Іван Іванович прив’язав коня, витягнув з бідарки мішок, закинув на плечі й попрямував на Фросину половину. Дочка прала білизну на ганку, а зять сидів на сходах, тримаючи в руках газету: не читав її, а дивився на Фросю. Чомусь Тимченкові зробилося сумно, та подолав роздратування, примусив себе приязно посміхнутися і скинув перед ганком мішок з плечей — підсунув носком чобота зятеві.
— Це вам, — сказав і зняв кашкета, — свіжинки привіз, поласуйте.
Фрося відкинула з чола мокре пасмо волосся, і Іван Іванович розчулено подумав, яку роботящу дочку викохав. Але вирішив також: дурепа. Була б розумнішою, не бруднила б руки в ночвах, на те є служниці: он скільки їх, дівчаток з бердичівських передмість, блукають у пошуках роботи, кланяються Гольдройзові, аби взяв хоча б у посудомийки.
— Якої свіжини? — перепитала Фрося.
Іван Іванович витрусив з мішка просто на траву задню частину барана.
— Поласуйте, — повторив. — Ти, Фросю, завжди смачний плов готувала, може, зробиш, то і я не відмовлюсь.
— Тату! — докірливо протягнула Фрося. — Ну, тату… Ми ж домовлялися… Якось незручно…
— Незручно, дочко, штани через голову натягати, — грубувато пожартував Іван Іванович. — А я для своїх дітей нічого не пошкодую. Де тепер свіжу баранину візьмеш? Навіть для червоних командирів задача, а ми ще можемо…
Сергій все ще сидів, цікаво спостерігаючи за тестем. Певно, він одразу відчув підсвідому Тимченкову неприязнь, бо не називав його “батьком” чи “татом”, як ведеться на Україні, а величав дещо офіційно й відчужено Іваном Івановичем, як стороння людина. І це також не настроювало Тимченка на дружню ноту.
Ось і зараз зять зазирнув Івану Івановичу у вічі й мовив прохально:
— Не треба, ми, як усі, мені ж пайок належить, тож не сидимо голодні.
Видно, Фрося відчула в цих словах чоловіка зародження конфлікту, що назріває,— покинула прання, легко збігла сходинками й схилилася над бараниною.
— Гарний баранчик, — сказала, — добре, буде вам плов, але, тату, не потребуємо таких дорогих подарунків.
“Дорогих? — хотів заперечити Іван Іванович. — Шматок м’яса, я таким м’ясом міг би завалити вас, їжте, на все шиття стачить, все ж ти дочка моя, для кого ж мені стягатися?”
Але тільки глипнув на зятя, й той відступив назад до ганку.
І ще подумав Іван Іванович не без злостивості: хоча ти й полковник, велике цабе й тебе сотні людей слухаються, та справжнім начальством виявилась таки його дочка — сказала лише слово, й здався без бою…
Іван Іванович витягнув пожмаканий носовичок, обтер спітніле чоло, хотів заховати хусточку, та Фрося відібрала:
— Дайте виперу.
Іван Іванович віддав, переступив з ноги на ногу, тепер можна було б податися на свою половину, проте лише думка про порожню кімнату навівала нудьгу, він позорив очима навколо, знайшов табурет і всівся, хоч ніхто й не запрошував.
“А могли б і запросити, — подумав роздратовано. — Бо все від мене: півдому, меблі, пристойний посаг… Та й зараз майже щоденні гостинці…”
Від цієї думки Іван Іванович спітнів, потягнувся по носовик, та згадав, що Фрося відібрала. Обтер чоло просто рукавом і зауважив не без натяку:
— У таку спеку, кажуть люди, рятуватися треба не холодним квасом, а чаєм…
— То я зараз самовар поставлю, — запропонувала Фрося. — Ось тільки доперу…
— Я сам… — Іван Іванович пошукав очима самовар: стоїть там, де й належить, у кутку веранди, молодець дочка, все в неї на місці, а хто виховав? І знову від цієї думки зробилося не приємно, а гірко, наче тебе хтось пограбував серед білого дня.
Іван Іванович розпалив самовар, надів на нього жерстяну трубу й знову вмостився на табуреті.
— А ти, зятю, чайком не побавишся? — запитав у Сергія.
