житті завжди трапляються несподіванки. Люди на власному досвіді переконалися і твердо запам'ятали, що пори року змінюють одна одну в раз і назавжди визначеній послідовності. І раптом одного чудового дня виявляється, що цей непохитний закон може втратити свою силу.
Ми залишили береги Італії взимку, а в Червоному морі на нас чекала нестерпна літня спека, після літа прийшла весна… а потім осінь!
На острові Дур-Гелла — вузенькій довгій смужці суші, засіяній камінням і порослій кущами та немічними деревами, — в найзатишнішому місці стоять палатки. Тут отаборилися наші вчені; в цьому куточку їм спокійніше, досліди можна вести на більшій глибині. І я приєднуюся до них на деякий час, хочу ознайомитися ближче з їхньою працею, зняти її на плівку. Це потрібно мені для фільму і для книги, яку я збираюсь написати.
Якось уночі наприкінці лютого пішов дрібний густий дощик. Ми прокинулися вранці і побачили, що завжди сірий, безбарвний, наче оповитий каламутним серпанком, краєвид мов чудом змінився. Усе зеленіло навкруги. Полопалися пуп'янки на гілках дерев, несміливо повитикалася зелена травка, навіть з'явились якісь жовті квіти. Отже, виходить — спочатку зима, потім літо і ось тепер — весна.
Про її прихід говорить не тільки зелена трава — все навкруги дихає весною, навколо нас забуяло життя. До вчорашнього дня єдиними мешканцями Дур-Гелли були кілька чайок та самотні фрегати, що цілими днями мовчки кружляли над берегом, вишукуючи собі сніданок або обід.
А сьогодні прилетіли ластівки і, здійнявши страшенний гармидер, влаштували собі тут привал. Вони повертаються до берегів старенької Європи і вирішили перепочити. А ось ще перелітні птахи — перепілки і горлиці; їх не так багато, як ластівок.
Ми снідаємо, а в цей час два перепели з'являються з густого чагарника зовсім поруч з нами і безстрашно прямують до озерця серед мангровій купатися.
Ця сцена й тисяча інших наче спеціально розігруються для того, щоб розповідати про них друзям-мисливцям, які в місті прокидаються о третій годині ранку і до третьої години наступного ранку вештаються по луках, болотах, полях, продираються під колючим дротом, проходять десятки кілометрів, так і не зустрівши жодної куріпки.
Ластівки, перепілки, горлиці… З'явились ще птахи, невідомо звідки, серед них — олуші та чудові чорні лелеки. Олуші та чорні лелеки невтомно літають над Дур-Геллою — заводять сім'ю, а потім будують гнізда на східному березі острова, який скелястим урвищем спускається в море.
Чекко Баск'єрі раптом виявив нікому не відомий талант альпініста. Він видряпався на самий верх скелі, причаївся біля гнізда і старанно, як біолог, стежить за любовною грою птахів, його мета — вкрасти з гнізда кілька яєць. «Велика рідкість», — пояснює він. До речі, про яйця. Ми пожираємо їх кожного вечора у значній кількості, чим і підтримуємо здоровий дух у здоровому тілі. Я маю на увазі яйця черепах, вони зовсім не погані на смак. Йєменські рибалки навчили нас розшукувати їх у прибережному піску довгими палицями. Ми збираємо цілі купи яєць. Вони схожі на м'ячики для настільного теніса, тільки трохи сплющені. Жовток у них розбовтаний, але, як я вже казав, вони зовсім не погані на смак.
Черепах теж охопив дурман кохання. Я зовсім легко впіймав велетенську черепаху-самця, стукнувши її по голові, що якраз висунулася з-під міцного панцира. Сам собою напрошується висновок — кохання губить не тільки людину. Виходить, черепаха-самець може втратити голову через черепаху-самку.
В морі особливо відчувається весняна лихоманка. Вона з кожним днем більше полонить Шостий континент. Здається, що поверхня води кипить без упину.
Час від часу розлягається гучний плескіт, наче пішов сильний дощ. Це «йдуть» міріади сардин. Вони раптом, наче по команді, вискакують на декілька сантиметрів над водою і плюхаються у море.
