— Мишко! — радісно вигукнула Тетяна Пилипівна й широко розчинила двері. — А я вже гадала…
— Що я зник навіки?
— Чесно кажучи, не чекала… Але рада, й навіть дуже. — Тетяна Пилипівна подала руку для поцілунку, проте Павлюк стиснув її щоки долонями й міцно поцілував у губи. Тетяна Пилипівна обійняла його за шию, відповіла довгим поцілунком, притиснулася міцно.
— Я скучив за тобою, — сказав Павлюк і нарешті переступив поріг. — От і знову побачились. — Він затягнув до передпокою велику валізу й саквояж, причинив за собою двері й сів на табурет.
— Втомився? — захвилювалася Тетяна Пилипівна.
— Мені б зараз дві—три години поспати. Підводою з Полонного, а шлях цей — нерівний і неблизький. — Павлюк зняв запилюжені чоботи, скинув піджак і лишився в темно-синій сатиновій косоворотці.
— Митися, — розпорядилася Тетяна Пилипівна. — Іди до ванної голитися, а я зараз нагрію води.
За півгодини вони сиділи за столом, на якому кипів самовар. Павлюк жадібно спорожнив дві чашки чаю, відмовився від їжі й завалився спати. Тетяна Пилипівна з цікавістю огледіла важку валізу, спробувала підняти, але тягар виявився їй явно не по силах. Тетяна Пилипівна обстежила замки на саквояжі й валізі, вони були замкнуті, й господиня, наморщивши гарного носика, подалася на кухню. Вона знала Мишкові смаки: зварила квасолевий суп з сушеними грибами й приготувала печеню, поклавши багато перцю й лаврового листя. Певно, Павлюка розтривожив аромат печені, бо не встигла вона добре втушитися, як просунув голову на кухню й поцікавився:
— А чарка знайдеться?
— Для тебе, любий, завжди.
Тетяна Пилипівна вже давно збагнула, що Мишко приїхав з Варшави чи принаймні з Рівного, а звідти він ніколи не прибував з порожніми руками — чекала подарунків і готова була пожертвувати не лише пляшкою.
Вона накрила на стіл, поставивши в центр карафку з горілкою, настояною на цитринових скоринках, знайшла минулорічні мариновані гриби, приготувала салат із свіжих помідорів та огірків з цибулею, й вони випили із срібних чарок, дивлячись одне одному у вічі й радіючи одне одному.
Павлюк справді скучив за Тетяною, хоча у Рівному, де перебував останні три тижні, не дотримувався чернечого способу життя. Гроші мав, не дуже великі, але пристойні, — вистачило на умебльовану кімнату й ресторан середньої руки. А в таких ресторанах завжди крутяться дівчатка, й можна вибрати на свій смак. Такою виявилась панна Магда — тоненька, мов очеретинка, зовсім ще дівча, сімнадцятирічна, але досвідчена й невтомна у вигадуванні розваг. Павлюк не перечив їй, але коли дівчина почала вимагати шампанське, дав їй рішучу відставку, то більше, що все одно вже мав повертатися до Совдепії. І відразу забув про Магду. Розкішнішої жінки за Тетяну Пилипівну, певно, не знайти у всьому Рівному. Іноді Михайло думав, чи не варто одружитися, та завжди задкував: Таня все ж старша за нього на п’ять років, та й взагалі, чи можливий шлюб у його неспокійному житті? Ніколи не знаєш, де сядеш і де злізеш, сьогодні чи завтра можеш наштовхнутися на прикордонний патруль, або, ще гірше, на чекістів, чи, як тепер їх називають, депеушників. А з ними раніше, ніж через кілька років, не розлучишся, і то дякуй богові, що трибунал не поставив тебе до стінки…
А гріхів у Михайла Олексійовича Павлюка накопичилося вдосталь. От би здивувалися депеушники, якби дізналися, що саме він перевіз через кордон у валізі з подвійним дном частину мобілізаційного плану Київського військового округу. Але про це Павлюк заборонив згадувати навіть самому собі — досить і того, що й Павловський в курсі справи, а Богдан Юліанович старий вовк, його, коли й візьмуть, навряд чи “розколють”: знає, що за військове шпигунство не помилують.
