці часто хворів, страждаючи від наслідків двох тяжких падінь із переломами. Ось чому писати його примушувало не тільки бажання пережити заново роки молодості — хоч і це було, звичайно, важливо. О тій порі в рік виходила одна, а то й дві книжки письменника. Розквіт його слави припадає на середину 20-х років нашого століття. Вже тоді особливою популярністю він користувався у молоді. Апікуні любив запрошувати додому дітей, членів скаутської організації, заснованої ним раніше у Каліфорнії. Вони розводили у нього вдома «вогнище ради» і були найвідданішими його читачами.
Через усі твори Апікуні виразно проходить автобіографічна канва. Вона визначає тональність і зміст книжки «Моє життя серед індіанців», багатьох оповідань. Але найчастіше Апікуні писав не про себе, а про те, що його оточувало. Тому в його книжках зумисне підкреслюється краєзнавча спрямованість: історії, присвячені білим фронтирсменам, торговцям, індіанцям; книжки, статті, нариси про природу Монтани та інших країв.