Найщасливіша пора! Справжня манна небесна посипалася на місцевих рибалок; самбуки сновигають по хвилях у різних напрямках. Вечорами рибалки складають улов на похилому березі, присипають сіллю і на кілька днів залишають в'ялитися. Потім рибу збирають у мішки і повертаються додому (до Джедди, Массауа, Гобейди). А за два-три дні рибалки знову тут. Коли подивитися на такий берег з моря, здається, що він вкритий срібними озерцями. Це виблискують проти сонця бідолашні сардини.
Сардини, трахіноти, тунці-альбакори та інша мігруюча риба косяками в десятки тисяч голів йде на північ, їх переслідують акули, тунці, барракуди та інші пірати підводного світу.
Геть уся поверхня води у всіх напрямках посічена трикутними плавцями. Час кохання частенько буває тут смертним часом.
На кораловому бар'єрі особливу увагу привертають своїм церемоніалом риби-носороги. До вчорашнього вечора вони зустрічалися дуже рідко і завжди поодинці, а зараз їх багато. Плавають вони групами по п'ять-шість штук (а в групі завжди знайдеться кілька штук вагою понад тридцять кілограмів) або зграйками по кілька десятків голів. Тепер до них зовсім легко підкрастися, бо вони надто збуджені.
Хоча димчаста завіса планктону затуманює поле зору і «носороги» далеко від того місця, де ми спускаємося під воду, все одно ми відчуваємо їхню присутність. Як тільки до нас долинає шум, схожий на лузання горіхів, ми одразу догадуємося, в чому справа. Це «носороги» їдять. Обережно просуваємося в тому напрямку. Ось вони відламують і жеруть мадрепори та корали у неймовірній кількості так само невимушено, як ми їмо мигдальні тістечка. Впадає в око одна дуже важлива деталь. Кожний з нас неодноразово був свідком такого бенкету і може підтвердити, що припущення, ніби «носорог» відламує мадрепору «рогом» — відпадає.
У своєму описі Червоного моря Кусто розповідає, що бачив цих риб здалеку і недовгий час. Торкаючись питання про походження та призначення великого виступу на голові риби, він дотримується думки, що цим виступом «носорог» ламає коралові «гори», дробить «породу», яку потім їсть. Але ми переконалися в протилежному: спіймавши кілька «носорогів», ми побачили, що «ріг» зовсім не такий твердий, як гадав Кусто. Навпаки, він занадто м'який, щоб ламати корали.
Зате ми підтримуємо іншу теорію Кусто, про яку я вже розповідав раніше. Мається па увазі припущення, що риби-папуги (особливо їх різновидність — риби-носороги) і є справжніми творцями коралових пляжів, бо саме вони «виготовляють» найдрібиіший білий пісок, який вкриває береги деяких маленьких бухт. Незчисленна кількість роздріблених коралових кістяків проходить через кишковий тракт риби і виходить з тіла «носорогів» у вигляді білої хмаринки.
Вчора, спустившись на дно, я помітив, що до мене наближається зграйка цих цікавих риб. Я пригнувся і закам'янів, стискаючи ручку кіноапарата. В мене з'явилася надія «накрутити» зграйку, коли вона пропливатиме наді мною. «Носорогів» було штук двадцять. Вони пливли над моєю головою метрів за п'ять від мене. І саме в цю мить вони спорожнили свої шлунки. Я побачив, як море побіліло раптом і якась хмара з'явилася між мною та ними. Через кілька секунд своєрідний «сніжок» почав падати на дно. Осідають і осідають поволі на дно розтерті в порошок корали. Зараз же після нього риби знову починають їсти, а через двадцять хвилин викидають з кишечника рештки. Виходить, що вони можуть здійснити на протязі століть працю, про яку говорить французький дослідник.
