Сороки й ворони вже злетілися до туші, шуліки кружляли над нею. Два койоти вибігли з лісу і заходилися гризти кістки. Раптом вони потягнули носом повітря і дременули на схід.
— Пазуристий іде, — сказав я Хонані.
Цієї ж миті на просіку вичалапав ведмідь. Підступивши до туші, він обнюхав її з усіх боків і знехотя почав відривати шматки м’яса. Ввечері він досита наївся і не встиг зголодніти. Ми слідкували за ним і не могли зрозуміти, що робить Огота, чому він не стріляє, коли ведмідь повертається до нього широкою спиною. І раптом ми побачили Оготу; він спритно ліз рачки на схід і через кілька хвилин щез у лісі.
— От і кінець полюванню! — вигукнув я.
Хонані відповів не одразу.
— Це надто великий ведмідь, — сказав він нарешті. — Я певен, якби ти був на його місці, то також не зважився б у нього стріляти.
Я промовчав і замислився, бо не знав, що б я зробив, коли б сидів за щитом. Ми дивилися на пазуристого. Він наївся і подибав на захід, до лісу. Тоді до нас підійшов Огота. Він ні слова не сказав, навіть не глянув на нас.
— Чому ти не стріляв у нього? — запитав Хонані.
Огота не відповів.
— Ти не витримав іспиту. Кінець полюванню! — мовив я, а Огота кивнув головою. — Але якщо тобі щось там заважало, ти можеш спробувати ще раз.
Огота похитав головою.
— То рушаймо додому! — сказав я.
Ми почали спускатися з гори. На просіці побачили оленів та індиків. Хонані і я випустили кілька стріл, але жодна не влучила в ціль. Ось чому ми повернулися так пізно».
Потоша закінчив свою розповідь. Запала мовчанка. Нарешті Насітіма звернувся до мене:
— Сину мій, через три дні ти підеш у гори і вб’єш пазуристого!
Я саме дивився на Потошу — він похитав головою. Він не схвалював цього рішення. Він сам не зважився б іти на пазуристого. Чи міг сподіватися на успіх я, недосвідчений стрілець! Я лаяв себе за те, що кинув виклик Оготі. Мене паралізував страх, коли я думав про полювання. Тієї ночі я майже не заплющив очей.
Вранці, коли ми снідали, прийшов Кутова і сказав Насітімі:
— Самайо Охкі, я дуже стурбований. Нашого мисливця супроводжуватиме Тетя із клану Вогню. Його вибрали порадником.
— Ха! Це лукавий чоловік! Ти мусиш стежити за ним. Я знаю, що він ладен на все, аби зганьбити мого сина.
Важко було в мене на серці. Я знав, що Тетя ненавидить мене.
— Ми будемо триматися з ним ніби з нашим другом, але ока не спускатимемо з нього, — обізвався Кутова.
Насітіма прискіпливо подивився на мене й сказав:
— Сину мій, ти не хочеш іти на полювання?
— Не хочу, — відповів я. — Я боюся пазуристого. Але хоч би як я його боявся, я знаю, що повинен його вбити.
— Ти добре сказав. Ми зробимо все, щоб тобі допомогти. Ти можеш узяти мій лук і стріли. А зараз ходімо! Щоранку ти вчитимешся влучати у ціль, а ввечері наш Касик Літа розказуватиме тобі історію народу тева і наші давні легенди.
Ми спустилися до річки — Насітіма, мій брат і я. Щоб наконечники стріл не притупилися, ми взяли замість мішені міцно скручений віхоть трави. В Насітіми лук був дуже тугий, і я ледве згинав його. Того ранку я стріляв погано. Наступного дня справи в мене пішли краще, а вранці третього дня майже всі мої стріли влучили в ціль, і Насітіма лишився задоволений.
— Ти стріляєш не гірше, ніж я, — похвалив він.
Вечорами ми із Самотнім Шпилем ходили до Касика Літа. Я вчив дивні молитви та обряди тева, які мені давно кортіло знати. Це були мої перші кроки до святилища — ківи. Касик розповів нам історію народу тева. Ось послухай:
— Під нами знаходиться милий, прекрасний підземний світ. Колись там жили тева. Багато літ тому вони знайшли дорогу нагору, і ця дорога вивела їх на землю. Вихід із підземного світу — Сіпапу лежить на північ від нашого пуебло.