Закусивши смачними білими грибочками, Михайло лукаво зиркнув на Тетяну й позадкував до передпокою. Тетяна Пилипівна одразу здогадалася — для чого, й, округливши очі, подріботіла за ним. Павлюк розчинив саквояж і, загадково позираючи на жінку, почав копирсатися в ньому. Тетяна Пилипівна мимоволі подивилася на велику валізу, повз Павлюкову увагу не пройшов цей погляд, він підморгнув жінці й, зневажливо пнувши валізу ногою, пояснив:
— Там для тебе нічого цікавого. Повна валіза літератури, і я руки обірвав, поки допхав сюди. Журнал “Новь”, паризьке видання для тутешньої інтелігенції.
— “Новь”? — запитала жінка. — А нових мод у цьому журналі нема?
— Суцільна філософія і критика Совдепії. Кажу: для вошивої інтелігенції.
— Знайшли що друкувати! Й заради цього надриватися?
— Ти, Танюшик, у це свого носика не пхай, — просюсюкав Павлюк. — Для такого гарного носика знайдеться щось пікантніше… — Він витягнув із саквояжа щось легке, прозоре, мереживне, змахнув у повітрі з виглядом фокусника й показав на піднятих руках шовкову спідню сорочку.
— Комбінація! — вигукнула Тетяна Пилипівна. — Яке чудо!
— І ще не все: повний комплект для коханої жінки! — Павлюк з тими ж рухами фокусника викинув з саквояжа бюстгалтер і панталони. — І на закуску! — поставив на розчепірену долоню флакон парфумів.
— Любий! — Тетяна Пилипівна потягнулася до дарунків. — Ти завжди знав, що мені подобається.
— Ні, — відсунув дарунки Павлюк. — Тільки приміряти…
— Ну що ти!.. — Тетяна Пилипівна вдала, що засоромилась, однак Павлюк притягнув її до себе й почав розстібати гудзики халата. — Чекай, печеня перестоїть…
— Наплювати на всі печені в світі! — швидко заявив Павлюк.
Тетяна Пилипівна додержувалась такої ж точки зору — позадкувала до спальні, скинула халатик і пірнула під ковдру на місце, вже нагріте Павлюком.
Потім вона приміряла Михайлові дарунки. Мала вигляд в них розкішний, як фешенебельна варшавська пані, й Павлюк дав собі урочисту обіцянку за першої ж нагоди забрати її з собою. Однак знав також, що давав такі обіцянки вже не раз, та весь час щось ставало на заваді. До того ж, після тижневого чи навіть тривалішого перебування в Києві Михайлів запал поступово згасав — що ж, всі чоловіки однакові, й важко суворо засуджувати їх за природну зрадливість.
Обід після любовних утіх виявився вдвічі смачнішим, а горілка із скоринками міцнішою, вони просиділи за столом аж до ночі, а потім у ліжку знову зрозуміли, як скучили одне за одним, — заснули пізно й прокинулися також пізно, задоволені, розімлілі й майже щасливі.
Уранці Павлюк витягнув на вулицю валізу, а Тетяна знайшла візника. Михайло поклав валізу на дно коляски, навіть наступив на неї, наочно демонструючи зневагу до всіх друкованих видань світу, й наказав їхати на Львівську, де була друга конспіративна квартира Павловського. Михайло сів у колясці впівоберта — дивився, чи не посунув хтось за ними. Але вулиця була порожня, тільки гралися неподалік замурзані дітлахи та з’ясовували стосунки жінки з кошиками, повними овочів — видно, поверталися з базару й недобалакали.
Павлюк торкнувся пучками спини візника, наказав:
— Швидше, полтину на чай!
Візник стріпнувся, огрів батогом коняку, та пішла риссю, і Павлюк зітхнув спокійно: тепер їх ніхто не наздожене.
