Перші промені сонця, пронизавши електричне світло, кинули на обличчя генерала жовті плями. Він звівся і погасив лампу.
— Ворог обігнав нас в часі. І тепер йому майже наплювати: знаємо ми, що він був у схроні, чи не знаємо. Посилай, Яків Ілліч, прикордонника з собакою. Негайно. На моєму вертольоті. В схроні залишимо засідку.
— Слухаю. — Кулемін швидко вийшов.
Степаничев узяв радіограму Лоська і, піднісши до очей окуляри, вдруге прочитав її. Потім повільно поклав.
— Звідки там схрон? Та ще фундаментальний? — Генерал звівся. — Слухай, Карпенко. Чи не той це схрон, про який ходила серед бандерівців у 44–45 роках своєрідна легенда? Пам'ятаєш, одні називали його «Невидимим схроном», інші —«Казначейським», але всі розповідали одну і ту ж історію його будівництва. В 43 році таємно споруджувалось велике сховище. Після того, як на останнє перекриття поклали останній дерен, боївка, їхня служба безпеки, розстріляла всіх будівників. Потім ці ж бойовики випили в новому схроні каністру самогонки Щ в честь новосілля і за помин душ будівників. Та й упилися навіки: в самогонці був цїаністий калій. Живим залишився лише крайовий есесівець «Ірод». Симпатичне псевдо! Він один замурував своїх горілчаних братів у цьому ж бункері, в спеціальній ніші. Так була збережена таємниця місця знаходження схрону. Багато хто на допитах розповідав, що «Ірод» переніс туди казну всіх загонів. Що стосується казни — я не знаю. Але в 44–45 роках ми одержали дані, що деякі члени їх керівної верхівки гуляють в районі Стопачі — Клуш. Ми з ніг збилися, але так нікого і не знайшли. Як вода в пісок, зникали вони з-під самісінького носа. Було зрозуміло, що в них є десь сховище. По-моєму, Карпенко, ти брав участь в тій операції з тепер уже покійником Любимовим? Ну, так, в 45 році ми вислідили «Ірода» й одного з їхніх керівників «Устима».
Карпенко курив і слухав генерала. Він в думках доповнював його розповідь, пам'ятними деталями: жовта цівка диму вилася догори; тонка, непевна, вона нагадувала схудле, немов пергаментне обличчя Володі Любимова. Коли це було? Здається, в жовтні 1945 року. Ігор, тоді командир роти автоматників військ НКВС, і оперативний працівник райвідділу капітан Люби- мов з групою бійців осідлали бандитську стежку в глухомані лісистої ущелини. Мали дані, що цим шляхом мав пройти кудись на «відсидку» «Устим». Звичайно, таких, як він, главарів, що йшли надовго переховуватись в таємних пристановищах, супроводжувала боївка особистої охорони і хтось з служби безпеки.
Чекісти ввійшли в ліс далеко від місця засідки і потаємними стежинами, а то й навпростець через хащі, непомітно пробиралися до нього.
Бандерівці були дуже обережні і ще заздалегідь посилали наперед «маяки». Група Карпенка мала рацію і сухий пайок на три тижні. Чекали день, другий, третій-. Курити, ходити і голосно розмовляти заборонялося. По радіо з райвідділу повідомили, що десь поблизу помічені «маяки». На п'яту добу пішов дощ. Лив він невпинно, рівномірно всю нїч і весь день. Його тихий шелест, здавалося, ніколи не скінчиться. Люди лежали на мокрих іржавих оберемках листя. Перед вечором, на шостий день їх перебування у лісі, в капітана Любимова розпочався приступ тропічної малярії. Плащі розбухли і зробилися твердими, як із бляхи. Багаття розкладати не можна. Ні хіна, ані горілка не допомагали: Любимова то проймав холод, то кидало в жар. Знайшли два порівняно сухих плащі і вкрили ними капітана. Осінній вітер мів по лісу листом. А дощ все лив. Обличчя Любимова стало жовтіше від отого зів'ялого листя. Капітан лежав і думав, мабуть, що війна вже давно закінчилась, а він от все ще поневіряється. А можливо, що й нічого не думав. На сьому добу він почав марити. Перед тим, клацаючи зубами, він сказав Карпенкові: «Ні в якому разі не повідомляйте про мене в райвідділ. Приїдуть забирати мене — відкриють засідку, й «Устим» піде іншим шляхом». Іноді Володя Любимов виринав з забуття, наче для того, щоб повторити: «Не смій повідомляти… Провалиш операцію…» Але Карпенко все ж не витримав: на дев'ятий день він повідомив у райвідділ. Там довго мовчали, а надвечір передали:
«Спробуйте підтримати капітана. «Устим» в супроводі «Ірода» і боївки в вісім душ ввійшов у ліс».
