Суецькій затоці ми опиняємося серед її безлічі яскраво освітлених кораблів. Вони чекають черги, щоб увійти в канал. Деякі з них мають на носу прожектор, який, плавно обертаючись, освітлює довгу смугу моря та силу-силенну чайок, що позасинали на хвилях. Білокрилі птахи прокидаються від яскравого світла і галасливо здіймаються в повітря. Чарівне місячне сяйво надає пишної урочистості нашій першій зустрічі з довгожданим тропічним морем.
Наступного ранку ми йдемо далі на південь. Спека посилюється. Вирішуємо кинути якір і вперше спуститись в глибини Червоного моря.
Високі береги обабіч нашого судна чим далі, тим більше розбігаються один від одного, жовтуватими смугами полого відходять туди, де ламаними ланцюгами здіймаються високі гори. За першим гірським кряжем, ліворуч, бовваніє Сінай. Мінячись пишними барвами — бузковими, червонуватими, ніжно-блакитними, він панує над місцевістю. Майже цілий день ми милуємося краєвидом, немов вирізаним з картону. Нарешті, відірвавшись від нього, дивимося на море.
Острів Шадван лежить за кілька миль від Суецької затоки і, наче вартовий, охороняє вихід у відкрите море, його і обираємо для привалу.
Острів являє собою підвищення, оперезане кільцем мадрепорового «сухостою». Кільце утворили рівномірні коралові нашарування. Воно має в діаметрі чотириста-п'ятсот метрів та кілька кілометрів по колу і стрімко здіймається від самого дна майже на поверхню. Над таким «сухостоєм» та навколо нього і проходитиме головна частина нашої роботи, бо саме тут можна зустріти більшість мешканців тропічних морів.
Таких утворень не видно під поверхнею води, і якщо корабель потрапляє на них, йому загрожує неминуча і блискавична загибель: хвилі вмить розтрощують його об тверду зазублену поверхню мадрепор.
Червоне море вважається серед моряків найнебезпечнішим морем у світі. Подивіться на навігаційну карту, і ви переконаєтесь у цьому. Підступні коралові пастки зустрічаються в ньому на кожному кроці, і не тільки поблизу островів, а навіть у відкритому морі, де глибина досягає семисот-восьмисот метрів. Мадрепорові «сухостої», мов зловісні фортеці із зубчастими стінами, гострими шпилями, виринають з морської безодні, чигаючи на необачний корабель. Ось чому Червоне море по ночах вкривається густим мереживом спалахуючих прожекторів, від яких у три боки розбігається проміння світла, сповіщаючи про небезпеку сотням суден, що йдуть цим тісним водним шляхом, що єднає Захід зі Сходом.
Такий прожектор є і на острові Шадвані. Його світло ми побачили під самий кінець ночі, а вже о пів на десяту ранку кидаємо біля острова якір. Шадван здається примхою природи. Пізніше ми бачили ще похмуріші та безплідніші місця, але перше враження глибоко врізається у пам'ять. Серед незрівнянно чудового моря стоїть острів, більший за Капрі. Він геть весь складається з піщаних дюн червоного кольору. Навкруги, куди сягає око, одноманітний краєвид; змінюються інколи тільки розміри дюн. Неможливо уявити собі, що десь на світі є місцевість без жодної травинки, хоча ми і вживаємо часто вираз «ні травинки».
На далекій півночі, в мертвих пустелях все ж таки де-не-де пробиваються на поверхню деякі види рослин. Астрономи доводять, що на Марсі, на цій червонуватій планеті, вкритій розпеченим піском, існують мох та лишайники, існує рослинність. Та тільки не на Шадвані. На Шадвані справді немає ані травинки.
Страшна картина вічної посухи все ще стоїть перед нашими очима навіть тоді, коли ми, надівши маски і підготувавши все необхідне, спустилися з борту «Форміки» під воду. Коралова стіна робить на нас тим сильніше враження, бо ми ще не забули, як виглядає острів.
