Діссей, 7 лютого
чора цілий день «Форміка» йшла повним ходом. Вайлаті покликав нас на капітанський місток. Вивчивши морські карти Дахлаку, ми вирішили розпочати з острова Діссей у затоці Зула на півдні архіпелагу.
О пів на дев'яту показалася довга смужка острова. Впадає в очі ламана лінія гір, пагорбів та горбочків, їх забагато на цьому клаптику землі. Де-не-де стирчать миршаві африканські дерева. «Форміка» огинає острів зі сходу і кидає якір в невеличкій бухточці, на березі якої причаїлося маленьке село. Але ми не дуже цікавимося навколишнім пейзажем: треба перевантажувати обладнання на човни.
Наукова група Баск'єрі перша вирушає шлюпкою до коралового бар'єра. Він перетинає бухту з півдня на північ. Другий човен повертає в напрямку рифу, про який накуда розповідає, що він править акулам за «клуб». Це зовсім з протилежного боку від коралового бар'єра.
Вайлаті, Манунца та я відчалюємо від борту «Форміки» останніми.
Хвилин через тридцять, знайшовши ділянку більш-менш прозорої води, ми вимкнули мотор і спустилися у воду, щоб зробити розвідку, але від човна далеко не відходили.
Надзвичайне видовище постало перед нами: з глибини близько двадцяти метрів піднімаються червонувато-коричневі хащі. З усіх боків нас обступили густі гаї, що утворюють таємничу тінь. А над цими підводними джунглями плавно погойдуються поодинокі надзвичайно довгі водорості, па яких ростуть переповнені насінням шишки, схожі на кипарисові. Міріади малюсіньких рибок, чорних з білими цяточками, живуть у цьому підводному лісі. Трохи далі метушаться зграйки сріблястих трахінотів. Перед тим як спуститися, ми з Вайлаті одяглись у захисні костюми, і недаремно, бо водорості жалять, коли до них доторкнутися.
Посуваємось підводними хащами. Двоє чоловіків, одягнутих у чорні гумові костюми, ледве прокладають собі дорогу крізь червонуваті зарості. Двоє дослідників Шостого континенту спустилися в один з своїх заповідних лісів з новим завданням: назбирати різних водоростей найцікавіших видів, галузочок з підводних мадрепорових кущів, зразків різноманітних рослин. Свою здобич ми прив'язуємо до коркових поплавців, вони виринають на поверхню, а там їх підбирає човен. Перший спуск в районі Дахлаку — одночасно перша показова спроба освоєння Шостого континенту. Зараз нам треба якнайбільше назбирати підводних рослин, а Баск'єрі потім з'ясовуватиме можливість їхнього використання. Навіть тепер уже можна впевнено говорити про те, що в недалекому майбутньому людина розпочне справжнє підводне землеробство, «культивуватиме» водорості, які, за новітніми дослідженнями, дуже корисні (мається на увазі також і поживність цих рослин).
Але сьогодні ми обмежуємося тільки передбаченням такої можливості і не шкодуємо зусиль, щоб внести й свою частку в цю справу. Ми прийшли в Червоне море як перші дослідники Шостого континенту і зовсім не обираємося колонізувати його.
Дві інші групи в цей час зустрілися з акулами. Діставшись до легендарного рифу, загін Букера спустився в таку каламутну воду, що в ній не помітиш навіть і кита. Коли Букер вирішив перейти на інше місце, повз нього проплила невелика акула метра півтора завдовжки. Йому вдалося поранити її. Хоч і маленькою була акула, але коли її витягли на поверхню, вона виявила неабияку силу — вгризлася зубами в дерев'яне дно човна і відкусила добрячий шматок.
Джіджі Стюарт в іншому місці — може, якийсь кілометр на північ, — теж підстрелив невелику акулу. На відміну від Букера він зустрівся з нею на мілині — метра два від поверхні. Легко поранена акула, розпочавши свій шалений танок, заплутала лінь у мадрепорах. Спливаючи кров'ю, вона пручалася і била хвостом. Стюарт міцно вчепився за рушницю («Від мене не втечеш!») і тримався на ногах деякий час. Але незабаром посипались такі удари, що він не міг встояти. Навіть здалеку було добре видно, як він борсався в густій піні, пірнав під воду і знов виринав на поверхню. Над водою мелькала то його рука, то нога. Рогі та Чекко кинулись на допомогу, але поки вони підплили, акула останнім ривком розтрощила мадрепору, розірвала лінь і зникла, щоб вмерти десь у затишному куточку.
Зайнявся день. Білі хмаринки закрили сонце і трохи пом'якшують його гостро-пекуче проміння. Нам дуже зручно працювати в приємно розсіяному світлі.
А на узбережжі Данкалії, кілометрів за тридцять звідси, лежить пустеля. Там сонце палить з пекельною силою — біла імла клубочиться на обрії.
Опівдні робимо короткий перепочинок — і знову за роботу.
Дванадцять чоловік під водою: фотографують, полюють, збирають поліпи, спостерігають крабів, мандрують в глибинах моря з кінокамерою, стежать за поведінкою акул.
Нарешті! Експедиція працює так, як і мріяв Вайлаті. На морському дні кожен зосереджено займається своїми справами — точнісінько так, як і на суші.
Дуже хочеться, щоб нас побачили сьогодні ті, хто вважає химерними наші ідеї! На хвилинку я замислююсь над Можливостями, що відкриваються людині тут, у незвичайному середовищі. Десять чоловік та дві жінки знаходяться під водою на глибині п'ять…, дванадцять…, вісім…, тридцять…, два…, шістнадцять метрів і спокійнісінько працюють. А сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від сотні інших днів нашої праці на Шостому континенті.
Діссей, 8 лютого
З чорної глибини за краєм мадрепорового бар'єра, поміж двох великих рифів, утворених зонтичними коралами, з'явилася акула і пливе просто на мене.
Я саме спускався похилою мілиною, що велетенським карнизом оперізує північний берег острова, де зараз працює експедиція. Тут і відбулася наша зустріч. І ось тепер, уникаючи різних рухів, ми обережно наближаємось один до одного. Я не хапаюсь, як дехто інший, за рушницю, з якої стирчить гострий кінець гарпуна. Можливо, цим і пояснюється сміливість акули, а може, вона зацікавилась червоними ластами, які я випадково надів сьогодні замість чорних… Одне слово, думай що хочеш, а вона пливе просто мені назустріч. Відстань між нами скорочується до двох метрів, і тут «приятелька» повертається до мене хвостом і не кваплячись віддаляється. Затримуюсь біля якогось виступу і чекаю, що буде далі. Акула зробила розворот і тепер підпливає збоку, мабуть, щоб краще бачити мене. Її жовтувато-зелені очі з вузенькими чорними щілинками світяться, наче в кота. Вони й справді залишають незабутнє враження. (Місцеві рибалки ледве не вмирають з переляку, коли їх човен опиняється ненароком вночі серед зграї акул, бо море тоді світиться жовтувато-зеленими вогниками, які виконують свій химерний танок навколо маленького рибальського урі).
Акула ні на мить не спускає з мене свого страшного погляду. Вона, очевидно, хоче довідатись, що я за риба, її так і тягне підплисти до мене ближче, і тільки страх примушує дотримувати певної дистанції. Акула майже закам'яніла переді мною і не знає, що робити далі.
Та раптом вона наче стискається у клубок, потім рвучко розпрямляється і, шугнувши наді мною, описує широке півколо і швидко зникає. Так акула виходить з важкого для нас обох становища.
На поверхні відкриваю подарований мені Вайлаті «Визначник акул». Покопавшись у ньому, переконуюсь, що зустрівся з «чорним плавцем» — акулою-чорноперкою.
Власним човном приїхали до нас шановні гості: італійський та британський посланники в Ерітреї. Їх проймає дрож, коли я розказую про зустріч з акулою. Потім гості з великим зацікавленням слідкують за складною операцією перезарядки кіноапарата.
У нерухомому повітрі чітко лунають голоси, чути далекий гуркіт моторних човнів — стоїть мертвий штиль.
Нам добре чути шум полювання на велетенського ската. Рибина запекло пручається і не дає людям витягти себе на поверхню. Ніби над самим вухом лунають схвильовані крики та команди. Це Букер, ведучи двобій зі скатом, вискакує три або чотири рази з води і знов пірнає на дно. Потім вибухає переможний галас: рибу витягли з води.
Скат виявляється чудовим екземпляром «летючого диска». Він наче зійшов з малюнків американських журналів: круглий, сплющений зверху й знизу, дві темнуваті кульки замість очей.
Увесь він — чисто жовтого кольору. На спині, вкритій товстою шкірою, стирчить безліч маленьких колючок. Букеру вдалося підстрелити ската, коли він пустував на піщаному дні. Шкіра така тверда, що її пробила тільки наша надпотужна пневматична рушниця.
Але поранити таку рибину — ще не все. Важить вона майже півцентнера, і витягти її на поверхню виявляється справою нелегкою.
На допомогу Букеру спустився ще один водолаз. Він теж вистрілив у ската, який шалено пручався. І тільки після цього вдалося порівняно легко втягти рибину в човен.
Після зустрічі з акулою-чорноперкою я знов пірнаю на дно з метою зняти велетенський кораловий «лист» на поверхні колонії мадрепор. Кличу на допомогу Джорджо, вибираю місце для зйомок і наказую йому «крутити», як тільки я дам освітлення.
Джорджо пірнув і влаштувався біля щілини в підводній скелі. Підходжу до коралів, обертаюся, щоб перевірити, чи все як слід, і бачу, що на дні лежить тільки кіноапарат, а Джорджо немає. Шукаю його очима і помічаю, що він ракетою летить на поверхню. Піднімаюсь услід за ним, щоб довідатись, в чому справа.
— Мурена! Здоровенна мурена майнула в мене перед самісіньким носом!
— Де?
— Отам, унизу, де я лагодився знімати. Вона висунула голову з ущелини.
Я кидаюсь у розвідку, поки Джорджо заряджає рушницю. Справді, велетенська мурена. Голова її стирчить з щілини, злегка похитуючись, підступні очиці вп'ялися в моє обличчя, паща хижо розкривається й закривається. Легко уявити собі переляк Джорджо, коли він зненацька побачив перед собою таку потвору. Та ось він вже повернувся, тримаючи в руках рушницю. Стріляти треба обов'язково вдало: якщо легко поранити мурену, це скінчиться погано для мисливця.
Постріл блискучий! Сталевий спис уп'явся мурені трохи позаду голови, і риба негайно ховається в норі. Кинувши рушницю, Джорджо вхопився за кінець списа, вперся широко розставленими ногами в дно і тягне її догори, пропускаючи спис у себе між колінами. Але сталося щось неймовірне… Джорджо напружує усю свою чималу силу, але не тільки не може витягти мурену, а навпаки, мурена поволі втягує списа в нору і примушує Джорджо згинатися нижче й нижче. Я весь час знімаю на плівку цю унікальну сцену, а потім кидаю кіноапарат і ледве встигаю вхопити спис за самий кінчик, Що залишився ще зверху. Тепер ми тягнемо вдвох з Джорджо. Здається, ось-ось мурена буде нашою. Подвоюємо зусилля, ще трохи! Раптом — трісь, і ми поточилися назад: загартований сталевий гарпун з вістрям хитромудрої конструкції переламався.
Виринаємо на поверхню й засапані кидаємось горілиць на дно човна, хай їм трясця, тим муренам! На біса вони нам здалися!
Деякий час лежимо нерухомо, підставивши обличчя сонячному променю. П'ять, десять хвилин… може, півгодини пройшло, хто знає! Раптом лунає нелюдський крик. Галасує Цекка.
— Сюди, швидше сюди! Човен! Човен давай! Я підстрелив колосальну мурену! Та хутчіш повертайтесь!
