o палубі «Форміки» походжає закутаний у живописну футу<sup>[6]</sup>високий, худий чоловік. На темно-коричневому обличчі різко виділяється кожна рисочка, він босий. Одне слово, нішо не відрізняє його від жителів Дахлаку. Це Бенедетто. Ніхто не повірив би зразу, що він сіцілійський рибалка, а не араб, але це так — він справжній сіцілієць. Про це свідчать насамперед рухливі бігаючі очі, їх погляд разюче відрізняється від спокійного погляду тубільців. Це по-перше, а по-друге — акцент, який повністю виключає можливість помилитися. Бенедетто п'ятдесят років, двадцять з них він прожив у цих краях. Ми так і не зрозуміли, яким вітром занесло його сюди, але з перших же слів дізналися, що він, як тільки приїхав сюди, почав думати над тим, в який спосіб «зібрати кілька сольді» і повернутися назад додому, туди, де шелестять зеленим листям апельсинові дерева й розливається блакить Середземного моря, до жінки, з якою він повінчався за кілька днів перед від'їздом. На протязі двадцяти років кожні шість місяців (тобто наприкінці путини) цей план має ось-ось звершитись. Але Бенедетто кожного разу добирається тільки до Массауа, а там за кілька днів розтринькує все, що заробив. Після цього — нічого не вдієш — треба повертатися назад до своєї злиденної хижі на Дахлаку й починати все з початку. Здається, що розмови про повернення на Сіцілію так і залишаться розмовами: він задоволений своїм становищем місцевого адмірала невеличкої флотилії, яка складається з п'ятдесяти рибальських урі. Разом з ними він кочує з острова на острів і рибалить від сходу до заходу сонця. Вистачило кільком краплинкам арабської крові — слід від минулих нападів на Сіцілію — опинитися знову на рідній землі, як вони забуяли в жилах Бенедетто, і він ніколи не розлучиться з сонцем та людьми Африки. Бенедетто — наш провідник. Зараз він піднявся на борт «Форміки» і обговорює з Вайлаті маршрут подорожі по деяких «околицях» Дахлаку. Ми вирішили вийти на кордони архіпелагу — острови і мілини, за якими починається відкрите море. Справа в тому, що групі Баск'єрі необхідно зібрати дані про підводне життя в тих місцях, де бурхають хвилі, де течії сильніші, де частіше зустрічаються «мандрівні» риби. Вченим треба простежити життя Шостого континенту в тих місцях, куди ще не ставала нога людини. Вони прагнуть дійти до тих меж підводного світу, яких взагалі можна досягнути в наш час.
Спортсмени також жадають «справжніх» небезпечних, захоплюючих пригод, прагнуть збагатити свій досвід. А великі «бар'єри» на межі відкритого моря дають для цього багатющі можливості. Равеллі і я теж не хочемо відставати ні від перших, ні від других, маючи на меті розповісти про все на папері та кіноплівці.
Особливий ентузіазм викликає в кожного з нас можливість спостерігати акул. Природне в таких випадках збудження тут перетворюється на нездоланний потяг скоріше вийти в плавання. Ми вже бачили сотні акул, між ними траплялися й хижачки, овіяні славою людожерок. Але наш досвід йде врозріз із загальновизнаними твердженнями відомих у цій галузі авторитетів, які кажуть, що акули Червоного моря — «найнебезпечніші на земній кулі». Поки що наші власні спостереження свідчать протилежне. Та чи досить нашого досвіду, щоб впевнено стверджувати це?
Жодного сумніву немає в тому, що це питання виключної ваги: якщо людина може спокійно працювати в грізному підводному світі, — значить Шостий континент відкритий для неї і дослідникам не загрожує ніяка небезпека. Через це ми надзвичайно обережні в своїх теоретичних побудовах, — ми хочемо бути якнайточнішими. Може, акули, з якими ми зустрічалися у водах Дахлаку, тільки завдяки своїм невеликим розмірам і лагідній вдачі не підтверджують загальне уявлення про морських піратів. Тоді наші тези — безпідставні. Адже ми знаємо тільки акул — мешканок порівняно мілких бухт та проток. А що як справжніми акулами виявляться хижаки великих глибин, які тільки випадково з'являються на мілинах біля островів у відкритому морі?
Головна мета наших підводних спостережень у найближчий час на мілинах та біля островів у відкритому морі полягає саме в такій перевірці. Спостереження вчених, відвага спортсменів, чітка робота зйомочної групи допоможуть ширше й глибше пізнати Шостий континент.
Сегіль
Перш ніж розпочати подорож по границях Шостого континенту, «знімаємо» з острова Діссею наукову групу, яка працювала там протягом тижня. Бенедетто пропонує відвідати невеличкий острівець Сегіль, круті береги якого здіймаються з моря між Діссеєм та півостровом Бурі.
Я радий, що наша подорож починається з вод Діссею. Саме тут, коли експедиція тільки починала свою роботу, відбулася моя перша зустріч з акулою… Я вважаю це добрим знаменням, передвісником майбутніх захоплюючих зустрічей.
Рано-вранці спускаємо на воду моторні човни і поспішаємо до берегів Сегілю. Перед нашими очима розгортається краєвид, який підтверджує обіцянки Бенедетто. Вчені захоплюються (які спостереження можна провести тут!), спортсмени радіють (їх чекає цікаве полювання!), у нас, літописців експедиції, тремтять руки (які цікаві кадри з життя підводного світу ми зробимо тут!).
Вже п'ятнадцять хвилин ми під водою. Раптом Джіджі (він пливе слідом за Баск'єрі) помічає загін веретеноподібних барракуд; описуючи півколо, вони прямують на Баск'єрі.
Барракуди, які живуть зграями, відрізняються від «одиноких» будовою щелеп і меншими розмірами. Але вони не такі вже й маленькі (майже метр завдовжки). Зграя в середньому налічує кілька сотень риб. Ось чому їх поява викликає неабиякий страх. Барракуди стрілою пролітають під нами, а ми спускаємося далі в глибину. Якби ці злі рибини піднялися трошки вище, через кілька секунд від нас залишилися б голі кістяки.
На наше щастя, їм, мабуть, зараз не до нас. Але, як розповідають Бенедетто та місцеві жителі, що збирають у воді перламутрові черепашки, барракуди часто підпливають до ніг людей… Різниця в поведінці барракуд відносно нас та збирачів черепашок, яку ми бачимо на власні очі, пояснюється тим, що людина-амфібія має безперечну психічну перевагу над морськими хижаками. «Звичайні» люди (в даному разі — тубільці) такої переваги у воді не мають. Не помічаючи небезпеки, вони нічого не роблять, щоб уникнути її, а барракуди, переконавшись у беззахисності здобичі, кидаються на неї в атаку.