Той скосив на Івана Івановича невдоволене око: гарно їм було з Фросею вдвох, бесіда точилася легка і прозора, начебто ні про що, але сповнена глибокого змісту. І тут з’явився тесть — Сергій розумів, який дорогий він Фросі, та й сам не мав жодних підстав ставитися до Івана Івановича погано, — але прийшов тесть, і розмова сама собою згасла, повисло в повітрі якесь напруження, закортіло піти до покоїв по книжку. Сьогодні привезли з Києва збірку червоного поета Василя Чумака, Сергій уже встиг прочитати кілька віршів, і вони вразили його: пише начебто вже про сьогоднішній день, а відчуваєш революцію.
— Чайком? — перепитав Сергій і хотів одразу відмовитись. Проте згадав: тесть робить для них стільки гарного, от і сьогодні привіз півбарана, і його підсвідома неприязнь до Івана Івановича, либонь, породжена ревнощами до Фросі, а ревнощі, як казав лектор у клубі, пережиток проклятого капіталістичного минулого.
Згадавши все це, Сергій дістав з кишені галіфе срібну цибулину годинника, клацнув кришкою й мовив:
— Маю ще двадцять сім хвилин. За мною заїдуть…
— За півгодини встигнемо. — Іван Іванович потягнувся до годинника, попросив: — Можна глянути?
Сергій відстібнув ланцюжок, подав. Тесть погладив годинник шерехатими пальцями й прочитав:
— “Пауль Буре…” Знаменита фірма… — побавився кришкою і прочитав на ній ще: — “Комеску Сергію Вариводі за хоробрість. Політвідділ п’ятої армії”. Овва! — вигукнув, — маю знаменитого зятя!
— Хіба ви, тату, не знаєте, що Сергія нагороджено орденом Червоного Прапора? — здивувалася Фрося.
Іван Іванович дістав з внутрішньої кишені піджака свого годинника, як дві краплини води схожого на зятів. Погойдав ним на ланцюжку, мовив начебто ні до чого:
— Ось і в мене Пауль Буре, та без напису. А виходить, все діло в написі: хто хоробрий, а хто й боягуз… Де відзначився? — запитав нараз без усілякої паузи.
— Під Перекопом.
— Коли барона Врангеля у Крим виштовхували?
— А потім вже з Криму…
— Отож, — промимрив Іван Іванович, і було незрозуміло, схвалює він цю акцію чи ні. — А тепер ти сам охвіцер і полком командуєш, то скажи мені, що змінилося?
— Невже не ясно? — Очі в Сергія заблищали. — Не офіцер я, а червоний командир, і це велика різниця. Ми захищаємо свободу й Радянську республіку.
— З отаманами тобто воюєте?
— Скоро зліквідуємо банди, й трудящому селянству стане значно легше.
— Це ж чому легше?
— Бо бандити людей мордують, жити спокійно не дають.
— Чув я, якийсь отаман наскочив на Краснопілля, — сказав Іван Іванович, намагаючись бути якомога байдужішим, але торжествуючі нотки все ж прохопилися в нього. — То як ви дозволили це?
— Прогавили, — визнав Сергій. — Полювали на бандитів в іншому місці, ви ж самі казали, що бачили їх під Баранівкою… А вам що, отамани подобаються?
Іван Іванович відвів очі й реготнув.
— Остобісіли, — покахикав. — І працювати заважають. Селяни від них худобу ховають, особливо коней: побачить отаман гарного коня — прощайся. А я так вважаю: коли б отамани коней у селян не відбирали, ви б їх швидше злапали.
— Бандити селян грабують, а ті їх ще прикривають… — поскаржився Сергій. — Якщо б земля під отаманами горіла, вже б забули про них.
— Селяни бояться, — сказав Іван Іванович вагомо, — по селах ще отаманів бояться. Вас — ні, а от перед отаманом коліна трусяться. Бо ви прийшли й пішли, а там — давай зерно, фураж, годуй і напувай, чисті збитки… А не даси — ще й батогів покуштуєш чи кулю між очі… Якби й ви з селянами суворіше, ото покрутилися б, і невідомо, як би все обернулося.
— Ні, — заперечив Сергій, — ми не банди, а Червона Армія, у нас закон і дисципліна.