Ми щодуху веслуємо до місця, де вода скажено вирує, неначе хтось довжелезним нагаєм хльостає по ній, а на поверхню раз у раз виринає то голова, то рука Цекки. За кілька хвилин у човен разом з ним плюхається величезна мурена, підбита вдалим пострілом. Як ми переконалися згодом, вона важила близько тринадцяти кілограмів.
Ми з Джорджо захоплено розповідаємо про нашу зустріч з такою ж гадиною, а нам ніхто не йме віри! Раптом нам обом закрадається в душу підозра. Коли Цекка добиває мурену ножем, ми, як по команді, кидаємось, щоб оглянути її… Так і є — у рибини з шиї стирчить уламок нашого гарпуна!
— Ти диви! Звідкіля узявся гарпун? — дивується простодушний Цекка, спантеличено оглядаючи уламок.
— А звідтіля! — відповідає Джорджо і подає йому наш обламаний гарпун.
Ми негайно фотографуємо чудову мурену, — спільну здобич аж трьох мисливців.
Пізніше ми набули чималого досвіду полювання на мурен. Виявляється, все дуже просто. Зовсім непотрібні здебільшого марні намагання витягти поранену мурену з нори за кінець гарпуна. Цим викликається шалений опір рибини (адже, ми маємо справу з могутнім створінням, сили якого в смертельну хвилину значно зростають). Треба дати їй спокій. Поранена мурена стікає кров'ю і швидко знесилюється в запеклій боротьбі з гарпуном, бо вона саме його вважає своїм ворогом і за всяку ціну намагається вбити, звиваючись та кусаючи його.
Треба через деякий час повернутися до нори 1 спокійно, без боротьби підняти мурену на поверхню.
Дахлак Кебір, 9 лютого
Діссей залишається за кормою, а ми прямуємо до найбільшого острова архіпелагу, до Дахлак Кебіру, або «Великого Дахлаку». Він приблизно вдвоє менший від Корсіки.
Три години ходу, і обрій перекреслила довга червонувато-коричнева смуга — береги нашого острова.
«Форміка» кидає якір у широкій протоці. Острів цей вулканічного походження. Ще й досі не стерлися тут сліди розбурханої вогняної стихії. Береги протоки розмила вода, величезні чорнуваті і червонуваті брили нависають над морем. На тому рівні, куди досягають хвилі прибою, берег глибоко підмило, і він нагадує велетенську терасу. Колись, як люди прилетять на Марс і попливуть його знаменитими каналами, їхня подорож, можливо, нагадуватиме нашу.
Ввечері сідаємо на джип і вирушаємо оглядати околиці. Часто зупиняємося в злиденних селах, де нас зустрічають з неодмінною арабською гостинністю, від якої ми зазнаємо чимало неприємностей. Досить сказати, що кожному з нас доводилося випивати одну за одною дві-три чашки кави, дві-три чашки чаю та з'їдати яйце. Щодо яєць, то тут ще так-сяк можна примиритися, але чай і кава! Замість очікуваного аромату в ніздрі б'є нестерпний запах смаженого м'яса. Спочатку нас охоплює легкий переляк, який до вечора перетворюється на відчай, а безжалісний Мазіно пророкує, що нас обов'язково почастують ще свіжим верблюдячим молоком…
На щастя, його пророкування не здійснюється. Частуючи нас, господарі заводять свої звичайні розповіді, в яких головну роль відіграють акули.
Першим почав розповідати молодий данкалець. Від нього ми почули історію про велетенську акулу, яка жила всередині потопленого корабля.
— Трюм його був набитий скринями, повними срібних талярів. Удень місце, де затонув корабель, охороняв вартовий у човні, тому ловці перлин таємно пірнали на розшуки скарбів уночі. Та акула пожирала всіх і день у день ставала все більшою. Через два роки вона перетворилася на велетенське страховисько. Якось вона проковтнула прекрасного юнака, найвідважнішого на острові ловця перлин. Батько юнака, хоч був уже старий і тяжко хворий, присягнувся помститися за синову смерть. Він насадив на великий сталевий гак цілу козу і поплив на своєму урі в море. Акула зразу ж схопила приманку і почала так шалено пручатися, що підняла справжню хмару рожевої піни. Двобій тривав багато годин, але урі не перевернувся, і старий витримав божевільний опір. Поступово акула слабішала, і аж на світанку виплила на поверхню білим черевом догори. Усе село висипало тоді на берег. Старий підплив до натовпу, тягнучи за собою семиметрову акулу.
На наших обличчях, мабуть, відбивається недовір'я, бо молодий данкалець додає:
— Ось зачекайте трохи, побачите на власні очі! — і виходить з халупи. Чекаючи на нього, ми наслухались ще багато історій про велетенських акул-людожерів, які то відгризали рибалкам руки та ноги, а то й зовсім позбавляли їх життя.
Відчиняються двері, і заходить молодий данкалець. Він несе дві величезні щелепи.
— Ось голова тієї акули, — каже він і кладе свою ношу на підлогу перед нами.
Голова велетенської акули, яку переміг старий рибалка… Виходить, що це чиста правда! Ми обмацуємо і розкриваємо щелепи. На кожній три ряди зубів, трохи зігнутих, з нерівними краями. Найдовші досягають п'яти сантиметрів… Від такого видовиська стає моторошно. Відірвавши очі від акулячих щелеп, зустрічаємо переможно-задоволений погляд юнака.
— Бачили? — питає молоди данкалець. — Тепер вірите?
Так, тепер віримо. Баск'єрі каже, що по щелепах можна визначити розміри риби: вага — п'ять-шість центнерів, довжина — близько семи метрів. Це тигрова акула — небезпечний хижак.
«Тигри», як розповідають місцеві рибалки, мають чудовий зір і цим відрізняються від інших, акул, які через свою короткозорість покладаються виключно на слух. Плаваючи під самою поверхнею з виставленими з води очима, тигрова акула помічає невеличке урі на відстані трьох миль. Побачивши човен, хижачка бере потрібний напрямок, поступово збільшує швидкість і з розгону налітає на посудину, перевертає її страшним хвостом, і рибалка, не встигши отямитись, потрапляє до неї в пащу.
Після розповідей про акул ми заводимо розмову про життя на острові, про сільське господарство та рибальство. Вайлаті звертає увагу на охлялих корів, що, мов примари, сновигають поміж злиденних хиж. Господарі скаржаться на бідну рослинність Дахлаку та нестачу кормів для худоби. Один з місцевих жителів втручається в розмову і розповідає, що >він збирає і сушить викинуті морем водорості, запасаючи таким чином корм корові. Ця розповідь знов навертає мене на давню думку про використання багатющої флори морського дна. Якби була можливість збирати деякі види водоростей на силос, нужденне населення посушливих приморських областей могло б перетворити глибини моря на джерело свого добробуту. Хто зараз скаже, скільки напівмертвих островів перетворилося б тоді на квітучі плантації!
Повертаємося на «Форміку». В дорозі нам світить чарівний місяць. Ми нетерпляче чекаємо початку справжньої дослідницької роботи, бо всі ці історії, в яких важко відрізнити правду від фантазії, розмови на милі серцю підводні теми (про акул та водорості) запалили нас і сповнили через край бажанням глибше ознайомитись з Шостим континентом.
Дахлак Кебір, 10 лютого
У мене не гаразд з шлунком, може, від учорашніх історій, може, від пива, випитого сьогодні ранком зразу ж після молочного сніданку. Через десять хвилин після того, як шлюпка одійшла від борту «Форміки», в животі у мене почало різати. Нічим не допоможеш! Треба повертатися на судно. На палубі в мене запаморочилось у голові, і почалася гарячка — перша ознака сонячного удару. Нерухомою колодою я пролежав аж до вечора. За цей час відбулася сила-силенна цікавих подій. А коли повернулися човном Вайлаті, Джорджо та Мазіно і я побачив акулу, яку вбив Бруно Вайлаті, почув схвильовані розповіді товаришів про свої пригоди, мені ще погіршало з досади, що якась смішна хвороб перешкодила мені взяти участь у сьогоднішньому полюванні. Я так засмутився, що лихоманка знов повернулася до мене.
З чужих слів переказую події, які сталися цього ранку. Було близько одинадцятої, Мазіно залишився в човні, Джорджо зійшов на берег, щоб зробити кілька знімків, а Бруно Вайлаті спустився під воду за кілька миль від нашої стоянки. Він помітив великого дентекса, підкрався до нього і вистрілив. Риба почала шалено битися, полилася кров. Через кілька секунд з'явилася велика акула і кинулася, щоб схопити пораненого дентекса. Поки Джорджо Равеллі встиг підплисти на заклик Вайлаті, налетіли нові акули, і на цьому місці море закишіло хижаками. Акули були не великими, але й не дуже маленькими, кожна мала два-три метри завдовжки, їх назбиралося штук двадцять.
Серед нас тільки Джорджо не зустрічався ще з акулами, в той день він прийняв бойове хрещення. Він і Вайлаті разом почали спускатися униз, озираючись навкруги. Вайлаті тримав рушницю напоготові, а Джорджо фотографував. Акули випливали з глибини і, мов блискавки, носилися навколо них угорі, внизу, праворуч, ліворуч…
Потім Джорджо розповідав мені:
— Я ніколи в житті не забуду цього видовища!
Мазіно сміючись додав: «Коли ці двоє божевільних були під водою, вода кипіла, мов у казані, від акулячих плавців, які розсікали поверхню».
Кілька хвилин пробули вони вдвох серед акул. Потім Вайлаті прицілився — і сталевий гарпун уп'явся в тушу одної з хижачок. Людина вперше вистрілила в акулу.
Якщо бути точним, цей постріл не перший. Члени нашої експедиції вже зустрічалися з акулами — сам Вайлаті підстрелив рибу-гітару, Букер — невелику акулу, — і до нашої експедиції в багатьох морях земної кулі люди стріляли з підводних рушниць у малих або практично безпечних акул.
Але це був перший постріл у досить велику мільбертову акулу, представницю підрозділу риб-людожерів. Людина зробила цей постріл у дуже невигідних для себе умовах: в самій гущі хижаків, на досить значній глибині і в каламутній воді.
Ось як це відбулося. Вайлаті витяг з тіла дентекса гарпун, перезарядив рушницю і знову спустився під воду. Одна з акул підпливла на відстань пострілу. Бруно почав заходити збоку. Саме в цей момент Вайлаті, напруживши м'язи, різко повернувся… Забринів метал, хижачка з силою вдарила хвостом, щоб втекти… Влучив! Чудовий постріл!
Настав напружений момент. Що робитиме далі акула? Як поводитиметься решта хижачок?
Акула почала відчайдушно борсатися, вода порожевіла. Зараз втече, треба щось робити! Втече не тому, що має велетенської сили хвіст, а просто потроху почне тягнути вбік. Постріл вдалий (гарпун уп'явся на рівні зябрових щілин, саме проти серця і печінки), і все ж таки кожна інша риба опиралася б набагато завзятіше. Зразу ж після пострілу Вайлаті взяв Джорджо за руку, щоб той допоміг йому «гальмувати», коли акула, бува, дуже сильно потягне. Але потреби в цьому немає. Цариця моря тягне їх ще кілька метрів, потім слабне і, переможена, припиняє опір.
Тепер здобич треба підняти на поверхню. Настає момент «виплиття». Та невідомо, що робитимуть інші акули, які крутяться поблизу. Чи накинуться вони на вмираючу акулу, як про це часто розповідають, чи нападуть на людину, що вбила їх родичку?
І натяку немає на щось подібне. Акули продовжують спокійно плавати, наче нічого й не сталося, а потім лякаються чогось і зникають. Вайлаті живий і здоровий, сповнений гордощів, випливає на поверхню і спокійнісінько вантажить у човен свою здобич.