На світанку десятого дня на розкислій, слизькій стежці з'явилася людина з речовим мішком за плечима й автоматом на грудях. Ішла, тримаючи палець на спусковому гачку, часто зупинялася і сторожко прислухалася. Потім повернула назад голову і застогнала пугачем. Пропустили її. За нею ішло ще двоє. Пропустили й цих. Нарешті побачили: стежкою один в один ішло п'ять чоловік з автоматами. Попереду перевальцем ішов квадратний, порослий щетиною бандит. Карпенко вгадав у ньому «Ірода». «Устим» був посередині. На команду Ігоря: «Стій, руки вгору!» бандити сипонули з автоматів. Чекісти відповіли. Поранений в обидві ноги, «Ірод» вистрелив собі в рот. «Устим» і два охоронці були забиті., Решту, що пішли вперед, живцем взяли бійці лейтенанта Лоська — уродженця оцих місць.
Операція була закінчена. Через три години група Карпенка вибиралась на шосе, де на них чекали машини. Окремо стояв санітарний автобус. До бійців, що несли Володю Любимова, спішив військовий лікар. Але його допомога вже була непотрібною. Капітан Любимов помер іще в лісі на купі листя під колючим віттям шипшини…
За вікном вже зовсім розвиднілось. Степаничева не було. Карпенко не чув, коли за ним зачинилися двері.
Щипаючи щіточку над бровою, Ігор почав пригадувати, до найменшої дрібниці, свій прихід в будинок лісника. Оживала кожна фраза, кожен жест Яреми. Карпенко намагався надати всьому нового, іншого змісту.
Як поводив себе лісник під час арешту? Коли прикордонники вивели їх у двір, Ярема похмуро кинув жінці:
«Віддаси Кравчисі 25 карбованців».
Це все, що сказав, прощаючись, лісник! Його заарештували, звинувачують в найтяжчому злочині, а він мимохідь говорить раптом про четвертак, що його комусь винен. Чесність, чи що? Дурниці!.. Але тоді що ж?
Відчинилися двері — зайшли генерал і Кулемін.
— Та ні ж, — сперечався він з полковником. — Слідчий абсолютно вірно вів допит. Так, Ярема мовчить. Куркуль, син куркуля, переконаний націоналіст! Адже він розуміє, що Радянська влада не в Сочі його пошле… Він діє за формулою: «мені все одно, а їм, проклятим, нічого не скажу». Отак і мовчить.
— Товаришу генерал, — Карпенко схвильовано підійшов до Степаничева. — Я пригадав одну деталь…
Слухаючи Ігоря, генерал насторожився. Він уже вловив хід думок свого співбесідника.
— Можливо, це повідомлення про провал явки? — підказав Кулемін.
— Можливо, що й так, Якове Іллічу. Можливо. — Степаничев подивився у вікно. — Хто така Кравчиха? Продавщиця в сільському кооперативі чи білетний касир на станції? А можливо й сусідка Яреми?
— Даремно ми, товаришу генерале, до цих пір не взяли дружину лісника.
— За будинком ведеться нагляд, — втрутився Кулемін, — Для арешту немає підстав.
— Ось що, товаришу підполковник, їдьте негайно в Клуш і виясніть все про цю Кравчиху і про 25 карбованців.
— Слухаюсь, товаришу генерал.
Попрощавшись, Ігор вийшов з кабінету. Він встиг заскочити в буфет, купити пачку цигарок і за п'ятнадцять хвилин уже сидів у машині.
«Газик» з місця взяв третю швидкість і, розвернувшись, помчав так, що Карпенкові довелося вхопитися за скобу.
Разом з Карпенком в Клуш виїхав лейтенант- прикордонник з чорними вусиками. Він був дуже збентежений тим, що вночі заарештував «диверсанта», який потім виявився підполковником державної безпеки.