Ось загін барракуд знову наближається до нас. Але нам добре відомо, що під водою проста контратака примушує відступати і не такого супротивника. Кидаємося їм назустріч і попереджаємо замах. Баск'єрі опиняється навіть у самій середині зграї, вибирає найкращий екземпляр, стріляє і, переборюючи запеклий опір, тягне барракуду до човна. Зграя зовсім не захищає свого товариша — навпаки, хижаки кидаються врозтіч.
З усієї сили працюючи ластами, намагаюсь наздогнати риб, але вони блискавично зникають у всіх напрямках. Піднімаючись на поверхню трохи перепочити, помічаю щось цікаве.
Якийсь предмет, схожий на велике яйце, пливе по воді. Підпливаю, зацікавлений, і бачу дивовижну істоту — аргонавта, або паперового кораблика.
Це головоногий молюск, який має тоненьку, ніби паперову, черепашку. Аргонавт втягнув усередину черепашки шість щупалець, а двома, схожими на лопаті, ніби притримує її і просувається задом наперед. Так само, як і його родичі, восьминоги, аргонавт пересувається за принципом «ракетного двигуна», тобто за допомогою воронки, скерованої косо вниз, викидає воду і таким чином відштовхується. Черепашка служить головним чином сховищем для яєць. Вони лежать там, доки з них не вилупляться молоді кораблики. Черепашку має тільки самка цього молюска. Я пливу за аргонавтом і зацікавлено розглядаю його. Помітивши, що заплив дуже далеко, повертаю назад до берега. Аргонавтові доводиться самому продовжувати свою подорож.
Сьогодні ранком головоногі наче домовилися влаштувати нам спектакль. Коли я шукав Джорджо, мене покликав Мазіно, показуючи на щось недалеко від нас. Придивившись як слід, бачу чудового спрута. Поважно переставляючи свої довгі еластичні «ноги», він переповзає з каменя на камінь. Над його здоровенною головою в'ються маленькі зелені рибки. Відкіля вони тут, і якого біса їм треба? Цілий десяток, а може, й більше. Раптом вони гуртом нападають на спрута і, вчепившись йому в шкіру, піднімають догори. Покусавши добре, кидають, і спрут падає на дно. Минає кілька секунд, спрут не встигає й трошки посунутись уперед, — рибки знов налітають на нього зверху.
Схоже на те, що шкіра спрута — ласощі для зелених рибок. І вони діють хитро: не кусають спрута на дні, де він може, присмоктавшись частиною щупалець до грунту, решту використати як грізну зброю, а щоб уникнути небезпеки, піднімають його «в повітря», де морська потвора нагадує порожній мішок і не може боронитися.
Закінчується ця сцена як звичайно — дійові особи зникають у таємничій пучині.
Джорджо на «жаргоні» Шостого континенту, — тобто мовою жестів. — повідомляє, що на тому місці, де він пірнав під воду, проходило багато акул солідних розмірів. Щоб побачити їх і зняти на плівку, треба залишитися на дні і чекати — може, вони «продефілюють» ще раз.
Звичну для нас мертву тишу порушують тільки дзюрчання повітряних бульбашок з респіратора Джорджо та приглушене шипіння мого кисневого балона. Нудно тягнеться час. Ми чекаємо на цікаве побачення з акулами, мешканками великих глибин.
Через деякий час ми станемо головними діючими особами в неймовірній пригоді, настільки неймовірній, що я не наважився б розповідати про неї, якби нам не довелося пережити її втрьох. Нас було троє: Джорджо (найголовніший учасник), трохи збоку я та на поверхні, над нашими головами, в ту мить плавав Мазіно, який, затамувавши подих, стежив за подіями внизу.
Ми сидимо в засідці вже чотири або п'ять хвилин. Раптом над нами пропливає акула. Велика, три з половиною метри завдовжки, темно-сіра. Вона блискавично майнула перед очима і зникла в темній глибині. За нею ще дві — звичайні боязкі чорноперки, а потім — третя, схожа на першу (можливо, це була та сама).
Чорноперки дотримуються, як завжди, певної відстані, але третя заходить в «піке» і кидається понад самим дном в наш бік. Напружений кадр! Кращого не треба. Але в цей момент дві сумирні чорноперки. підбурені агресивними діями своєї родички, теж починають поводитися нахабно. Справа ускладнюється.
Людина може успішно захищатися від одного вовка ломакою, та коли вовків двоє або троє, тоді вже непереливки. Суперечливі почуття охоплюють нас: з одного боку — страх, з другого — справжній інтерес. Ми починаємо знайомитись з «відкритим морем», і сьогоднішня пригода може дати нам багато нових цінних відомостей про акул.
Велика акула описує коло і раптом кидається на Джорджо. Той злився з фотоапаратом і намагається зняти напад хижачки крупним планом. Акула атакує не на жарт, і Джорджо, розмахнувшись, б'є її важким апаратом по морді. Сильний удар приголомшує розбійницю, вона стає дибки, перевертається і зникає разом з меншими сестрами. Збуджені пережитим, повертаємось на поверхню. Нас зустрічає Мазіно. Він захоплено розмахує руками, немовби каже: «Здорово ви її!»
Обговорюючи пригоду, робимо повчальні висновки: мілководним акулам Дахлаку до цієї, як куцому до зайця. Очевидно, сьогоднішня акула випливла з безодні, що оточує скелю, де ми перебуваємо. Глибоководна хижачка не раз, мабуть, билася з велетенськими рибами, які інколи заходять у протоку. Досвідчена розбійниця показала нам, що існує корінна різниця між глибоководними та мілководними акулами незалежно від їх зоологічного виду.
Сьогоднішній день закінчився кумедною подією: Джіджі загарпунив зовсім незвичайну здобич.
Коли ми після довгих годин праці під водою закусуємо, розлігшись проти сонечка на дні човна, Чекко Баск'єрі показує нам великого пелікана.
Величезний незграбний птах сидить на вершині скелі. Дзьоб у нього довгий-довгий, з мішком під нижньою стулкою (на малюнках Уолта Діснея такий пелікан завжди ховає в своєму дзьобі з півдюжини маленьких пеліканят, щоб провести їх в кіно без квитка).
Баск'єрі скоса поглядає на дружину і бурмоче:
— Вибач мені, Присцілла, але я не можу не скористатися з такої чудової нагоди.
