Каспар був приголомшений: в кімнаті, оповитій тютюновим димом, стояв різноголосий гомін, чулось плямкання багатьох ротів. Над усяке сподівання, у трактирі було повно людей. І відразу ж він потрапив на очі хазяїнові, який саме ставив дві дюжини пивних кухлів на стіл заможних завсідників.
— Гей, ти, шибенику, прийшов уже нарешті! — крикнув він владним голосом на хлопця. — Зітри стола! Копченої ковбаси, брауншвейзького он туди — для тих двох панів. А он і пан податний інспектор Гашке теж кличе тебе. Повертайся мені швидше!
В трактирі нарешті знову настало пожвавлення, і Гемпель був у своїй стихії. Не встигши навіть дізнатись, що викликало таку раптову зміну, Каспар під наглядом трактирника взявся лс роботи. Тепер зовсім не було ніякої змоги спитати хазяїна про квартиру для студента. Каспар робив своє діло і чекав слушного моменту.
Увага більшості гостей була прикута до круглого столу, за яким сиділо двоє чоловіків. Один з них був відомий кожній дитині — гладкий розгойдувач гойдалок на карельському вигоні, на ім’я Мартін Рюбенкеніг. Другий був якийсь незнайомий чоловік з носом кольору суниці; одягнений він був у блакитносірий широкополий зимовий сурдут з білим галстуком; над його головою погойдувався на залізному гаку обтягнутий клейонкою низький капелюх і палиця чорного дерева з чудовою голівкою із слонової кості і ремінною вішалочкою.
Обидва незмінні завсідники фельдфебель Купш і помічник лотерейного писаря Себіш тихенько сиділи за сусіднім столом, уважно прислухаючись до кожного слова, з яким звертався незнайомий до рудого Рюбенкеніга. Рюбенкеніг, завжди хороший настрій якого і великий апетит були відомі всьому місту, їв і пив за рахунок червононосого; його гладкі, наче надуті, щоки і веселі очиці блищали.
Фельдфебель Купш штовхнув ліктем помічника писаря лотерейного склепу. Незнайомець витяг з кишені золотий годинник на важкому ланцюжку, довгенько потримав його в руках, наче виставляючи всім напоказ, і потім знову сховав.
І за круглим столом почесних відвідувачів, що стояв трохи оддалік, захоплено підвелися голови в париках, а потім знову близько нахилились одна до одної. Чутка, що ландграф Фрідріх Карельський має намір віддати в найми англійському двору гессенський корпус для війни проти повсталих американських колоній, облетіла все місто. Щоправда, цілком певно ніхто нічого не знав. Пан Гашке, однорукий ветеран війни і податний інспектор у відставці, був такої думки, що отой червононосий іноземець, мабуть, і є вербувальником солдатів. Здогади Гашке підтвердив головний лісничий Кляйнпауль, дружина якого чула, що в готелі «Рай» нібито зупинився закордонний дипломат, і тому знову хапатимуть людей на війну. Ця важлива звістка одразу збільшила апетит і спрагу панів, що сиділи за круглим столом для привілейованих гостей. Тільки Фріц Кляйнпауль, небіж головного лісничого, дебелий хлопець з прищуватим обличчям, не мовлячи жодного слова, сидів переляканий біля свого дядька, нічого не пив і не їв, бо для нього, щоправда, нічого й не було замовлено. Боязко він косився пожадливими очима на Рюбенкеніга, який, ані на хвилину не відриваючись, уминав на всі заставки ліверну і кров’яну ковбасу, тимчасом як іноземець старанно його про щось умовляв.
Головний лісничий Кляйнпауль звелів вкрай стомленому Каспарові, який саме поставив перед ним порцію карельського антрекоту і квашеної капусти, принести ще кухоль пива і повернувся до застольної компанії:
— Висловлюючись із стратегічної точки зору, любі панове…
Але податний інспектор Гашке не дав йому висловитися.