Сьогоднішній випадок має для нас виключну цінність, і не тільки з наукового боку. Поряд з цілою низкою питань експедиція повинна з'ясувати, наскільки акули небезпечні для людей, що працюють на Шостому континенті. Постріл Вайлаті не тільки ствердив наше припущення, що акули не нападають на людину першими, більше того, він довів, що вони не кидаються на мисливця і тоді, коли розтривожити їх і навіть поранити. А з цього можна зробити переконливий висновок, що славнозвісні хижаки не такі вже страшні для водолазів.
До того ж мисливець полював на дуже небезпечну представницю акулячого роду, та ще й на очах у цілої зграї родичок.
Вайлаті, Мазіно та Джорджо зв'язують кінці весел, приладнують до них гак, ставлять цю споруду на кормі і вішають на ній струнке і граціозне тіло акули. Надзвичайний трофей урочисто везуть на «Форміку».
Протока Нокра, 11 лютого
Вчора мене била, тіпала, мучила лихоманка, температура досягла сорока градусів, а сьогодні все наче рукою зняло, тільки ослаб трохи.
Обережно питаю у «начальства» дозволу поїхати разом з усіма при умові не спускатися під воду. При бажанні відповідь можна вважати позитивною, і я кваплюсь зайняти місце в човні, куди товариші вже складають спорядження.
Експедиція сьогодні знову вирушає в широку протоку між островами Великий Дахлак та Нокра. Під час цієї подорожі ми вперше знайомимося з Ідрісом. Це один з трьох відчайдушних човнярів, яких ми^тут найняли, йому років тридцять, обличчя завжди сумне, навіть скорботне. Великий ніс стирчить далеко вперед, домінуючи над усіма іншими рисами обличчя. На руці, біля ліктя, Ідріс носить браслет, на якому висять срібні та шкіряні коробочки. На моє запитання він відповідає, що там лежать молитви про щастя, здоров'я, любов та від сліпої кулі. Досить потрусити рукою такий своєрідний «автоматизований» молитовник — коробочки задеренчать, і молитви дійшли куди треба. Зручно — не треба витрачати зайвого часу, щоб читати їх по п'ять разів на день.
От ми й на місці. Товариші по черзі зникають у мінливих хвилях і тільки мені одному доводиться сидіти в човні, прикривши голову якимось чудернацьким ковпаком. Усі пірнули під воду, настала тиша. Та стояла вона недовго… Вайлаті першим порушує її, з'явившись раптом біля самого човна.
— Багатоколючник! Велетенський, кілограмів на вісімдесят! — кричить він схвильовано і зникає під водою.
Перехиляюся, зацікавлений, через борт, але нічого не бачу, — вода зовсім каламутна. Аж ось знову показалася голова Бруно:
— Є! Поцілив! Швидше другий гарпун… Треба його добити.
Похапцем подаю йому гарпун, і він пірнає. Дивлюсь, кого б покликати на допомогу. Видно тільки Цекку та Букера, але вони знаходяться метрів за п'ятсот від човна, і кликати їх марна річ, все одно не почують.
— Ради бога! Чи немає в тебе ще однієї рушниці? Ця тварюка важить центнер, аж ніяк не менше, вона поламала другий гарпун. Тільки швидше!
Я віддаю йому свою рушницю — іншої в човні немає, — і Вайлаті втретє пірнає в глибину. Та що ж це таке? Невже через якийсь там біль у животі я мушу пропустити таке видовище? Хапаю маску, ласти, надіваю їх і, забувши про поради друзів, кидаюсь у воду. Спустившись на дно, мало не луснув з досади, що не взяв з собою кіноапарат. А тут ще Мазіно, як на гріх, кудись заподівся разом з фотоапаратом.
Сцену, яка відкрилася моїм очам, справді треба було б сфотографувати. На восьмиметровій глибині вода набагато прозоріша, і я бачу майже біля себе якусь велетенську масу. Це багатоколючник. Завдовжки він такий, як Вайлаті, і відповідної товщини — справжній морський слон, тільки що замість іклів стирчать два гарпуни. Це Бруно встромив їх йому в голову. Але сталеві гарпуни для цієї потвори все одно що дві зубочистки. Риба й уваги на них не звертає. Коли Вайлаті стріляє в багатоколючника втретє, той ліниво б'є хвостом, наче даючи зрозуміти, що ця смішна мурашка-людина, яка вовтузиться поруч, Занадто вже докучає йому своїми голками, і відпливає на недосяжну відстань.
Вайлаті повертається на поверхню і відчайдушно лається. Пропало два гарпуни… з рук вислизнула така здобич! Навіть сфотографувати не вдалося! Сидячи в човні, ми деякий час дорікаємо один одному.
Раптом чуємо далекий крик. Він долинає з того місця, де полюють Букер та Цекка… Кричать ще, тепер вже голосніше. Що там? Вайлаті заводить мотор, і ми прямуємо на крик, який одразу ж замовкає.
Через кілька хвилин Букер вже тягне багатоколючника в човен. Це той самий велетень, на якого полював Вайлаті. Після останнього пострілу нашого начальника він втік, але, на своє нещастя, надумав сховатися у найнезручнішому кутку архіпелагу, де саме орудував Букер разом зі своєю групою.
На великій глибині рибу помітив Цекка і здаля не міг зрозуміти, що це за тварина. І не дивно, бо щоб впізнати в такому велетні багатоколючника, треба підійти до нього зовсім близько. А до того ж з голови рибини стирчать довгі роги! Важко одразу припустити, що це два гарпуни Вайлаті.
«І що за риба така дворога?»
Цекку мало не вхопив грець, коли він пірнув, підкрався ближче і переконався, що має справу з багатоколючником. Уявіть собі, будь ласка: в наших морях мисливець, коли зустрічає екземпляр багатоколючника вагою близько двадцяти п'яти кілограмів, негайно стає героєм сезону! А цей важить щонайменше…
— Букер! Букер! Раймондо!
Цекка кулею вилетів на поверхню і кличе Букера, який має надпотужну рушницю.
— Багатоколючник на цілий центнер!
— Що-о-о?
— Багатоколючник на цілий центнер!
Букер прожогом пірнув. Але, як він сам розповів потім, «ця субмарина зникла в каламутній воді».
Багатоколючник вдруге вислизнув з наших рук, але втретє… Знов-таки Цекка помітив його втретє у затінку під скелею. Негайно покликали Букера, і на цей раз битва закінчилася перемогою людини.
Не сходячи з місця, розробили план нападу, за яким Букер вирушає низом праворуч і атакує з флангу, а Цекка залишається над скелею, щоб слідкувати, куди сховається багатоколючник. якщо йому вдасться втекти.
Ось Букер підкрався до рибини… Постріл!
Влучив точно в голову! Букер хапає гарпун… і древко залишається у нього в руках. Воно переломилося саме там, де на. нього надівається стальне вістря. Багатоколючника поранено тричі! І жодних результатів. Букер наважується і рішуче проштрикує пальцями очі рибині, щоб хоч так витягти її на поверхню. Але в цей момент багатоколючник так б'є хвостом, що приголомшений мисливець летить шкереберть кудись убік, наче більярдна куля. Проте Букер, увесь подряпаний і майже непритомний, не здається.
Він виринає^наверх і хапає «секретну зброю» власного виготовлення. Це гарпун, у якого ратище і вістря суцільні, зроблені з одного шматка сталі — найдосконаліший з усіх гарпунів, сконструйованих Букером. Цей постріл буде смертельним, але все ж таки ще не останнім.
Раймондо знову під водою. З'являється і багатоколючник. Значить, не втік світ за очі, а тільки обігнув скелю і сховався в іншій ущелині. Букер прикладається до рушниці… Постріл! Гарпун глибоко впивається в тіло риби, і одразу ж ще один спис летить за ним слідом. Браво, Цекка! Він блискавично зметикував, що його слабенька рушниця не має такої сили, щоб пробити товсту луску та череп багатоколючника (череп, як виявилось потім, мав товщину три сантиметри!), і вистрілив у рану, зроблену букеровським гарпуном.
Тепер починається заключна фаза полювання — підйом здобичі на поверхню. Риба витримала п'ять пострілів і все одно не піддається зусиллям трьох дужих чоловіків. Залишаючись все такою ж величною, вона одним сильним рухом відкидає далеко від себе кожного, хто насмілюється наблизитись до неї. Букер з товстим канатом у руках кидається на багатоколючника. Той сильно б'є хвостом, намагаючись втекти вглиб, щоб сховатися там у щілині. Але мисливець міцно тримає гарпуни, що засіли в тілі риби, і поки вона тягне його за собою, вчетверо намотує канат навколо її голови біля зябрів.
Потім Букер вискакує на поверхню. І там він, Цекка та Енца, втрьох, починають щосили тягнути канат наверх. Минає кілька хвилин важкої і небезпечної праці (багатоколючник б'є могутнім хвостом направо і наліво), велетенську рибину вантажать у човен, і трохи згодом вона вже на борту «Форміки».
Нокра, 12 лютого
Краще, мабуть, іноді зовсім не докучати Всевишньому різними проханнями…
Спускаюсь я під воду і помічаю зграю досить великих акул-чорноперок — щонайменше по два метри завдовжки. З десяток їх крутиться майже на самому дні біля невисокого мадрепорового бар'єра, що тягнеться навколо острова Нокра.
Я пірнаю з наміром перехитрити їх і підплисти якнайближче. Та досить було тільки поворухнутися, і акули кидаються врозтіч, зникають у глибині. Тоді я прикладаю рушницю, стріляю у якусь рибину і напівмертву кидаю її на дно. Акули знов зацікавлено збіглися. Сильно відштовхуюсь і, чіпляючись за грунт, швидко пливу до колонії губок, які утворили на дні півметрову чашу.
Обережно підкрадаюся до трьох акул, які майже нерухомо висять над рибою, що лежить на піску догори черевом, зупиняюсь, приставляю до ока візир апарата і натискаю спуск. Тоненько дзижчить пружина. Акули сторожко прислухаються і, помітивши мене, наче діти, налякані бабою-ягою, тікають у непроглядну таємничу синь. За ними кидається решта їх родичок. Так повторювалося принаймні разів десять. Випливаю на поверхню, щоб зачекати, коли вони посмілішають і збіжаться знов докупи.
Благаю господа бога, щоб яка-небудь двометрова акула пропливла в мене перед самим носом!
Почув-таки мене господь бог! Але я не зовсім точно виклав йому своє замовлення (забув підкреслити, що мені потрібна обов'язково не дуже хоробра акула) і потім шкодував, бо зустріч вийшла набагато неприємнішою, ніж слід було чекати.
Почну по порядку. Акули повертаються. Набираю в груди повітря і починаю складний маневр, щоб наблизитись до них. Тільки тепер я міняю тактику: спочатку трохи відпливаю від берега по поверхні, а потім пірнаю. Таким чином притискаю синьйор акул до берега, перешкоджаючи їм утекти у відкрите море. Вони ошелешено збиваються докупи, і я ловлю момент, щоб зняти їх на плівку.
Досягаю цього так: обережно просуваюсь по дну все ближче й ближче до них і починаю «крутити». Апарат дзижчить, і акул, тих, що ближче до мене, охоплює паніка. Це мені й потрібно! Продовжую підкрадатися до них, не припиняючи зйомки. Наближаюсь ще. Сцена швидко порожніє, бо акули кидаються врозтіч хто куди. Одна з них пропливає просто наді мною. А я все знімаю, бо залишилась ще одна акула.