Коли люди піднялися на землю, було холодно й темно, і вони зупинилися, налякані й приголомшені. Але невдовзі на небі з’явився наш Батько-Сонце і виявив свою ласку до перших тева. Він розділив їх на два гурти — на Людей Літа і Людей Зими і призначив їм вождів — Касика Літа та Касика Зими. Людей Зими він послав на схід, у холодні прерії, де водяться бізони, а Людям Літа звелів іти на південь, у теплу долину Ріо-Гранде. Минуло багато років, і Люди Зими також прийшли у цю долину. Щоб тева жили весело й щасливо, Батько-Сонце привів із підземного світу двох чоловіків і звелів їм бути блазнями. їхні тіла були розмальовані чорною та білою фарбами, а голови закосичені не орлиним пір’ям, а кукурудзяним листям. Вони танцювали, сміялися, робили всілякі витівки, з ними народ ніколи не сумував. В помічники собі вони взяли п’ятьох тева, і відтоді у Людей Зими і Літа завжди були блазні і Касики Літа і Зими. Влада в них не однакова, вирішальне слово завжди за Касиком Літа, він є старшим вождем у пуебло. Дружина Батька-Сонця — Мати-Місяць — також допомагала тева, навчала їх полювати і працювати. Усі свої знання тева передавали з роду до роду.
Старий касик учив нас молитися, користуватись молитовними паличками. «Наймогутніші палички ті, — казав він, — для яких сам наскубеш пуху з орла, спійманого своїми руками».
Третього вечора він закінчив свою оповідь і сказав, що ми тепер справжні тева і знаємо не менше, ніж інші жителі пуебло. Я дуже зрадів і відкрив йому свою заповітну мрію: я хочу стати членом Патуабу. Старий касик усміхнувся і мовив:
— Доброго мисливця приймають до товариства воїнів. Великий воїн може стати військовим вождем і членом Патуабу.
— Розумію. Вкажи шлях, і я неухильно йтиму ним! — вигукнув я.
— Гаразд. Я вкажу тобі шлях. Але пам’ятай, тебе чекають важкі випробування, — відповів він.
Коли ми поверталися додому, на даху перед нашим житлом я побачив Чороману. Вона чекала мене.
— Завтра ти вирушиш, — повідомила вона. — О, будь обережний! Роби так, як радитиме мій батько. Не слухай ради злого Теті. У нього одне в голові: як нашкодити тобі.
— Тетя не заподіє мені зла, я його знаю! — відповів я.
— Сьогодні на заході сонця Огота вперше вийшов на Північний майдан відтоді, як повернувся з полювання, і знаєш, що він сказав? — провадила вона далі. — Він сказав, що зумисне не вбив ведмедя. Хоче довести, що ти боягуз і втечеш, як тільки побачиш того великого і страшного ведмедя. А тоді він, Огота, піде зі своїми порадниками і вб’є його.
— Огота боявся з’явитися на майдані доти, доки не вигадав цієї казочки. А вигадував він її довгенько.
— Так, але багато хто вірить йому.
— Члени Патуабу знають усю правду, і мені байдуже, що думають інші.
— Вампіне[5]! Мій майбутній муже! Як я боюся за тебе! Будь же обережний! Обіцяєш?
— Так.
Вона притулилася до мене й палко заблагала Тих, Що Нагорі захистити мене. Я був певен, що вони зглянуться на молитву такої доброї душі. Келемана гукнула нас вечеряти, і ми зайшли в дім.
Насітіма і Кутова сиділи в кімнаті й тихо гомоніли. Я знав, що вони ведуть мову про мене і моє полювання. Келемана і їх покликала вечеряти, й вони приєдналися до нас. Кутова пильно подивився на мене — я сидів поруч із Чороманою, — потім одвів дівчину в далекий куток кімнати і щось їй шепнув. У мене тьохнуло серце: чи не лає він дочку за її дружбу зі мною.
Раптом у мене за спиною пролунав голос Чоромани:
— Мисливцю, заплющ очі! Негайно заплющ очі!
Я послухався і відчув, що вона одягає мені щось на шию.