Лейтенант сидів поруч з Карпенком — позаду шофера. Крадькома поглядаючи на втомлене обличчя підполковника, він думав, чим би загладити свою помилку. Порив вітру скуйовдив неприкриту голову Карпенка, і він притримав волосся обома руками.
Рукав піджака закотився, відкрив рожевий глибокий шрам на внутрішній стороні мускулистої руки. Лейтенант почервонів.
— Цей шрам вчора мене ввечері і збив з пантелику, товаришу підполковник.
Карпенко посміхнувся.
— Нічого, лейтенанте, не переживайте!
Прикордонник сприйняв це як пробачення і відразу ж повеселішав.
— Хто ж це вас так подряпав, товаришу підполковник?
— Один знайомий, — невиразно відповів Ігор і знову пригладив волосся.
Розмова не вийшла. Лейтенант подумав, що підполковник все ще гнівається на нього. Але Карпенко не гнівався, він пригадував…
…Розгромлені в 1945–1946 роках бандитські загони української повстанської армії розвалювалися. Прості українські селяни, обдурені оунівцями, прозрівали. Цілими групами покидали вони банди і з'являлися в райвідділи МДБ з повинною, «захоплюючи» часто-густо і своїх главарів.
В лісових хащах, в непролазних гірських ущелинах, в спеціально викопаних і старанно замаскованих сховищах-схронах залишалися лише люди, які в своїй ненависті до Радянської влади дійшли до певної межі: «втрачати вже нічого». За вказівкою Центрального проводу ОУН вони організовували невеликі терористично-диверсійні групи «боївки» в 7—15 осіб.
Найбільш передбачливі, наплювавши на наказ «Центра», збиралися в загони і робили відчайдушні спроби прорватися через Карпати і Чехословаччину на Захід. Один з таких загонів в 120 осіб на чолі з досить відомим генерал-хорунжим УПА — «Вітром» був оточений чекістами.
Головорізів «Вітра» не так легко було взяти. Зайнявши кругову оборону, бандити' повели ураганний вогонь в той час, як сам «Вітер» з десятком охоронців кинувся на прорив і скотився в порослий кущами глибокий яр. Не вагаючись, Карпенко кинувся за ним. І там, на дні яру, де пахло пліснявою і тлінням, вони зіткнулися лице в лице, та так близько, що діставати пістолети вже було ніколи, а автомати були кинуті ще раніше обома.
Карпенко лише встиг помітити, як в руці «Вітра» блиснув ніж. Швидко повернувшись боком, він підставив лікоть лівої руки, а правою вихопив з піхов штурмовий тесак. Бандитів кинджал, зустрінутий ліктем, ковзнув донизу, розпанахавши до кисті руку. В ту мить Карпенко навіть не відчув болю. Знизу вверх, не розмахуючись, але різко розвернувшись на одній нозі усім корпусом, він викинув наперед праву руку з тесаком. Це був майже невідпорний каталонський удар. Але «Вітер» чекав на нього. Передпліччям напівзігнутої руки він зустрів тесак, але не затулившись — це не врятувало б його — а ризикуючи нанизати свою руку, помахом вниз погасив удар. Втративши рівновагу, Ігор упав.
«Заколе! Кінець!» блискавкою промайнула думка. Стиснувшись, як пружина, він кинувся назустріч ворогові, але «Вітер» зник…
Машину труснуло на повороті, Карпенка хитнуло на лейтенанта.
— Ну і дорога!
— Горе — не дорога! Голови двох сільрад сперечаються, кому з них ремонтувати, та ніяк до згоди не дійдуть.
— А нам страждати, — посміхнувся Карпенко і ледве не прикусив язика: машина вистрибнула з вибоїни і з гуркотом вскочила в іншу.
Залишивши «газик»„біля сільради, лейтенант пішов до будинку Яреми. Карпенко вийшов з машини і присів на свіжу траву, покутуючи зірвану стеблину. Село давно проснулося. Пройшла череда. З-за рогу вийшли жінки з сапками. Їх наздогнав на велосипеді якийсь сердитий дядько в солом'яному капелюсі і став підганяти. Карпенко поглянув на годинника: було пів на сьому. Нарешті, прийшов лейтенант. Він повідомив, що дружина Яреми вже передала 25 карбованців своїй далекій родичці Марині Кравчук — Кравчисі. Дружина лісника дещо розповіла про свого чоловіка, але, мабуть, знала вона дуже небагато, Кравчук живе з дочкою біля правління колгоспу,