І все ж Гриць зробив спробу виплутатися.
— Якого Стефана Федоровича? — удав здивування.
— Нашого директора — Висловського.
— Хіба він тут живе? — Знав, що не викрутиться, але треба було щось казати. А може, зрештою, й минеться?
— У тому будиночку.
Усе… Тепер усе… А якщо й цього?.. Відчув холодну важкість зброї. Заманити кудись — і…
— Я в знайомого був… В особняку поруч… — брехав далі, хоча знав, що все це марно. — Виявляється, директор поруч мешкає…
— А я до Стефана Федоровича. — Клапчук махнув портфелем і додав значливо: — Він просив матеріали для доповіді.
— Для чого ж удома директора турбувати?
— А він сам наказав прийти.
Гриць по-змовницькому підморгнув Клапчукові.
— Може, поснідаємо? Я гроші одержав, пляшку поставлю.
Клапчук засміявся весело.
— Та я ж не п'ю.
Гриць ледь стримався, щоб не вдарити у ненависне обличчя.
— Складеш мені компанію, — не відступав.
— Бувай… — помахав той рукою.
Повернувся й пішов, гицель клятий.
Гриць подивився Клапчукові вслід. Гарячково обмірковував: що робити? Цей Клапчук зараз не додзвониться до директора. Піде. За годину чи раніше повернеться сестра Висловського. Відразу приїде міліція. Слава богу, сьогодні неділя, і про вбивство Висловського на заводі дізнаються лише завтра. І завтра цей Клапчук скаже, що бачив, як Олекса Іванців крутився біля директорової садиби…
Отже, тікати… Тікати негайно. Поки є час.
Гриць швидко перебіг дорогу й загубився в паркових алеях.
Убивство Висловського набуло широкого розголосу. Але не такого, на який розраховував Штех.
Ховати директора вийшли мало не всі робітники заводу. З вуст в уста передавали зміст записки, залишеної вбивцею:
«Так буде зі всіма, хто злигався з більшовиками. Смерть і ще раз смерть. Нещадний меч ОУН дістане вас усюди!»
Стояли на кладовищі, стиснувши кулаки, сотні й сотні — суворі, згуртовані, і цей гнівний мовчазний натовп був най-красномовнішою відповіддю на бандитські погрози.
На похороні було багато молоді, зокрема з політехнічного інституту, де Висловський вів спецкурс. Підійшли і Андрій з Пилипом.
— Який підлотник цей Іванців, — казав хтось у них за спинами. — Втерся в довір'я і…
— Я також чув, що Висловського вбив якийсь Іванців. — Пилип узяв Андрія під руку. — Слюсар складального цеху Олекса Іванців. Директор приймав його вдома, а той…
— З-за рогу вони вміють.
— Але ж свого директора!
— Такий і на батька руку підніме.
— Кажуть, у гуртожитку стіннівку випускав.
— Гадаєш, він один такий?
— Але ж не можна всіх підозрювати.
— Усіх ні. Але мусимо бути пильними. Завтра в нас комсомольські збори, будемо про це говорити.
— У нас також. Дамо бандитам відсіч.
— На словах?
— Накажеш за зброю братися?
— Я б узявся!
— Так тепер Бутурлак і дасть її тобі! — посміхнувся Пилип. — Тепер не сорок п'ятий!
— І ми не хлопчаки. До речі, ти не провидець? Бачиш?..
— Про вовка помовка! — зрадів Пилип, побачивши Бутурлака, який виглядав когось у натовпі.
— Володимире Гавриловичу! — гукнув Андрій.
Бутурлак помахав хлопцям рукою, підкликаючи.
— Отак бачимося в рідку стежку, — сказав невесело.
— Ви чого тут? — не зовсім тактовно поцікавився Пилип.
— Не знаєш чого? — смикнув його за рукав Андрій. — Служба…
Бутурлак не заперечив.
— Ви впіймаєте його? — запитав раптом Пилип.