— Невже? Ти даруєш мені цей талісман?
Вона кивнула, губи її тремтіли, здавалося, вона не могла вимовити й слова. За неї відповів Кутова:
— Так, вона дарує його тобі. Це її талісман. її дід із клану Канг, який був колись нашим Самайо Охкі, подарував їй цей талісман і водночас дав наказ, про який вона скаже тобі сама.
Всміхаючись, він перезирнувся з Насітімою і Келе-маною.
— Тату, не зараз. Я скажу йому згодом.
— Роби, як сама знаєш, — відповів він.
Я почувався неймовірно щасливим, отримавши від Чоромани намисто. На радощах я забув про вечерю. Потім Насітіма і Кутова спустилися в ківу, а Келемана з моїм братом пішли по воду.
— Сьогодні скажи мені, — попросив я.
— Мій дід любив мене без міри, — почала вона. — Даючи мені цей талісман, він сказав: «Я даю тобі його за однієї умови: коли ти виростеш, ти зробиш так, як я тобі зараз скажу». — «Гаразд», — погодилась я. «Повторюй за мною слова клятви, — провадив він далі. — О Ви, Що Нагорі, що стелите нам стежки життя! Обіцяю моєму дідусеві, який без міри мене любить, що я ніколи не вийду заміж за нікчему. Обіцяю, що другом на все життя оберу хороброго, щирого, доброго, працьовитого юнака… Коли я знайду такого юнака й переконаюся, що він мене кохає, то віддам йому талісман священного лева і допоможу йому стати вождем у нашому пуебло».
Ось що повідала мені Чоромана, коли ми сиділи вдвох біля багаття. Якби ти знав, як глибоко схвилювали мене її слова! Я ледве промовив:
— Із усіх юнаків цього пуебло ти вибрала мене, людину з іншого, ворожого вам племені?
— Не має значення, ким ти був! — вигукнула вона. — Тепер ти тева!
— Так, так, тепер я тева!
Вона відвернулась і втупилася у вогонь, нервово перебираючи пальцями торочку сукні. Потім поглянула на мене і знову відвернулася. Я зрозумів, що вона хоче мені щось сказати.
— Що таке? Ти про щось промовчала?
— Так. Мій дід примусив мене повторити слова клятви: «Обіцяю, що я не вийду заміж за мого нареченого, поки він не стане членом Патуабу».
— Ну, що ж! Ми обоє знаємо, що одне одному збережемо вірність. Ми можемо зачекати. Не забудь, що й тобі і мені лише сімнадцять літ, — нагадав я їй.
— Так. А поки що я допомагатиму Келемані піклуватися про тебе. А завтра… завтра ти підеш шукати того страшного ведмедя! О, мій майбутній муже!
— Подумай, яким я буду щасливим, коли знайду його і вб’ю. Після першого іспиту мені легше буде стати членом Патуабу. Який я радий, що кинув виклик Оготі!
— О, якби ти витримав цей свій перший іспит! — вигукнула вона.
Почулися кроки Келемани і брата, тому більш ми не промовили ні слова.
Наступного дня ми повставали ранесенько, і почалися мої збори на полювання. Зі сходом сонця прийшли Кутова й Чоромана, і ми поснідали разом. Незабаром з’явився Тетя і, насупившись, застиг у дверях.
Ми вийшли з пуебло. Попереду йшов Кутова, за ним я, а за мною Тетя. Я відчував на спині його колючий, налитий ненавистю погляд. Він мовчав усю дорогу. До просіки ми дісталися над полудень. Усюди валялися обгризені кістки. Багато звірів ми вбили тут під час останнього великого полювання. Тетя запропонував трохи зачекати, може, сюди прийде пазуристий. Проте Кутова заперечив, додавши, що тільки згаємо час. Ведмідь цими днями вчащав до туші оленя, якого вбив Потоша, тому слід піти туди й подивитися, чи зжер він її всю.
На шляху до підніжжя гори нам зустрічалися олені, лосі й дикі індики. Після недовгих пошуків ми натрапили на місце, де лежала оленяча туша. Лишилися тільки шматки шкури, обгризені кістки. Кутова сказав, що тепер доведеться вбити другого оленя чи лося й чекати, поки пазуристий клюне на нову приманку. Тетя з ним відразу ж погодився.
Ми полювали два дні, й нарешті Кутова, що прихопив із собою рушницю, підстрелив великого лося. Тетя без угаву розводився про страшну силу і жорстокість пазуристих, про те, скільки вони розтерзали або скалічили людей тева. Йому дуже хотілося нагнати на мене страху. Мені ж і без його мови було страшно й навіть ставало моторошно, коли я думав про пазуристих.
Кутова підстрелив лося на південному схилі Обсидіанової гори. Поранений звір намагався втекти і враз упав, мов підкошений, на широкій просіці, що вела вниз на південь до каньйону. До лісу, де жебонів струмок, було кроків із сто від нашої жертви. Коли ми білували тварину, Тетя сказав, що він дуже стурбований і жаліє мене, і якщо я з першого разу не вб’ю ведмедя, а тільки пораню, то звір наздожене мене й розірве на шматки раніше, ніж я встигну добігти до лісу й залізти на дерево. Ми не відповіли йому ні слова.