Прпсціллу (як справжню англо-саксонку) обурює полювання на птахів. Чекко бере рушницю, прицілюється… Але в момент пострілу човен трошки хитнувся. Пелікан невдоволено здіймається в повітря і, облетівши навколо скелі, сідає на воду недалеко від нас. Докірливо поглядаючи на човен з людьми, птах пливе вздовж берега.
— Тепер вже моя черга, — із запалом шепоче Джіджі. — Ви тільки сидіть тихенько, прошу вас.
Надівши маску і ласти, Джіджі з рушницею в руках спускається у воду.
Пелікан, помітивши плавця, намагається втекти. Коли до птаха залишається метрів п'ятдесят, Джіджі пірнає і… починається війна!
Пелікан перелякався не на жарт: ще б пак, з одного боку в нього скеля, а з другого — човен… Нікуди подітись! А тут ще якась незнана істота пірнула у воду! Щось не те!
Пелікан кидається з боку в бік, крутить головою, намагаючись знайти вихід. Уся поведінка птаха говорить про те, що він відчуває небезпеку, тільки не знає, звідкіля вона прийде.
Тим часом Джіжі підкрався до нього знизу, під водою. Птаха треба поранити не дуже сильно, щоб довезти живим…
Все в порядку!
Пелікан раптом підскочив і шуно забив крилами по воді, намагаючись злетіти. В цю ж мить випірнув Джіджі й, незважаючи на удари дзьобом, лапами, крилами, тримає великого птаха, аж доки не підпливає човен.
Ми швидко звільняємо пелікана від гарпуна, зв'язуємо його і кладемо на дно човна. В пелікана лише злегка поранене крило…
«Форміка» придбала ще один «амулет на щастя».
Дегіль
Деякі з моїх знайомих дівчат відмовилися б залишитись на цьому острові, бо тут живуть самі тільки жінки, чоловіків туди не пускають.
Сьогодні вранці «Форміка» наблизилась до берега. Бенедетто зайшов до каюти і будить мене найкращим для цього засобом: сіпає за ноги, які стирчать сантиметрів на сорок з койки.
— Що сталося? — питаю, продерши очі. Бенедетто тягне мене на капітанський місток.
— Острів Дегіль. Тут живуть тільки жінки — молоді й старі, красиві й погані… Не данкалки, а аравітянки.
В них світла шкіра і голубі очі — це найкрасивіші жінки свого племені.
Одразу злітає з мене сон, і я готовий до будь-яких відкриттів та спостережень.
— Причалюємо?
— Ні, Вайлаті каже, що тут під водою немає нічого цікавого.
(У думках «благословляю» нашого шефа. Що за звичка міряти все на свій аршин! Де таке написане, що ми повинні жити, не знімаючи ластів?!) «Форміка» йде далі.
— Бенедетто, розкажи ще щось про Дегіль.
— Молоді жінки цілий день ловлять у морі перламутрові черепашки, а старі сидять на березі і виготовляють з перламутру різні цяцьки. Красуні й рукодільниці острова відомі на все Червоне море. Жодна самбука не мине острова. Коли перламутр добрий, торгуються недовго…
Сонце піднялося височенько і виманило пасажирів «Форміки» з кают на палубу. Всі просять накуду повторити розповідь про цей цікавий острів, який поволі тане у нас за кормою.
Вибухають протести. Одностайно засуджується рішення Вайлаті не зупинятися тут. «Пропустити найцікавіше місце Дахлаку!» — сердито бурмоче Цекка.
Але ми марно протестуємо: Вайлаті спить, і не можна змінити ні курсу, ні місця призначення.
Мадоте
У Сільверіо Цекки, помічника Букера, сьогодні великий день.
Пливучи під самою поверхнею, він помічає на краю коралового урвища велетенську умбрииу — черевату темно-коричневу рибину з завжди розкритою пашею. Думаючи скоріше про смачну вечерю, ніж про гучну славу, Цекка пірнає вглиб, пливе вздовж бар'єра, підкрадаючись до рибини на постріл. Він прицілився і хотів уже натиснути на курок, коли краєчком ока помітив ліворуч темну масу солідних розмірів. Забувши про умбрину, Цекка причаївся, щоб не налякати здобич, яку, можливо, послав йому тільки щасливий випадок. Обережно повертає голову і бачить силует велетенської черепахи. Вона «пришвартувалася» до опуклого корала, що своїми обрисами нагадує мозок людини, приклеєний до муру.
Черепаху під водою можна зустріти в одному з двох положень: або вона веслує усіма чотирма лапами, така вайлувата, що, здається, наздогнати її нічого не варто (але насправді вона блискавично зникає в глибині при першому ж натяку на небезпеку), або зустрічаєш її біля скелі. Черепаха тоді майже не рухається, спершись передньою лапою на який-небудь виступ, наче якір кинула. Що вона робить у такій позі — невідомо, скоріше всього спить.
Сільверіо Цекка помітив черепаху саме в такій позі.
Черепаха спала, але це був, без сумніву, надзвичайно чуткий сон. Не встиг мисливець поворухнутись, щоб наблизитись до неї, черепаха прокинулася і головою вниз пішла на дно. Це й погубило її: Цекка опинився у найзручнішому положенні. Він кинувся за нею і влучним пострілом поранив у потилицю. Тварина стає дибки, Сільверіо тягне до себе лінь, вода червоніє від крові. Міцно вчепившись за вірьовку, витримуючи шалені ривки, людина з останніх сил (Цекка пірнув без респіратора) піднімається на поверхню. Ще один відчайдушний ривок — і лінь, ослабнувши, повисає, — черепаха звільнилася від гарпуна!
Зверху Букерові добре видно, як черепаха вискочила з кривавого туману і швидко тікає. Та поранена в голову, вона не може рухатись швидко і впевнено. Букер пірнає за черепахою і обома руками чіпляється за задню лапу.
Але черепаха велика, і одному Букерові не під силу витягти її на поверхню, навпаки, вона тягне людину за собою. Тоді Цекка, перепочивши хвильку на поверхні, поспішає на допомогу, хапає здобич за другу лапу, і вони вдвох тягнуть її з води, кидають через борт, везуть чим скоріше (бо вона може перевернути човен) до «Форміки» і талями піднімають на палубу.
Та для Цекки день ще не закінчився: море готує для нього нову захоплюючу пригоду.
Пірнувши під воду, Цекка приблизно через годину зустрічає Джорджо та Мазіно з кінокамерою. Мазіно просить товаришів покликати його, якщо вони побачать щось цікаве. Всі троє починають методичні розшуки, залишаючись у тій самій невеликій зоні спостереження.