Природа наче навмисне створила таке чудо, щоб винагородити людину за безплідність Шадвану. А видовище справді розкішне. З синюватої морської глибини виростає стрімка скеля. Вона поступово здіймається до поверхні, мінячись, немов веселка, незчисленними яскравими фарбами. Це не гладенька мурована стіна, а лабіринт з багатьма входами і виходами, отворами та щілинами, наче в стовбурі велетенського старезного дуба, поточеного шашелем. А в цих щілинах так і вирує життя, не зрівнянне ні з чим по своїй енергійності, пишності, химерності.
Ми всі спускаємося під воду, починаємо освоювати невідомий світ, плаваючи серед безлічі риб найрізноманітнішої форми, розмірів, кольору; серед химерно покручених червоних, бузкових, жовтих коралових галузок, які тягнуться вгору. Раз у раз трапляються мадрепорові утворення, немов складені в стилі рококо.
Джорджо і я з фотоапаратами просуваємося вперед вздовж цієї стіни то спускаючись, то піднімаючись. Показуємо один одному рибу-арбалет, рибу: папугу, рибу-цвях та безліч інших цікавих жителів підводних джунглів. А вони кружляють навколо нас, невпинно гризучи мадрепорові корали. Саме величезною кількістю мадрепорових та інших коралів, які дають багатий корм рибам, і пояснюється багатство фауни в тропічних морях. Мільйони дрібних рибок годуються на мадрепорових мілинах, а потім самі стають кормом для мільйонів більших риб, а тих у свою чергу поїдають риби-велетні. Так життя і смерть утворюють тут безконечний ланцюг. Цей ланцюг ніколи не уривається, завдяки щедрому сонцю, яке вічно гріє морську воду. Завдяки теплу, підводне життя розквітає тут надзвичайно пишно, наче в оранжереї.
Ми — альпіністи Шостого континенту — на протязі майже двох годин без канатів, гаків, важких черевиків з шипами не поспішаючи просуваємося вздовж схилу коралового кряжа. Раз у раз нас обминають зграйки веретеноподібних голубих рибок з долоню завдовжки. Вони пливуть у якесь невідоме нам місце у відкритому морі. Навколо ліниво тиняються темно-червоні з бузковими цяточками багатоколючники, водять у всі боки своїми булькатими очима. Але при першому ж натяку на небезпеку вони блискавично ховаються у неприступних норах. Стоїть глибока тиша. І тільки шум повітря, що бульбашками виходить з респіраторів, порушує її. Веселі повітряні бульбашки то зливаються в грона, то випереджають одна одну і, продираючись крізь химерні переплетення коралів, ажурних, наче дорогоцінне мереживо, з тихеньким булькотінням піднімаються на поверхню.
Таким було наше перше знайомство з кораловими джунглями. Ми висіли у воді між стіною, яка вилискувала і мінилася усіма кольорами веселки та морською безоднею, зв'язані з поверхнею тільки живим сріблястим ланцюжком повітряних бульбашок.
Увечері, обмінюючись враженнями про свою першу підводну прогулянку, ми відчуваємо нестримне бажання якнайшвидше прибути на місце роботи.
Наша подорож на південь, до островів, тривала десять днів, сповнених захоплюючими спусками під воду і небезпечними зустрічами.
Найцікавішою була зустріч з чудовим екземпляром акули. Вона наче навмисне виплила перед нами, щоб продемонструвати неймовірну силу свого племені ще до того, як ми зустрінемося з ним під водою.
Зненацька метрів за десять перед носом «Форміки» з'явився великий білий бурун. У цей час я стояв на вахті біля штурвала. Баск'єрі, Стюарт та капітан, що були біля мене, страшенно занепокоїлись. На карті на цьому місці ніяких рифів не було, та не всі пастки нанесені на неї! Пильно вдивляємося в те місце, де темно-синє море нараз зашумувало білою піною. Якщо бурун з'явиться ще раз, значить тут риф — хвилі, розбиваючись об його верхній край, звичайно, шумують білими бурунами.
Через десять секунд бурун з'являється знову, але не на тому самому місці, а значно далі праворуч: цього разу ми ясно бачимо великий хвіст і плавці.
— Акула, акула!