— Тут, — пояснив він гучним голосом, — тут, на столі, можна пояснити до деякої міри всю ситуацію. — Він вмочив свій товстий вказівний палець в пивну калюжу і провів криву лінію. — Нехай це буде Фульда, — пояснив він, — а тут, — він поклав поряд крайчик ковбаси, — нехай буде Кассель. Якщо тут прусський король…
Фріц Кляйнпауль невдоволено засовався на своєму стільці. Потім він непомітно встав з-за столу почесних гостей, підійшов до Рюбенкеніга і червононосого іноземця і боязко зупинився перед ними з дурнуватою посмішкою. Головний лісничий нічого не мав проти. Він не міг спокійно їсти й пити, бо цей бовдур — його небіж — жадібно слідкував за кожним шматком. Іноземець з червонястим носом якраз описував, ввертаючись то до Рюбенкеніга, то до фельдфебеля Купша та лотерейного писаря Себіша, що сиділи за сусіднім столом, цілком безнадійне становище американських заколотників. При цьому він славив могутність і багатства великого короля Англії і не міг нахвалитися чудовою країною Америкою:
— Там є так звана Золота річка. В цій річці трапляються крупинки золота, часто завбільшки з сочевицю або квасолину. Навіть цілі сокири і колуни виробляють там з благородного металу. Я пробув там всього лиш три роки і придбав собі два будинки в Детмольді. За здоров’я ваше, друзі, переходьте сюди до нас за стіл! Пане господарю, наливай, на моєму столі все порожнє!
Купш і Себіш не заставили себе довго припрошувати. Вони пересіли за стіл іноземця і підняли кухлі за його здоров’я.
— Я б з охотою ще теж випив, — сказав лукаво гладкий Рюбенкеніг, — але у мене немає до цього справжнього приводу.
— Все ще немає? — спитав червононосий, стримуючи гнів.
Саме в цю хвилину Каспар знову звернувся до Гемпеля із своїм проханням, але той його і слухати не хотів; він послав хлопця на кухню за смаженою телятиною для Рюбенкеніга.
— Трохи забагато — краще, ніж мало, — зауважив Рюбенкеніг і одним духом вихилив склянку тмінної горілки. — О, це то справжнє скребло для шлунка. А я вам скажу, мої панове, що жир — найкраща шуба проти холоду. Адже ж мені, розгойдуючи гойдалки, завжди доводиться мати справу з вітром… — Він зареготав так, що аж стіл захитався. — Сюди, сюди! — закричав він, махаючи рукою до Каспара, який з’явився з підносом. — Оце то я розумію, що порція, а пахне як. Наступного разу я погойдаю тебе на вигоні безплатно.
Фельдфебель Купш пробурмотів:
— Рюбенкеніг, ти скоро заллєшся спиртом!
А його друг Себіш додав в тон йому:
— І, певно, луснеш від жиру.
— Ха-ха-ха, ха-ха-ха, товстунові вже не треба товщати, а худому ще тільки кортить таким стати, — відрізав Рюбенкеніг. — Адже ж ви лише тріскаєте саму картоплю і заздрите мені! — Він схопив свій кухоль і заспівав:
Потім він почав вихваляти того, хто частував його:
— Ви хороша людина. За ваше здоров’я! Ви мені одразу сподобались.
— Ви мені теж, — якось неохоче відказав червононосий.
Гладкий Рюбенкеніг з задоволенням підкусив шматок телятини, міцно затиснувши її в кулаці.
— Пан якраз гуляв з своїм собачкою на вигоні, — звернувся він, старанно жуючи, до Купша і Себіша. — Тут він одразу і помітив мене біля гойдалки. І запросив поїсти разом з ним. Це було дуже до речі. Адже я ніколи не можу поскаржитись на поганий апетит. А крім того, мені хотілося відсвяткувати свою удачу. — Він витер жилетом жир, що стікав по його пальцях і підборіддю, і нахилився над пакунком, який лежав під кріслом. — Ось погляньте, що за подарунок я одержав. Пару чобіт, яких ви ніколи не носили. Міністерські чоботи! Все, окрім застібок, з найкращої шкіри. Моя кузина, економка в маєтку пана міністра Шліф-фена, дала мені їх у спадщину. Чоботи були на міністра тіснуваті, ну а на таку людину, як я, все прийдеться. — Він розгорнув папір і з тріумфуючим виглядом витяг пару майже нових жовтих ботфортів. — Ну що, гарні чобітки, чи неправда? Просто шкода одягати! — Він поставив чоботи на підлогу і раптом злякано відсахнувся: чорний дог іноземця, що лежав під столом, схопив його за руку.
— Спокійно, Гектор, — крикнув пан і загнав назад під стіл собаку, який з гарчанням виліз був звідти.