Після першої зустрічі (особливо визначної, коли пригадати, який саме дощ сипався на мене) відбулися інші. І мені пощастило зробити цікаві спостереження. Коли бачиш, як пливуть «носороги», неодмінно пригадуєш стадо баранів: якщо хоч одна рибина перелякається, відхилиться вбік і змінить напрямок, уся зграйка, охоплена жахом, кидається слідом за нею. В цю мить по морю котиться гул — двадцять або тридцять великих і сильних хвостів водночас б'ють по воді, набираючи швидкість. Мов овчарки біля стада, осторонь від зграйки чатують трохи більші «носороги». Вони кидаються вперед і назад, підганяють тих, хто забарився та відстав від зграї; щось схоже ми спостерігали і в барракуд.
Читач, мабуть, і сам може легко уявити собі, який гамір здіймають ці риби, такі незграбні та «непосидючі». Щоб порівняти (ще одне порівняння — яке вже числом!), я сказав би, що в підводному світі між рухами інших риб та «носорогів» існує така сама різниця, як і в нашому світі між ходою танцюриста-професіонала та капрала з ротної канцелярії, який одержав дозвіл відвідати місто.
Уявіть собі, що відбуватиметься перед вашими очима, коли ви побачите зграйку «носорогів» під час нересту! Вода на поверхні кипить, а внизу могутні удари хвоста здіймають великі хмари піску. На дні наче відбувається бій биків, шалений ураган зносить маленькі колонії коралів і затягує їх у несамовитий вир танцю самців та самиць.
Інші мешканці коралових джунглів не роблять такого гармидеру. Ось, наприклад, скати. Вони пливуть повільно, статечно — чорні, фіолетові з голубими краєчками, озброєні короткими колючками. Рухаються вони ланцюжком — спереду самка, досить велика, а за нею три, чотири, п'ять, а інколи й більше самців. До кінчика хвоста самки притискається «ніс» першого самця. І далі так само — наче вагони одного поїзда. Інколи один з самців, насмілившись, рухає плавцями енергійніше, ніж решта його товаришів, і наближається до самки. Я витратив марно багато зусиль, намагаючись без респіратора сфотографувати один такий ланцюжок, який з'явився під нами. Мабуть, півгодини я вперто пірнав на дно (щонайменше вісімнадцять метрів глибини), сподіваючись натрапити на місце, де прозорість води дозволяла б добре бачити все навкруги. Але планктон хмарою висить у воді, і море нагадує площу в Мілані туманного дня. Але те, що для фотографування велике нещастя, для наукової групи — справжня фортуна. Величезна кількість планктону, хід риби всіх видів, вир життя тропічного моря — ось причини того, що група Баск'єрі працює з ранку до вечора без перепочинку.
В хід ідуть не тільки підводні рушниці, а й планктонні сітки (особливі воронки з густої сітки, обладнані фільтром з скляночкою, де осідає планктон) та інша рибальська снасть. Сітка, верші, рушниці! Колекція Інституту зоології на очах поповнюється новими видами морських істот.
Вечорами заводяться безконечні суперечки між нами та Тесфанк'єлем. Це робітник-ерітреєць, людина кмітлива, чудовий куховар і прекрасний весляр, його розповіді — найкраща розвага для нас. Він, наприклад, цілком серйозно твердить, буцімто цар Соломон, від якого походять абіссіниі, мав справжні ескадрильї літаків і пробив тунель від Єрусалима аж до Аксума та засипав його золотом… Тесфанк'єль з усім своїм базіканням — чудовий товариш у нашому житті робінзонів.
Я вже казав, що, крім нас, на Дур-Геллі розташувалися йєменські рибалки з двома самбуками. Коли закінчується день і сідає сонце, наша праця під водою припиняється і ми йдемо подивитися, як вони рибалять. Це видовище гідне уваги.
Біля одного краю острова, погойдуючись на хвилях, стоять на якорях самбуки. В кожному човнику сидять чотири рибалки і співають якусь сумну пісню. І тільки тоді, коли акула хапає рибину, яка вже спіймалася на гачок, і разом із здобиччю тягне обірвану волосінь, пісня припиняється й починається галас.
