— Я так і думав! — вигукнув він. — Відбитки моїх пальців. Я оглядав двері — значить, відбитки моїх пальців мусять бути. Гансен твердить, що він також виходив через ці двері. Але його відбитків не видно. Думаю, що пташка в клітці! Ми звикли розшукувати злочинця по відбитках його пальців, а в даному випадку якраз усе навпаки, докторе! Саме відсутність відбитків допомагає нам викрити злочинця. Гансен відчиняв двері, але не тоді, коли була пожежа і він хотів іти в сховище, а раніше, причому він був у рукавичках.
Знову помчала по вулицях поліцейська машина.
Гансен тільки хотів узяти чемодан, щоб назавжди залишити свій дім, коли почув скрип автомобільних гальм біля будинку. Обережно підійшов до вікна і глянув крізь тюльові гардини на вулицю. В ту ж мить відскочив убік, наче його хльоснули батогом. Обличчя враз налилося кров’ю.
З машини вийшли чотири поліцейських і двоє в цивільному. Гансен дивився вниз, не маючи сил зрушити з місця. Комісар Бергер з двома поліцейськими зайшов у палісадник. Тоді до Гансена повернулися сили. Він кинувся до дверей, обережно відсунув засув, безшумно повернув ключ у замку і щодуху збіг сходами до чорного ходу. На бігу почув, як відчинилися парадні двері. Гансен гарячково натиснув на ручку дверей. Замкнено! Рясні краплі поту вкрили чоло. Куди тікати? На мить застиг, витяг з кишені пістолет, клацнув запобіжником. І раптом почув, як хтось стукає в двері його кімнати, торгає дверну ручку.
— Пташка вже вилетіла, — почув Гансен голос комісара Бергера. — Треба виламати двері.
У відповідь на ці слова забряжчав метал. Комісар Бергер перший вбіг у кімнату. Побачивши на столі чемодан з речами, зрозумів усе. Бергер помітив у попільничці не згаслий ще сигаретний недокурок.
— Хвилину тому Гансен був тут, — промовив комісар з досадою. — Він бачив, як ми під’їхали. Негайно обшукати будинок. Злочинець не міг далеко втекти!
Гансен чув, як по його кімнаті ходять люди. Його мозок працював гарячково, шукаючи виходу. “Вікно в прихожій!” — блискавкою майнула думка. Гансен збіг по сходах ще нижче.
Вікно виходило у сад за будинком. Воно було відчинене. Гансен легко стрибнув на підвіконня, схопився обома руками за ринву, скотився вниз. Великими стрибками перебіг сад. Висока дротяна огорожа заступила йому шлях.
Поліцейські обшукували будинок. Хазяїн і хазяйка, вже літні люди, розгублені стояли в прихожій. Комісар Ьергер швидко збіг сходами і кинувся до відкритого вікна. На білому підвіконні було ясно видно чіткий слід гумового каблука. Комісар хотів покликати своїх колег, але в цю мить побачив чоловіка, який перелазив через дротяну огорожу саду.
— Стій! Ні з місця! — крикнув комісар. Він пізнав Гансена. — Стій! — гукнув ще раз Бергер і вихопив з кишені пістолет.
Гансен не обертався. Він уже біг через сусіднє подвір’я. Пролунали один за одним чотири постріли. Кулі просвистіли над головою Гансена і вдарилися об стіну сусіднього будинку. Комісар Бергер разом з поліцейськими вискочив на вулицю.
— Собаку-шукача! — крикнув він своєму помічникові.
За секунду з поліцейської машини по радіо передали наказ комісара прислати собаку-шукача. Коли поліцейські підбігли до дротяної огорожі, Гансена вже ніде не було. Він наче крізь землю провалився. Привезли собаку Гассо. Провідник попустив поводок. Собака взяв слід. Опустивши морду до землі, сторожко піднявши хвоста, він біг по слідах Гансена. Собака перевів переслідувачів через два городи, потім перескочив через невисоку кам’яну огорожу І зупинився біля вузенького струмка.
— Хай йому чорт! — вилаявся комісар Бергер і додав голосніше: — Далі, очевидно, біг по воді. Але він не втече від нас!