Раптом я опиняюсь у загрозливому становищі. Коли я збагнув небезпеку, риба підпливає вже надто близько. Акула перелякалася смертельно, бо відчуває себе затиснутою між скелястим берегом та людиною. Вона завмирає на секунду, ворушачи хвостом і озираючись на всі боки. Потім з неймовірною швидкістю робить три-чотири маленьких «стрибки» до мене і пролітає повз моє обличчя на відстані, може, з півметра, не більше. Тепер я налякався. Припиняю зйомку і опускаюся на дно, ніби показуючи розбійниці, що шлях вільний на той випадок, коли їй заманеться пробитися силою і вона вважатиме моє тіло перешкодою. Акула негайно зникає, і пригоду можна вважати завершеною щасливо.
Ось тепер я маю усі підстави сказати, що «мене атакувала акула!»
Нокра, 13 лютого
Тільки три дні тому Вайлаті вбив акулу. Сьогодні Букер повторив його подвиг: за таких же обставин він загарпунив набагато більшу хижачку. І цього разу акула не насмілилася напасти на мисливця. Такий факт має величезне значення — наша теорія стає послідовною.
Сталося це майже так само, як і першого разу, тільки я мав повну можливість спостерігати полювання, бо знаходився під водою.
Цю акулу, очевидно, поранили легко, і вона одразу несильно потягнула вбік, намагаючись утекти від Букера. Лінь, прив'язаний одним кінцем до рушниці, а другим до поплавця, після пострілу напинається, мов струна. Букер негайно хапається за нього, потім Граціолі, потім я…
Ми висимо на канаті і кілька секунд виконуємо на глибині вісімнадцяти метрів якийсь химерний танок смерті. Та ось хижак слабішає і здається…
На нашому рахунку вже дві великі акули. Подивився б зараз молодий данкалець та ті рибалки, що вважали нас за божевільних самогубців, як ми тягнемо з води ще живу акулу, що клацає щелепами і витріщує жовтуваті очі… Та її вже ніхто не боїться… Ось вона, «цариця моря» — переможена людиною під водою, у її ж стихії.
Надвечір Джорджо вдалося підстрелити ще одну велику мурену. Не буду розповідати докладно, розкажу тільки, чим закінчилося полювання. Головна діюча особа в цій історії — бідолашний Ідріс, один з наших човнярів. Біля борту човна з'являється Джорджо, в руці у нього звивається мурена. Коли він кидає її в човен, лунає придушений крик, і щось важко шубовстає у воду; це Ідріс. Він солодко дрімав у човні, а коли побачив біля себе гидку зміюку, перелякався і кинувся у воду, забувши, що не вміє плавати.
Джорджо сміється, а ми ловимо бідолашного човняра, який тремтить з переляку, і садовимо на його місце. Ідрісові не до жартів. Човняр вимагає, щоб ми заприсягнися самим аллахом, що таких «жартів» більше не буде, інакше він і хвилини не залишиться з нами.
Гундабілу, 14 лютого
Колись страшенний вибух вулкана розкидав навкруги лавові бомби і утворив на поверхні Червоного моря Дах-лакський архіпелаг. Маленька крапелька магми залетіла за острів Ентендебір і перетворилася на острівець Гундабілу.
Минули тисячоліття, розпечена лава охолола, почала руйнуватись, і навколо острівця завирувало життя. Ще й досі над поверхнею моря здіймається рудувата скеля, дика та безлюдна, а у воді біля неї квітне мадрепоровий сад. Між галузочками плавають тисячі рибок, вони живуть і розмножуються у найсприятливіших умовах. Мадрепорові поліпи склали тут примхливий бар'єр, а на ньому виросли інші корали, і скелю з окам'янілої лави оточила широка мілина, яка піднімається з морського дна до самої поверхні.
Не так легко дістатися до цього острова. Ми витратили на це чимало часу і спускаємося під воду, коли сонце пече вже просто в тім'я.
Нас негайно оточують зграйки веселих чорних великих риб з білими хвостами — представники роду риб-арбалетів. Спочатку занурюємося лише вдвох — Джорджо і я. Ніякої зброї, крім фотоапаратів, у нас немає, і все йде чудово! Риби впевнилися в наших дружніх намірах і зацікавлено крутяться недалеко від нас. Спустишся на дно, станеш на хвилину нерухомо — і сила-силенна цікавих до зухвалості істот підпливає до тебе так близько, що навіть фотографувати не можна, бо їхні хвости мелькають перед об'єктивом.
Але зроблено перший постріл, і підводна сцена змінюється наче по щучому велінню. «Статисти» зникають, і після кожного влучного пострілу над самим дном швидко пролітають акули. Коли хижаки попереду нас, вони завжди дотримуються безпечної відстані, а позаду пропливають близько. Акули бояться людини-амфібії, і цей страх перемагає навіть сильне бажання наблизитись до пораненої риби. Тому підстрелити її дуже важко, крім того, з'являються вони негайно після пострілу, коли рушниця розряджена. А коли рушниця напоготові, акули передбачливо не показуються!
Букер роздратований: руйнуються його мрії про нове вдале полювання, і він, шукаючи виходу, бере з собою під воду дві рушниці: маленьку і велику. З малої він підстрілює першу-ліпшу рибу, а велику тримає напоготові для акули… Але і цей дотепний захід не дає результатів — акули не підпливають до нього на відстань пострілу, хоча після кожного пострілу з'являються і поодинці і невеликими зграями. Джіджі стріляє в якусь «нору» і раптом усього за метр від себе бачить двох акул та велетня-багатоколючника.
Букер спеціально поранив черепаху, і одразу ж примчала акула. Вона крутиться недалеко, та все одно не підпливає на постріл. І так кожного разу.
Я вже казав, що багатоколючник, який разом з двома акулами підкрався до Джіджі ззаду, був колосальний, не менший за того, що став здобиччю славетної трійки Вайлаті — Букер — Цекка, а може, ще й більший.
Джіджі витяг з нори чудового червоного дентекса і збирався піднятися на поверхню, коли помітив, що на нього нерухомо дивляться три здоровенних опецькуватих рила. Дві акули та багатоколючник вагою не менше центнера!
Джіджі Стюарт, ледве рухаючи ластами, щоб не наполохати їх, піднімається наверх і кличе Рогі. У того рушниця ще заряджена.
Рогі миттю пірнає, тримаючи зброю напоготові.
Його поява лякає акул, і вони тікають геть, багатоколючник ховається у своїй норі.
Та Джанні не з таких, щоб відступати. Він терпляче чекає. Ось з нори висовується здивована пика багатоколючника… Наш мисливець потрапив у скрутне становище. Стріляти? Але куди цілити? В голову? А що як гарпун тільки ковзне по черепу, навіть не подряпавши його?
Виходу немає, треба чекати, поки риба обернеться боком, і тоді цілити в зябра. Але багатоколючник второпав, що Джанні притискає його до скелі, відрізавши дорогу до відступу, і, наче кенгуру, одним стрибком вискакує з нори просто на людину.
Велетенська маса налітає на Джанні! На щастя, мисливець встигає уникнути удару цього розлюченого носорога. Але багатоколючнику все ж таки вдалося зачепити Джанні страшним хвостом, і той летить догори ногами на кілька метрів убік.
У цей драматичний момент з'являється Букер і кидається переслідувати страховисько, яке шугнуло поміж мадрепорами. А Джанні, контужений та подряпаний, повертається на поверхню.
Букер пливе під водою (без респіратора) близько двох хвилин. Він не відстає від велетенської риби і опускається на глибину двадцять п'ять — тридцять метрів. На це здатний тільки наш чемпіон.
Багатоколючник і на думці не має тікати від мисливця. Він тільки час від часу б'є своїм могутнім хвостом, щоб утримувати дистанцію, недосяжну для пострілу.
Така гонитва довго тривати не може, і Букер мусить повернутися на поверхню. Велетенська рибина остаточно вислизає з наших рук. Експедиція ще кілька разів приїздила на Гундабілу (на прикладі Середземного моря наші мисливці знали, що багатоколючник майже постійно живе на одному і тому ж місці), та скільки не шукали — все марно.
Сьогодні видався надзвичайно щасливий день: ми веземо з собою безліч нового матеріалу та багату здобич. Наші два човни роблять перехід від Гундабілу до Великого Дахлаку.
За човном Чекко тягнеться «трал» — довгий міцний трос, на кінці якого прив'язано великий гак з наживою. У такий спосіб ловлять велику рибу у відкритому морі.
В небі збираються густі хмари, погода псується, сильний вітер, здіймаючи все вище і вище сердиті хвилі, заважає руху човнів. Хвилі раз у раз накочуються на нас і обдають з голови до ніг бризками. Вода підмочує зібрані матеріали, мало не заливаючи човен. Усі без винятку, хто чим може, вичерпуємо воду. На носі старий Ідріс голосно скаржиться вседержителю, молиться по-арабському, торохкотить своїми амулетами і, певно, в душі шле прокльони не тільки нам, — бо ми «втягнули» його в цю авантюру, — а й всім нашим предкам до самого чотирнадцятого коліна.
Розірвалася небесна запона, і почався справжній біблейський потоп. Під нами люто вирує море, а зверху січе злива.
Раптом серед цієї колотнечі човен Баск'єрі зупиняється і починає крутитися на місці. Ми хочемо дізнатися, що там трапилося, і кричимо, та вітер забиває наші голоси. Треба підійти ближче… Бачимо, що Чекко надіває маску та ласти й кидається у воду.
— Що трапилося? — питаємо, коли відстань між човнами скоротилася до кількох метрів.
— Трал заплутався між коралами!
— Рубайте трос!
— Сказилися ви, чи що?! Іншого ж немає!
І ось саме в цей момент серед хвиль з'являється голова Чекко, який кричить: «Акула!» А момент, я б сказав, був справді драматичний — розбурхані хвилі кожну мить могли позаливати мотори, і тоді їх нізащо не заведеш, бо наші перевантажені човни глибоко осіли у воді і їх кидає з боку на бік, наче трісочки.
Почувши такий крик, важко було зрозуміти спочатку, чи то Чекко тільки побачив у воді акулу, чи трапилося ще щось. Потім з'ясовується, що на гак з наживою попалася акула, а трос намотався на великий риф. Щоб розплутати трос та витягти здобич, треба зробити велике коло човном. Не інакше, як нам допоміг якийсь святий, бо мотор заводиться з першого разу, човен без пригод описує велике коло, і трос звільняється. Чекко залазить у човен, а акула тим часом починає сильно смикати. Джіджі Стюарт і Чекко «водять» трос, щоб рибина втомилася, поки її підтягнуть до човна. Б'є хвиля, смикає акула… я дивуюсь, як Чекко та Джіджі не попадали досі з човна в море.
Наш човен з останніх сил тримається поблизу, щоб подати допомогу в скрутну хвилину. Ось під ударами велетенського хвоста починає кипіти вода — акула! її обережно підтягають до човна; Джанні Рогі, вхопивши важке весло, б'є рибу щосили по голові. Та акули продовжує пручатися і бити хвостом з такою силою, що ми вже втрачаємо надію на перемогу. Баск'єрі пробує накинути акулі на хвіст петлю. Розбурхані хвилі накривають човен, крізь дощову завісу ми бачимо тільки окремі епізоди боротьби. Джорджо кричить мені, що течія несе човен у відкрите море, і якщо мотор здасть, дійти до берега на веслах буде дуже важко…
Лунає переможний крик… Акулу подолали! Баск'єрі накинув петлю на хвіст, і тепер залишилося тільки добити хижачку ударом по голові за всіма правилами мисливського мистецтва.
Акула лежить впоперек човна, але хвіст ще рухається, значить, вона ще жива. Кажуть, що досить налити акулі в пащу трохи прісної води, і вона негайно здохне… Цікаво, чи правда це? Зараз ми маємо чудову нагоду переконатися на власному досвіді!