Сподівався застати на Львівській Павловського, але побачив лише Варвару Володимирівну. Ця жінка завжди трохи дратувала Павлюка, подумки називав її недорізаною дворянкою, бо в усьому намагалася зберегти етикет. Подала руку для поцілунку, та Михайло просто потиснув її і запитав, блазнюючи:
— Як живемо, громадянко Виноградова?
Варвара Володимирівна зміряла його з ніг до голови таким поглядом, що інший провалився б крізь підлогу, та Павлюк витримав цей погляд. Більше того, ногою підштовхнув до Виноградової валізу й сказав:
— Приймайте, шановна, передачу з Парижа. А де старий хрін?
Варвара Володимирівна встигла опанувати себе. Торкнулася пучками скронь, легко помасувала їх, це надало їй душевної рівноваги, й вона запитала:
— Маєте на увазі Богдана Юліановича?
— Не головного ж депеушника Лівшиця…
— Ваші жарти ніколи не відзначалися вишуканістю.
— А я не претендую на це.
— Богдан Юліанович захворів.
— У Голосієві?
— Де ж йому ще бути?
— Тоді дозвольте відкланятися. А тут, — знову копнув ногою валізу, — журнал “Новь” — для поширення серед місцевої інтелігенції. Бо робітничий клас його не читатиме.
— Ви поганої думки про пролетаріат, — заперечила Виноградова. — Більшовики наобіцяли йому золоті гори, а дали неп, саме тепер і потрібна наша агітація.
— Щасливий, хто вірить, — пробуркотів Павлюк. Сам він уже давно не вірив ні в бога, ні в чорта. — Отже, дозвольте відкланятися, громадянко Виноградова. — Подав Варварі Володимирівні руку, та вона удала, що не помітила її: схилилася над валізою і почала відчиняти замки.
— Гребуєте?.. — Усе ж Павлюк трохи розлютився. — А гроші все ж візьмете?
— У вас — ні.
— Не все одно, сьогодні передам їх Павловському, потім однаково прилипнуть до ваших випещених рук. А знаєте, за що гроші й звідки? За військову інформацію, Варваро Володимирівно. І одержано їх за кордоном, тобто за звичайне шпигунство. І мені б хотілося довідатися, як мириться з цим ваша вишукана дворянська совість?
Виноградова підвела на Павлюка очі, повні зневаги. Як пояснити цьому бидлу, що вона не зраджує Росію, а захищає її? І бере гроші тільки тому, що не має інших засобів для існування? Що вона з величезним задоволенням відмовилася б від подачок Павловського і працювала б безкоштовно, тільки заради ідеї, заради багатостраждальної Росії та її змученого та обдуреного народу?
Однак навряд чи цей самовпевнений і обмежений тип зрозуміє її…
Але Павлюк збагнув, які саме почуття переповнюють Виноградову, проте йому було начхати на них — нахабно посміхнувся і вийшов, щосили грюкнувши дверима.
І відразу забув про Виноградову. Як забував про все, що приносило прикрощі. Навіщо самому собі плювати в душу — для цього й так знайдеться стільки бажаючих!
Богдан Юліанович справді хворів і лежав у ліжку змарнілий. Жінка, яка ходила за ним, повідомила, що старий скаржиться на сильний біль у шлунку й вже давно не підводиться. Але, побачивши Михайла, Павловський пожвавішав, сів, спершись на подушки, й почав розпитувати про поїздку. Дбайливо порахував привезені Павлюком гроші, заховав під подушку й тільки після цього сказав так, наче йшлося про дрібниці:
— Мої справи, Михайле, погані, мабуть, я скоро помру. — Побачивши заперечливий Павлюковий жест, додав з притиском: — Слухай і не перебивай. Отже, готуватимемося до найгіршого. У разі моєї смерті обов’язки по організації зв’язку з Центром дії та польською контррозвідкою перейме Варвара Володимирівна. Знаю, у тебе з нею взаємини не вельми гарні, й, взагалі, краще було б знайти мужчину, але кого? Ти не погодишся, та й для чого тобі? Грошей маєш не менше, ніж я, навіть більше, до того ж — воля. Фігаро тут, Фігаро там… Я б і сам з задоволенням помінявся з тобою. Коротше, кращої кандидатури, ніж Виноградова, немає. Передаси в Парижі й Варшаві: всі контакти через неї, підпільне прізвисько її — “Соломон”. Ясно?
