Через деякий час вертольот, стрекочучи, сів на широкий двір прикордонного загону.
Полковник Кулемін провів генерала до себе.
Слухаючи, як видзвонюють шпори полковника, генерал посміхнувся про себе. Яків Ілліч Кулемін до цих пір, і в свято, і в будні, не розлучався з атрибутами хвацького кавалериста: шпорами ї пишними красивими вусами. Генерал знав, що в загоні Кулеміна кавалерійською була лише одна високогірна застава — якраз на межі з сусіднім загоном. Жартівники з Управління прикордонних військ, траплялося, не раз казали йому, що цю заставу він повинен передати сусідньому загонові, а разом з нею і шпори та вуса. «Іч, гусар!» помітив Степаничев і бронзового коня на письмовому столі.
— Допит Яреми продовжується, товаришу генерал. Карпейка я поки що не чіпав.
— Негостинний ти господар, Яків Ілліч. Коньячком пригостив би. Чи кинув пити?
— Та ні, чому ж кидати. Іноді воно й не гріх. Так що, зорганізувати, Юрію Кириловичу?
— Чого ж, по одній можна. І за зустріч — давно ми не бачились — і для бадьорості. Втомився я щось.
Кулемін доповів більш детально про затримання Яреми і Карпенка. Від Степаничева не приховалася задоволена посмішка, що пробігла попід гусарськими вусами, коли Кулемін повідомляв про шрам на руці Карпенка.
— Інженер Замбахідзе дуже допоміг нам, — говорив полковник. — Він був колись великим приятелем цього Карпенка. Уявляєте?
— Уявляю. А ви, товаришу полковник, уявляєте, що довелося пережити Замбахідзе, перш ніж піти й заявити, що його друг — зрадник?
— Колишній друг, Юрію Кириловичу!
— Що ж, Яків Ілліч, значить, спіймав ти «Начальника»? Молодець! А я спеціально з-за цього Москву покинув. Виявляється, даремно. Тут без мене справились. Кажеш, що Карпенко-«Начальник» зустрівся в поїзді з другом, пиво пив і молодість згадував. Необережно, необережно. Ану, дай я на нього гляну. Та ти не бійся, я його не відберу! Мені твою славу красти ні для чого.
Кулемін вгадував іронію, але не розумів її. Він подзвонив. Двері прочинились, і конвойний пропустив наперед Карпенка. Кулемін, кивнувши головою, відпустив конвойного і з цікавістю поглянув на затриманого. Як не дивно, але Карпенко був спокійний. Він стояв біля дверей, випроставши хвору ногу. Полковнику незручно було в присутності гостя першому починати допит.
Начебто підкреслюючи, що Степаничев тут повновладний господар, він з байдужим виглядом підійшов до невеликої шафи. Дістав пляшку нарзану й таблетку соди: його ще з вечора мучила згага.
Степаничев звернувся до затриманого:
— Що у вас з ногою? Підвернули?
— Аж ніяк! — Карпенко рівними кроками підійшов до Степаничева, клацнув по-військовому закаблуками і завмер перед ним.
— Товаришу генерал-майор, під час виконання завдання я був затриманий прикордонниками в будинку лісника Яреми. Капітан Лосько пішов на місце, вказане Яремою, де буде чекати «Начальника».
Степаничев краєчком ока впіймав розгублене обличчя Кулеміна і, вже не стримуючись, — дуже вже сумно повисли гусарські вуса! — розсміявся.
— Знайомся, Яків Ілліч. Мій помічник, підполковник Карпенко. Накажи, будь ласка, звільнити його з-під варти. На нього, певно, за дверима конвойний чекає.
Кулемін намагався бути спокійним. Він міцно потис руку Карпенку, а в голосі його вчувалася образа.
— Ну, помилилися мої люди — буває. Але й ви трохи винні, товаришу генерал; адже не повідомили. А я йшов по гарячому сліду. Військовий пошук не припиняли.
— Так, трохи не скоординувалися. Думали ми все провести поза, прикордонною зоною, а вийшло так, що Карпенко самодіяльність проявив: побував у Клуші.
Ще в Москві генерал поставив перед Ігорем завдання: прийти з паролем «Глухонімого» до лісника Яреми і дізнатися від нього, де має бути зустріч з «Начальником»,
Степаничев вважав, що «Начальник» навряд чи рискне піти на явку до Яреми. Омелько-«Глухонімий» зовсім не знає, в чому суть операції, що мала відбутися. Отже, господарі не зовсім певні, що він благополучно перебереться через кордон: можливо, боялися, що він прийде до Яреми з «хвостом». Що ж, передбачливо. Візит Карпенка до лісника повинен був проконтролювати вірність цих нехитрих передбачень Степа- ничева.
І підполковник Карпенко, прибувши з генералом у Вишгород, прямо з аеродрому відправився у Стопачі. На допомогу йому був відкомандирований працівник обласного Управління капітан Станіслав Лосько.