— Звичайно, воно так, але, кажуть, з вовками жити — до-вовчому вити…
— Помилка, — вигукнув Сергій, — чиста помилка! Куркулі тільки вовками виють, але тепер навіть не всі куркулі за отаманів тягнуть, кому спокійного життя не хочеться? А Радянська влада всім дає жити, тільки працюй…
“Мені не дає…” — Хотів заперечити Іван Іванович, але сперечатися більше не схотів: самовар уже пускав пару, і Фрося, витираючи руки, спускалася з ганку.
— Ви, тату, з Сергієм не сперечайтеся, — докорила, — бо він правду каже і отаманам передиху не дасть. І на що вони сподіваються?
“На таких, як я”, — хотів відповісти Іван Іванович, та лише засопів і піднявся на веранду. Фрося накинула скатертину на стіл, поставила чашки й цукорницю, трохи домашніх коржиків, саме таких, як полюбляв Іван Іванович, і це знову поліпшило йому настрій і на якийсь час примирило навіть із зятем. Налив собі повну чашку чаю, не пошкодувавши заварки, мало не чорного, відкусив ще міцними, хоч і пожовклими від тютюну зубами, цукру, сьорбнув голосно і з задоволенням, бо яке ж чаювання без сьорбання? Щоправда, колись Фрося, мабуть, під впливом поручика Якубовича, зауважила йому за негарні манери, та Іван Іванович не звернув уваги — нехай поручик сам пристосовується до нього. А новий зять сьорбає так само голосно й зі смаком дмухає на гарячий чай.
Раптом уперше якась симпатія виникла в Івана Івановича до зятя. Подумав: зрештою, вони одного коріння, діди ще були кріпаками, щоправда, у його батька та в цього самого вистачило глузду, аби вибитися в люди. Однак і зять, здається, вибився в люди, командир кавполку — це тобі навіть не ваше благородіє, а ваше превосходительство — і він зі своїми грішми ще кілька років тому запобігав перед такими…
Проте, вирішив Іван Іванович, тому й запобігав, що мав мало грошей. Йому б ще років п’ять чи навіть менше, й різні там превосходительства самі б обтиралися в його покоях, кланялись догідливо. Що не кажи, гроші вище над усе, а у червоних свої порядки: сьогодні ти командир кавполку, а завтра біс його зна де… Та й що за командир, коли ніхто перед тобою не тягнеться, й одержуєш такий самий пайок, як усі. Тьху на ваш пайок, жебрацьке існування…
Нарешті й Фрося прилаштувалася за столом, й Івану Івановичу зробилося зовсім добре: зібралася вся сім’я, мир і злагода, дочка дивиться ніжно, зять не приндиться, а що, як приручити його?
Думка майнула й не видалась такою вже й безглуздого: якщо колись превосходительства могли обтиратися, шукаючи його прихильності, то чого б не підім’яти під себе цього жовторотика? То пусте, що має орден і годинник за хоробрість, бачили й генералів з іконостасом на грудях, які запобігали перед Терещенком. Бо Терещенко мав цукроварні, тисячі десятин, а гроші й рахувати ніхто не брався…
Шкода, в нього, принаймні найближчим часом, якщо втримаються червоні, не буде жодного цукрового заводу, та все ж через півроку, якщо повестися з розумом, вистачить, аби купити й перекупити самого Йону Гольдройза. А люди слабкі, й поступово треба приручити цього йоржистого червоного полковника — й не таких обламували.
Ця думка приємно полоскотала серце Іванові Івановичу, й він зовсім іншими очима подивився на зятя: здається, гарний, навіть вродливий, недарма Фрося втратила розум.
Перевів погляд на дочку: у ще вологій від прання кофтині, а красуня, його рідна кровинка, дочка…
Що ж, певно, він вчинить правильно, змінивши ставлення до зятя. Якщо більшовики втримаються, зять завжди на крутому повороті допоможе та врятує — треба тільки виховати його, дати відчути спокуси красивого життя, затягнути поступово, не поспішаючи, не перегинаючи палицю, а там уже й сам червоний командир буль-буль…
Затягує болото, що не кажи, а викараскатися з нього майже неможливо…
Але про що теревенить Фрося?
Заглибившись у свої думки, Іван Іванович не одразу збагнув суть мовленого.
— Чекай, — перепитав, — не дочув, чи що? Про яку Москву мовиш?
— Ви, тату, такий неуважний. Сергія на курси відрядять, і я з ним поїду.
— До Москви?
— Що ж тут дивного? До Москви чи, може, Харкова або Києва.
У Івана Івановича забігали очі.