— Рано ховаєте себе, Богдану Юліановичу. І я абсолютно певен…
— Не викараскаюсь я, Мишко… — Павловський закашлявся. — А справи хочу лишити в ажурі. Варвара знає всі ходи й виходи, тримає зв’язок з Чебаковим, а тепер я передам їй і Яковлєва. А через Яковлєва… — Богдан Юліанович затнувся, та Павлюк збагнув, що саме він має на увазі, і додав упевнено:
— Інформація для “двуйки”!
— Здогадливий ти, Михайле… — Недобре примружився Богдан Юліанович.
— Такий вже вродився.
— Врахуй, того чоловіка знають лише Яковлєв та я. Тепер знатиме Варвара. Тобі — не треба.
— Можливо, не треба… — Павлюк усе ж трохи образився. Хотів сказати, що він ризикує найбільше, й варто чекістам узяти його на кордоні… Проте сам злякався цієї Думки й тільки махнув рукою.
— Не треба, Михайле, — сказав Павловський примирливо: збагнув, про що думає Павлюк. — Тепер не до власних амбіцій. Робимо спільну справу, по лезу всі разом ходимо, тож прошу тебе не сваритися з Варварою.
— Не буду, — пообіцяв Павлюк. — Моє діло маленьке: одержав, передав…
— Не таке вже воно й маленьке: одержав, передав — це точно. А сам ти не інформуєш Радловського? Він тебе ні про що не розпитує?
Павлюк почервонів, але ледь помітно. Справді, скільки разів у них з надпоручником Радловським йшла мова про ступінь вірогідності інформації Богдана Юліановича. Надпоручник навіть давав йому завдання перевіряти деякі дані.
— Пусте… — відмахнувся.
— У нашій роботі все має значення, — не погодився Богдан Юліанович, — навіть дрібниці. Коротше, перебудеш у Києві ще тиждень. За цей час Варвара одержить у Яковлєва дані, які передаси раді послів… — Павловський знову покашляв, знеможено заплющив очі й подумав: от і він на межі життя й смерті, коли все мирське мав видаватися дрібним і малосуттєвим, все ж лицемірить із самим собою і з цим простуватим і не дуже проникливим Михайлом Павлюком. Для чого сказав: раді послів? Які посли? Самозванці, що пишномовно називають себе послами Росії. Колишні міністри Сазонов, Маклаков, графи Бенкендорф та Ізвольський. І генерал Гурко, який тримає безпосередній зв’язок між цією так званою групою послів та французьким генштабом. І Микола Вакар, котрий одержану від “Каті” шпигунську інформацію передає генералові Гурку, І безкінечні листи з Парижа й Варшави з докорами, що такої інформації мало…
Обличчя Богдана Юліановича витягнулося: невже ви, підполковник Павловський, розкисли перед смертю?
Богдан Юліанович поправив подушку й посміхнувся презирливо: ні в якому разі! Навпаки, треба дякувати богові, що відійшов у той світ по-доброму, не стоячи біля стінки й бачачи тільки чорні дула гвинтівок і примружені безжальні очі червоноармійців. І поховають тебе не як бездомного пса, — по християнському звичаю поставлять хрест на могилі.
— Передам, — пообіцяв Павлюк.
— Звичайно, бо одержиш за це гроші, — ледь помітно посміхнувся Богдан Юліанович.
— Фактор важливий.
— Якщо доживу — побачимось, — подав йому в’яло руку Богдан Юліанович.
Павлюк зобразив на обличчі скорботу, але вийшов з будинку, посвистуючи.