Джорджо ретельно нишпорить у кожній щілинці. Щойно він бачив чудову рибу-метелика, вкриту жовтими та бузковими смугами. Це дуже рідкісний для Дахлаку екземпляр. Вона сховалася десь тут, під масивним навісом, утвореним мадрепорами.
Зазирнувши в досить великий грот, Джорджо відсахнувся, серце у нього завмерло. Замість двадцятисантиметрової рибки, тонкого ніжного кольору, він побачив величезну білувату тінь. Це — акула-годувальниця, вона займає майже увесь грот. Про цих акул кажуть, що вони зовсім мирні, але опинитися несподівано віч-на-віч з таким «мирним» створінням, яке своїм величезним тілом повністю займає грот, не дуже приємно.
Джорджо миттю виринає на поверхню й кличе Мазіно та Цекку. Цекка підпливає першим. Мазіно, навантажений важким «Аквафлексом», не може рухатись швидко. Він надів кисневий респіратор, а з цією штукою жартувати небезпечно — втома дорівнює самогубству. Джорджо, ледве діждавшись Цекку, показує йому місце, де сховалася акула, пірнає і знову наближається до грота.
Другий візит Джорджо акула сприймає вже не так спокійно. Побачивши знову чудернацьку людину-амфібію, акула вирішує тікати. Зненацька вона кидається вперед, піднявши цілу хмару дрібного піску — і грот порожній. Джорджо ухиляється від бою з акулою, але вона, про всяк випадок, б'є кілька разів своїм велетенським хвостом по воді. До речі, велетенський хвіст — характерна ознака годувальниці.
Один удар хвостом дістається Джорджо. Мундштук респіратора вилітає з рота, під маску набралося води. Добре, що хоч скло залишилося цілим. Потерпілий вибирається на поверхню. А Цекка в цей час відчайдушно переслідує акулу. Він женеться за нею, доки вона, вірна звичкам своєї породи, не ховається в іншому гроті, замість того, щоб тікати у відкрите море.
Через п'ять хвилин Мазіно, Джорджо та Цекка, погойдуючись на хвилях, проводять оперативну нараду. Грот з акулою під ними на глибині десяти метрів.
Нарешті план дій вироблено. Скориставшись тим, що акула обрала собі лігво з двома виходами — одним вузьким, другим широким — вирішили поставити біля першого Мазіно з кіноапаратом, а до другого підійде Цекка з рушницею і вистрілить.
Дальші події розгортаються точно за планом. «Годувальниця» дивиться в той бік, де повинен з'явитися Цекка, і не помічає Мазіно позаду в засідці. Потім спускається Цекка. Побачивши втретє людину-амфібію, акула негайно шарпається вбік, намагаючись втекти, але цього разу в руках людини рушниця, і вона виграє бій. Цекка майстерно заганяє гарпун просто в зябра акулі і, пересилюючи її скажений опір, тягне здобич на поверхню.
Риба в два рази більша за Цекку, вона з усієї сили б'є страшним хвостом, клацає щелепами, марно намагаючись ухопити того, хто поранив її, — але Цекка зовсім не боїться. Все. Кінець. Акула програла бій!
Два непевні силуети бовваніють у прозорій глибині — мисливця-переможця і подоланої акули. Їх зв'язує товста спіраль троса та невблаганно рівні лінії рушниці і гарпуна. Людина-амфібія піднімає свою здобич на поверхню.
У двох сутичках здобуто два мисливські трофеї, які посідають значне місце в спортивній історії нашої експедиції: акулу — найбільшу з усіх спійманих нами до сьогоднішнього дня, і черепаху, яка перевищує своїх родичів, бачених нами у водах Дахлаку принаймні в шість разів. Велетенський «щит», який збагатив наукову колекцію, викликає у Баск'єрі безмежну радість. До того ж кіногрупа «накрутила» дві цікаві, не позбавлені гумору сценки. І що найважливіше, сьогодні ми наочно переконалися в тому, що всі три групи, виконуючи свої специфічні завдання, можуть об'єднатися для спільних дій.
Мілина Муджунія
Мілина викликає сумні думки. Вона нагадує острів, якому не вистачило сили піднятись на поверхню моря: він так і залишився під водою навічно, метрів десять не дійшовши до мети. І ще одне спадає на думку: острова в орографії Шостого континенту — це своєрідні гори, вершини яких піднімаються аж на поверхню моря, а мілини — пологі горби.
Сьогодні ми стоїмо над мілиною Муджунія. Вона виходить з глибин Червоного моря і пролягає тільки в кількох метрах від поверхні. В цілому вона дуже скидається на пологий горб, який вкривають найбільші з бачених нами мадрепори. Вода над мілиною зеленкувата, глибина в середньому — десять метрів. От і увесь пейзаж.
У воді дуже багато трахінотів. Через них Енца, Букер і я стаємо учасниками сутички з кількома нахабними акулами.
Перед тим, як розпочати підводну зйомку, вирішую добре оглянути, що діється навколо. Поволі спускаюся і недалеко від човна помічаю Енцу Букер. Вона пильно стежить за зграйкою трахінотів. Діждавшись зручного моменту, прицілюється і стріляє. Поки Енца піднімається на поверхню, здобич на кінці гарпуна відчайдушно тріпоче, залишаючи за собою довгу коричневу смугу крові.
Негайно з'являються чотири акули. Спочатку вони не звертають на нас уваги. Я наближаюсь до Енци, щоб допомогти їй витягти здобич на поверхню. Запах і смак крові дратує хижачок, і вони збуджено нишпорять понад самісіньким дном, шукаючи поранену рибину.
Раптом одна з акул помічає, що здобич піднімається вгору. Хижачка негайно підводить морду і націлюється саме в те місце, де знаходимося ми з Енцою. Повагавшись якусь долю секунди і второпавши, мабуть, що замість невеликої рибини можна поласувати значно крупнішою здобиччю, людожерка стрімко відділяється від підводної скелі й, піднімаючись майже вертикально угору, кидається до нас. Жахливий момент… Енца пронизливо кричить, підібгавши під себе ноги, я теж підігнув свої, а потім у ту саму секунду, коли хижачка готувалась схопити нас, пружно розгинаю коліна, тичу їй просто в морду червоні ласти. Це лякає зухвалу піратку, вона змінює напрямок і виходить на поверхню за три метри від нас, її гострий спинний плавець якусь мить ріже хвилі, потім акула зникає в глибині. Знову все обійшлося добре!
Я хочу розповісти вам про забавну зустріч, яка трохи розвеселила нас у важкій повсякденній праці. Це була зустріч з макреллю.