— А тобі чого до Москви? — запитав, знаючи, що важко вигадати безглуздіше запитання.
— І я вчитися хочу.
— Ти?!
— Хіба не можна?
— Навчена. Читати вмієш і писати, хватить.
— Дивні ви, тату. А я, може, вчителькою стану. Чи лікаркою…
— Навіщо тобі? — безнадійно заперечив Іван Іванович. Отже, всі його плани провалилися: що Фрося вб’є собі в голову, тому й статися.
— Бо кожна людина прагне чогось, — не дуже конкретно пояснила Фрося. — А я не хочу бути хатньою робітницею.
— Хто ж заважає: візьми дівку…
— Що-що? — втрутився Сергій. — Яку дівку?
— На поміч когось, — пояснив Іван Іванович. — Бо самій Фросі важко з усім упоратися: город і багато роботи.
— Треба буде — я допоможу.
— Ти? Командир полку? І поратимешся на грядках?
— Ви, тату, відстали, — заявила Фрося, — і погляди у вас старорежимські…
— Але ж ти швидко перевчилася!.. — похмуро пробуркотів Іван Іванович. Хотів нагадати, як у них в Почуйках усю чорну роботу виконувала тітка Соломія, та вчасно прикусив язика: і що за життя — не має навіть права на спогади…
Налив собі ще чаю, хоч не дуже й хотілося, покалатав ложечкою, розмішуючи цукор, а сам розмірковував:
“Поїдуть у Москву, точно поїдуть і вивчаться обоє. Не така вже й складна ця наука, а Фрося розумниця й стане лікаркою. Воно начебто непогано, лікарів усі шанують, та для чого це Фросі? Буде по хворих бігати чи обірвану босоту вчити. А з Москви червоного командира, та й ще навченого, навряд чи назад до Бердичева пошлють. У Києві сяде чи у Харкові, а якщо кудись на Далекий Схід чи в Сибір?”
Сама згадка про Сибір кинула в холод — його кохана дочка в Сибіру, де місце тільки каторжникам…
Іван Іванович повільно допив чай, чемно подякував. Фрося нагадала, що ввечері буде плов; Іван Іванович подумав, що з іншим зятем він би вихилив під плов по добрячій чарці, й рішення утвердилося: поки не пізно, слід кінчати… Звичайно, не він сам, є багато засобів, і найвірніший з них — гроші. Хай цей червоний полковник заперечує силу їх, дурна дівка підтакує, треба тільки знати, кому й скільки заплатити…
Раптом Іван Іванович відчув, що йому тисне чобіт. І чого б це, подумав, ніколи не тиснув, а може, зімліли пальці? Поворушив ними, втягнувши ногу, та неприємне відчуття не минало; Іван Іванович трохи зсунув чобіт з ноги, й відразу полегшало. Дурниця, а псує людині настрій… І навіть більше, ніж Фросине повідомлення про від’їзд у Москву. Чому ж так: то — велика неприємність, а чобіт — дрібниця, просто невдало загорнув онучу…
Ні, вирішив, про чобіт він забуде через хвилину, а про Фросю думатиме завжди…
Нараз пекуча думка вразила Івана Івановича: адже дочка вже зрадила його, вирішивши їхати з цим полковим дженджуром у далеку кацапську Москву, але одразу вибачив їй: ще дурне й недосвідчене, захлинули почуття, а жінки часто керуються лише почуттями. Фрося ще не знає: любов минає значно швидше, піж того хочеться…
Іван Іванович пристукнув підбором і підвівся: нехай його неприємності закінчаться, як з цим клятим чоботом: вже начебто й не тисне…
До вечора лишалося ще багато часу — Іван Іванович нарешті перемотав онучу й подався до ресторану. Виявилося, дуже вчасно, бо в коморі за Гольдройзовою кімнатою хропів на кушетці кур’єр від Длугопольського. Йона Янкелевич устиг нагодувати його й вже збирався кликати компаньйона, бо кур’єр увечері мав вертатися у Трощу, а отамана цікавило, чи дізнався Тимченко про маневри кавполку.
Іван Іванович розбудив кур’єра, з радістю впізнавши старого знайомого: гарний вояк — Микита Чміль, рішучий, сміливий, з твердою рукою. Кажуть, це він власноручно застрелив у Краснопіллі голову, й Іван Іванович ніскільки не засуджував його.