Ми кидаємо якір поруч з ними і дивимось. У кожного рибалки є міцна волосінь метрів тридцять довжиною, на кінці, звичайно, гачок з наживкою. Рибалка-йєменець намотує півметра волосіні з гачком та наживкою на камінь і кидає у воду. Як тільки він відчуває, що камінь торкнувся дна, — сильний ривок, і волосінь звільняється від грузила. Після цього починається найцікавіше: спритні руки йєменця невловимими рухами «водять» снасть. Швидко бігають пальці, дрібно смикають нехитру рибальську снасть, і мертва риба на гачку тріпоче на дні, приманює здобич. Не так вже часто випадає бачити таку чудову сцену: напружено-зосереджена поза, неймовірна швидкість та класична гармонійність рухів пальців уздовж волосіні — здається, що перед тобою скрипаль-віртуоз.
За допомогою кількох відомих нам арабських та зрозумілих рибалкам італійських слів з'ясовуємо, що акул біля самбуків не завжди буває багато, і до того ж вони невеликі. У зв'язку з цим ми вирішуємо спробувати завтра фотографувати у відкритому морі, де рибалять йєменці.
Але наступного ранку тільки Джапні та я вирушаємо на призначене місце, за п'ять миль від Дур-Гелли. Баск'єрі має якісь невідкладні справи на острові, з ним залишаються також Джорджо та Присцілла.
Йєменці, звичайно, думають, що ми збираємося тільки дивитися, як вони рибалять, і весело готують снасті. Але коли я взуваю ласти, натягаю маску і збираюся пірнути у воду (Джанні, як завжди, залишається в човні на веслах), вони підскакують усі разом, майже перевертаючи свої вутлі самбуки, і відчайдушно мотають головами, роблять заперечливі знаки руками і намагаються, вигукуючи арабсько-італійською сумішшю: «Акула кебір… кебір акула!» — втлумачити нам, що ми затіваємо дуже небезпечну справу. Море — наче олія на блюдечку — жодної хвильки. Ніде не помітно ні плавця, ні клекотіння води. Я пірнаю з човна у море.
Перше почуття, яке охоплює тебе, коли спускаєшся під воду у відкритому морі, — почуття власної нікчемності. Як ніколи, гостро відчуваєш себе маленьким, крихітним у порівнянні з неосяжним морем, вмить з'являється примара грізної небезпеки за плечима, і кожні півхвилини у тебе виникає огидне бажання повернутися назад у човен.
Планктон дає надзвичайно цікавий світловий ефект. Зараз я маю можливість спостерігати його. Снопи сонячного світла майже перпендикулярно падають у воду. Освітлений планктон клубочиться у воді білуватим туманом, який не дозволяє бачити далеко. Я пірнаю углиб метрів на десять і дивлюсь угору. Трошки праворуч над головою погойдуються кілі самбук, і висять порожні сітки іржавого кольору. Вони роздуваються мішком, потім зморщуються, поступово спускаючись все нижче й нижче, поки не зникають у темній пучині. Навколо човнів снопи світла пробиваються у воду, наче крізь отвори між хмарами, а від днища самбуків конусом падає тінь. Конус тіні все ширшає, доки зовсім не пропадає в пучині. І тут виявляється цікава річ: там, де сонце освітлює воду, планктон перетворюється на туман і не дає змоги нічого розгледіти, а під човнами, куди не досягають промені сонця — чудово видно на глибину кількох десятків метрів. Тут планктонний пил не виблискує в проміннях світла і не перешкоджає бачити.
Одне слово, в конусах тіні видимість чудова. На глибині десяти метрів підо мною пропливає рибина. Зараз її не видно, бо вона проходить освітлену сонцем зону, та ось риба потрапляє в конус тіні, і я бачу її, як на долоні. Припадаю оком до апарата і націлюю його на темну зону. Поодинці велично з'являються великі «риби-ангели» і щезають знову. Окремі екземпляри «цієї породи риб досягають значних розмірів. Тіло їхнє, зовсім плескате й кругле, нагадує кришку від каструлі, але тримаються вони вертикально. Ледве помітно коливаються плавці та хвіст… Луска на них привабливого золотавого кольору, якому вони, мабуть, і зобов'язані своєю назвою.
На полювання!