— Води, швидше…
Та де її взяти! Остання пляшка вже давно порожня, і нас мучить спрага.
— В мене… є чай… — Присцілла висунула голову з-під просмоленої парусини.
Спочатку ми трошки ошелешені її пропозицією вбити акулу чаєм! Але води все одно немає, і старина Баск'єрі каже: «Спробуємо!»
Він бере флягу і виливає увесь чай в пащу акулі. Рибина негайно засинає, наче після доброї порції ромашкового настою. Але це особливий сон — вічний сон смерті!
Так доконавши акулу чаєм серед розбурханого моря, ми повертаємось на свою базу.
Мерса-Назі, 15 лютого
Вранці Джорджо і я біжимо стрімкою стежкою униз до маленької бухти, щоб провести тут деякі досліди з підводним освітленням.
Намагаючись вибратися з планктонової хмари, ми виходимо далеко у відкрите море і зупиняємося в нерішучості. Клятий планктон руйнує наші плани. Ми сподівалися провести випробування на мілкому, спокійному місці, а тепер доведеться працювати далеко у відкритому морі. Це аж ніяк не гарантує безпеки.
Нам треба точно визначити діафрагму та фокусну відстань для кольорових зйомок при штучному освітленні й без нього. А для цього треба співставити результати сьогоднішніх дослідів з даними, одержаними на острові Понца, врахувавши різний ступінь солоності води. Досліди забирають майже годину. За цей час нас ні на хвилину не залишає бажання якнайшвидше завершити роботу. Всі нервували, нас підганяв страх. Під час роботи спадає на думку, що люди, які дивитимуться на підводні знімки, навіть не уявляють собі, як ми рискуємо, щоб зробити хоч один з них. Треба на власні очі побачити умови, в яких ми працюємо тепер, щоб зрозуміти нас. Словами всього не перекажеш.
Зненацька відчуваю позаду небезпеку і обережно оглядаюсь. Вірніше, тільки злегка повертаю голову і бачу акулу, яка, роззявивши пащу, поволі наближається до нас. Ліктем штовхаю Джорджо, і ми пірнаємо. Акула йде своєю дорогою над нашими головами, ніби не помічаючи нас. Форма, забарвлення, рухи недвозначно свідчать, що це мільбертова акула. Довжина три з половиною метри, фах — риба-людожер.
Кидаю погляд на Джорджо. Той спокійнісінько щось ворожить над фотоапаратом. Мій апарат заряджений чорно-білою плівкою. Швидко розробляємо план дій на випадок повернення акули. Досвід підказує нам, що коли пливти акулі назустріч або енергійно рухати ногами та руками — хижачка тікає. Через це ми спускаємося ще глибше і намагаємось зовсім не ворушитися. Цікаво, на яку відстань підійде до нас наша «приятелька»?
Шкода, що на нас прості, а не автоматичні респіратори.
Трохи згодом з'являється тінь ще більшої акули довжиною в чотири метри. Вдихаємо стільки повітря, що аж груди розпирає, і спускаємося ще глибше. Апарати правлять нам за баласт, і тому, опинившись на глибині шести метрів і переставши рухатися, ми не випливаємо на поверхню, як це звичайно буває, коли легені переповнені повітрям.
Хижачка наближається. Ніколи в житті я не бачив такого лінивого створіння! Акула, мабуть, гадає, що ми утопленики, і через це сподівається на легку здобич. Але вона ще не цілком переконалася…
Ну ж бо сміливіше, приятелько!
Коли відстань між нами скорочується до чотирьох метрів, акула наважується і кидається просто на нас. Ми рвучко піднімаємо апарати, Джорджо дає сліпучий спалах. Коли акула опиняється зовсім близько біля мене, я також блимаю лампою. Фотографував я, певно, заплющивши очі. Акула злякано відскакує і тікає вгору. Нас довго не залишає відчуття, що при цьому вона трохи доторкнулася до нас.
Ні Джорджо, ні я до кінця життя не забудемо цього випадку. Зате ми маємо два знімки, заради яких варто пожертвувати цілим ранком.
Ентендебір, 16 лютого
Сьогодні Бруно Вайлаті на наших очах зробив ще один цікавий експеримент.
Наші вчені вирішили збільшити свою колекцію коралових рибок. З цією метою Чекко Баск'єрі, Стюарт, Вайлаті та я поїхали на острів Ентендебір. Для того щоб здобути маленьких коралових рибок, найзручніше оглушити їх, кинувши в море пакет вибухівки. Але від вибуху неодмінно гинуть і більші риби, якими охоче ласують акули. У зв'язку з цим науковій групі надається «озброєна охорона» в особі Вайлаті. До нього приєднуюсь і я, сподіваючись зняти що-небудь цікаве.
Під'їхавши до острова, хвилин тридцять шукаємо зручного місця, де було б якнайбільше мадрепорових та коралових утворень. Нарешті нам здається, що кращого накати вже не треба, і ми кидаємо пакет. Гуркотить приглушений вибух, піднімається стовп води, і ми, наче по команді, кидаємося в море. В каламутній воді плаває сила-силенна оглушеної риби, а ще більше її лежить на піщаному дні. Через кілька секунд акули вже тут! Вони збігаються з усіх боків, з'являються перед самим нашим носом, звиваються біля ніг, підпливають ззаду. Нічого не скажеш, ситуація не з приємних!
Акули блискавично, на льоту хапають оглушену рибу (вибираючи найбільшу) і негайно зникають, щоб зробити новий захід. Десяти хвилин їм вистачить, щоб зжерти всю здобич, але нам теж нема часу чекати, бо течія віднесе коралових рибок, і ми приступаємо до роботи.
Коли б хто подивився на таку сцену збоку, вона здалася б йому кошмаром, хворобливим маренням… Троє людей метушаться, розмахують, наче божевільні, жовтими сачками, ретельно виловлюючи рибок завбільшки з ніготь… А поміж них блискавками шугають акули і зголодніло клацають пащами, хапаючи мертвих риб. А оглушеної риби плаває кругом сила-силенна. Люди, озброєні сачками, та акули ледве не налітають одне на одного, розходяться і трудяться бік у бік далі, не звертаючи уваги на незвичайне сусідство.
Таке явище ми спостерігали і раніше, правда, в поодиноких випадках, а тут, плаваючи серед безлічі акул, ми маємо досить фактів, щоб зробити перший цікавий висновок.
Ми встановили, що не можна вважати цілком достовірним поширене твердження про те, ніби акули хапають здобич, тільки перевернувшись на спину. Як правило, вони заходять зверху, роззявляють пащу і хапають свою жертву. А коли здобич на поверхні, акули висовуються з води настільки, щоб схопити її, не перевертаючись на спину.
Вайлаті будує свій експеримент на тому, що акули люблять ласувати трахінотами. Їх тут плаває дуже багатої Бруно вирішує підстрелити одного, а потім одплисти трохи від того місця, де працюють Баск'єрі та Стюарт, і подивитись, чи не попливуть за ним слідом акули.
Не гаючи часу, підстрелює трахінота і відпливає вбік. Кілька акул (самі тільки білоперки) помічають, що Вайлаті тягне за собою на гарпуні поживу, смачнішу від плаваючих навкруги риб, і повертають за ним слідом.
Дослід Вайлаті примусив нас з великим недовір'ям поставитись до розповідей, які видають акул за виключно кмітливих риб.
Отож ми побачили, як Вайлаті підстрелив трахінота, відплив убік і акули кинулися за ним слідом. Він сів на виступ скелі, виставив рушницю вперед, наче вудлище, до якого замість волосіні прив'язано лінь, а за гачок править гарпун з настромленим на нього трахінотом. Бруно водить рушницею, і наживка рухається у воді. Акули бачать трепетливу жертву, кружляють навколо неї, і, нарешті, одна з них, переборовши страх, кидається вперед, щоб схопити здобич. У цей момент Бруно відсуває принаду вбік. Акула не змінює напрямку, летить вперед. Нас дуже тішить така забава: кожного разу акули пошиваються в дурні.
Хижачки нездатні розгадати немудрі хитрощі Вайлаті. Вони не зупиняються і не міняють обраного напрямку. Акули навіть не намагаються зрозуміти, куди зникла мертва риба. Вони знов і знов кружляють і. розкривши пащу, кидаються стрімголов на принаду… та неодмінно залишаються ні з чим. Дурна курка, що біжить поперед автомобіля, й та виявляє якісь ознаки кмітливості. Хоча треба окремо сказати, що білоперки — це своєрідні парії серед акул, бо вони мають зовсім невеликий мозок. А щодо зустрінутої вчора мільбертової акули, то про неї не скажеш, що вона зовсім нетямуща.
Баск'єрі подає криком сигнал, що роботу закінчено, і Вайлаті більше не смикає рушницю. Найбільша акула, покружлявши трохи, клацає зубастою пащею і зриває принаду з гарпуна. Експеримент закінчено і вона одержує свій сніданок.
17 лютого
Сьогодні нарешті повернулася «Форміка», яка п'ять чи шість днів тому пішла в Массауа, залишивши нас у затишній арабській хатинці.
І ось тепер, коли ми вже сидимо в човнах, долинає гудіння сирени, яка вітає нас, а потім показується і сам корабель. Не встиг капітан Саларі провести складний маневр, щоб поставити «Форміку» на якір серед протоки напроти Мерса-Назі, де течія не така бурхлива, човни вже опинилися біля борту, і ми деремося на палубу.
Зустріч була така зворушлива, ніби ми не бачилися принаймні багато років, а не кілька днів. Усі, хто залишався на Дахлаку, горохом розсипаються по кораблю. Хто ласує свіжими фруктами, хто, сховавшись у тихому закутку, читає листи, а декілька чоловік кидаються на розшуки Цекки, який відповідає за розподіл продуктів… Адже ми вирішили повісити його на грот-щоглі за те, що він залишив нам на всі ці дні тільки по одній пляшці мінеральної води на чоловіка.
Швидко минає час… Їхати на коралову мілину вже пізно. Влаштуємо собі відпочинок! Чудова думка!.. Кожному підуть на користь кілька вільних годин, за цей час підсохнуть подряпини, яких безліч на шкірі в кожного, м'язи добре відпочинуть перед дальшими роботами.
До речі про подряпини (в зв'язку з листами з Італії)… Наші численні друзі заздрять нам і щиро непокояться за нашу долю. Але вони навіть уявити собі не можуть, скільки нам доводиться терпіти через різні дрібниці, перед якими зустрічі з акулами здаються дитячими забавами. Там порізався, там обпікся, подряпався або здер шкіру.
Тільки доторкнешся злегка до мадрепорового чи коралового поліпа, зачепиш ногою водорості або вдаришся спиною об який-небудь виступ — одразу ж з'являються глибокі й болючі ранки. Їх роз'ятрює солона вода, вони сильно запалюються, гнояться і загоюються дуже довго. Вночі ці проклятущі подряпини (і задушлива спека) не дають нам спати.
Важко уявити собі, до чого боляче жалять кропивні корали та медузи. І ті й другі мають жалкі клітинки. Коли доторкнутися до такого корала або медузи, вони пускають їх у хід, і це викликає дуже неприємне подразнення шкіри.
Порізи, подряпини, опіки… «Форміка» тихо гойдається на хвилях між островами Нокра та Дахлак Кебір, а ми полягали в холодку і з усіх сил намагаємося заснути.
Завтра — знову до роботи.
Нокра, 18 лютого
Втретє зустрічаємося з велетенським багатоколючником!
Цього разу настала черга Джорджо. Дія відбувається десь близько четвертої години дня в протоці Нокра. Сильна течія притискає нас до берега, де є кілька затишних бухточок.