“Кожному своє, — думав, — і цей старий жук бачив у житті багато. Й більше приємного, ніж поганого. Тому й помирати йому значно легше, ніж, скажімо, мені. Бо я ще молодий і хочу їсти. До того ж, не сухий хліб з водою, а гарний шмат м’яса за обідом…”
До речі, що приготувала Тетяна на обід?
Думки про обід і Тетяну поліпшили настрій Павлюкові, і він попрямував до трамвайної зупинки, забувши про передсмертні напучення Богдана Юліановича. Йшов, насвистуючи бравурний марш тореадора. Як гарно, думав, що в нього все житія попереду і обіцяє, принаймні в найближчому майбутньому, самі насолоди.
На лавці поблизу садиби Павловського сидів юнак і лузав насіння. Павлюк глипнув на нього й раптом прочитав у його очах чи то напругу, чи то переляк: вони були не байдужі й не порожні, як у випадкового зустрічного. Це не сподобалося Павлюкові, проте нічим не виказав тривоги, проминув юнака, так само весело насвистуючи. Не озирнувся, лише звертаючи до зупинки, скосив очі й побачив, що юнак у кепці пішов за ним.
Отакої, подумав. Можливо, приїхали, шановний Михайле Олексійовичу Павлюк, і зараз вас братимуть депеушники. Де ж вони? На зупинці попереду нікого, тільки троє тіток, дітлахи й літній чоловік у повстяних капцях на босу ногу. Явно не чекіст. Виходить, один на один, а з цим депеушним молокососом він упорається, граючись.
А може, гайнути до лісу? Тут такі хащі, що сам чорт заблукає. Але ж тоді він викаже себе: депеушник зрозуміє, що їхню гру розгадано й вживатиме якихось тільки йому відомих заходів. Отже, краще непомітно відірватися від “хвоста”, нехай гадають: це трапилося випадково. Нехай і далі стежать за Павловським…
А Богдан Юліанович! Ось тобі й старий досвідчений ас контррозвідки! Вилежується у ліжку й не знає, що під ворітьми сидить чекіст і не спускає з нього своїх пильних пролетарських очей. Добре, хоч помирати зібрався, туди тобі й дорога, шановний пане Павловський, помирай тільки швидше, аби з твоєю допомогою депеушники не “розкрутили” всю організацію.
А може, вже “розкрутили”?
Павлюк згадав пронизливі очі молодика, що заходив колись до них з Тетяною на Гоголівську, і йому стало лячно. Проте сьогодні вранці за квартирою на Гоголівській спостереження не було — це він встановив точно, — й, можливо, його побоювання позбавлені грунту? Однак ось вона, реальність: юнак у кепці, який прошкує за ним до трамвайної зупинки.
Павлюк не зайшов у вагон, де було багато вільних місць, а залишився в задньому тамбурі, намагаючись триматися ближче до виходу. З задоволенням побачив, як молодик у кепці зайняв місце поруч — перше від тамбура.
“Сиди, — подумав, — тепер ми пограємось…”
Зрештою, у нього в кишені піджака наган, і покласти цього сопляка можна так швидко, що він не встигне й збагнути, що приймає героїчну смерть за рідну робітничо-селянську владу.
Ця думка потішила Павлюка, й він, скориставшись з того, що на наступній зупинці люди на мить відгородили його від молодика, переклав зброю до зовнішньої кишені, стиснувши шерехате руків’я нагана.
Певно, молодик у кепці збагнув, що обрав не зовсім зручну позицію, тільки після третьої зупинки, коли у трамвай буквально поперли люди — вони затиснули його на сидінні, й Павлюк, як тільки вагон рушив, двома енергійними рухами проклав собі дорогу й зістрибнув на ходу, одразу югнувши до найближчого завулка. У нього вистачило ще сили духу затриматися на розі. Видно, депеушник виявився недосвідченим — він не помітив Павлюкового маневру: трамвай зник за рогом і ніхто не зіскочив з нього. Лише тоді, полегшено зітхнувши, Михайло попрямував до Голосіївського лісу.
Павлюк повернувся до будинку на Гоголівській у сутінках. Переліз через паркан сусідньої садиби, постояв за сарайчиком у дворі, не помітивши небезпеки, потихеньку ковзнув у браму.
Тетяна Пилипівна зустріла його докорами — обід давно охолов, проте Павлюк жартівливо затиснув їй рота долонею й подався до вікна. Визирнув з-за штори — вулиця була пустельною, — лише тоді Павлюк дозволив накривати на стіл.
Тетяна затривожилася:
— За тобою стежать?
— Я від дідуся утік, — замуркотів стиха Павлюк, — і від бабусі я утік…
— Стежать, питаю?
Павлюк безжурно посміхнувся.
— І від тебе, сірий депеушний вовчику, втечу обов’язково!
— Чекісти? — не на жарт злякалася Тетяна Пилипівна. — Вчепилися в тебе?
— У них нічого не вийде! — самовпевнено заявив Павлюк. — Але справи невтішні… — Він розповів, що сталося біля садиби Павловського.
Тетяна Пилипівна сполотніла.
— Боже мій, — заломила руки, — що буде зі мною? Адже в мене з Богданом Юліановичем…
— Знайомство, — твердо заявив Павлюк. — Випадкове знайомство, тільки й того. Гадаю, старий скоро вріже дуба, та й взагалі він кремінь — нічого не скаже… А ти за його проханням діставала продукти, носила йому. Хіба не так?
— Чиста правда, — пояснішала Тетяна Пилипівна, — більше в нас нічого й не було.
— Ніхто не зможе довести інше, — упевнено сказав Павлюк, і Тетяна Пилипівна, повеселішавши, почала розігрівати борщ.
Улаштувавшись за столом, Павлюк потягнувся до карафки, та пересилив себе: сьогодні він має бути тверезим і бадьорим, як сонячний зайчик на дзеркальному склі. Тетяна принесла повну тарілку борщу, він набрав ложку, та їсти не став.
— Сідай, Таню, — звелів, — і слухай уважно. Перше: безпосередні зв’язки з Павловським обірвати…
— Не дурна…
— Цить, жінко, — металеві нотки з’явилися в Павлюковому голосі. — Сходиш на Львівську, сорок два, дванадцята квартира.
— До Варвари Володимирівни?
— Отже, знаєш куди. Павловський також мешкав там. Розповіси Виноградовій, що саме сталося. Найближчим часом їй треба обов’язково побувати в Павловського, той передасть їй потрібних людей. Явки, паролі й таке інше. Із садиби Богдана Юліановича на вулицю нехай не виходить: депеушники, обпалившись на мені, її вже не випустять. Має тікати через сусідню садибу, у вбиральні задні дошки не прибиті, за нею густий малинник і садочок, а далі — Голосіївський ліс…
— Зрозуміло.
— Нехай перевірить, чи не стежать за її квартирою, Певно, ні. Павловський уже давно у ліжку, за цей час ні я, ні ти, ні Виноградова його не відвідували. Учепилися за нього буквально цими днями, інакше вийшли б і на тебе.
— Який жах! — сплеснула руками Тетяна Пилипівна.
— Не галасуй! Кажу: до тебе їм присікатися важко. Отже, головне, аби Виноградова якнайшвидше перебрала віжки в Павловського. А я…
— Невже й ти злякався, любий? — не без іронії запитала Тетяна Пилипівна.
— Я не з полохливих, але обережний. Зараз ми пообідаємо, потім ти вийдеш на вулицю й добре обдивишся. Якщо немає нічого підозрілого, зупинишся під липою й поправиш зачіску. Речей у мене нема, один легесенький саквояж, на Гоголівську я не виходитиму, а через сусідній двір…
— Шкода, — засумувала Тетяна Пилипівна, — без тебе мені буде важко.
— Я скоро повернусь, — пообіцяв Павлюк, знаючи, що навряд чи хтось зможе затягнути його на Гоголівську.