Кутова запропонував зараз же поставити щит. Тетя заперечив: не варто марнувати час і сили, щит годиться звести тоді, коли ми впевнимося, що пазуристий знайшов нашу приманку. Проте Кутова домігся свого. А що вітер віяв із заходу, то ми поставили щит на схід від туші на відстані п’ятнадцяти кроків. Тетя відмовився нам допомагати. А коли ми вирішили протягти по траві шматки м’яса, аби ведмідь скоріше взяв слід, Тетя заявив, що ми цілком упораємося самі, а він понесе менший шмат до табору й зготує вечерю.
Ми розійшлися. Кутова і я потягли на схід здоровенні кусні м’яса, щоб зробити слід, а Тетя повернув на північ. Коли ми забрели до лісу, Кутова став і мовив:
— Тетя ладен на все, тільки б зашкодити тобі. Щит він хотів поставити згодом, і пазуристий, прийшовши вдруге, неодмінно помітив би його, стривожився б, кинувся б на щит і роздер би тебе. Ти не встиг би й тятиву відтягти. Та повернімося мерщій на узлісся й погляньмо, що він робить.
Ми причаїлись у кущах і стали чекати. Тетя не з’являвся, але невдовзі виринув на просіці і попрямував до вбитої тварини. Він зупинився за кілька кроків од неї і став навколішки. Висока трава сховала його до пояса. Тетя нахилився, нам здалося, що він риє яму. Потім підвівся, розправив прим’яту траву і пішов на північ у напрямі нашого табору. Тоді рушили й ми.
— Добре, що ми вернулися і постежили за ним, — озвався Кутова.
— А що він там робив?
— Я здогадуюсь, але не зовсім певен. Знатимемо, коли прибудемо на те місце.
Біля підніжжя гори ми звернули на північ, дійшли до каньйону, потім повернули на захід і нарешті вийшли на просіку. Невдовзі знайшли місце, де Тетя стояв навколішки, і побачили пару старих мокасинів, притрушених сухим листям, травою і хмизом.
— Я так і знав, — вигукнув Кутова.
Я перевів погляд на нього, потім знову на мокасини. Помітивши, що я нічого не зрозумів, він заходився пояснювати.
— Пазуристі переважно уникають людей, не нападають на них. Але якщо їх поранити або роздратувати, вони скаженіють. Запах, що ми його тут залишимо, незабаром розвіється, але запах мокасинів, захованих поблизу, стоятиме багато днів. Тетя сподівається, що пазуристий, відчувши запах людини, поверне назад і більше сюди не прийде. Ось чому він заховав тут свої старі мокасини.
— Віддай їх мені! — попросив я. — Я покажу їх йому і скажу все, що я про нього думаю.
Я аж не тямився від гніву.
— Ні, він не повинен знати, що ми його вистежили. Ці мокасини я сховаю за пазуху, а коли ми повернемося в пуебло, віддам їх йому при свідках.
Коли ми підходили до табору, Кутова ще раз порадив мені мовчати і вдавати, буцімто ми нічого не знаємо.
Тетя чекав нас. Він уже підсмажив м’ясо, дістав із торби кукурудзяних коржиків і приніс води. Поки ми їли, Тетя без угаву торохтів. Ми ще зроду не бачили його таким веселим і балакучим. Я ледве стримувався, щоб не сказати йому: ми знаємо, чого ти веселий, що тебе так потішає!
Рано-вранці ми дісталися на просіку й побачили, що лосяча туша лежить не займана. На заході сонця ми знову подалися туди, але ведмедя не було, тільки хижі птахи кружляли над м’ясом. Тетя не міг приховати злої посмішки.
Сонце вже піднялося високо, коли наступного ранку ми знов зійшли на схил гори і, глянувши вниз, побачили, що шмат лося з’їдено. Тетя сердито насупився, ніяк не міг збагнути, чому запах схованих мокасинів не сполохав звіра. Кутова подивився на мене і засміявся. Мені ж було не до сміху — я весь похолов. Настала хвилина, коли я мав спуститися на просіку, сховатися за щитом і чекати на страшного звіра.
— Ну, зараз ми зійдемо туди й оглянемо тушу, — заявив Тетя.
— Ні! — вигукнув Кутова. — Хижак почує запах людини, якщо ми підійдемо до лося. Наш молодий мисливець сам спуститься вниз, а ми з тобою залишимося тут, на схилі гори.
Тетя не промовив більше ні слова. Взявши лук і чотири стріли, я почав спускатися вниз на просіку, а Кутова гукнув мені навздогін:
— Сміливіше, сину мій! Хай Ті, що тримають стежки наших життів захистять тебе!
Як мені хотілося, щоб до сховку було йти кілька годин, цілий день! Чим ближче я до нього підходив, тим важчими ставали мої кроки. Нарешті я причаївся за щитом і поглянув на вбитого лося, його задні ноги були обгризеш, і я зрозумів, що тільки здоровенний ведмідь може так багато з’їсти за одну ніч.