— Хе, а ваш собачка ще підступніший за Айгретту, мавпу пана Шліффена. — Рюбенкеніг потер зап’ястя, яке щеміло від укусу. — Мавпа ніколи не мстила своєму панові, коли він її карав. За це вона кусала інших. Наприклад, сьогодні вранці оця міністерська тварючка укусила мене, бо я випадково не дуже далеко стояв від неї разом із своєю кузиною.
Саме в цю хвилину від столу почесних гостей залунав голос лісничого, який покликав свого небожа: «Фріц! Тут ще залишився соус!» Він підсунув небожеві, що несміло підступив до столу, свою тарілку. Фріц почав обгризати залишені кістки і вимочувати шматком хліба соус. При цьому він чув, як його дядько розповідав, що в Америці кожен селянин може стати дворянином, кожен городянин і торговець — бароном.
Пан Гашке, податний інспектор, заперечив.
— Не зовсім воно так, — сказав вьн, піднявши догори вказівний палець. —
Там немає дворян. Але в Америці навіть той, хто й не хоче працювати, може все ж таки жити, як барон Для цього тільки потрібно купити рабів. Негрові не дають ні харчів, ні платні, а лише маленький клаптик землі і один вільний день на тиждень. І все ж негр навіть у рабстві щасливіший і менше працює, ніж наша челядь у вільний від роботи час. Бо ж там землю не треба ні обробляти, ні угноювати, ні орати. — Гашке говорив про далеку країну з таким знанням справи, начебто вона лежала за Майснером. — Отож, мої друзі, у кого є дванадцятеро дітей, хай посилає двох до Америки, то вони годуватимуть усіх інших десятьох. Якщо ж вони тут сидітимуть один у одного на голові, то тільки перегризуться між собою.
— Цілком вірно, мій пане! Золоті ваші слова. Дозвольте про це розповісти людині, що знає Америку як свої п’ять пальців, — з пожвавленням вигукнув червононосий іноземець.
Почесні відвідувачі за круглим столом з цікавістю витягнули шиї. Фріц уже знов стояв з розтуленим ротом позад товстого Рюбенкеніга. Сам пан Гемпель, здавалося, забув про свою ділову вигоду; віїн відмахнувся од Каспара, що смикав його за рукав, і поставив на стіл перед червоним носом чоловіка рапсову лампу, що сильно чаділа. Гарненька хазяйка, яку, звичайно, навряд чи можна було тут побачити, з’явилася в кухонних дверях з ополоником в руках і стала, прислухаючись.
Чоловік з потворним носом відсунув убік тарілки і кухлі і розстелив на столі географічну карту.
— Ану лиш погляньте сюди, що це, мій юначе? — звернувся він до Фріца, який від несподіванки увесь злякано здригнувся.
— Гессенська земля? — пробелькотів Фріц, зовсім зніяковівши.
— Ні, мій сину. Це чудова Америка! Величезна область, уся така, наче королівський парк. Ліси тут кишать від індичок та іншої дичини і кожного закликають полювати, кому тільки цього забажається. Лише на папері можна принести в Кассель цю казкову країну, бо в своїх натуральних розмірах вона не помістилась би в цілій Європі.
Обличчя Каспара аж витяглося наперед від страшенної цікавості. Перед його замріяними очима на пістрявій географічній карті замиготіли човни, чорношкірі люди, крокодили, пожирачі вогню. В цю хвилину він навіть забув про студента і Адама.
Але нарешті червононосий знову згорнув карту.
— Ну, то як же? — звернувся він до Рюбенкеніга. — Отже, ви готові їхати солдатом в Америку. Майте на увазі: вже багато людей домоглося з допомогою жерл гармат багатства і честі. До того ж американська війна — все одно шо прогулянка. Солдати навіть можуть, наприклад, звеліти неграм віднести свої мушкети з учбового плацу до казарми. Що ж стосується грошей, то я сам плачу п’ять дзвінких талярів задатку. Потім ви одержуватимете високу англійську плату, окрім різних військових надбавок. До цього всього ви будете на повному королівському утриманні. І не треба буде вам більше журитись ані про взуття, ані про одяг, якщо ви присягнете на вірність. Не життя, а масниця, чи не так? Отже?
Очі всіх вп’ялися тепер в м’ясисті губи Рюбенкеніга, який щось собі обмірковував.
— Мені хотілося б… Мені хотілося б спершу ще з’їсти свинячого ковбика, — сказав він нарешті.
— Ще свинячого ковбика? — вигукнув червононосий. — Любий чоловіче, твій шлунок не витримає!
— Про це не турбуйтесь, — відказав Рюбенкеніг.
Гемпель потер від задоволення руки і послав Каспара, якому й досі не пощастило запитати хазяїна про кімнату, по свинячого ковбика на кухню.
Товстун розстебнув свій жилет, що надимався хвилею на його животі, і, гикнувши, одрізав з насолодою шматок ковбика, який уже встиг принести кухарчук. Тоді він продовжував:
— Ви повинні радіти, що почали переговори з людиною такої богатирської будови тіла Адже для цієї американської кампанії, певно, потрібно мати залізний шлунок. А про жахливу морську подорож то вже нема чого й казати. Ні, ні, якщо добре подумати… — Він почухав собі за вухом. — Південь, Північ, Схід і Захід — сидіти у себе вдома все ж таки найкраще.
Червононосий спалахнув:
— Морська подорож — жахлива подорож. Ну хіба не дивно, що німці так бояться втопитись і водночас так охоче заливаються вином. Німців, з дозволу сказати, більше потонуло у винних бочках, ніж у морі!
— Загинути у винній бочці для мене набагато приємніше, ніж в океані,— відпарирував Рюбенкеніг.
Тепер на поміч вербувальникові прийшов фельдфебель Купш:
— Адже ти тут ледве животієш, скрізь тиняєшся по світу, а в солдатах з тебе може ще вийти щось путнє. І взагалі, кожному доброму гессенцю належить одягти на себе яскравий мундир!
Фельдфебель Купш підвівся і промарширував браво на своїх кривих ногах навколо столу.
Рюбенкеніг покрутив услід йому пальцем на лобі.
— Ти повинен більше шанувати старих воїнів! — дорікнув Рюбенкенігу друг Купша Себіш. — Це тобі каже людина, яка сама не раз чула посвист куль біля своїх ушей. Так, так, — заявив він гучним голосом і, широко розстебнувши свого плаща, відкрив цілу низку мідних медалей. — Я був офіцерським кухарем у битві при Льойтені і одному гусарові — бац — і відтяв кухарським ножем голову. Ось помацай дірку в руці — тут пройшла мушкетна куля. А ось, поглянь, він підняв свій парик і показав майже з гордістю нарост на потилиці, — тут росте у мене щось. Як тобі здається, чи не по-старіюсь я часом через це?
Рюбенкеніг перестав жувати, мигцем зиркнув на нарост і буркнув:
— Хтозна, у мого дядька було таке саме. Згодом він лазив на чотирьох, як собака. Одної ночі він виліз у самій сорочці через вікно і знадвору відімкнув двері будинку. Кінчилось тим, що дядько з’їхав з глузду. — Рюбенкеніг зробив глибокий ковток. Раптом він відсунув свою склянку. — Ото те! Що б це могло значити?!
Головний лісничий поманив свого небожа Фріца і почав йому щось шепотіти. Потім юнак підступив до вербувальника і смикнув його за сюртук:
— Мій дядько послав мене. Я хочу у вас записатися.
Червононосий аж ніяк не чекав зустріти тут добровільного рекрута. Не тямлячи себе від радісної несподіванки, він бахнув по столу
— Гляньте-но сюди, так робити належить кожному, хто знає принаймні, чим він зобов’язаний своєму регентові.
І хоч він, щоправда, не вміє читати географічної карти, але він зате зуміє битись. Чи не так? Ха-ха-ха. — Вербувальник зміряв хлопця, як різник худобину. — Дужий, здоровий хлопець, природжений солдат. В яких військах хочеш служити? В артилерії?
— Як вам завгодно, — ледве чутно промимрив хлопець, зніяковіло опустивши очі.
— Чи в піхоті?
— Як вам завгодно.
— О боже, та вирішуй же нарешті! В тебе вибір, як рідко в кого. Він може також іти і в кавалерію.
— Так, так.
— Йому сподобається вільне життя в Америці. Не життя, а справжня масниця. Звідкіля ти родом? Гессенець, так? — Вербувальник витяг папір і зробив помітки. — Хто твої батьки? Ага, у тебе їх немає. Сімнадцять років. Живеш у дядька. Сестри чи брати є? Немає. Ім’я Фріц. Він теж належить до м’ясоїдних?
Оглушливий регіт наповнив трактир. За столом почесних відвідувачів проголосили тост за дядька рекрута.
— Нехай юнак навчиться дисципліни, — сказав головний лісничий. — Фріц, ти тут! — Він простягнув йому кухоль. — Сьогодні можеш теж випити.
І в той час, як голова новоспеченого рекрута зникла за пивним кухлем, вербувальник заспівав високим тремтячим голосом, жахливо перекручуючи мелодію.
Тут підхопили пісшо Купш і Себіш; лотерейний писар вистукував при цьому в такт ногою об ослінчик; хоч і благенький чобіт, але до блиску начищений.
— Ну, тепер досить! — Головний лісничий так гахнув кулаком по столу, що аж жили випнулися йому на голові. Купш і Себіш злякано замовкли. Але пан Кляйнпауль нічого не мав проти співу. Це він розгнівався на небожа, який випив цілий кухоль Невдоволено буркочучи, він замовив кінець кінцем нову порцію. — Будь ласка, співайте далі, — гукнув він в напрямку стола, за яким сидів вербувальник.
Рюбенкеніг не заставив себе довго просити. Не встигли інші ще й рота розтулити, як він заспівав пісню вербувальника, переробивши її на свій лад.
Поки Рюбенкеніг співав, відчинилися двері і до трактиру зайшов студент. Його очі, що раптом зустрілися з поглядом розгойдувача, виражали цілковиту згоду з його словами. Рюбенкеніг підняв свій кухоль, махнув ним весело, але потім зупинився, спостерігаючи, що діється навколо. Головний лісничий підійшов до столу і потягнув червононосого в куток: «Я дядько Фріца. Головний лісничий Кляйнпауль з маєтку Шліффена».
Вербувальник дуже уважно оглянув пана Кляйнпауля. Він кинув погляд на сукняний сюртук, на якому красувалися срібні гудзики завбільшки з таляр, на нові короткі штани із замші, чудовий трикутний капелюх і на сите суворе обличчя під ним і вирішив, то має справу з людиною неабиякою.
— Гарткнох, — відрекомендувався він, — з вербувального бюро капітана Ромштедта, у Вальдау.
Далі розмова велася півголосом так, що Рюбенкеніг тільки часом міг розібра ти кілька слів.
— Так як для вас, пане головний лісничий… я плачу вам зараз… рівно сім… готівкою.
— Це не погано… Так, англійці на війну мають багато грошей… За це… З цим уже можна погодитися… Так, звичайно, Фріц вам допоможе під час відправки… розуміється на мушкетах… так, так… дог… заспокоївся.
Фріц Кляйнпауль стояв позаду дядька і намагався збагнути, що воно за переговори ведуться відносно його голови. Але дядько весь час навмисне повертався до нього спиною.
— Ох, розтікаються гроші з рук! — почав бідкатися вербувальник. Він витяг гаманець з оленячої шкури, поліз туди і, відрахувавши, поклав на руку головному лісничому кілька монет. Перш ніж сховати їх, пан Кляйнпауль подзенькав кожною монетою, чи вона не фальшива. Потім підійшов з вербувальником до столу і підписав якимись кривульками замість літер договір про вступ Фріца на військову службу,
— Баста, і піском посилано, — співучим голосом протягнув вербувальник, згортаючи папір. Криваву угоду було укладено.
Фріц схопив головного лісничого за куртку.
— Гроші… дядьку, це мої гроші.
Пан Кляйнпауль швидко обернувся.
— Чи бачили ви таке! Пане Гарткнох, отак вирошуй дітей на свою голову! — Головний лісничий, скрививши рота, недоброзичливо дивився на свого небожа.
— Ану, не зчиняй галасу, малюк, — намагався вербувальник заспокоїти схвильованого хлопця. — Дядько збереже їх для тебе. Чи ж неправду я кажу, пане головний лісничий? По руках! — Він схопив Фріцову руку і повернув її, наче коромисло насоса. — Отак і треба. Це я розумію. А коли ти повернешся назад, ти приїдеш в колясці. І запевняю, в тебе буде гаманець, повний золота.
— Справді? Ох, що ж тоді скажуть всі у Віндгаузені? — Фріц притис велику червону руку до щоки.
— А тепер не журись. Тепер ти рекрут Фріц і повинен бути веселим! Вербувальник подав Фріцові кухоль і цокнувся з ним. — На здоров’я, камерад.
Губи Фріца Кляйнпауля затремтіли.
— Ура! — вигукнув він плаксивим голосом.
— Хай живуть наші герої! Хай живе родина Кляйнпаулів! — крикнув фельдфебель Купш. — Тільки боягуз може залишитись при такій оказії вдома!
— Всі на війну в Америку! — загорлав Себіш. — Проти бунтарів! За перемогу короля Георга!
— Ура! Ура! Ура! — лунало від столу почесних відвідувачів.
— Гей, ти що ж, забув про мене? — гукнув студент до кухарчука; і тут же подумав, чи не краще було накивати п’ятами із «Золотого якоря».
Каспар, роблячи розпачливі знаки, зник у кухні слідом за хазяїном, який саме загадав йому щось зробити.
Вербувальник вихилив свій кухоль і знову із запалом взявся до своєї справи.
— Хто в своєму серці має хоч крихту честі і любить свою батьківщину, тон наслідуватиме приклад цього славного юнака, — крикнув він, поклавши руку на плече Фріца. — Не завадило б і тобі взяті з нього приклад, — звернувся він роздратовано до Рюбенкеніга. — І не сором тобі, ти, собако?
Рюбенкеніг підвів голову, здивований раптовим недружелюбним тоном.
— Анітрохи, — спокійно кинув він у відповідь. — Ви дієте, як пекар: він теж садить хліб у піч, а сам залишається зовні. А я повинен іти кудись і дати себе убити? За віщо ж це?
— А хіба я тобі не пояснював, що я вербую солдатів? Хіба я не частую тут тебе ось уже протягом кількох годин, негіднику ти? Хіба я не казав тобі про американську війну? Га? — Гарткиох, розгнівавшись, змів рукою на землю тарілки, блюда і кухлі. Собака, стривожений брязкотом, виліз з-під столу і оглушливо загавкав.
— Ти собі балакай, а я слухатиму, — сказав непохитно Рюбенкеніг. Сумно дивився він на калюжі, що були на підлозі.— Шкода такого хорошого пива. Було ще добрих півкухля. Ну гаразд, з тепер я піду.
— Та що ж це таке! — вигукнули Купш і Себіш, одразу ж ставши на бік вербувальника. — Тепер іти, коли вже стільки зжер. Ні, цього не буде.
Червононосий, підбадьорений підтримкою, заступив дорогу Рюбенкенігу.
— Залишишся тут і підпишеш!
— Тебе, мабуть, укусила скажена собака! — буркнув Рюбенкеніг і розгублено подивився навкруги, шукаючи допомоги. Але пани за столом для почесних відвідувачів грали в пікет і робили вигляд, нібито нічого не чують і не бачать, а хазяїн спокійно мив посуд. Тільки студент по-дружньому глянув на розгойдувача. Але що він міг вдіяти проти всіх інших!
— Залишишся тут! — заревів вербувальник знову і міцно вп’явся в руку товстуна. Фріц Кляйнпауль кинувся І став біля вербувальника Той похвалив його: — Вірно, Фріц! Завжди підтримуй начальника і не помилишся: ніч ще не мине, як станеш капралом!
Прищуватий Фріц стояв урочисто, немов статуя бравого солдата, і тримав Рюбенкеніга за комір.
— Ой, — раптом зойкнув той Із жахом. Люто загарчавши, дог укусив його за ногу.
— Не репетуй, друже, — порадив вербувальник. — Краще послухай- якщо я тільки захочу, я можу відправити тебе в каторжну тюрму за твої ворожі висловлювання проти держави
Рюбенкеніг перелякано подивився йому в очі — чи це жартує він, чи серйозно.
— Для цього цілком досить того, що цей бунтар казав про папа міністра і його мавпу, — підтвердив Купш.
— От бачиш, — злобно сказав вербувальник. — Ну, це я те й так дужо милостивий до тебе. Коли ти тут внизу поставиш своє ім’я, все буде забуто. Ну? — Він випустив Рюбенкеніга, витяг папір з кишені і поклав його на стіл. — Ану, давай, пиши вже…
Рюбенкеніг сів, коліна його тремтіли. Підперши голову обома руками, він почав читати по складах, тяжко зітхаючи, контракт про вступ до солдатів.