Я називатиму її Маркучча, бо вона дуже схожа на мою любу тітоньку. Тільки не думайте, будь ласка, що я навмисно таке вигадав! Кожний водолаз скаже вам, що в морських глибинах часто зустрічаються риби, які нагадують знайомі обличчя. Побачиш іноді багатоколючника або кефаль і враз пригадаєш вчительку німецької мови в гімназії, якогось велогонщика або милого родича.
В тому, про що я розповідаю, немає нічого образливого. Макрель на мілині Муджунія, присягаюсь вам, вилита тітонька Маркучча! Тому я і назвав рибину — макрель Маркучча.
А тепер продовжимо нашу розповідь.
Старанно працюючи ластами, на дванадцятиметровій глибині я шукаю об'єктів для зйомки. Мені вже набридли «хмаринки» бонлітів та чорні «самостріли» з білими прапорцями на хвості. Раптом помічаю Маркуччу! Вона обережно підпливає трошки ближче і повертається до мене в три чверті. Чудова макрель, кілограмів на сорок, півтора метра завдовжки, схожа на сріблястий плескатий щит старогрецького воїна.
Натискаю на «пуск», легке дзижчання зйомочної камери порушує глибинну тишу. Риба здригається… Боюсь, що вона зараз втече. Але дзижчання апарата, мабуть, причаровує її. Крижинки недовір'я, яке я побачив в очах риби крізь візир, тануть, і ось вона вже робить плавні зигзаги перед об'єктивом кіноапарата.
Я маю повну можливість докладно роздивитись на свою макрель. Коли Маркучча підпливає зовсім близько, приблизно на метр, помічаю малесеньку голубу рибку, що не відстає від неї. Це невтомний паразит, який не відпочиває ні секунди. Як тільки Маркучча відкриває кришки зябер для дихання, голуба рибка хутко запливає під них і впивається в рожеву м'якоть, виступають навіть крапельки крові. Не встигли кришки зябер закритися, як голубий паразит уже виплив з-під них. А зябра Маркучча закриває блискавично! Малесенька рибка-паразит мені вже знайома: доводилося бачити, як вона разом із своїми родичами накинулась на поважну рибу-кулю, що задрімала на дні. Чотири голубі рибки почали кусати гладке черево риби-кулі з таким завзяттям, що вона стрімголов кинулась тікати.
От і зараз голуба рибка неабияк дошкуляє моїй приятельці Маркуччі. Але макрель розуміє, що знаходиться перед об'єктивом, і терпляче продовжує «позувати».
Коли я зняв Маркуччу в найрізноманітніших позах, лічильник кадрів показав, що плівка закінчилася. Треба виринати на поверхню і перезарядити камеру.
Прощавай, Маркучча! Через півгодини я знову під водою. І що б ви думали — моя Маркучча плаває під самим човном!
Кличу Цекку, який випадково опинився недалеко від мене, і показую на макрель. Він одразу зрозумів мене. Я «ловлю» Маркуччу в кадр і починаю «крутити». Дзижчання апарата чарує її, і вона поволі плаває перед об'єктивом. Праворуч від риби з'являється тінь Сільверіо з рушницею.
Дзвін металу… і гарпун влучає в «десятку»! Маркучча підскакує, і починаються карколомні акробатичні вправи. Я не припиняю «крутити», аж поки після серії неймовірних стрибків Маркучча не звільняється від сталевого списа і хутко зникає у відкритому морі.
«От і все…» — думаю я, знов починаючи блукання в кораловій гущавині. Ще один приклад небезпечності «прилюдних дебютів» для молодих красунь. Маркучча ледве не залишила свої плавці нам на спогад. Тепер вона надовго запам'ятає кінематографію!
Але… хвилиночку!
Знов якась макрель, майже не рухаючись, стоїть у мене перед очима!
Так це ж, друзі мої, Маркучча! На боці в неї глибока рана від гарпуна, та марнославства перемогло біль і страх. Ось вона ще раз пропонує свої послуги, бажаючи покрасуватися ще в одному кадрі.
Гаразд! Обіцяю вам більше не кликати Цекку!
Шумма
— Кинувши тут пакет з вибухівкою, — промовляє Джіджі Стюарт, — ми побачимо найдивовижніші створіння, які налетять на здобич… Треба пильно стежити!
Він обережно вставляє детонатор у червоний пакет з вибухівкою. Всі, хто сидить у човні, тривожно стежать за кожним його рухом. Човен погойдується на легкій хвилі. Ми на межі коралового бар'єра Шумми: з одного боку видніється світло-зелена пляма, — вона тягнеться аж до берега, а з другого переливається вода кольору густої синьки — там безодня. Острів лежить між Африкою та Дахлаком, посеред глибокої протоки. По ній в обидва напрямки біжать судна різноманітних типів. Морські глибини під нами, очевидно, кишать акулами і не маленькими! А нам тільки цього і треба.
Спочатку ми працювали на двох островах Ашекер та на безіменних мілинах біля північного краю півострова Бурі, де нам пощастило зібрати новий кінодокументальний і науковий матеріал. Після цього приїхали сюди, на Шумму.
Підготовка закінчується, через кілька секунд маленька «бомба» вибухне під водою. Ми (Джорджо та я) в напруженому чеканні сидимо в човні поруч з Баск'єрі. Справа в тому, — я вже розповідав про це, — що кожного разу після вибуху звідусіль налітають зграї акул та інші великі хижаки, щоб поживитися оглушеною рибою.
Джіджі розкурює сигарету і підпалює нею коротенький гніт. Присцілла мерщій заплющує очі, а в цей момент підводна «атомна бомба» падає у воду і, булькаючи, йде на дно. Деякий час її добре видно у воді. Зграйки різноманітних цікавих риб весело кружляють навколо неї. Вони і не підозрівають, що несе їм цей пакунок.
Сильний, приглушений водою удар зловісно прокотився по дну затоки. Зразу ж після цього ми чуємо різкий плескіт на поверхні — з моря вискочили риби найрізноманітніших видів. Вода навколо нашого човна в радіусі п'ятдесяти метрів на мить з голубої стає сріблястою.
Менше ніж через три секунди після вибуху ми всі у воді. Присцілла теж з нами, незважаючи на те, що Баск'єрі просить її залишитися в човні, лякаючи жінку грізною тигровою акулою. (Якщо вірити словам Баск'єрі, то тигрова акула — не акула, а якийсь вовкулака-перевертень). Та коли Присціллі заманулося спуститися у воду, її не стримають навіть десять тигрових акул. Джорджо і я, — обидва в респіраторах, — сідаємо біля самої підошви бар'єра спиною один до одного. Кілька секунд над нами гасають тільки «вчені мужі», збираючи оглушену рибу.