— Що ж у вас вийшло, товаришу Карпенко? Наплутали? Чому ви опинилися в Клуші?
— Справа в тому, товаришу генерал, що в Стопачах Ярема вже не живе. Місяць тому, як хороший працівник, він був переведений на самостійну роботу в Клуш — лісничим, але про цю радісну подію він чомусь не вважав за потрібне нам повідомити, — сяйнув очима Ігор. — Я ще з Москви домовився з капітаном Лоськом, що він відразу ж виїжджає в Стопачі, дізнається що і як і буде там чекати на мене. Але Лосько зняв мене з поїзда в Клуші і повідомив про оцю несподівану перестановку кадрів у лісгоспі.
— Отже, в усьому винен директор лісгоспу? — Посміхнувся Степаничев. — Спритний ти від шишок захищатись! Ну, що ж далі?
— Капітан пішов до Старого схрону у Воронячу ущелину. Ярема показав це місце. З ним у нас обійшлося все гаразд. Треба думати, бункер — очевидне місце побачення Омелька з «Начальником». Домовились, що Лосько викличе туди по рації працівників Стопачннського райвідділу. Одному йому буде важкувато. Ну, а мені довелося «зашкутильгати»: треба було перевірити зв'язки лісника: побути з ним, завоювати його прихильність. — Ігор посміхнувся, пригадавши, як подобрішав Ярема, коли побачив гроші.
— Ну й що ж ви вияснили?
— Небагато, Юрію Кириловичу. З уривчастої його розмови з дружиною я зрозумів, що хоче він мене сплавити комусь в Стопачах. Йому наказано нікого у себе не тримати. Можливо, що встиг би й більше, та от прикордонники поспішили.
— Ну, що ж, Ігоре Олександровичу, тепер слухай мої новини, — ї генерал детально передав зміст своєї бесіди з стрілком-радистом Гербертом Прейсом.
Ігор занепокоївся. Минуло вже більше доби, як у Воронячу ущелину прибув ворог. Очевидно, той, що повинен іти в схрон. Не діждавшись підтримки, капітан Лосько може сам спуститись в бункер і зустрітись з парашутистом, який, безумовно, знає Омелька в обличчя, хоча б по фото. Сутички не минути. І невідомо, хто буде переможцем. Карпенко поділився з генералом своїми побоюваннями.
— Може, зв'яжемося з капітаном по радіо? — запропонував Кулемін.
— Сенс є, вірно, — погодився Степаничев.
В ефір поснувався пискіт морзянки. Але черговий радист доповів, що «Рубін» — позивний Лоська — не відповідає.
— Я подзвоню в Стопачі,— сказав Карпенко, охоплений тривогою за долю товариша. — У них, можливо, є якась вість.
Степаничев мовчав. Розстебнувши кітель і заклавши великі пальці за помочі, він ходив по кімнаті. Кулемін смикав себе за вуса.
Ігор сидів біля столика й чекав, доки комутатор з'єднає його з Стопачами. Його насуплене обличчя здавалося зараз дуже сердите. В трубці щось клацнуло.
— Говорить підполковник Карпенко. Мене цікавить капітан Лосько. Давно? Скільки чоловік? Добре, до побачення. — Він обережно поклав трубку. — Товаришу генерал, годину тому за викликом Лоська до схрону пішло шість працівників. Більше ніяких даних…
— Погано. Все це дуже повільно. Ану, ще раз по рації спробуйте…
Карпенко зрозумів, що на душі генерала не так уже спокійно, як це здалося б з першого погляду.
Біля чотирьох годин ранку нарешті принесли шифровку від капітана. Генерал, що дрімав саме в кріслі, прочитав її і простягнув Кулеміну. Карпенко спав, схилившись на телефонний столик кучерявою головою. Кулемін торкнув його за лікоть.
Ігор розплющив очі і відразу ж схопився. На щоці червоною плямою темнів слід від нарукавного ґудзика. Він прочитав радіограму, полегшено зітхнув, але відразу ж стурбовано поглянув на генерала.
Капітан повідомляв, що дочекався підмоги. Удвох з офіцером райвідділу він пробрався І схрон. Решта залишилася вгорі в засідці. Схрон порожній, але слідів багато: парашут, консервна банка, свіже ломаччя. В бункері недавно була людина. Схрон фундаментальний. Має запасний хід вздовж підніжжя гори і виводить назовні в густі кущі за 170 метрів ліворуч від люка. Цим запасним ходом той, що приходив, не скористувався. Пішов він тим же шляхом, що й прийшов. Лосько терміново просить собаку-шукача.
Степаничев обурився:
— Недотепи! Чому відразу не взяли з собою собаки! Це ще дві години втратили. Дві години! Ну, я їм дам, цим стопачинським пінкертонам!
Кулемін пройшовся по кабінету, заклавши руки за спину. Він зупинився біля карти, потім різко закрив її шторкою.