Яскравий підводний килим
Щось цікаве!
Риба-свиня
На дні морському
Зграйка риб-папуг
Сітка, поставлена науковою групою, вже через кілька годин наповнюється рибою
Підводні зйомки
Є здобич!
А на поверхні сяє сонечко
Енца з мадрепорою
Енца перемогла мурену
Минає чверть години.
І тільки тоді, коли йєменські рибалки починають вибирати сітки, з'являється «давня знайома». Це акула довжиною метра півтора. Вона не кваплячись, ривками наближається і заходить в конус тіні — теж, мабуть, для того, щоб краще мене роздивитися. Хижак у найкращому положенні для зйомки. Сильно відштовхнувшись, я пікірую просто на рибу. Поки я промчав кілька метрів униз, акула щезає, але мені вдалося «накрутити» її на плівку. Потім повертаюсь на поверхню.
Я виконав своє завдання: зняв сітки, стовпи сонячного проміння та акулу. Дальше моє перебування у воді непотрібне. Не так вже й приємно знати, що в тебе під ногами акула, а навкруги вода, в якій можна побачити хижака тільки тоді, коли він опиниться за кілька метрів від тебе!
Я знову в човні. Друзі на самбуках полегшено зітхають, і тужлива пісня знову лине до неба.
Минають дні, тижні, а ми не помічаємо часу, зайняті працею та пригодами, схожими на ті, про які я розповів. Кожного дня Чекко Баск'єрі збагачує свою колекцію новими експонатами, записує в зошити нові цінні спостереження, а я складаю в термостатичні касети рулони плівки, на якій зафіксована вся ця праця.
Кожного дня відбувається щось нове, а значить з'являється нова партія кадрів.
От і сьогодні робили цікавий дослід — отруювали багатоколючника.
На початку книги я вже розповідав, що на велику рибу в нас є отруєні гарпуни. Баск'єрі вирішив сьогодні перевірити їх на великому багатоколючнику вагою кілограмів тридцять, якого спіймав Рогі. Наслідки приголомшуючі. Ми ввели в живий здоровий організм велику дозу кураре (такою дозою можна вбити п'ятьох биків за кілька секунд) і побачили, що отрута діє як тонізуючий засіб. Минуло кілька хвилин, а риба живісінька. Ми кинули її назад у воду, і вона, задиркувато крутнувши хвостом, зникла в глибині.
Виходить, що отрута діє на риб зовсім інакше, ніж на людину.
Сьогодні я зняв на плівку під водою інший цікавий дослід: ми розбризкали пульверизаторами кольорові суміші, якими забарвили окремі ділянки води. Нам хотілося довідатися, як реагуватимуть риби на такі дивні для них червоні, жовті та білі плями.
Дослід в цілому дотепний і цікавий. Одні риби зовсім не звертають уваги на фарби (це коралові рибки, «метелики» та споріднені з ними види), а «перлисті рибки» сполохано тікають. Результати спостережень за рибами-папугами виявились непевними, необхідно провести ще серію експериментів.
Отрута, фарби, зустрічі з «носорогами», акулами, скатами… Кожний день збагачує наші знання про Шостий континент, про його мешканців, про їхні повадки.
До речі, про фарби: я зняв Присціллу Гастінгс під час малювання найцікавіших екземплярів риб, виловлених сьогодні. Майже кожного вечора, закінчивши роботу, ми дивимося, як на великих аркушах паперу народжуються малюнки, якими Баск'єрі ілюструватиме свої статті та книги. Для нас це щоденна розвага. При цьому кожного вечора обов'язково перевертається пляшечка туші (добре, що її у нас багато).
