День тягнувся неймовірно довго. Я сидів, стояв, лежав, знову стояв. Коли сонце хилилося до заходу, я підвівся на повен зріст і глянув пильно на просіку. Цілий день повівав західний вітер, надвечір повернув із півдня. На добре це чи на зле? Я не знав… Нарешті сонце сіло за Обсидіанову гору. Незабаром споночіє, не видно буде стріляти, отже, я прожив ще один день!
Я стояв, не відриваючи очей від туші лося. Враз південний вітерець доніс сморід, і я почув шурхіт трави. Я повернувся, глянув ліворуч і побачив пазуристого! Він ішов якраз повз мій сховок. Затамувавши дихання, я не дозволив собі навіть ворухнутися. Ведмідь прямував до туші, але несподівано став на півдорозі і потяг носом повітря, повернувшись до мене своєю здоровенною широкою спиною. Не тямлячи себе, я підняв лук, прицілився туди, де мало бути серце ведмедя і вистрілив. Забриніла тятива. Ведмідь приглушено заревів, припав до землі, потім обернувся й пішов на щит; задні ноги він волочив по траві. Мені не раз доводилося поціляти ось так у кроликів, і я збагнув, що сталося: я поранив ведмедеві хребет! Тепер звір був мені не страшний!
— Кутова! Кутова! Сюди! — загукав я, вискочивши з-за сховку.
Я підбіг до ведмедя, щоб добити пострілами збоку. Він силкувався повернутися до мене головою, але я встигав швидше і пустив йому в бік ще три стріли. Підібгавши під себе передні лапи, він тицьнувся мордою в траву. Прибіг Кутова.
— Ти вбив його! — вигукнув він.
Він обняв мене і притиснувся щокою до моєї щоки. В цей час підійшов Тетя, подивився на вбитого ведмедя, але не зронив ні слова.
Кутова повернувся до нього.
— Бачиш, Тетя, наш молодий мисливець витримав іспит. Ми йому не допомагали, він сам убив це страхіття. Ось воно! Ти можеш підтвердити, що ми не порушили правил полювання.
— Так, але це нечесно! — сказав Тетя. — Наваху допомагав талісман, а в Оготи не було талісмана! Ось чому переміг навах!
— Ти ж сам знаєш, якби він був боягузом, жоден талісман йому не допоміг би.
— І все-таки це нечесно, бо в Оготи не було талісмана, — повторив Тетя.
— Чи можеш ти присягнутись, що не намагався перешкодити нашому молодому мисливцеві?
— Так, звичайно!
— Тоді на, візьми, це твоє. — Кутова дістав із-за пазухи пару старих мокасинів і подав їх Теті.
Той збентежено понурив голову і замовк.
— Уже пізно, — промовив Кутова. — Поки не стемніло, ми повинні вительбушити ведмедя. Тоді шкура не зіпсується, а завтра прийдемо по неї.
Ми взялися до роботи, а Тетя стояв оддалік, насуплений і невдоволений. Перегодя він сказав нам, що йде додому, бо тут йому робити нічого.
— Гаразд, іди. І розкажи своїм друзям, що молодий мисливець убив великого пазуристого, — мовив Кутова.
Тетя пішов на схід у напрямку пуебло і незабаром зник з очей.
Але невдовзі Тетя прибіг назад і повідомив, що ледве не зіткнувся із загоном навахів. їх десь за сто, йдуть прямо на схід, до нашого пуебло. Почувши цю вість, я жахнувся і перестав радіти своїй удачі.
— Кутова! — гукнув я. — Ми повинні негайно повернутись у Поквоге і попередити про небезпеку!
— І покинути цей доказ твоєї перемоги? Ні! Спочатку ми здеремо шкуру, тільки тоді підемо звідси. Ніч довга, на світанку будемо дома.
Ми злупили шкуру, дотягли її до лісу і розвісили на жердині між двома деревами. Потім почали спускатися з гори. Місяць світив нам на дорогу. Ми поспішали, пробираючись узліссям. Було ще темно, коли ми дісталися до річки. Зв’язавши дві колоди, ми поклали на них одежу і зброю, а самі попливли, підпихаючи наш маленький пліт.
Благословилося на світ, коли ми підійшли до Поквоге, розбудили сторожу, що дрімала біля брами. Ми з Кутовою поспішили на Південний майдан, де жив військовий вождь, і розповіли йому про загін навахів, що рухався на пуебло.
Вождь вийшов із дому й став скликати воїнів до ківи, а я збіг по драбині на дах, де мене зустріли рідні.
— Ну, що, мій сину? — запитав Насітіма.
Я простяг до нього руки.
— Бачиш — у мене на руках кров і жир пазуристого.
Всі обіймали мене, хвалили. Незабаром до нас прибігла Чоромана, вона дізналася від батька про мою перемогу. То плачучи, то сміючись, вона обняла мене, потім підійшла до краю даху і загукала до людей, що зібралися на майдані.
— Мій майбутній чоловік — хоробра людина! Він убив великого пазуристого. Я пишаюся, що стану його дружиною!
Ще й ще повторювала вона ці слова, воїни, стривожені звісткою про наближення ворога, зупинялися на мить, дивилися на неї і всміхалися. Одні кричали: «Чудово! Чудово!» Інші здіймали руки до неба й вигукували: «Щастя вам обом!»
— Військовий вождь нас кличе. Я мушу йти, — мовив Насітіма.
— Я піду з тобою, — озвався я.
— Ні! Спочатку трохи відпочинь. Пізніше, можливо…
Насітіма пішов, а мене повели в кімнату, примусили вмитися і поснідати. Знову й знову я мав розповідати їм, як пазуристий пройшов повз мій щит, як він заревів і впав, коли стріла вп’ялася йому в спину.
— А що робив Тетя? — запитав Самотній Шпиль.
— І він, і Кутова стояли неподалік. Вони бачили все.
Більше я не додав ні слова. Ми з Кутовою пожаліли Тетю і вирішили не розповідати про мокасини.
Мене долала втома, очі злипалися. Келемана і Чоромана поклали мене спати, вкрили ковдрою, і я заснув, прокинувшись аж надвечір, коли покликали їсти. Прийшов брат і сказав, що військовий загін навахів не наближався до нашого пуебло, і жоден тева його не бачив. Наші воїни заховалися в кукурудзяних полях і вирішили стерегти всю ніч, а коней, що паслися на луках, пригнали ближче до пуебло.
Коли стемніло, коней привели на Північний майдан, перша зміна воїнів повернулася в пуебло. Відпочивши, вони знову подалися в поле, а в пуебло прибула друга зміна. Ніч проминула спокійно. На світанку військовий вождь послав розвідників вистежити ворога. З’ясувалося, що вночі навахи в пониззі річки перебралися через неї і рушили на схід. Очевидно, вони замислили напасти на котресь іспанське селище або на одне з племен, які кочували в преріях.
Через два дні, коли ми впевнилися, що Поквоге не загрожує небезпека, Насітіма, Келемана і ми з братом осідлали коней і поїхали на просіку по ведмежу шкуру. Ми знайшли її там, де й розвісили. Шкура була ще м’яка, бо її вкривав товстий шар жиру. Коли ми повернулися в село, на Південному майдані зібрався натовп. Усім кортіло подивитися шкуру. Келемана і Чоромана розіслали її на землі. Наш Касик Літа, який стояв біля мене, сказав, що він зроду ще не бачив такої довгої і широкої шкури і таких здоровенних пазурів.
— Позрізуй пазурі, зроби з них намисто і завжди носи його на шиї,— порадив він мені.— Ти заслужив його. Вбити пазуристого ведмедя значно важче, ніж здобути перемогу над команчем чи яким іншим ворогом.
Я послухався, пообрізував пазурі і поніс додому.
Ввечері Насітіма сказав мені, що в Огапіхоге, або Санта-Фе, як його називають іспанці, шкуру можна обміняти на рушницю. Через кілька днів, коли шкура висохла, ми понесли її в Огапіхоге. Я ще ні разу не був у пуебло білих людей, і все мене тут дивувало. Будинки були надто високі, на вулицях юрмився народ. Ми вийшли на майдан і розіслали на землі шкуру. Відразу нас оточили покупці.
Я виміняв шкуру на рушницю, барило пороху, мішечок куль, чотири коробки шапок і два гарні шарфи. Шарфи я подарував Келемані й Чоромані.
Через кілька днів мене покликали в ківу Людей Літа. Там зібралися всі члени Патуабу і кілька воїнів. Військовий вождь звернувся до мене з такими словами:
— Ти вбив великого ведмедя з довгими пазурами. Тепер ми знаємо, що ти хоробрий. Ось чому ми запрошуємо тебе до товариства воїнів. Але ти повинен присягнути, що будеш коритися військовому вождеві і, не шкодуючи життя, захищатимеш від ворогів жителів нашого пуебло та всі інші пуебло тева. Присягнися, що так чинитимеш!
— Перед образами Тих, Що Нагорі присягаюсь завжди так чинити!
Тоді головний шаман звелів мені стати на коліна і, благаючи богів зробити мене мужнім захисником народу тева, помазав мені обличчя і руки священною червоною фарбою.