Зачувши крик, усі кидаються на ніс і похапцем готують гарпуни. Вода аж кипить під могутніми плавцями. Потім над поверхнею на декілька метрів у повітря злітає мокра туша, схожа на лискучий меч, з шумом плюхається у воду і зникає у хвилях. Там, де впала туша, з'являється якась трикутна річ, хвіст і плавці то з'являються, то щезають разом з чорними мокрими спинами. Нарешті, на воді залишається лише нерухомий чорний плавець. Він нагадує металевий прапорець. Масна пляма крові розпливається навколо нього.
Коли ми наблизилися до цього місця, то на поверхні знайшли тільки рештки якоїсь великої риби. Поки «Форміка» стає на якір, ми встигаємо визначити, що це була меч-риба. Рештки туші розідрані чиїмись страшними зубами. На борту здіймається галас: кілька секунд тому ми були свідками запеклого бою між меч-рибою та акулою або зграєю акул. Їх, напевно, було кілька, бо одна акула навряд чи змогла б подолати швидку і спритну меч-рибу і за такий короткий час з'їсти більшу частину її туші. Зграя хижих акул по-розбійницькому випірнула з глибини, накинулася на жадану здобич і після запеклої боротьби — на півмилі було видно бризки піни — подолала її. Це був один з тих смертельних боїв, які відбуваються, мабуть, кожного дня між морськими чудовиськами, але небагато хто з людей мав щастя побачити їх хоча б здаля. Тільки-но ми намірилися простромити рештки меч-риби гарпуном і підняти на палубу, щоб краще роздивитися на них, як з-під кіля випливла якась тінь. Одна з хижачок-переможниць повернулася назад розвідати, що сталося з рештками її сніданку. Це велика акула «мако», завдовжки не менше ніж чотири метри. Вона тримається майже на поверхні, спокійна, поважна, велична, і стежить своїми маленькими очицями, як з води піднімається обгризана туша меч-риби. Ніхто з нас не може стриматись, і з грудей вихоплюються вигуки подиву, страху, захоплення. Сполохана галасом, акула б'є могутнім хвостом і тікає вглиб.
Ми біжимо по фотоапарати, сподіваючись, що вона знову випливе, але напівдорозі до рубки чуємо крик матроса з корми:
«Дивіться, дивіться, ось вона знову»! Акула пливе повагом, майже на поверхні, нахиливши трохи вбік корпус. Вона наближається до здобичі, розкриває страхітливу криваву пащу і блискавично з неймовірною силою впивається в свою жертву.
Бруно, який причаївся біля борту, різко кидає гарпун. Сталеве вістря на двометровому ратищі з твердого дерева простромлює хижачку. Риба на якусь хвилю завмирає. Ми всі затамували подих. Потім акула плавно обертається до ворога, який кинув їй разом з гарпуном виклик, і, наче зрозумівши, що небезпека загрожує їй зверху, перевертається черевом догори й двічі клацає зубастою пащею. Велетенський стрибок, бризки летять у всі боки, гарпун креслить дугу в повітрі, і все вкривається рожево-білою піною. Древко гарпуна не витримує удару і ламається.
Акула поволі щезає в морській глибині, щоб вмерти гордовитою, самотньою смертю, як і личить справжній цариці.
З кораловими мілинами та акулами ми вже познайомились, правда, поверхово, але від цього не зменшується анітрохи гострота сприйняття.
Ще до прибуття на Дахлак, в Массауа, ми мали можливість поглибити наші знання підводного світу Червоного моря. Цього разу зустріч теж була дуже короткою і закінчилася для бідолахи Чекко Баск'єрі досить кепсько.
Ми зайшли в Кусейр — невеличкий порт, який загубився на спаленому сонцем пустельному березі Верхнього Єгипту, щоб поновити за/паси води, бо до Порт-Саїда було ще далеченько.
Рано-вранці ми піднялися на місток. До берега залишалося не більше десяти миль. На такій відстані добре видно землю. Та попереду нічого немає.
— Берег десь там, за туманом, — каже хтось з нас.
— Але ж туман піднімається, — відповідає інший.
І справді, хвилин через десять туман трохи піднімається над тим місцем, де повинен бути берег. Та берега не видно, і край.
Ми до сліз в очах вдивляємося у далечінь — до берега залишається якихось чотири милі, — але нічого не бачимо.