Микита протер очі, посміхнувся Тимченкові й запитав:
— Є щось нове?
— А у вас?
— Чекаємо на ваші повідомлення, добродію.
— Новин не маю.
— Нема, то й нема, — не дуже зажурився Микита. — Отаман хоче на Уланів наскочити, то просив обстановку розвідати. До суботи.
— Спробую. — Іван Іванович сів на кушетку поруч з Чмелем і запитав: — Хочеш, Микито, заробити?
— Хто грошей цурається? Хіба дурень…
— Ти не дурень, Микито, й задумав я справу… Гарну справу, й отаман буде вельми потішений. Та й взагалі для всього нашого зрушення…
— Для зрушення ми завжді готові… Але ж ви щось казали про гроші…
— Золотом пахне, Микито.
— Чого ж тягнете, добродію?
— Треба одного прикінчити, червоного більшовика й вашого найпершого ворога.
— Комісара?
— Командира червоного кавполку.
Очі в Микити вирячились.
— Однак, подейкують, він ваш зять. Тому й попереджаєте нас…
— Оце й погано, Микито, що подейкують… Сьогодні один бовкне, завтра ще хтось: от і дізнаються, звідки роги ростуть, а нам це зовсім ні до чого, навпаки, треба ховати кінці у воду.
— Я хіба заперечую: треба, то й треба…
— Чув я, тверду руку маєш, от і подумав: цього червоного командира тільки ти й можеш покласти.
— Зможу, — погодився Чміль, — але ж як до нього підступитися?
— Допоможу.
— Тоді й розмов нема.
— Ми з тобою, Микито, засідку влаштуємо. Разом я з тим командиром мешкаю, коли він з дому вийде, й стрелиш.
Чміль подумав і заперечив:
— Ні, добродію, мені ще своя голова дорога. Почують постріл, зчинять тривогу, а як я з міста виберуся? То зараз на возі, потихеньку до найближчого хутора, а там уже верхи, там уже спробуй наздогнати!.. Коли ж у місті тривога, перекриють усі виїзди — не втечеге.
— А ти краще подумай, Микито, — для чого одразу тікати? Гольдройз тебе у своїх євреїв переховає, день — два пересидиш, поки все вгамується, поки поховають товариша червоного полковника, й паняй до отамана…
— Але ж казали: золото… Певно, допік вам зятьок, шановний? — реготнув неприємно. — Скільки ж заплатите? Бо, звичайно, небезпечно, головою ризикуватиму.
— Добре заплачу: десять золотих червінців.
— Десять червінців?.. За комполку?..
— А задурно не хочеш? Якщо отаман накаже!
— Отаман у нас не дуже-то й дурний, добродію, і вірними людьми не розкидається.
— Добре, Микито, буде тобі двадцять червінців.
— Ото вже розмова, добродію. Я б, чесно, й менше взяв, якби ви того командира з міста витягли. Коли б знаття, де саме буде, можна засідку влаштувати й кулеметною чергою різонути. Бо я до кулемета призвичаєний.
— Ну й дурний ти, Микито. Червоні що, кулеметів не мають? Або наздоженуть і шаблями порубають. А тут тихесенько пукнув з нагана — і все…
— Тихесенько не пукнеш, тихесенько тільки в калюжу бзднути можна. А ще люди очі мають, почують, побачать, а мені вулицями відходити треба, у вас не переховаєшся.
— У мене ніяк не можна, Микито: все одно, що самому голову під сокиру підставити.
— А я маю підставляти?
— То ж за двадцять червінців, Микито!
— І коли ж це влаштуємо, добродію?
— Ти до Трощі сьогодні?
— Отаман чекає.
— Передаси отаманові: Іван Іванович просив тебе відпустити на понеділок. Тільки не кажи, про що ми з тобою домовились. Боюсь, отаман заперечуватиме: йому моє родичання з тим червоним командиром вигідне.
— Ще й як! — кивнув Чміль. — Але ж і мені двадцять червінців не завадять.
— Тож не барися, Микито, у понеділок чекатиму на тебе. Вночі виїдь, аби на сході сонця побачилися. Чи під вечір приїзди. Я тобі все покажу, де того червоного полковника чекати й куди тікати. Аби все чисто скінчилося, й ніхто на мене не подумав. Бандитська куля передчасно обірвала життя червоного героя! — додав з пафосом, начебто цитуючи газету.