Обшукали обидва береги струмка, і собака знову взяв слід. Тепер він біг вузенькою стежечкою, яка вела до лісу. Пробігши метрів п’ятсот, собака раптом ліг на землю і почав чхати і терти лапою морду. Найсуворіші команди не допомагали. Собака не хотів брати слід.
— Тут щось не так…
Провідник не договорив до кінця. Сутінки густішали, і щоб добре оглянути стежку, він мусив засвітити кишеньковий ліхтарик. Нарешті провідник підняв невеличкий плескатий камінь і понюхав його.
— Я так і знав. Ось маєте, — звернувся він до комісара Бергера і показав йому камінь.
— Цей молодчик… — і він чхнув кілька разів, — засипав свої сліди якимось порошком. Пахне, наче перець, причому дуже сильно.
Комісар Бергер нічого не відповів і побіг до поліцейської машини, яка їхала трохи позаду.
— Негайно викликати машину “V”, — наказав він водієві.
Дорогоцінні хвилини минали даремно. Комісар, не відриваючись, вдивлявся потемнілими від нервової напруги очима в поступово зникаючий у темряві ліс. Густий туман піднімався з сусідніх лук і сірими пасмами оповивав високі смереки.
— Туман — це добре, — звернувся Бергер до свого помічника. — Він перешкоджатиме йому швидко бігти.
В цей час підійшла, нарешті, спеціальна машина “V”. Жовте світло двох протитуманних фар прорізало густий морок. Велика закрита машина зупинилась недалеко від групи людей, які чекали її. Мотор тихо гудів.
Комісар Бергер відчинив задні дверці і піднявся в кузов. Привітавшись з колегою Вальнером, який сидів на невеличкому металевому стільці біля радіопередавача, змонтованого разом з інфрачервоним телевізором, коротко з’ясував суть справи. Вальнер кивнув головою на знак того, що все зрозуміло, і увімкнув інфрачервоний телевізор. Цей апарат дозволяв бачити місцевість у цілковитій темряві і при густому тумані на відстані близько трьох кілометрів так ясно, наче вдень. Загудів трансформатор, передаючи струм високої напруги на інфрачервоний телевізор. Зверху, на критому кузові машини, були змонтовані приймально-передавальні антени, які оберталися навколо своєї осі, посилаючи в усі напрямки інфрачервоні промені. Машина була обладнана також ультракороткохвильовою радіостанцією.
Бергер пильно вдивлявся у великий екран, що містився у верхній частині апарата і світився зараз блідорожевим світлом. На ньому можна було розрізнити невиразні, розпливчасті обриси стовбурів великих дерев Вальнер навів різкість. Екран посвітлішав, і на ньому з’явилися чіткі зображення дерев і кущів. За допомогою цього апарата можна було спостерігати ліс в глибину краще, ніж неозброєним оком у ясний день. Невидиме інфрачервоне проміння проникало крізь будь-які перепони, туман теж не перешкоджав йому. На кузові машини поволі оберталися приймально-передавальні антени. На екрані пропливли куші ялівцю, потім з’явилася далека лісова галявина, на ній спокійно паслися дві козулі. Комісар Бергер часто дихав. Його нерви були напружені до краю. Чи знайдуть вони втікача? Він не міг зайти далеко. Раптом Бергер здригнувся і подався уперед до апарата. На екрані з’явився силует людини, яка бігла по галявині між деревами.
— Це він, — вихопилось у Бергера. — Це він там біжить, — і комісар постукав пальцями по склу екрана, наче хотів схопити Гансена рукою.
Вальнер глянув на електричний вимірювач відстані.
— Відстань п’ятсот метрів, — сказав він. — Тепер ми його перехопимо. Куди він хоче? Він біжить просто… Бергер, він біжить у напрямку до залізничного моста. На мосту зараз щось ремонтують, тому поїзди проходять там тихо. Зовсім легко можна скочити на підніжку. Усі залізничні станції блоковані, але він може втекти перед зупинкою поїзда.
— Все ясно! Знайшли! — вигукнув він.
Його помічник і три мотоциклісти під’їхали ближче. Бергер наказав їм зійти з мотоциклів, щоб гуркотом моторів не видати себе втікачеві, у якого, до речі, могла бути зброя, а в лісі неважко відшукати хороше прикриття.