Понад самим дном, посеред протоки, де течія не така сильна, пливе Джорджо з респіратором. Тримаючи «Роллейфлекс» напоготові, він шукає об'єкт для зйомки. Довго не може знайти що-небудь цікаве. Йому набридло нишпорити понад дном, і він зупиняється, оглядаючись навколо себе. Балони повітряного респіратора, якими ми вже не раз користувалися на такій глибині, напівпорожні.
Джорджо розчаровано повертає назад, коли раптом з'являється велетенська тінь. Вона наближається, і вже добре видно, що це багатоколючник!
Величезний багатоколючник! Таких ловили Вайлаті, Букер та Цекка. Джорджо зупиняється, розмірковуючи, чи варто плисти назустріч рибині. Та вона переймає ініціативу і сама прямує до водолаза.
Джорджо спокійно залишається на місці й цілиться в неї фотоапаратом. Велетенська голова, широчезний рот, двоє скляних очей… Риби-лоцмани, а їх більше десятка, наче ескорт винищувачів біля бомбардувальника, супроводжують багатоколючника. Вони утворюють щось схоже на зірку навколо велетенської рибини, яка на глибині тридцяти метрів повагом наближається до людини. Одна риба-лоцман очолює процесію, пливучи перед самою пащею багатоколючника.
Джорджо клацає апаратом. Велетенська рибина у ту ж мить збільшує швидкість і летить просто на нього.
Людина, яка опинилася віч-на-віч з таким страховиськом на великій глибині, похапцем тікає на поверхню. Багатоколючник зменшує швидкість, підводить морду вгору, потім ще швидше кидається за втікачем.
На щастя, Джорджо не панікує і діє напрочуд розсудливо. Він зупиняється, повертає назад і пливе назустріч потворі, якнайенергійніше розмахуючи руками. Багатоколючник зупиняється спантеличений. А Джорджо невпинно наближається, ось він зовсім близько. Рибина описує широку лугу і поволі віддаляється.
Але на цьому пригода не кінчається. Треба добре наполохати рибу, щоб спокійно піднятися на поверхню. Та, як на гріх, в цю мить у балонах закінчується повітря. Джорджо висмоктує останні ковтки. Треба виринати.
Джорджо старанно працює ластами, намагаючись попередити можливі маневри рибини, але течія зносить його вбік, і він задихаючись виринає на поверхню далеко від нас.
Ми чуємо крики і бачимо, як стрімка течія несе його далі й далі. Мазіно і я кидаємось у воду і поспішаємо на допомогу.
Джорджо переживає кілька неприємних хвилин. Його вимучив підйом, вже непотрібні балони тягнуть на дно, і він боїться, щоб знизу раптом не виринув багатоколючник.
Одночасно з нами підпливає на човні Ідріс, який цього разу виявився напрочуд спритним.
Допомагаємо Джорджо сісти в човен, забираємося туди самі і по дорозі на «Форміку» першими слухаємо розповідь про пригоду.
Ентеара, 19 лютого
Наш острівець виблискує сліпучо-білими барвами і нагадує гірську снігову вершину. А насправді ніяких снігових гір та й взагалі гір тут немає, є величезні купи білого коралового піску. Опівдні у воді тридцять градусів тепла, а в повітрі — сорок два (з холодку). Сьогодні виконуємо заплановані роботи. Було кілька зустрічей з маленькими акулами, але головною подією дня стала зйомка рідкісних порід риб. Деяких ми вже зустрічали раніше, але більшість абсолютно невідомі нам.
Уявіть собі рибу, схожу на ромб, поставлений вертикально. У передньому куті міститься рот, що трохи нагадує хобот, зверху, над ним, справа і зліва — великі очі, булькаті й надзвичайно рухливі. Хвіст яскраво-жовтий, а тіло сіре в голубу смужку. Довжина тридцять сантиметрів, висота — близько двадцяти. Це риба-свиня. Вона належить до сімейства щетинозубів, яке об'єднує безліч видів. Риба-свиня цікава не тільки своєю формою, але й надзвичайною властивістю задкувати. Такого мені не доводилось бачити в жодної риби.
Коли ця чудернацька істота побачить щось підозріле, вона негайно ховається в нору, таку вузьку, що сама ледве залазить туди. Цілком зрозуміло, що повернутися у такій норі неможливо, і риба-свиня, коли їй потрібно вилізти, спокійнісінько дає… задній хід! І тільки залишивши свою схованку, починає рухатись нормально. Така її поведінка цілком доцільна, бо зброя, якою захищається риба-свиня, — це своєрідний цвях, що під час небезпеки настовбурчується на спині, вістрям назад. Форма риби — теж засіб захисту, її неможливо. витягти з нори, доки не натиснеш у певному місці на м'яз, який тримає цвях. Інакше цю рибину називають риба-ключ. Друга назва походить від того, що мисливець, вбивши рибину, може витягти її з нори тільки тоді, коли вдало поверне її. Ось чому ця істота живе у вузьких норах, звідки можна вилізти тільки задкуючи, завдяки чому ворог не може витягти її.
Та не тільки рибу-свиню (вона ж і риба-ключ) ми бачили сьогодні.
Ось з'явилася риба-труба, або риба-голка. В неї тоненьке, наче олівець, жовтувате тіло сантиметрів п'ятдесят завдовжки. Своїм витягнутим у вигляді трубки ротом вона нагадує один з джазових інструментів. З іншого боку пливе велетень на тридцять-сорок кілограмів. Це різновидність риби-папуги. Ми охрестили цю тварину «носорогом». Біля Діссею Букеру вдалося підстрелити одного такого «носорога», але, на жаль, мене тоді там не було. Шкіра цієї риби відрізняється темним забарвленням. Зуби, що нагадують дзьоб, споріднюють її з рибами-папугами. Ось цих велетнів уже четверо, вони урочисто маневрують біля коралового бар'єра на глибині п'ятнадцяти метрів, вишикувавшись у колону по одному. Їхній ватажок важить не менше п'ятдесяти кілограмів, а в довжину має цілий метр. За лідером впритул рухається інша риба, трохи менша, а за нею пливуть ще дві середнього розміру. «Носороги» надзвичайно полохливі риби і нікого не підпускають до себе. Але й тікаючи, вони не порушують військового строю.
У своїй книзі про Червоне море Кусто розповідає, що він бачив цих риб тільки здаля і, як не намагався, не зміг підкрастися ближче, щоб сфотографувати їх. У «носорогів» темні, навіть чорнуваті тіла, над очима гуля з білуватими вершечками. Через цю гулю ми й назвали їх «носорогами».
Наблизитись до них неможливо, а мені дуже хочеться сфотографувати їх, і я заздрю Букеру, якому вдалося підстрелити таку рибу. Зараз «носорогів» тільки чотири, але, кинувшись за ними слідом, ми зустрічаємо їх ще, мабуть, з сотню.
Нарешті я побачив двох дивовижних риб-куль! Дві зовсім круглі «кулі» сірого кольору, з довгими «носами» та жовтуватими, наче в сови, очима. Чудернацька форма, маленькі плавці та недорозвинений хвіст роблять їх, коли дивитися з поверхні, незграбними І. вайлуватими. А насправді — навпаки.
Під великою мадрепорою причаїлася одна риба-куля. Ну, тепер, здається, можна її сфотографувати! Спускаюся на дно і обережно підкрадаюсь… Мені залишається якихось метра півтора, я вже наближаю око до візира апарата… Хто тут казав про незграбність та вайлуватість? Риба стрімко описує зигзаги і вмить щезає. При цьому вона з круглої стає овальною. Надимається риба-куля тільки в разі небезпеки.
Ми ще раз переконуємося в справедливості наших висновків, що докладніше вивчити морських тварин можна, тільки спостерігаючи їх у природних умовах. Усі ми, і в першу чергу наші «вчені», так і робимо. Багатюща фауна Червоного моря дозволяє нам провадити найрізноманітніші безпосередні спостереження.
Ані хвилини перепочинку не мають Баск'єрі та його підлеглі. Вони збирають, аналізують, порівнюють різноманітні дані. Товариші з групи Баск'єрі показували мені сьогодні грубезний зошит із записами спостережень, примітками, кресленнями і малюнками, все це пересипано безліччю найскладніших назв.
— У мене таке враження, — каже Баск'єрі, — що ми вже переробили силу-силенну роботи, стільки побачили! А насправді ми тільки нігтем колупнули велетенську гору, яку треба просіяти, щоб здобути бодай зернину істини. Ми, пихаті й самозакохані «володарі Всесвіту», тільки тут, у мовчазних коралових джунглях, починаємо розуміти, що не маємо навіть поверхового уявлення про свої «володіння»!
Ентеара, 20 лютого
Кілька днів тому Джіджі Стюарт поділився з нами однією дуже правильною думкою. Він вважає, що не треба поводитися з акулами так легковажно, опираючись тільки на висновки, зроблені зразу ж після перших зустрічей з ними. Ми ще не мали справи з великими небезпечними хижаками, такими, як голуба і тигрова акули.
І, наче навмисне, наступного ранку після цієї розмови Джорджо і я зустрічаємося з мільбертовою акулою, про яку вже розповідалося. А сьогодні Букеру, Вайлаті та мені довелося зустрітися з грізною тигровою акулою. 1 в першому і в другому випадку акули не виявили агресивних намірів і тому здалися нам не страшнішими від інших.
Схил мадрепорового бар'єра біля острова Ентеара надзвичайно крутий. Вчора вночі сильний вітер скаламутив воду, перемішавши її з прибережним піском. Та, на щастя, брудні лише верхні чотири-п'ять метрів, а коли спуститися нижче, вода стає прозорішою і прохолоднішою. Яка насолода пірнути крізь цю білувату хмару аж до шару прозорої води і завмерти біля строкатого мадрепорового муру серед незчисленної кількості найрізноманітніших риб. Після сліпучого сонячного проміння очі приємно пестить розсіяне в товщі води матове світло.
Ми не відходимо далеко один від одного. Я почав знімати підводного мисливця серед зграї жовтих умбрин. Справа виявляється зовсім нелегкою, і ми непомітно відстаємо від усіх. Саме тут і відбувається історична зустріч.
Акула з'являється з боку моря, як і завжди, майже понад самим дном. Вона уповільнює швидкість, помітивши Букера, який стоїть до неї ближче від усіх, змінює напрямок і уважно розглядає людину. Тримається риба, звичайно, на безпечній відстані, стріляти в неї неможливо. Ми одразу розуміємо, що це не проста акула. Коли я думаю, що вона може виявитися «тигром», мене непереможно тягне додому, в рідний Рим. Уже тільки самі її розміри, не кажу вже про інші ознаки, примушують нас насторожитися. В довжину хижачка має метрів три з половиною, а може, и усі чотири. Плеската морда з широчезною пащею теж переконливо свідчить, що це тигрова акула. Немає й натяку на обтічний «ніс», характерний для інших акул. Хвіст тонкий, вигнутий, шкіра темна, з великими плямами. Коли, підручник, добре визубрений мною у свій час, не бреше, то, за всіма ознаками, ми маємо справу саме з тигровою акулою.
Букер і Вайлаті негайно пливуть акулі назустріч, щоб перевірити, як вона поводитиметься; я кидаюсь за ними слідом, плекаючи надію зробити вдалий знімок. Грізна цариця моря, побачивши, що до неї наближаються якісь незвичайні істоти, робить глибокий віраж і зникає точнісінько так, як і інші акули. Ну, добре, добре, я не такий вже впертий і великодушно припускаю, що втекла вона величніше, ніж інші, й не одразу, а тільки після того, як подивилася на нас з близької відстані.