— Ну?! — Вербувальник встромив у його руку стебло пера. — Ну, швидше підписуй!
Студент весь час ледве стримував себе Глибоко вражений такою страшною несправедливістю, він не міг довше знести того, що відбувалось перед його очима.
— Зупиніться, не підписуйте! — крикнув він, бо товстун якраз уже поставив перо на папір. — Це ж просто крадіжка людей.
Каспар, який почув це з кухні, підскочив до студента.
— Бережіться! А то й вам буде те саме, — прошепотів він.
— Ого, пан сумнівається в справедливості графа? — загарчав вербувальник і зірвався з місця. Його червоний ніс горів. — Цього не можна стерпіти!
В трактирі запанувала загрозлива тиша.
Студент гірко засміявся:
— Хто хоче бачити справедливість графа, нехай лиш ознайомиться з газетами і наказами. Там він знайде зовсім протилежне.
Навперебій залунали обурені вигуки:
«Що там розуміє цей чужий писака?», «Ми його зовсім не знаємо», «Якийсь невідомий приїжджий».
Вербувальник засунув руку в кишеню сурдута і витяг кишеньковий пістолет. У супроводі Фріца Кляйнпауля він підступив до студента. Відвідувачі «Золотого якоря» засопіли в напруженому чеканні. Вербувальник закричав:
— Ти що, будеш підбурювати проти уряду і зчиняти бунт?
— Бунт означає опір. — пояснив студент, — а обурення означає силу і мужність, отже, це прекрасні людські чесноти, мої панове.
Страх Каспара пройшов, із захопленням він дивився на студента.
— В моєму ресторані не дозволяється займатися політикою! — закричав хазяїн і, вп’явшись очима в юнака, загрозливо підняв кулак. — Геть з мого трактиру! Г-ггеть!..
— Спокійно! Спокійно! Вербувальник стримав Гемпели, 3 ним я вже сам упораюсь. — Він одчинив вікно І засвистів у свисток; потім обернувся до студента і пильно глянув на нього: — Зовсім хлопець, ще й бороди не голить, — пробурмотів він. — Чи є хоч у тебе документи?
Студент знизав плечима. Він нахилився над своїм ранцем і дістав, посміхаючись, свідоцтво академії.
Вербувальник читав, насупивши брови. «Анзельм Шютц, студент філософії…» Він схопив обома руками документ, вмить його розірвав і кинув клаптики на підлогу.
— Моє свідоцтво? Як ви посміли? — запротестував розгублено молодий чоловік.
— Студент філософії, куди там! Знаєш, хто ти такий? Паршива воша. — Вербувальник з ляскотом заїхав кулаком прямо в перекошене від жаху обличчя студента.
Себіш і Купш злорадно засміялись.
Окуляри Анзельма упали на підлогу, його сірі очі, здавалося, тепер дивилися більше всередину, ніж назовні.
Перед будинком чекали один унтер-офіцер і четверо солдатів. За знаком вербувальника вони всі увійшли до кімнати трактиру. Вони оточили Рюбенкеніга і студента, які одчайдушно захищались. Фріц Кляйнпауль схопив якийсь ослінчик і почав лупцювати полонених. Головний лісничий аж по стегнах себе ляскав від задоволення. Біля самих дверей Рюбенкеніг ще раз вирвався і забрав свої чоботи, притиснувши їх міцно до себе. Все його тіло проймала дрож.
Нарешті вся група — вербувальник, Фріц, двоє силоміць завербованих і солдати, а слідом за ними дог, що безперестану гавкав, — залишили кімнату.
У Каспара було таке почуття, паче у нього під ногами провалюється земля.
— Це несправедливо! — схлипував він безпорадно. — Яка страшенна підлість! Це…
Хазяїн дав кухарчукові, що голосно ревів, кілька добрих стусанів і виштовхнув його з трактиру.
— Негідник зіпсує мені всю справу, — буркнув він і старанно витер вогкою ганчіркою стіл вербувальника. — Ще він буде втручатися? Коли робити по його, то взагалі треба зовсім закрити «Золотий якір».
Відвідувачам, що сиділи за круглим столом для почесних осіб, зробилося якось не по собі. Вони відразу заквапились І розійшлися.