Потім з'являються великі дентекси з суворими заклопотаними мордами та білуваті, дуже великі багатоколючники. Вони урочисто, з незалежним виглядом підпливають, хапають яку-небудь умбрину, що лежить на дні догори черевом, і мерщій зникають.
Над нашими головами пропливають трахіноти. Своєрідну сцену заповнюють нові дійові особи. Увага! Зграями і поодинці підходять барракуди. З лівого боку суне якась темна маса. Обертаюсь… Ось вона, перша акула! Креслячи зигзаги, риба мчить понад самим дном і раптом завертає назад.
Як виявляється, хижачка шукала своїх подруг, і тепер вони повертаються втрьох. Три… потім ще одна — чотири! Четверта акула, товста і довга, привертає до себе нашу увагу. Очевидно, це акула «мако». Три метри довжини, міцно збудоване тіло, У велетенській пащі враз зникає оглушена риба-папуга.
Ми з Джорджо користуємось тим, що акули старанно полуднують, і робимо один знімок за другим — виходить ціла серія фотографій. Раз у раз спалахують фотолампи. Як і слід було чекати, акули лякаються і кидаються врозтіч, сцена знову пуста.
Трохи віддаляємося від берега, і мені видно, як одна з чотирьох акул (але не найбільша) смілішає і повертається туди, де працює наукова група.
Стюарт теж помітив її, пірнає і намагається підкрастися до хижачки на постріл, поки вона нерухомо стоїть перед трьома дохлими рибами, вибираючи, яку з'їсти. Я став свідком найкращого «підхідного маневру» за все наше підводне життя у Червоному морі. Зіщулившись, Джорджо скрадається між скелями і кожного разу завмирає, коли акула повертається до нього боком.
Але мисливцю не везе: коли він хоче прицілитися, рушниця чіпляється за коралову галузку, шум лякає хижачку і вона кидається у відкрите море.
Акула втекла від Джіджі, але не врятувалася! Налякана небезпекою, вона шарпнулася вперед, та страх засліпив її. Зопалу хижачка опинилася біля ніг Баск'єрі, просто під гарпуном. Чекко натискає на спусковий гачок, і сталевий спис проколов акулу наскрізь позаду зябер (саме там, де в риб містяться життєвоважливі органи). Кінець гарпуна стирчить з другого боку.
Кров б'є товстою цівкою; здобич піймана. Усі події займають не більше хвилини, але в цій хвилині — і підступність, і страх, і відвага, і несподіванка, і рішучість, і агонія — одне слово, всі переживання «великого полювання».
Ми з Джорджо продовжуємо рухатись у напрямку відкритого моря і зупиняємося від несподіванки!
Перед нами аеродром! Двадцятип'ятиметровий аеродром на морському дні. На дрібному пісочку розташувалося з десяток морських дияволів — наче винищувачі перед вильотом. Дияволи невеликі в порівнянні з тими, на яких ми полювали біля Ду-Ріг-Ріга і яких бачили біля Дур-Гелли, але все ж таки солідних розмірів — метрів два від плавця до плавця.
Ми вже сфотографували дияволів на «аеродромі», тепер непогано б «клацнути» їх у «польоті». Я кричу, страшенно галасую, але скати спокійнісінько продовжують дрімати на піску і не подають жодних ознак життя.
Вирішую плисти назустріч цим опудалам, поки Джорджо наводить апарат. «Підпливу ближче, — думаю собі, — і вони прокинуться». Між нами залишається два метри… метр… півметра. Ось я вже над першим дияволом… Простягаю руку і торкаюся хвоста, тільки тоді риба прокидається, робить кілька рухів, ніби обтрушуючись, і починає набирати «висоту». Решта прокинулись теж і потяглися за першим.
Дияволи всі враз б'ють плавцями по воді, здіймаючи густу хмару дрібного піску, яка огортає мене і засліплює очі.
Але скоро вода навколо прояснюється і мені добре видно, як Джорджо прикипів до візира і знімає кадр за кадром.,
У цей самий час Сільверіо Цекка на протилежному краю острова переживає таку саму пригоду. Тільки закінчується вона інакше.
Помітивши зграю морських дияволів, він кидається навздогін, відбиває од гурту одного і ранить вдалим пострілом. Риба чинить скажений опір, але Цекка застосовує «гнучку» тактику, він щедро травить лінь і йому вдається підняти «свого диявола» на борт.
Браво!
Цекка має підстави пишатися таким чудовим пострілом.
Але і цей день, — день біля берегів Шумми, — закінчується. Сонце зникає за островом, там, де розтинає небо струнка біла вежа маяка.
Дійові особи останньої пригоди — Джіджі Стюарт, Чекко Баск'єрі, крім них, у головних ролях — макрель і акула.
Макрель безтурботно гралася в останньому промінні сонця. Раптом вона помітила, що до неї наближаються дві невідомі істоти. Доки риба второпала, що це люди (створіння небезпечні!), сталеве вістря гарпуна вп'ялося їй у тіло. Стріляв Джіджі. Коли він, напружуючи м'язи, стримує рибу, у нього з-під ніг, мов метеор, вилітає велика акула. Кілька секунд тіла людини, акули і пораненої риби переплітаються в складних комбінаціях; в цій грі всі троє рискують життям. Жодний маневр Джіджі не дає результатів: акула нічого не боїться, вона вирішила за всяку ціну оволодіти макреллю. Поранена риба спливає кров'ю, вода навколо стає рожевою. Кров ще більше дратує сміливу хижачку.
Баск'єрі намагається відігнати розбійницю, але й він нічого не може зробити: акула не звертає жодної уваги на уколи гарпуна.
Це саме ті хвилини страху і відваги, які збагачують наші знання про глибоководних акул та їхні повадки. Раптом, підкоряючись тільки їй самій зрозумілим обставинам, акула забирається геть. І ми спокійно вантажимо в човен вечерю, завойовану такою дорогою ціною. Трохи згодом Шумма подарувала експедиції ще один незабутній день.
З самого ранку ми працюємо в складі спортивної групи. Наукова група проводить роботи за кілометр від нас. Вона закінчить свій день, записавши в графу «прибуток», крім усього іншого, ще велику рибу-носорога. Її підстрелить Джіджі Стюарт. Це третій екземпляр риби-носорога, здобутий нашою експедицією.
Вайлаті, Букер, його дружина та Цекка тут, з нами, точніше — над нами. Мазіно та я на дні ладнаємося знімати сцени підводного полювання.
До початку вистави, яка ось-ось мала розпочатися, Шумма вирішила прикрити сцену своєрідною завісою, яка відділила нас двох на дні від наших товаришів на поверхні. Над нашими головами, приблизно насередині між поверхнею та дном, проходять хмари блакитних риб-папуг. Їх сила-силенна. Вони поволі пливуть за течією, закриваючи промені сонця, яке ще невисоко піднялося над обрієм. Сонячне світло перетворює риб на якісь тіні, лише плавці та хвіст прозорі, яскраво освітлені, вони здаються сяйвом навколо кожної риби. Так хочеться, щоб якнайповніше відбилося на плівці це вируюче через край багатство життя. Нарешті в хмарі риб відкривається світле віконце. Вайлаті, Цекка (він ближче до мене) та Букер з дружиною (вони ближче до Мазіно) пірнають і проривають завісу, яка нас розділяла. Полювання починається.
Ми слідкуємо за ними, готові кожну мить почати зйомку. Пролог закінчився, починається вистава. Навколо — скільки завгодно великих риб різних порід і видів. Акули (теж великі) та морські дияволи вже зробили нам візит ввічливості. День обіцяє бути цікавим.
Морські дияволи (ті, середніх розмірів, про яких я вже розповідав) крутяться навколо нас зграйками, піднімаючись з глибини і зникаючи там, звідки випливли. Трохи далі від берега плавають великі зграї — кілька десятків дияволів у кожній.
Негайно розпочинаються бойові дії. Вайлаті підпливає на постріл і натискає на курок.
Він поцілив у найбільшого з усієї групи — метрів два довжиною. Підстрелений морський диявол зразу починає шалено борсатись. Зібравши всі свої сили, він шарпається вбік. Рушниця, з'єднана з держалном гарпуна, який уп'явся в тіло рибині, вислизає з рук водолаза, і здобич швидко тікає. Найкраще було видно цю захоплюючу сцену Джорджо. Він плавав метрів за сто від нас. Не встиг він занурити голову у воду, як побачив морського диявола з гарпуном в спині. Диявол блискавично промайнув у нього під ногами, тягнучи за собою довгий лінь і прив'язану до нього рушницю.
Приголомшений Джорджо не встиг слова вимовити, коли до нього, щосили працюючи ластами, підлетів Вайлаті. Булькаючи під маскою, кленучи увесь світ, він спитав, який маршрут обрав диявол-грабіжник. Джорджо тільки рукою махнув у відповідь, мовляв, «прямо й наліво», і вирішив не заважати Вайлаті продовжувати переслідування.
Іншу групу морських дияволів побачив Мазіно просто в себе під ногами — вони мирно лежали на дні. Мазіно хоче сфотографувати риб і обережно наближається, щоб не сполохати їх. Ось він уже за кілька метрів від них, але в цей момент крилоголові скати зриваються з місця і пропадають в глибині. Дияволів, як виявилося, налякав не Мазіно, а загін велетенських незграбних черепах (штук п'ятнадцять-шістнадцять). Видовисько надзвичайне і цілком несподіване. Досі вважали, що черепахи подорожують тільки поодинці.
Мазіно не скаржиться — така заміна його цілком влаштовує. Він в захопленні «крутить» величний парад черепах.
У ці хвилини я знімаю полювання Цекки на досить великого ската. Під воду повертається Вайлаті з новою рушницею. Він сповнений рішучості взяти реванш у морських дияволів.
А ось і вони — з'являється ще одна зграйка. Дияволи поволі посуваються вздовж коралового бар'єра. Великі очі, схожі на темні плями, розташовані біля кривих рогів, дивляться просто на нас. Очевидно, постріли Вайлаті та Цекки їх не схвилювали, хоча від рук мисливців уже загинуло двоє їхніх родичів. Інші риби після такого уроку ніколи б не підпустили людину до себе.
Вайлаті, Цекка і Букер, наче домовились раніше, кидаються вперед… Усі три постріли досягають мети, і три морських дияволи опиняються на палубі «Форміки».
Але вистава на цьому не закінчується. З ран трьох скатів витекло дуже багато крові, вона приваблює численну зграю акул. Три з них кілька разів швидко пропливають перед самим об'єктивом апарата. Можете уявити собі, як ми з Мазіно радіємо! Знімаємо, доки акули не зникають.
Над скелею коливаються щупальця — це актинія з червоною м'язистою підошвою. Між щупальцями вільно плаває одна з тих оранжових у небесно-голубу смужку рибок, які ховаються всередині м'ясоїдної рослини і залишаються при цьому непошкодженими. Я лагоджуся «накрутити» актинію, а Мазіно сідає на великий мозкоподібний корал, щоб зняти мене під час роботи.
Через півхвилини випадково помічаю, що Мазіно припинив зйомку і дивиться кудись позад мене. Раптом його руки і ноги починають божевільно сіпатись, чується приглушене виття.
Неабияк перелякавшись, я різко поворухнувся і зразу ж відчув, як щось штовхнуло мене в спину, одночасно помітно змістилася вода… Охоплений жахом, обертаюся назад: маленька акула — метра півтора довжиною, щодуху тікає від мене.
На поверхні Мазіно розповідає мені, як було діло. Коли я стояв на колінах і знімав, нас помітила акула. Побачивши, що ми не рухаємося, вона вирішила наблизитися. Мазіно почав було «крутити» цю сцену, та, пересвідчившись, що акула невпинно підпливає до моїх ніг, спробував прогнати її, розмахуючи руками та голосно кричучи. Але тільки мій різкий рух в той момент, коли хижачка була вже за кілька сантиметрів від мене, налякав акулу та примусив утекти.
Інша акула, цього разу більша, наближається до групи людей, які спустилися під воду біля мадрепорового бар'єра. За свою сміливість вона дорого заплатила: тут акулу зустріли не мої ноги, а гострий гарпун Букера. Раймондо стрімко пірнув їй назустріч, одна мить — і він біля хижачки. В ту секунду, коли акула, відчувши небезпеку, скручується в кільце, збираючись втекти, гарпун впивається їй у бік, біля зябер.
Читач, можливо, запитає, чому це ми залишили через кілька днів береги Шумми, адже там було теж багато цікавого матеріалу.
Це пояснюється дуже просто: прибережні води Шумми, як і інших островів, де ми побували, які буквально кишіли рибою всіх порід та видів, після кількох наших спусків раптом спорожніли. Нечисленні коралові рибки — от і все, що ми зустріли під водою назавтра після насиченого драматичними подіями дня, який я щойно описав. Морські дияволи, риби-носороги, барракуди, черепахи — зникли.
Мабуть, під водою є свій телеграф, і не встигаємо ми прибути на нове місце, як риби передають одна одній сигнал: тривога!
Обхід «кордонів» не закінчується роботами на Сегілі, Мадоті, Муджунії, Ашекарі, Шуммі та на сусідніх мілинах (в цілому — більше тисячі підводних спусків). Про заключну частину обходу я розповім окремо. А зараз спробую зробити висновки на основі спостережень, проведених під час цього рейсу.
Праця вчених під водою збагатила їхні колекції та досвід. Передусім я маю на увазі спуски, під час яких вдалося спостерігати «суспільне життя» деяких морських тварин, до цього часу ще не вивчене. Зустрічі з барракудами, морськими дияволами та черепахами мали особливу цінність з цієї точки зору. Мені здається, що Баск'єрі зібрав багато даних для порівняльного вивчення «групового» та «поодинокого» життя цих риб і задоволений (хоча, звичайно, не зовсім).
Крім того, праця на підступах до великих глибин дала вченим можливість зробити цілу низку не менш цікавих біологічних спостережень іншого характеру. Тут, на кордонах Шостого континенту, вони познайомилися з найцікавішими «прохідними рибами», небезпечними піратами відкритого моря. Сторінки зошитів Баск'єрі вкрилися нотатками, а ванни з формаліном заповнилися екземплярами риб, кишечнопорожнинних організмів, молюсків, пробами планктону.
Доля не обійшла і спортсменів: вони зробили немало влучних пострілів. П’ять з них справді чудові. Результат — три морських дияволи, здобуті Букером, Вайлаті та Цеккою, черепаха і акула-годувальниця.
Мазіно, Джорджо і я за допомогою кінокамери, фотоапаратів та спеціальних олівців зібрали чимало документальних матеріалів. Найцікавіший серед них — кіноплівка з польотом морських дияволів. Ще ніхто в світі не знімав під водою нічого подібного!
Якщо все це скласти докупи, можна сказати, що ми просунулись ще на один крок у вивченні Шостого континенту в цілому. Три маленьких розвідницьких загони, три групки людей у масках, з ластами на ногах і респіраторами на спині, невтомно працювали на самому краю безодні — невідомого людям світу. Передові дозори вийшли на кордони Шостого континенту. Далі підводний світ зникає в таємничих проваллях моря, в його неймовірній глибині, нездоланні сили природи перетинають людині шлях вперед і вглиб. Отже, першим результатом цього походу було точне визначення глибин, доступних людині. Вони складають максимум шістдесят-сімдесят метрів. В межах від нуля до шістдесяти метрів глибини людина може діяти цілком спокійно і впевнено. Крім того, експериментальним шляхом ми встановили різницю між умовами підводних зон, розташованих біля берегів архіпелагів або материків, де дно поступово опускається до великих глибин (я маю на увазі глибини більше п'ятисот метрів), і зон, розташованих біля островів та мілин відкритого моря, які мають безпосередній контакт з життям великих морських глибин. Підводний світ, який ми спостерігали, спускаючись на дно біля берегів Африки та островів Дахлакського архіпелагу, безумовно відрізняється від того, який ми бачили під час наших спусків останніми днями. Цю різницю я відчув ще в Середземному морі при спусках на Лігурійському і Сардінському узбережжях і на похилих карнизах навколо островів Понца та Лампедуза, що, мов справжні гірські піки, здіймаються з глибин моря. Повертаючись назад, ми зробили стоянку в північній частині Червоного моря, і дані, зібрані на кораловому бар'єрі Мерса Халіб (біля самого африканського берега) і на бар'єрі Зебергед (у відкритому морі), підтвердили наші міркування.
Таким чином, зони Шостого континенту, доступні людині, можна розділити на дві категорії: перша — прибережні райони материків та архіпелагів, і друга — райони островів та мілин відкритого моря. Умови зон першої категорії дозволяють людині виконувати які завгодно роботи в повній безпеці та спокої. Спуски в зонах другої категорії вимагають ґрунтовнішої підготовки і обережності під час перебування під водою. В залежності від розташування цих глибин в кожному конкретному випадку постають додаткові перешкоди, які обмежують види і обсяг робіт. Дуже заважають людині під водою, в першу чергу, течії, які досягають інколи неймовірних швидкостей. Вони або виснажують водолаза при пересуванні, або не дають йому зовсім можливості досягти потрібного місця. Шквали, сильні бурі (мова йде про відкрите море, де хвилі мають велетенську силу) ще більш ускладнюють перебування під водою.
Заглядаючи в майбутнє, можна сказати, що праця в підводних рудниках або на плантаціях водоростей буде не зовсім легкою. Сусідство акул та інших риб, яких вважають ворогами людини, створюють додаткову небезпеку для водолаза.
У зв'язку з цим настав час зробити остаточні висновки щодо акул і взагалі хижих риб, які нападають на людину. Всі випадки, про які розповідається на сторінках книги, дозволяють твердити, що існує певна різниця між поведінкою цих риб у прибережних водах і на границях великих глибин, де вони почувають себе господарями.
Але ми впевнені, що людина під водою має перевагу навіть тоді, коли зустрічається з хижаком на межі відкритого моря. Адже всі несподівані атаки хижаків, про які вже розповідалося, закінчувались втечею агресора негайно після найпростіших протидій. Проте «випадки агресії» трапляються, і на них не можна не звертати уваги, а тому водолаз повинен завжди бути напоготові.
Отже, роботи в цих «прикордонних» глибинах Шостого континенту провадити можна, але за характером вони будуть трохи відрізнятися від робіт у «внутрішніх» його районах. Там на порівняно невеликих глибинах поблизу берегів є всі умови для впровадження «сталих робіт», а тут, навпаки, є більше можливостей для промислової діяльності. Наприклад — раціональна організація ловів. Немає сумніву, що у відкритому морі більше риби, ніж у прибережних зонах. Тут можна зустріти і «мігруючі» зграї, і косяки «прохідних» порід, і окремі великі екземпляри різних видів. Метою спусків під воду в цих зонах може бути вивчення методів та прийомів промислових ловів і керівництво ними, що зробило б працю рибалок майже досконалою.
Підходячи до підводних течій з точки зору джерел електроенергії, треба сказати, що розвідка таких течій у відкритому морі, де вони найбільш сталі, може дати конкретні результати.
Але тут необхідно мати на увазі, що кількість небезпек, які чатують на людину під водою в цих глибинах, значно зростає і що акули та подібні до них хижаки можуть накоїти багато біди, коли недооцінити їхні сили.
Ось ті висновки, які ми зробили, спираючись на досвід останніх тижнів.
Фута — абіссінський одяг.