Увечері я переглянув свій підручник, і в мене не залишилося сумніву, що ми познайомились сьогодні з самим «тигром»! Дорослі акули цієї породи досягають інколи дев'яти метрів у довжину і важать близько шести центнерів. Ми зустрілися, очевидно, з молодою людожеркою. Про це говорить насамперед її розмір та плями на шкірі, які під старість зникають зовсім. Але, що там не кажіть, ми маємо підстави радіти! Хай акула була й молодою віком, але мала чотири метри довжини, і коли б їй заманулося накинутися на когось із нас, ніхто не зміг би стати їй на перешкоді…
Та перед людиною-амфібією, як бачите, навіть грізна акула вирішила за краще «накивати п’ятами».
Гундабілу, 22 лютого
Шоста година ранку. «Форміка» кидає якір за півкілометра від берега. Море гладеньке, наче калюжа нафти. Та поки ми оглядали спорядження, спокійна поверхня раптом узялася хвилями. Спочатку ми вирішили, що це грають сардини. Але через деякий час витикається і одразу зникає плавець… Та ні, мабуть, два спарених плавці…
Кидаємось до борту і уважно стежимо за тим, що там діється.
— Акула!
— Аж дві акули! І кожна не менше п'яти метрів завдовжки!
— Дивіться, який стовп води підняли! Погляньте, погляньте он туди!
— Нема вже!
— Ось знову!
— Ось вони, ось вони… Аж дві акули!
— Та ні, це одна велика…
Порядні люди після таких розмов сиділи б собі цілий день на «Форміці» і навіть не підійшли б до води.
Але не минуло, мабуть, і двох хвилин, як від борту «Форміки» тихенько відчалює човен і обережно прямує до загадкових плавців. У човні Вайлаті, Джорджо, я і, як завжди, Ідріс. Він ще не второпав, що ми хочемо робити, і перебуває в чудовому настрої. Тим часом ми надіваємо маски, взуваємо ласти… А де моя маска? Я забув іі, а повернутися по неї вже не можна. Тихенько лаючись, я залишаюся в човні.
Вайлаті озброюється рушницею, Джорджо бере фотоапарат, і вони пірнають у воду. Та заздрити їм нема чого. Вода на цьому місці дуже темна (дна не видно), глибина не менш як тридцять-сорок метрів, і в цій пучині чекає на них «щось» велетенське. Можливо, акули.
Я примостився на носі — стежу за рухами людей і загадкових плавців.
Товариші мої посуваються поволі вперед. Плавці зникають, знов показуються з води і невпинно наближаються до водолазів.
— Обережно, обережно! — кричу я з човна.
— Так це ж морський диявол! — чую у відповідь крик Вайлаті.
Так і є! Перед нами «морський диявол», або «манта», — скат з двома широченними плавцями. Їх кінчики оддалік здалися нам спинними плавцями двох окремих рибин!..
— Джорджо і Бруно божевільні! — скиглить Ідріс. Він похапцем, поки є час, пояснює своє ставлення до дивовижної рибини. Човняр уперто твердить, що морський диявол крутитиметься на цьому місці доти, поки «Форміка» стоятиме на якорі.
— Ця риба, — захлинається словами Ідріс, — любить якорі. Він плавай під самбука, чіпляти рогом за якір і тягну самбука в море. Він чухай роги об якір.
Поки Ідріс розводить теревені про чудернацький потяг морського диявола до якоря, Вайлаті і Джорджо після безрезультатної гонитви за рибою повертаються назад до човна.
Минає півгодини. Від «Форміки» одчалює другий човен і підпливає до мадрепорового бар'єра: Букер, Граціолі та Цекка розпочинають підводне полювання.
У глибокій тиші, бо стоїть мертвий штиль, наче удар батога, лунає крик Цекки:
— Морський диявол! Він тут, унизу!
Вайлаті, Букер та Граціолі поспішають на зазначене місце, швидко й безшумно працюючи ластами.
Джорджо і я — за ними, але не встигаємо ми підплисти до місця, де причаївся морський диявол, як Вайлаті стріляє і влучає в голову страховиська, точно між очі. Рибина загрозливо піднімається з дна. Це велетенський скат, він розлючено б'є «крилами» по воді, здіймаючи хмари дрібного піску. Спереду в нього стирчать довгі «роги» — два м'ясистих відростки, схожі на стріли.
Цекка швидко прицілюється в нього зверху і стріляє. Але гарпун тільки згинається від сильного удару, неспроможний пробити товсту шкіру. Страшна вага велетенського страховиська тягне Вайлаті на дно. Бруно випускає з рук рушницю, прив'язану до поплавця, і виринає на поверхню.
По воді мчить великий буй, міцно прикріплений довгим лінем до гарпуна, що застряв у тілі морського диявола. Зненацька лінь обплутує Букера в той момент, коли він збирається пірнути нам на допомогу. Морський диявол рвонувся з неймовірною силою, — лінь не витримує і обривається.
Риба йде вглиб, тягнучи за собою рушницю і гарпун.
Ми випустили чудову здобич. У цьому винні невигідні обставини і наша власна нерішучість. Треба було нам усім одночасно з Вайлаті дати залп по рибі. В цій сутичці Букер зазнав страшної небезпеки: якби не розірвався лінь, страховисько затягнуло б безпорадну людину в бездонну глибочінь моря.
І тут перший «раунд», так само, як і під час зустрічі з барракудою та акулою, закінчився не на нашу користь. Але ми нізащо в світі не проґавимо можливості взяти реванш.
Розповідаючи про події цього дня, не можна обминути діалога, що відбувся між водолазами на глибині п'ятнадцяти метрів під час бійки з «морським дияволом». Цей короткий діалог — перша спроба розв'язати одну з найважливіших проблем Шостого континенту, проблему спілкування людей-амфібій між собою.
У розповіді про першу зустріч з Мазіно я вже згадував про респіратори з мікрофонами. Та від них ми змушені були відмовитись, бо озброїти ними всіх членів експедиції неможливо. Замість них ми розробили суто практичну систему умовної сигналізації (на зразок азбуки Морзе). Такі сигнали вживаються, щоб покликати когось або попередити про небезпеку. Під водою вони поширюються надзвичайно швидко (швидкість звуку в повітрі — 340 метрів на секунду, а в воді — 1340 метрів на секунду). Але найчастіше ми вживаємо для спілкування легко зрозумілі жести. Особливо зручною ця система виявляється для мене: вона дозволяє «розмовляти» з товаришами під час зйомок якоїсь підводної сцени, не піднімаючись на поверхню.
Така мова універсальна. Нею можуть користуватися люди різних національностей, добре розуміючи одне одного. Шостий континент, з цієї точки зору, не має кордонів, які могли б розділити працюючих на ньому людей.
Дур-Гелла, 23 лютого
Сьогодні у водах Дур-Гелли ми зустріли голубу акулу. Це найлютіша з усіх відомих ак} л-людожерок. У оповіданнях про пригоди в тропічних морях саме вона, голуба акула, стоїть на другому місці після «тигра». Голуба акула дев'яносто разів із ста нападає на людей, які потерпіли катастрофу у відкритому морі. Ця хижачка — справжнє лихо для китобоїв. Тільки-но вони загарпунять кита, як зграї голубих акул кидаються на велетенську безпомічну здобич і починають свій кривавий банкет, створюючи серйозну загрозу кораблю та морякам. Голубі акули так сильно б'ють хвостами по корпусу китобійного корабля, що невеличке судно інколи перевертається. В наших морях теж живуть голубі акули, правда, не такі великі і їх не так багато, як в океані. У нас їх за колір називають зеленими акулами. Але ця назва підходить тільки для акул Середземного моря, в інших місцях вони мають сіруватий або голубуватий колір. Зустрівшись з такою акулою, ми одразу пізнали її по кольору, бо він дуже відрізняється від забарвлення інших акул, а також по формі рила і двох тонких і довгих бокових плавцях.
Але в першу чергу привертає увагу колір: далеко попереду, метрів за двадцять від нас, там, де білувате морське дно темнішає, зникає у безодні, майнула голубувата, з металевим відблиском стрічка. Хижачка урочисто-спокійно перебирає плавцями, не кваплячись б'є хвостом і прямує просто на нас.
Побачивши людей, вона не лякається, як всі інші її родички, в тому числі й тигрова акула.
Коли з'явилася голуба акула, кожний займався своїми справами. Експедиція поступово поділилася на групки: вчені збирали потрібні їм матеріали, я фотографував їх за роботою, Бруно полював. Коли Вайлаті підстрелив великого трахінота — улюблені ласощі акули, — ми з Джорджо були недалеко від нього. Бруно зразу ж кинув поранену рибину на дно. Кілька секунд напруженого чекання. Ми розташувались за широким півколом коралового бар'єра, ніби в театральних ложах. Перед нашими очима розкинулася велетенська арена, де ось-ось з'являться актори.
Минає десять, двадцять, тридцять секунд… З темної глибини, наче розвідник, вискакує чорноперка, потім за нею з'являється ще одна, ще…
Джорджо залишає схованку і мчить униз. Акули негайно тікають. Джорджо поволі повертається, роздивляючись на всі боки. Я тримаюсь позаду нього.
Вайлаті на поверхні перезаряджає рушницю. Аж ось і голуба акула — велетенська, довжиною більше чотирьох метрів. Жодного сумніву в тому, що це дорослий екземпляр. Вона вже між мною та Джорджо… Притишує швидкість і підкрадається до Джорджо ззаду. Джорджо прикипів оком до апарата і дивиться зовсім у протилежний бік, нічого не підозріваючи про близьку небезпеку. Він намагається сфотографувати п'ять чи шість «чорних плавців». Ми кидаємось просто на акулу — Вайлаті з рушницею, а я зовсім беззбройний. Я припиняю зйомку і кричу. Крик одночасно і глухий, і пронизливий. Але він зовсім не впливає на акулу. Вона продовжує безстрашно, хоча й поволі, наближатися до Джорджо. Але він почув мій вигук і рвучко обертається. Різкий рух лякає акулу, вона робить глибокий віраж і відпливає убік. Джорджо дуже злякався, але тримає себе в руках і, незважаючи на те, що акула притискає його до дна, продовжує фотографувати.
Підстрелений трахінот, спливаючи кров'ю, тріпоче на дні. Не пройшло й двадцяти секунд, як голуба акула з'являється вдруге. Вона кидається просто на Джорджо, бо, мабуть, вирішила, що він може перешкодити їй схопити здобич. Ми зустрічали сотні акул, і з них тільки сьогоднішня наважилася напасти першою.
Але Вайлаті вже знову під водою і поспішає на допомогу товаришеві. Він рішуче пливе назустріч акулі і наводить рушницю, мабуть, щоб налякати. Для такої велетенської хижачки гарпун Вайлаті не страшніший від зубочистки. Проте, побачивши рушницю, голуба акула, хоч і не тікає, але все ж таки змінює напрямок і, шугнувши між мадрепорами, зникає у відкритому морі.
Джорджо і я багатозначно дивимося один на одного. Ура! Плівка закінчилася, і Джорджо починає підйом. Він повертається спиною до відкритого моря і дивиться в бік берега… І саме в цю мить я переживаю найжахливіший момент у своєму житті… Кров холоне в жилах. Коли сам опиняєшся в небезпечному становищі, необхідність діяти, боротися якоюсь мірою тамують страх, а коли смерть загрожує другові і ти не можеш врятувати його, страх остаточно паралізує твою волю.
Сталося ось що: після другого нападу голубої акули, Джорджо почав підніматися на поверхню, повернувшись при цьому спиною до відкритого моря. В цей момент з темної глибини зовсім вертикально випливла акула.
Все це тривало кілька секунд, а може, й одну секунду. Велетенська туша, втроє більша від Джорджо, раптом накинулася на нього ззаду. Щось боляче стисло мені груди, я хотів крикнути, але пізно… Акула була вже на спині у Джорджо!