Та навіть ці мирні надвечірні хвилини не приносять нам повного спокою: настає час війни з крабами. Тільки-но сяде сонечко, пісок навколо нас вкривається ямками, і відтіля, начебто трошки ніяковіючи, виповзають білясті краби з зеленими вусиками. З кожною хвилиною вони смілішають і, переконавшись, що ми займаємося своїми вечірніми справами, швидко починають шастати їв різних напрямках, ніби територія нашого табору їхній… ну, крабодром, скажімо. Крабів з непереборною силою ваблять блискучі речі, і тому вони полюють за ковпачком моєї автоматичної ручки — це єдина річ, яка ще трошки блищить; все інше окислилося і заіржавіло. Кожного разу, коли я збираюся писати, доводиться витрачати багато часу на розшуки моєї ручки, і кінець кінцем вона виявляється десь у зовсім несподіваному місці. Якось я ледве встиг видерти її з клешень здоровенного краба, який любовно притискав здобич до себе!
Згадавши пригоди Ганса Гасса в Карібському морі з тамтешніми крабами, які таскали у нього не автоматичні пера, а галети, шоколад, ножі та виделки, ми визнаємо, що наші краби безперечно стоять на щабель вище в своєму інтелектуальному розвитку.
До того ж вони, виявляється, неабиякі жартівники: один краб учора ввечері вперто лоскотав п'яти Джанні Рогі. А коли Джанні, лаючись на чому світ стоїть, покинув читати останній номер журналу «На полювання» (це його найулюбленіше заняття) і захотів провчити краба-жартівника, той хитрими маневрами начисто обставив переслідувача. В запалі погоні славний Рогі перевернув кришку від ящика, на якій стояли склянки з чаєм, і впав сам, потім налетів на Присціллу (та якраз малювала), надавши трагічності щовечірньому інциденту з пляшечкою туші, і нарешті збив з ніг Тесфанк'єля, що саме солив суп.
Ми аплодуємо і йдемо на парі. Краб, задерши ніс від гордощів, шугнув у палатку. Джанні прожогом — за ним. Чверть години з перемінним успіхом вони вовтузяться всередині. Нарешті Джанні з'являється перед нами і визнає себе переможеним. Очі його налиті кров'ю.
Але на цьому ще не кінець. Через півгодини, коли ми лягаємо на своїх надувних матрацах, кладемо зручніше подушки під голови, гасимо карбідну лампу і починаємо засинати, лунає нелюдський крик:
— Бодай тебе! Ось він! Ось він!
Ми підхоплюємося зі своїх місць. Краб заліз у подушку і, щоб гідно закінчити свій день, лоскотав вухо одному з учасників експедиції.
Цього спокійного ранку мені загрожувала найстрашніша небезпека. Тільки не подумайте, що це акула, морський диявол або спрут — нічого схожого!
Я пливу слідом за Баск'єрі, щоб зняти його за роботою у мадрепорових хащах, коли бачу схожу на конус черепашку. Такі я вже бачив, але ця значно більша: п'ять або шість сантиметрів. Піднімаю її і кладу за пасок купальних трусиків. Звідси черепашка не вислизне, — вона сильно притиснута до тіла.
Через годину ми повертаємося в човен. Тільки ми вилізли з води, я показав знахідку Рогі:
— Подивись-но, яку чудову черепашку я знайшов.
— Кинь її! Кинь зараз же! Обережно! — кричить Джанні. Я кидаю черепашку і здивовано дивлюсь на нього. Він пояснює:
— Це ж «конус»! Та ще й великий! Він страшенно отруйний. Укол його хоботка — майже вірна смерть!
Я ковтаю слину, дивлюсь на черепашку. Вона лежить на дні човна така смирна, навіть приваблива. Гаряче дякую в душі Всевишньому за те, що він врятував мені життя, і вирішую відмовитись од колекції черепашок, яку я тільки-но почав збирати. Досить з мене марок… вони — я в цьому певний, — абсолютно нешкідливі.
Це просто окремий випадок, ні з чим не зв'язаний, один з багатьох пережитих мною. Але я розповів про нього, щоб яскравіше передати небезпечні умови, в яких кожного дня працювала група, ретельно і систематично збираючи матеріали на морському дні.