Хтось навіть натякає, що ми з Джорджо, — наша вахта була останньою, — заснули біля штурвала і відхилилися на якусь сотню миль від курсу. Критики, на наше щастя, швидко замовкають, бо раптом показався берег. І тоді з'ясувалося, що ми просто не помічали його тому, що він занадто низький: не можна розпізнати, де кінчається море і починається тверда земля. Здається, хатинки Кусейра плавають у воді. І раптова поява Кусейра і зовнішній вигляд самого міста здаються чимось штучним, неприродним.
— А може, це міраж?.. Може, ми всі перегрілися на сонці… — каже Джорджо.
Навкруги безлюддя, ніякого руху. Мовчить берег, пристань, будинки, човен, що погойдується на хвилях. Лише дзвін ланцюга та удар якоря об воду порушують мертву тишу.
І що зовсім уже неймовірно — не видно ніде ні поліцая, ні митного катера, а без них ми не можемо зійти на берег. Раз так, тоді вирішуємо зануритись в море, щоб оглянути мадрепорову обмілину, що видніється оддалік крізь прозору воду.
Тут стільки нових цікавих видів тропічних риб, що ми негайно почали знайомитися з ними ближче за допомогою влучних ударів гарпуна. Полювання відкрив Цекка, підстреливши чудового тунця, який виявився трохи меншим від свого середземноморського родича і мав фіолетові смужки на тілі. Тунець вперто не хотів вмирати, смертельно поранений, він запекло пручався, поки ми тягли його на борт.
Майже всі члени експедиції плавають біля мадрепорової мілини. Цікаво те, що плавають вони не у воді, а в гущі сардин. Тут сила-силенна цієї риби. Сардини зграйками шастають у всіх напрямках. Серед них зчиняється шалена паніка, коли якийсь тунець врізається у їхню зграю. Тоді сардинки так швидко розбігаються хто куди, що часто-густо вискакують з води, утворюючи безперервний шум. Але природа справедлива: трохи далі на південь нам доводилося бачити, як сьогоднішні переслідувачі — тунці, в паніці тікали від страшної пащі кашалота.
Недалеко від мілини на піщаному дні лежало п'ять бочок з-під бензину, хтозна-коли скинутих у море. Я помітив, що з одної бочки виплив якийсь ніби довгий чорний мотузок, але не звернув на нього особливої уваги. Потім з другої і з третьої бочки висунулися такі самі мотузки. Мене зацікавило це явище, і я пірнув туди. Спустившись на дно, я з захопленням побачив, що з бочки вискакує чудоий скат тригон. Плавні його швидко рухаються, а за ними тягнеться довгий-предовгий, здається, безконечний хвіст. Зазираю в інші бочки і бачу, що в кожній з них зручно влаштувалося по тригону. Через якусь хвильку навколо мене кружляють чотири стривожених скати. Я сів на дно і через деякий час чотири хвостаті риби спокійнісінько повертаються у свої бочки-житла з наміром продовжити перерваний сон.
Нам здорово пощастило: Вайлаті підстрелив білу мурену. Такої ми раніше ніколи не бачили. Найчастіше мурени бувають каштанові з жовтими плямами або чорнуваті. А мурена, яку ми піймали в північній частині Червоного моря, була зовсім білою. Згодом ми переконалися, що такі мурени тут зовсім не виняток. Захоплені вигуки тих, хто був разом з Вайлаті, привернули увагу Баск'єрі, і він негайно підпливає до них на човні. Біла мурена особливо зацікавила його, і, незважаючи на жалібні протести товаришів, які вже загодя смакували сніданок, він садовить рибину у банку з товстого скла, наповнену формаліном. При цьому переконливо доводить, що це «геометрична» мурена. Так наукова група поклала початок своїй колекції.
Знову починаємо полювання на риб. Не пройшло й десяти хвилин, як Баск'єрі здобув новий експонат для колекції — рибу-козубеньку — одне з найцікавіших створінь, яке мені коли-небудь доводилось бачити.
