— Зніміть куртку! — різко наказав Карпенко.
Затриманий ліниво зняв свій парусиновий піджак.
Сильні, порослі густим чорним волоссям руки свідчили, що це була людина величезної фізичної сили.
— Підніміть руки!
«Кореспондент» байдуже виконав і цю команду.
«Жодної подряпини!» ледь не вигукнув Карпенко.
— Одягайтесь!
Коли той поправив на собі піджак, Ігор запитав:
— Так може все ж будемо розмовляти?
— Ні,— буденно озвався «кореспондент».
— Вивести!
Підполковник був збентежений. Помилився Микола Петров? А сержант з іноземного літака? Але ж факти свідчать, що «кореспондент» і є тією людиною, яка розшукувала Коломийчука! Черговий по станції ствердив це. Підтверджують і штани з жовтогарячим вохрівським кантом. Значить, в Клуші був хтось інший? Значить… Стій! Карпенко швидко зняв телефонну трубку;
— Товаришу майор, зайдіть до мене!
— Як ви провели впізнання затриманого? — запитав Ігор, ледь майор появився на порозі.
— Тобто, як? Звичайно. Як положено. Представили черговому по станції трьох людей, зодягнених в форму командирів ВОХРу, серед них був і цей «кореспондент». Черговий відразу ж упізнав його.
— Кого взяли в статисти?
— Двох наших співробітників. Вони зодягнули точнісінько таку ж форму, як на затриманому. Так їх трьох і поставили перед черговим.
— Прізвища співробітників?
— Сокуренко і Дриґало.
— Вони давно тут працюють?
— Тобто як? Дриґало взагалі місцевий, а Сокуренко, якщо не помиляюся, років зо три тут.
— А черговий по станції давно тут живе?
— Треба подивитись. — Майор дістав з шафи папку. — Так. Костишин Михайло Іванович, року 1920, проживає… народився у Стопачах, тут… Працює черговим на станції Стопачі півтора року. До цього був старшим стрілочником на тій же станції.
Карпенко люто глянув на майора.
— І ви вважаєте, що це впізнання було зроблене «як вимагається»?
— Я не розумію вас, товаришу підполковник!
— Не розумієте? Скільки в Стопачах населення?
— Тисяч п'ятнадцять… здається…
— «Здається… Здається!.. По-моєму… Треба подивитися…» Треба робити те, що потрібно, товаришу майоре, а з вашими «якось» далеко не заїдеш!
Райуповноважений насупився.
— Та зрозумійте ж ви, — вже зовсім втратив терпець Карпенко, — що, проживши тридцять років у місті з таким невеликим населенням, людина може знати в обличчя більшість його мешканців. Чи можете ви поручитися, що цей черговий по станції ніколи не зустрічав на вулиці, в кіно, в лазні, в клубі чи біс його знає де ще, ваших співробітників? Вохрівець, який запитував у чергового про Коломийчука, був новою для нього людиною. Він раніше його не бачив. Розмовляв побіжно і, зрозуміло, міг не звернути на нього особливої уваги. А ви берете й ставите цього «кореспондента» поміж людьми, зустріти яких раніше черговий міг, де завгодно, а то й може знав особисто, і пропонуєте йому пізнати «чужого». Природно, що він вказав на того, чиє обличчя для нього було незнайоме, Розумієте: нове — чуже! От він і «впізнав»!
Майор недовірливо посміхнувся.
— Це вже ви занадто!
— Чіпляюся? Так! Я присікувався і буду присікуватись до кожної дрібниці! Дурниці?..
Ще не відомо, з-за якої такої дурниці лейтенант Громов підставив своє горло під бритву бандита!
Майор переступив з ноги на ногу й запропонував:
— Може, ще раз запросимо чергового по станції?
Карпенко махнув рукою,
— Це тепер безрезультатно. Він уже запам'ятав брюнета і буде ввесь час твердити, що це той самий.
— Вохрівця бачив ще й дорожний бригадир, Смутек, коли той підійшов до Коломийчука, — нерішуче сказав майор.
— Що ж ви мовчали! Негайно за цим Смутеком! Тільки наперед хай він розповість про зовнішність вохрівця. Статистами візьмемо… — Карпенко трохи подумав, — двох офіцерів з таборів.
Бригадир шляху Владислав Смутек виявився заповзятим фотолюбителем. Подумавши, він так і сказав про вохрівця:
— Високий, широкоплечий, з фотогенічним обличчям.
На впізнанні він пильно оглянув трьох вохрівців і впевнено сказав:
— Того тут немає!
Не витримавши, майор крякнув. Карпенко лише покосився на нього.
— Немає його тут, — повторив Смутек, — той був красунь, Дуглас Фербенкс. Дівчатам для відкриток його фотографувати. А ці… Ні!..
Все стало догори ногами. Підполковник Карпенко молив бога, щоб майор не став виправдовуватись, інакше він не зміг би поручитися за себе. Той, мабуть, зрозумів, і несміливо вийшов з кабінету.
А Ігор, пожбуривши порожню пачку з-під цигарок, підійшов до вікна. Треба трохи заспокоїтись.