Наша робота — не прогулянки вздовж берега з маскою на обличчі і не короткочасні занурення в коралові глибини, щоб дістати мадрепору або черепашку (чи щось інше — це не змінює суті справи). Тут йдеться про «розшуки», важкі небезпечні розшуки. Залазячи рукою у підводний грот чи зриваючи самітну підводну квітку, як правило, боляче обпечешся, подряпаєшся або небезпечно наколешся. Та й спускатися під воду часто буває важко, а коли робити це раз у раз — сильно виснажуєшся. Кожна крихітка мозаїки, яку Баск'єрі кінець кінцем складе, — наслідок важкої праці, витримки, сміливості. Я вже розповідав про невеликі вибухи, після яких налітало десять, п'ятнадцять, двадцять акул, і ми разом з ними кидалися на здобич. Я оповідав про це тоді ніби жартома, бо мені хотілося звернути вашу увагу насамперед на надзвичайність цієї сцени: люди та акули налітають одне на одного — хто скоріше вхопить здихаючу рибину. Але — я певен — крім усмішки, ця сцена мала викликати ще й думку про те, що не кожний наважився б наражатися на таку небезпеку.
На власній шкурі я переконався, що перебувати на дні в оточенні зграї голодних акул не зовсім приємно.
Розшуки та збирання матеріалів — ще не все. Вони закінчуються, як тільки сідає сонце. А ввечері матеріали класифікуються, складається ретельний перелік експонатів, які після цього занурюються у ванни з формаліном, який страшенно смердить, від нього сльозяться очі, страшенно пече подряпані, потріскані руки.
Баск'єрі невтомно працює до самої ночі. А ранком, коли тільки-но виткнеться краєчок сонця, все починається знову!
Тесфанк'єль хитає головою, дивлячись на нас, і бурмоче: «Нема перепочинок, стомлений є!» Кожного дня він згадує про те, що спочатку, коли приїхав сюди, сподівався на веселу прогулянку.
Я підстрелив і спіймав акулу… Я не мисливець, а дослідник Шостого континенту, і тому ця подія, що блискавично розігралася в м'яких сутінках серед мадрепорових хащ Дур-Гелли, врізалася в мою пам'ять назавжди.
Акула, правда, була невелика і не дуже хижа (вона належала до виду акул-годувальниць), та хіба ж не приємно власноручно загарпунити акулу, якою б вона не була?
Сталося це так: я помітив рибу надзвичайного вигляду, з хоботом замість рота, про яку вже йшла мова. Мені хотілося сфотографувати її саме в ту мить, коли вона витягала свій хобот, приступаючи до їди. Риба плавала вздовж коралового бар'єра, я не відставав від неї хвилин двадцять, терпляче чекав біля грота, пірнав за нею углиб, щосили працював ластами, коли вона раптом переходила на четверту швидкість.
Рибі набридає приємна п'яти-шестиметрова глибина, і вона спускається до підніжжя мадрепорового бар'єра (звідси до поверхні приблизно метрів шістнадцять-двадцять). Вирішую переслідувати до останнього і набираю повні легені повітря.
Не дійшовши трошки до дна, риба зникає у великій щілині.
«От і добре! — думаю. — Хай тільки вийде, сфотографую, і по всьому». Наближаюсь до щілини і, спираючись долонями об краї, заглядаю всередину. Куди завіялася ця відьма? Спочатку нічого не бачу. Очі поступово призвичаюються до півтемряви і… що це бовваніє в глибині щілини? Я інстинктивно відхилив голову назад… А може, мені тільки здалося, що там риба, може, то просто світлий камінь?
Знову просовую голову, придивляюсь уважніше. Так, там щось живе, чорт забирай! Але шо?
Довге, вузьке, білувате тіло. Метра півтора. Можна подумати, що це мурена або ще якась невідома мені риба з тих, що живуть по щілинах, тільки щось колір не той. У мене й думки немає, що це акула, представниця хижачок, які у відкритому морі блискавично проносяться перед нашими очима.
Випливаю на поверхню і кличу човен (друзі розляглися в ньому погрітись проти сонечка, користуючись перервою в роботі).
Добре бачу, як Баск'єрі підпливає до човна, мені навіть здається, що я чую його лайку. Знайома історія — йому доводиться добрий десяток разів струснути човен, поки хлопці починають рухатись. Через кілька хвилин човен підпливає до мене.