Своєю формою риба-козубенька нагадує прямокутну довгу шкатулку. В таких шкатулках звичайно зберігають персні, запонки та інші дрібниці. Коли її береш в руки, то здається, що ти тримаєш не звичайну м'яку рибину, а жерстяну банку — така вона тверда і рівна зверху. Риба-козубенька дуже незграбна у, воді. Пересувається за допомогою лише двох маленьких плавців, які стирчать біля самих зябрових щілин і занадто слабкі, щоб риба могла швидко рухатись. Тому вона плаває дуже поволі, поштовхами. Риба-козубенька плеската і через це ще більше скидається на шкатулку. Попереду розташовані рот та два малюсіньких ока, а позаду в неї твердий горбочок, до якого причіплений смішний хвостик. Але при всіх своїх вадах ця рибина має істотну перевагу: жодний хижак не захоче напасти на неї… Занадто вона тверда навіть для риб'ячого шлунка.
І цей «винятковий екземпляр» потрапляє у велику банку нашого натураліста. Ми наввипередки кажемо йому: «Бог трійцю любить! Ми тобі на завершення дня таку рибину піймаємо, що ти тільки ахнеш».
І справді, Баск'єрі поповнює колекцію третім надзвичайним екземпляром. Бог таки любить трійцю! Але день закінчується не зовсім вдало.
Третім екземпляром була червонокрилка — мешканка тропічних морів — дуже небезпечна отруйна риба. Нам розповідав один араб, що його якось укусила маленька червонокрилка. Від цього укусу йому боліло дужче, ніж тоді, коли його неймовірно розпухлу руку припікали розжареним залізом. Хворий страшно мучився, здавалося, втратив розум, і всі навколо побоювалися, що він кинеться у море.
Під час подорожі Чекко Баск'єрі часто розповідав нам, як спіймати червонокрилку (потім ми охрестили її риба-кобра), і прочитав лекцію на цілих півгодини про те, який небезпечний її укус і, на гріх, саме його в той день біля Кусейра вжалила риба-кобра.
Справа могла б обернутися дуже кепсько, якби ця риба-кобра була б трохи більшою і під рукою не опинилася «швидка допомога» в особі Граціолі, що мав з собою необхідні ліки. Без них страждання Чекко були б у тисячу разів більші.
Першим побачив кобру я і зовсім випадково. Це дуже рідкісна риба, до того ж вона вміє добре маскуватися. Спочатку я помітив коралову галузку химерної форми і почав уважно розглядати її, метикуючи, чи вистачить світла, щоб зробити вдалий фотознімок. Та раптом мені здалося, що кінчик галузки ледве помітно рухається. Я випрямив ногу (зараз, після того, як я побачив страждання Баск'єрі, мене обдає холодним потом від самої згадки про це!) і злегка вдарив ластом по кінчику галузки. На мій подив, частина галузки почала рухатись енергійніше і випливла на світло. Я вже казав, що це був дуже маленький екземпляр (десять сантиметрів завдовжки) у порівнянні з тридцяти- та сорокасантиметровими рибами, яких ми зустрічали пізніше. Кобра рухалась не кваплячись, поважно вигрібаючи довгими і тонкими парними плавцями, які нагадували своєю легкістю та пишністю страусові пера. Решта довгих і тонких плавців, наче пера індика, віялом розходилися з-під хвоста. На спині стирчали прямі і гострі, мов стріли, колючки. Було від чого втратити голову! Я закам'янів з переляку і зовсім забув про те, що треба слідкувати за рибою. Потім висунув голову з води і покликав Баск'єрі. Через хвилину він з'являється біля мене і, захоплений справді чудовою картиною та рідкісною здобиччю, забуває про обережність.
Баск'єрі вправно проштрикнув рибу гарпуном з тонким наконечником, спеціально призначеним для тендітних створінь, а тим часом кобра, нервово тріпочучи, ковзнула вздовж держална і вжалила вченого в палець. Сталося це так швидко, що Баск'єрі не встиг одсмикнути руку. Негайно розрізали рану, виссали кров, зробили укол бідоласі і доставили його на «Форміку».
Схвильовані цією подією, ми й не помітили, що Кусейр нарешті прокинувся і на нас звернули увагу. В супроводі військових чинів на борт «Форміки» прибув єгипетський капітан. Він поводився вельми люб'язно і запросив нас до своєї резиденції, яка містилася в будинку, на манер замку, прикрашеного кам'яними зубцями. Біля входу стояли чотири гармати, відбиті, — за словами хазяїна, — ще в Наполеона. Частуючи нас холодним кока-кола, гостинний хазяїн бомбардував нас запитаннями про експедицію. Ми відповідали йому італо-англо-французькою сумішшю. Потім капітан показав нам численну колекцію черепашок, величезних заспиртованих омарів, а також своїх чудових голубів. Деякі з них, найбільш приручені, кумедно підстрибуючи, бігали за ним по подвір'ю. Капітан розповів, що в Кусейрі є фосфатна фабрика, де працює багато італійців. Ми вже збиралися йти туди, коли з'явився сам директор фабрики. Ще зранку він почув про прибуття італійського корабля і прийшов довідатися, хто ми такі.
Директор був настільки чемним, що запросив нас, а ми радо погодились відвідати італійську колонію, яка загубилася на низинному пустельному узбережжі Верхнього Єгипту. Минувши запорошені пилом, потріскані від сонця хатини арабів біля напівзасипаної піском розваленої фортеці, ми побачили між невеличкою стрункою церквою і фабричними спорудами шеренгу чистеньких будиночків у класичному стилі італійських селищ в Африці. Будиночки потопали в зелені садів. На фабриці ми познайомились з італійськими техніками і довідались про те, що Кусейр існує виключно завдяки цьому невеличкому підприємству. Фабрика постачає Кусейр водою та світлом (не кажучи вже про більш серйозні речі), завдяки фабриці, тут існує невеличкий порт. Разом з італійцями працюють місцеві жителі, а їх діти вчаться в італійській школі. В супроводі симпатичного вчителя-венеціанця відвідуємо школу. Приємно задоволений нашою цікавістю, він радо показує надзвичайно цінну колекцію чудово законсервованих риб, яку він почав збирати з того часу, коли приїхав сюди.
Всюди нас зустрічали радісно і привітно, запрошували погостювати ще хоч один день.
Коли «Форміка» залишає маленький порт, ми пригадуємо своє перше враження від Кусейра. Нам здалося мертвим маленьке німе містечко, осяяне сліпучим сонцем та відблисками моря. Ми сподівались у найкращому випадку зустріти якого-небудь посоловілого від спеки араба, з яким і розмовляти буде не зовсім просто. Але все вийшло зовсім інакше. Ми сподіваємося ще раз зайти до Кусейра, коли будемо повертатися назад, щоб побачитись з друзями, які так гостинно нас зустріли.
Наша подорож триває. Йдемо на південь. Біля островів Суакін налітає шторм, не такий, правда, шалений, як раніше, але досить сильний. Ми змушені сховатися в Порт-Судані. Обминувши маяк Сангаб — високу залізну споруду, що карикатурно нагадує Ейфелеву башту, — «Форміка», тікаючи від шторму, заходить у протоку, яка веде через лабіринт островів та скель до порту.
Біля маяка кружляють зграї морських птахів. Трапляються величні фрегати, багато чайок та інших крилатих рибалок. Вони зненацька, склавши крила, пірнають у воду і за хвилину з'являються на хвилях, тримаючи в дзьобі рибу.
У Порт-Судані ми познайомилися не тільки з птаха-ми-рибалками, з маяком Сангаб, а й з Прокопієм — неймовірно гладким і добре вихованим греком. Після того, як ми купили щось з дюжину листівок, на яких зображені африканські воїни фуззі-вуззі в повному озброєнні, в перах, з щитами та списами, він почастував нас чудовим обідом. Тут ми покуштували кілька витончених арабських страв.
Наступного дня ми пливемо далі. Останні дві доби не мають кінця, а вахти — гірші за китайські тортури. Здається, наша подорож ніколи не закінчиться… У нас уже терпець вривається, коли раптом нашим очам відкривається біле містечко на березі великого острова. Острів і материк з'єднує довгий мол.
Біля нашого борту з'являються дві знамениті «самбуки» — арабські човни з трикутними вітрилами, схиленими так низько, що вони майже торкаються води, — і супроводжують нас до самого берега.
Двадцять сьомого січня о дев'ятій годині тридцять хвилин «Форміка» причалює до пристані Массауа. Подорож, можна сказати, закінчилась.