Усі четверо мали портативні інфрачервоні телевізори. В помічника й мотоцикліста були на голові шкіряні шоломи з овальним коробочком на очах. Два гумових кабелі з’єднували інфрачервоний телевізор з батареями в кишенях пальта. Помічник Бергера подав своєму шефу такий самий апарат. Комісар надів шолом, насунув на вуха навушники і добре затягнув стрічку, яка притискала до горла маленькі мікрофони. Потім швидко підперезався широким шкіряним поясом, до якого були прикріплені батареї короткохвильового передавача, і ввімкнув апарат.
— Раз, два, три, — перевів Бергер апарат, поволі вимовляючи слова. — Все ясно? Чути добре? Давайте скеровуючий промінь! — наказав комісар і пішов уперед.
У густій темряві лісу швидко йшли п’ять чоловік. Інфрачервоні телевізори дозволяли їм бачити навколо себе на відстані сто метрів. Група просувалася по лісу так легко, начебто зараз була не ніч. а сонячний день.
Комісар Бергер весь час підтримував зв’язок із спецмашиною. З машини “керували” ними, даючи вірний напрямок. Короткохвильова радіостанція, встановлена на машині, безперервно посилала скеровуючий промінь, тривалий низький тон, націлений на тікаючого інженера Гансена. Комісар Бергер ішов у зоні радіопроміння, завширшки три метра. Досить було тільки трохи звернути вбік, як зумер у навушниках слабшав. У цей час Гансен переходив через поле навпроти залізниці.
Вальнер закусив губу.
— Прокляття! Я так і знав. Алло, Бергер! — гукнув він у мікрофон. — Він обходить міст! Відстань од вас до нього двісті метрів. Одразу за лісом поле. Він якраз пересікає його.
Переслідувачі пришвидшили ходу. Туман розтав, на небі заблищали зірки. Здалека донісся гудок поїзда.
— Він уже зовсім близько від залізничного полотна! — почув Бергер у навушниках.
Поліцейські вибігли в поле. З-за повороту з’явилися прожектори електровоза. Гансен помітив погоню. Сто метрів… п’ятдесят метрів розділяли їх. З перекошеним од страху обличчям він видерся на високий залізничний насип. Товарний поїзд зменшив швидкість — поблизу був міст. Гансен підстрибнув і побіг поруч з поїздом. Однією рукою він тримався за залізний поручень, другою — гарячково шукав опори. Ноги ледве торкалися землі, тіло висіло, боляче відтягуючи руку. Раптом хльоснули два постріли. Гансен відчув легкий удар в спину. Тіло напружилося, він намагався ногами відшукати опору. І тоді зрозумів, що сили залишають його. Один за одним розтулилися пальці, які досі цупко тримали залізний поручень, і Гансен важко впав на гострий щебінь залізничного насипу.
Ультразвук! Багато читачів уже знайомі з цим словом. Звукові хвилі, що мають понад двадцять тисяч коливань на секунду, відіграють сьогодні важливу роль у медицині, техніці, хімії і біології. Цим оповіданням я намагаюсь допомогти читачеві заглянути в майбутнє ультразвукової техніки. Проте читач може запитати: де в цьому оповіданні межа між реальністю і фантазією? Холодне плавлення металів і передача ультразвукового променя на велику відстань — це ще справа майбутнього.
Але вчені невтомно працюють над удосконаленням апаратів, і галузі застосування ультразвуку невпинно розширюються. Хіба ультразвукові мікроскопи, за допомогою яких можлива мікроскопія матеріалів, що не пропускають світла, — це утопія? Ні, це дійсність! Радянські вчені вже виготовили такий мікроскоп. Можливості ультразвуку далеко ще не досліджені повністю.
Так само й інфрачервоне проміння. Поле його застосування розширюється з кожним днем. Як без інфрачервоного проміння, так і без ультразвуку ми вже не можемо уявити собі наше життя. Хіба окуляри, через які можна бачити на велику відстань у темряві й тумані, це фантазія або дитячий жарт? Ні, це дійсність! Чехословацькі вчені вже винайшли інфрачервоні окуляри.
Наука невпинно йде вперед, і, безумовно, настане день, коли вченим удасться вирішити проблему холодного плавлення металів і передачі ультразвуку на велику відстань. І зроблено це буде на користь і славу усього людства.
ГЕЙНЦ ФІВЕГ.