— Спускайтесь хто-небудь у воду, треба стрільнути в один закапелок. Там здоровенна риба, чудернацька якась.
— Може, сам стрільнеш, га? — сонно каже Джанні Рогі і подає мені свою рушницю.
Беру рушницю, перевіряю лінь, гарпун і свічкою йду на дно.
Цікаво, в яку ж це рибу я зараз стрілятиму? От добре було б, коли б щось путнє, бо інакше засміють мене друзі. Я вже біля самої щілини, звідти вискакує риба з хоботом.
А хто залишився всередині?
Уважно придивляюсь. Щось довге та білувате ще тут.
Куди цілити? Де хвіст, де голова — невідомо. Намагаюсь поцілити в саму середину (мені дуже незручно — ніяк не просунути в щілину голову разом з рушницею). Натискаю на спуск.
Чи поцілив я, чи ні — не встигаю розібрати: рибина підскакує з переляку, грот наповнюється піском, який вона здіймає з дна ударами хвоста; все перемішалося. Витягаю з нори свою голову і міцно тримаю держално гарпуна, щоб рибина не вискочила. По її силі відчуваю, що, як вийде з нори, обов'язково рвоне, наче божевільна, і втече разом з доброю половиною моєї рушниці.
У цю мить з'являється кінчик ще одної рушниці. З нього стирчить гарпун. Благословенне небо навіяло комусь на думку прийти мені на допомогу. Ще секунда, дві — і я б мусив виринути на поверхню.
Та чого ж він не стріляє? Обертаюсь і… Нікого біля мене немає, сама тільки рушниця. Немає часу розбиратися в цих дивах, хапаю благословенну другу рушницю, прицілююсь і стріляю ще. Самий раз, вже мені не вистачає повітря, і я кулею вискакую на поверхню. Жадібно хапаю повітря і знов — під воду. Міцно стискаю обидва гарпуни і витягаю здобич.
Таємницю рушниці відкриває Джанні Рогі: це він спустив її до мене. Стрибнувши у воду подивитися, що там діється, він одразу второпав, що одного пострілу буде замало.
Моє полювання на маленьку акулу враз здається зовсім незначним, коли пригадати сутички, які відбувалися тими ж днями з велетенськими морськими дияволами.
На Ду-Ріг-Рігу Вайлаті та Букер переживають цілий ряд небезпечних пригод. В човні двоє — Вайлаті та Мазіно. Веслує Мазіно. Звертаючи у відкрите море, він помічає у прозорій воді пару чудових пантерових скатів, що зручно розляглися на морському дні.
Мазіно негайно повідомляє про не Вайлаті, який вже приготувався до занурення. Шеф заряджає рушницю і негайно кидається у воду. В ту ж мить скати втекли; може, почули шум, а може, помітили, що до них наближається Вайлаті.
Мазіно бачить, що Вайлаті піднявся на поверхню і кричить йому:
— Диявол! Ось він!
Саме в цю мить поплавець, до якого прив'язані рушниия і гарпун, зривається з місця і лине по рівній поверхні моря з швидкістю моторного човна. Це поранений диявол тікає щодуху, намагаючись звільнитися від гарпуна. Вийшло так: випливаючи на поверхню, Вайлаті побачив у себе під ногами морського диявола і, не роздумуючи, вистрілив йому в голову. Майстерний постріл!
Поранена риба намагається втекти, а по поверхні за нею, немов її власна тінь, мчить гумовий поплавець. Бруно швидко перевалюється через борт в човен. Мазіно вмикає мотор, і на граничній швидкості вони переслідують диявола.
Нарешті човен наздоганяє поплавець, Мазіно міцно хапає лінь і починає тихенько підтягати здобич. Морський диявол не зупиняється, тільки тепер він тягне за собою ще й човен.
Два тижні тому Джіджі Стюарт, Баск'єрі та Рогі теж піймали морського диявола. Вони побачили зграю морських дияволів, які пливли майже на поверхні, безтурботно гріючись на сонечку.
Гарпун поранив одного з дияволів (екземпляр обрали дуже обережно — не маленький, але й не дуже великий, кілограмів сто). