Тяжкопораненого капітана Нероденка відвезли до районної лікарні. Добралися туди лише пізно ввечері. Дорогою доводилося не раз зупиняти кровотечу, перебинтовувати рани.
Ранком капітан опритомнів. Понад силу ворушачи пересохлими губами, він раз у раз просив дозволу в чергового лікаря, аби до нього пустили підполковника Ковальченка.
— Лише на кілька хвилин, — застеріг лікар. — Ви ж самі розумієте, йому потрібен спокій.
— Так, безумовно, я все розумію…
Сергій Іванович зайшов до палати і вкляк на порозі. Нероденко лежав на ліжку біля вікна — блідий, наче вапном залитий, риси обличчя загострилися, раз за разом облизував пересохлі губи, а очі жевріли, як дві маленькі свічки. От-от, і один подих вітру їх загасить.
— Сергію Івановичу… — ледь чутно видихнув Нероденко, помітивши підполковника, і дві кволі свічечки спалахнули яскравіше.
Ковальченко підбіг до ліжка, спробував, як міг, приховати на обличчі свій біль, тривогу, свій розпач. «Який він блідий… І як важко дихає… Невже помре?! Невже?!»
— Колю! Ну як ти? Бачу, тримаєшся як козарлюга. Молодець!
Нероденко посміхнувся.
— Вже, мабуть, я не… житиму… Але хочу… треба сказати… Може, знадобиться… Після бою… коли я повертався… на мене кинувся чоловік… у формі… радянській… лейтенант… вище середнього зросту… кремезний… міцний в руках… смаглявий… ніс із горбинкою… волосся, здається, чорняве…
Нероденко глибоко вдихнув і закашлявся.
— Товаришу підполковник, більше не можна… Ні хвилини більше не можна… Спокій, спокій йому потрібен, — зашепотів черговий лікар.
— Сергію Івановичу, я повинен…
Слова раптом урвалися. Капітан знепритомнів.
— Він буде жити? — запитав підполковник, боячись зустрітися з лікарем поглядом і прочитати в ньому безсловесну відповідь.
Лікар довго мовчав, врешті тихо мовив:
— Дуже мало надії… Потрібна операція. Але в умовах районної лікарні її зробити майже неможливо. Пораненого треба терміново відправляти до столиці або принаймні до найближчого госпіталю.
Через півгодини Сергій Іванович зв’язався по телефону з начальником Управління держбезпеки, доповів про поранення слідчого. Начальник пообіцяв, що відразу домовиться з військовою частиною про літак.
Того ж дня капітана Нероденка відправили до столиці.
…Як війна переплела долі людей. Одних вона навіки роз’єднала. Інших — повела спільною дорогою. З Нероденком Сергій Іванович познайомився в партизанському загоні імені Щорса. Микола Нероденко був там разом із батьком, Петром Івановичем. Батька, командира розвідки, Ковальченко знав набагато краще, був під його командуванням. Вони з Петром Івановичем швидко порозумілися і заприятелювали. Петро Іванович в юності працював у вагоноремонтному депо. Коли почалася революція, він очолив страйк залізничників на станції Жмеринка. Згодом вступив до підпільної більшовицької організації, боровся з гетьманською владою на Україні, був заарештований, втік… У громадянську війну він — працівник ЧК у Вінниці. Потім — робфак, Київський політехнічний інститут, працював на заводі, перед війною знову повернувся до служби в органах держбезпеки. Життєвий шлях батька не міг не вплинути на долю сина. Микола вирішив торувати батьківську стежку — став чекістом. Вони з Ковальченком закінчили, хоч і на різних курсах, юридичний факультет Київського університету, і це їх ще більше зближувало в партизанському загоні. Одного разу Микола Ковальченко із грудою йшов у ворожий тил, прикривав їх Нероденко-батько. Під час перестрілки з есесівцями Петро Іванович загинув. Важко пережив Ковальченко смерть бойового товариша. І ось другий удар підступної жорстокої долі — Микола, його син.
Заглибившись у спогади, Сергій Іванович і не помітив, як зайшов на прохідну будови.
— Ваша перепустка!
Підполковник показав посвідчення, зайшов на територію «Луговської» і попрямував до невеличкого дерев’яного будиночка, в якому вони мали жити й працювати. Райвідділ держбезпеки розташований далеченько, в сусідньому районі, тож вони вирішили отаборитись «ближче до виробництва».
На ганку стояв Черненко і про щось жваво розмовляв із молодими лейтенантами. Коли підполковник підійшов, ті урвали розмову й відрекомендувалися:
— Слідчий Миронов.
— Оперативний уповноважений лейтенант Корольчук.
Обидва світловолосі, атлети, але Миронов — високого зросту, смаглявий, а Корольчук — нижчий, у плечах могутній.
— Ну що ж, товариші, ходімте, поговоримо про справу.
Зайшли до невеличкої кімнати, майже квадратної, електрична лампочка на довгому шнурі звисає з-під стелі, гасова лампа стоїть на тумбоцчі біля дверей, на випадок, якщо зникне струм, посередині кімнати — стіл і довкола нього чотири табуретки. Чотири ліжка попід стінами.
— Ще одне ліжко пізніше занесуть, Сергію Івановичу. Сідайте, — мовив Миронов. — Може, перекусимо? У нас трохи м’яса тушкованого є.
Коли сказали про їжу, Ковальченко пригадав, що їли вони востаннє ще вчора, і відразу аж у голові запаморочилось, ковтнув слину. А Черненко посміхнувся:
— Я вже зовсім охляв, Сергію Івановичу.
— А де Чорнуха?
— У дворі. З машиною возиться.
— Клич його.
Черненко поплескав по плечу лейтенанта Корольчука і лукаво підморгнув:
— Зараз ми організуємо чайку гаряченького. З міцною заваркою.
А потім Миронов і Корольчук доповідали про хід розслідування. Слідчий говорив баском, не поспішаючи, викладав свої думки з приводу кожної версії.
— Поки що в нас немає ніяких фактичних підтверджень того, що вибух був учинений диверсійною групою фашистських спецорганів. Якщо, безумовно, не брати до уваги… — Він зробив багатозначну паузу й дістав із кишені блокнот. — Якщо не брати до уваги факт радіопередачі, що велася з лісового масиву. На нашу думку, її вів ворожий радист, повідомляючи своєму шефові про результати вибуху. Але це тільки припущення, і ми поки що нічого до пуття не знаємо… Цілком можливо, що агент виходив в ефір і зовсім з іншого приводу. Коротше — потрібна розшифровка тексту радіограми.
— Радіоперехват не змогли розшифрувати в нашому Управлінні, — мовив Ковальченко. — Але ж це не означає, що ми припинимо роботу над цією версією. Будемо розслідувати далі й чекатимемо де-шифровки з наркомату.
— А якщо виявиться, що даремно час витратили? — раптом підвівся лейтенант Корольчук. — Мені видається, всі сили треба спрямувати на з’ясування причини вибуху, а коли одержимо текст радіограми, тоді й видніше буде…
— Видніше буде… Але не можна віддавати перевагу одній із версій, товариші. Врешті, це вимога карно-процесуального закону.
Підполковник підвівся з-за столу і закурив. Від кількох затяжок аж темні кола попливли перед очима.
— У лісовий масив, — вів далі він по паузі, — для розшуку радіостанції направлена оперативна група, і вам, товариші, треба працювати з нею в найтіснішому контакті. Домовтесь із ними про спосіб постійного зв’язку. Хто там старший групи? Був капітан Войнов, але йому доручено очолити операцію по ліквідації залишків банди. Зв’яжіться з Управлінням і про все дізнайтесь.
— Буде виконано!
— А як ви гадаєте, — запитав підполковник Миронова, — чи не міг підготувати вибух хтось із працівників будови?
— Ми визначили число осіб, з якими треба поговорити. На нашу думку, ці люди могли бачити злочинця — інженери, техніки, слюсарі, монтери, які чергували тої ночі перед вибухом і наступного дня. Ми вже опитали з десяток чоловік. Але ніхто з них ще не сказав нічого вартого уваги. Шкода, що не маємо можливості поговорити з Нестеровською, вона могла б знати щось про злочинця.
— Я цікавився станом її здоров’я, — сказав підполковник. — Вона в дуже тяжкому стані. Тож не будемо чекати на її допомогу. А як ви гадаєте, залишки банди, що з’явилися в цих краях, можуть мати причетність до вибуху?
— Цілком можливо… Ми вже розробили план перевірки цієї версії.
— Дуже важлива інформація про те, що банда перебувала в лісі біля Соснівки за кілька годин ао вибуху. Троє бандитів заходили за продуктами в село, але чи появлялися оунівці в Новозуївці? В районі будови? Якщо появлялися, треба дізнатися, коли саме, з ким зустрічалися, до кого заходили, коли й куди пішли. Не забувайте, що ОУН, зокрема її СБ[2], готує в населених пунктах свою агентуру, за допомогою якої і здійснює диверсії в нашому тилу. Треба буде добре попрацювати, виявляючи таку агентуру. І ще мене цікавить, чи не міг трапитись вибух з причини некваліфікованого, недбалого поводження з вибухівкою?
— Ми з’ясували це, — відповів Миронов. — У той час на вентиляційній установці не велося ніяких робіт із застосуванням вибухівки. Ми перевірили документацію її щоденної видачі, розмовляли з кожним, хто має до цього хоч якесь відношення… На нашу думку, тут усе гаразд. Видача і використання вибухівки дуже суворо контролюється. На вентиляційну установку вона не могла потрапити випадково. Інженери з будівельного тресту вважають, що було застосовано спеціальний вибуховий пристрій.
— Чому вони так вважають?
— На місці вибуху знайдено ось ці предмети, — Миронов дістав із сейфа невеликий пакунок. — Три металевих уламки і пружина. Інженери вважають, що це залишки вибухового пристрою.
Це вже про щось говорило. Підполковник попросив дати протокол огляду місця події. Миронов дістав папку з матеріалами, поклав її на стіл.
У протоколі місце події було описано дуже поверхово, багато з того, про що говорили працівники держбезпеки, взагалі там не згадувалось. Читаючи його, було неможливо уявити, що ж відбулося на вентиляційній установці.
— Спеціалісти оглядали місце вибуху? — звернувся підполковник до Миронова. — І чому про осколки ось тут написано, а про пружину ні слова? Як це розуміти?
— Протокол складав слідчий прокуратури… Це його недогляд. Пружину я знайшов уже потім…
— Ну, знаєте, товаришу Миронов! —обурився Ковальченко, але відразу сказав якомога спокійніше — Протокол огляду, товариші,— це дзеркало події. Від якості огляду і грамотності складення протоколу залежить хід і результат всього розслідування. До цього треба ставитись якнайсерйозніше.
Миронов зашарівся, потупився.
— Недосвідченість, товаришу підполковник, вина і моя, і слідчого прокуратури… Врешті, ми з ним ще тільки вчимося… заочно в юридичному… — спробував посміхнутися і хоч якось виправдатись.
— Ну що ж… — Ковальченко підійшов до сейфа і поклав папку з матеріалами. — Сподіваюсь, місце вибуху охороняється?
— Так.
— Спробуємо виправити помилки. Ви мусите поїхати в Науково-дослідний інститут безпеки робіт в гірничорудній промисловості, — звернувся підполковник до Миронова, — і домовитись, аби нам виділили досвідченого наукового співробітника. Повертайтесь якомога швидше. Проведемо повторний огляд місця вибуху.
СБ — служба безпеки.