Щасливий кінець цієї пригоди — чистісінька випадковість: коли акула мала вже клацнути страшними щелепами, з респіратора вискочили шумливі бульбашки повітря. Вони хмаркою огорнули акулу… Коли бульбашки розтанули, за спиною Джорджо не було вже нікого. Наче хтось чарівною губкою стер цей страшний кошмар… Голуба акула зникла.
І ось ми знову в човні. Поскидали з себе респіратори, ласти та іншу чортівню і в спокійній бесіді робимо деякі висновки з того, що трапилося.
Обговорюється найважливіше питання — людина та акула, вирішення якого дасть можливість повністю обгрунтувати нашу теорію Шостого континенту.
Ми не можемо зараз дати остаточну відповідь на це питання. В найближчі кілька тижнів наші висновки або підтвердяться, або життя спростує їх. Тому я розповім тільки про перші враження, які склалися про акул у членів експедиції.
Сьогоднішні події вплинули на нас зовсім інакше, ніж незабутній запеклий бій між меч-рибою та зграєю «мако», який ми спостерігали по дорозі до острова.
Тільки одна голуба акула виявилася гідною слави морських хижаків (та й то до певної міри). Інші представники цього роду поводилися полохливіше навіть від сардин. Акули кожного разу з'являлись тільки тоді, коли зовсім легко було поживитися за рахунок поранених риб або тих, що опинилися у скрутному становищі. Від найпідступніших лісових хижаків акул відрізняє отака, я б сказав, не дуже приємна риса характеру. Полохливість та малодушність деяких жителів джунглів загальновідома, та коли на них нападає людина, їх охоплює природна лють і вони перетворюються на небезпечних ворогів. Вайлаті, Букер та інші члени експедиції неодноразово першими нападали на акул, і ми переконалися, що морські хижачки неспроможні пересилити свій страх навіть у такій ситуації, Читач справедливо запитає мене: «Хіба ж то акули, коли вони такі полохливі?» На це запитання я відповів би так: до родини котячих належать коти, леопарди та тигри. Можна цілком спокійно ногою відкинути геть кота, який напаскудив на килим, і тут не потрібно ніякої обережності, бо вашому життю нічого не загрожує. Таке саме можна вчинити з малям пантери, але я не радив би вам поводитись таким чином з дорослою пантерою. Так стоїть справа й з акулами. Існує близько сотні різних видів акул. Нам, за винятком мільбертової акули, голубої акули та тигрової акули, зустрічалися здебільшого хижачки, які не належать до розряду людожерок. Крім того, може бути, що голуба акула, мільбертова акула та «тигр» не нападали на нас саме тому, що ці глибинні жителі почували себе біля берега не зовсім певно. Отже, не треба поспішати з висновками. Скажемо тільки, що відсоток акул, небезпечних для людини, мізерний і абсолютна більшість цих хижачок не відзначається хоробрістю. При розумній та спокійній поведінці водолаза можна дуже просто налякати та прогнати геть цих самих акул, яких вважають найкровожерливішими створіннями.
Комплекс цих питань має виключно велике значення для розв'язання проблеми Шостого континенту, і експедиції доведеться багато попрацювати, доки можна буде сказати вирішальне слово.
Це завдання ми сподіваємося виконати протягом кількох місяців, спостерігаючи акул, що траплятимуться на нашому шляху.
Завдяки прані спортсменів та кінозйомочної групи, до рук вчених потрапили багаті матеріали не тільки про акул, але й про інших жителів моря.
Баск'єрі надає великої ваги спостереженням за рибами-носорогами. Це маловідома різновидність риб-папуг, і про них варто розповісти окремо.
У вивченні «носорогів» (а також сріблястих веретеноподібних досить великих риб — ми назвали їх «кефалями», — про яких жодного слова немає у визначниках Баск'єрі) наукова група користується неоцінимою допомогою з боку всіх членів експедиції. Спортсменам, незважаючи на полохливість цих риб, вдалося здобути кілька екземплярів, а ми зробили цілу низку різноманітних фотографій. Це фотодокументи, які вчені згодом використають для точної класифікації та порівняльного вивчення різних видів. Крім того, ми зібрали цінний матеріал про велетенських багатоколючників. Насамперед вражають великі розміри та жахлива сила цих риб. Завдяки своїй силі, вони неодноразово вислизали з рук мисливців. Тутешні багатоколючники надзвичайно люті, чого зовсім не можна сказати про їхніх родичів з Середземного моря. Недарма місцеві жителі бояться їх більше, ніж багатьох інших риб.
Як велетенські, так і менші багатоколючники відрізняються від середземноморських ще й манерою захищатися. Я вже розповідав у розділі про острів Понца, що там при найменшому натяку на небезпеку вони ховаються в глибоких норах — своїх постійних житлах. Отже, використовують не індивідуальний, а видовий спосіб захисту, який ми вважали спільним для багатоколючників усіх морів земної кулі. Але в Червоному морі, як виявилося згодом, ці риби дуже рідко застосовують такий спосіб захисту. Найчастіше вони швидко втікають.
Ще одне цікаве явище: дентекс — хитра і сторожка риба, яку в Середземному морі спіймати неможливо, тут зовсім легко потрапляє в пастку. Коли дентексу загрожує небезпека, він ховається в норі, звідки його дуже просто витягти. Коротко кажучи, риби, які в нас рятуються втечею, тут залазять у нори і навпаки.
Ці кілька прикладів я навів для того, щоб продемонструвати, як багато треба ще працювати та скільки несподіванок чигає на нас на шляху до нашої мети.
Спираючись на власні спостереження, я хочу зробити деякі підсумки проведеної роботи.
«Форміка» зайшла у води Червоного моря шістнадцятого січня, а сьогодні ми маємо двадцять п'яте лютого. Отже, наша експедиція вже сорок діб перебуває в тропічному морі. Члени експедиції занурювалися групами в десяти різних місцях і пробули під водою майже тисячу п'ятсот годин. Такі цифри здаються мені достатніми для першого звіту.
Крім спостережень, що кладуть початок всебічному і глибокому вивченню мешканців Шостого континенту, про яких я розповідав до цього, ми, поряд з виконанням головного завдання експедиції, зробили ще цілий ряд істотних висновків щодо праці людини в морських глибинах.
Праця наша під водою була досить різнобічною й тривалою. Сам цей факт говорить про серйозний успіх експедиції. Адже нікого з нас не з'їла акула, нікому не завдали шкоди зуби барракуди, ніхто не постраждав через несправність респіратора, не захворів від тривалого перебування у воді, одне слово, наш фізичний стан анітрохи не відрізняється від стану людей, які працюють на суші. Граціолі, лікар нашої експедиції, пильно слідкував за самопочуттям кожного з нас і вже тепер має серйозні підстави стверджувати, що тривале перебування під водою не шкодить людині.
Наш досвід набуває чималої об'єктивної цінності, коли зважити, що експедиція працювала в місці, найменш сприятливому як у відношенні безпеки (Червоне море найбагатше на так званих риб-людожерів), так і у відношенні клімату (високий ступінь вологості та спека сильно виснажують).
Думка про те, що ми досягли таких результатів тільки завдяки ґрунтовній попередній підготовці, була б помилковою. Ми розпочали працювати одразу ж після виснажливої подорожі, яка тривала цілий місяць, це по-перше, а по-друге, приклад Присцілли Гастінгс цілком спростовує такі думки. Молода англійська художниця, яка майже не вміла плавати, з першого дня почала працювати під водою разом з нами, і на її долю випали ті самі небезпеки і труднощі, що й на нашу. Вона швидко навчилася користуватися повітряним респіратором, ластами, маскою. Я зустрів її два дні тому біля самого краю коралового бар'єра Ентеари. Вона на самоті малювала спеціальними олівцями на пергаментному папері. 1 це на глибині дванадцяти метрів!
Отак ми, люди-амфібії, працюємо тут у незнаному світі, малюємо, збираємо матеріали, спостерігаємо, робимо зйомки. Ми плаваємо під водою вздовж коралових бар'єрів, оточені мешканцями глибин, вивчаємо морські пустелі, гори, пучини, джунглі, знайомимося з хижими та мирними рибами. Все більше й більше ми призвичаюємося до нових умов у цьому дивовижному світі, де закон тяжіння діє зовсім не так, як ми звикли до того: одна частина зламаного молотка тут падає на дно, а друга піднімається на поверхню. Ми звикаємо жити в горизонтальному положенні, користуватися «німою мовою», навіть склад наших думок ніби змінився під впливом мертвої тиші морських глибин… Від «звичайного» таке життя дуже відрізняється, але увійти в нього зовсім легко. На Шостому континенті море розгорнуло перед нами свої багатства. Всі наші попередні висновки, спираючись на які ми готувалися в експедицію, блискуче підтвердилися.
Під водою ми познайомилися безпосередньо з морськими тваринами, досі невідомими людям. Це має не тільки наукове, але й практичне значення. Зараз, наприклад, люди непродуктивно використовують риб, так само, як колись вони непродуктивно використовували сухопутних тварин. А коли людина глибоко вивчить життя риб і навчиться розводити їх, як навчилася розводити худобу, рибальство матиме цілком інше значення.
Те ж саме можна сказати про водорості. Людина зможе раціонально використовувати їх, тільки вивчивши корисні якості морських рослин. На узбережжі Португалії, наприклад, здавна збирають водорості, викинуті на берег хвилями. З них видобувають альгінову кислоту, яка йде на виготовлення тканини, міцнішої за льняне та конопляне полотно. Та хіба пристало людині задовольнятися тільки тим, що море дарує саме? Чому не спуститися на дно і не створити там справжнє морське сільське господарство?
А корисні копалини? Ми неодноразово спостерігали, як після вибуху невеликого пакета вибухівки з дна піднімалася сила-силенна бульбашок газу, як виявилося — метану. Якось ще в Середземному морі я блукав біля одного з Ліпарських островів і натрапив на багатющі поклади сірки. Я певен, якби під воду спустилися спеціалісти-геологи, через деякий час неодмінно вдалося б розпочати видобуток найрізноманітніших підводних корисних копалин, і в першу чергу — вугілля та нафти.
Ось які висновки я зробив після сорока днів праці під водою у складі експедиції, а також на основі власного багаторічного досвіду. Тепер я хочу пояснити ці теоретичні викладки на якомусь конкретному прикладі.
Візьмімо який-небудь пустельний, неродючий острів, хоча б Дахлак Кебір, де ми зараз перебуваємо, і уявімо собі, як змінився б він внаслідок використання ресурсів Шостого континенту.
Прийдуть перші підводні дослідники-спеціалісти і знайдуть тут численні джерела прісної води, відкриті ще нами. Це докорінно розв'яже одну з найважливіших проблем — проблему водопостачання. Інші спеціалісти розведуть плантації тих видів водоростей, якими тубільці годують своїх корів. На острові з'являться отари овець, і буде досить м'яса.
Уважно вивчаються риби, їх повадки, і внаслідок цього зростає продуктивність рибальства. І, нарешті, на острів приходять підводні геологи та енергетики і використовують підводні течії у протоці Нокра, як джерело електроенергії. За кілька років купка людей, узутих в ласти, докорінно змінює вигляд безлюдного, сухого острова.
Та я бачу, що дехто з читачів поблажливо посміхається, намагаючись прикрити хвоє недовір'я та скептицизм. Така сама посмішка, — я певен, — з'явилася б на устах мого діда, коли б йому в молоді роки сказали, що колись, у майбутньому, натиснувши кнопку на невеличкому ящичку, він почує голоси людей з різних кінців світу. І ця посмішка, без сумніву, змінилася б відвертим сміхом, коли б йому сказали, що колись, зручно влаштувавшись в кріслі у себе вдома і натиснувши кнопку на іншому ящику, він побачить відкриття міланського ярмарку або прем'єру в театрі Ля Скаля.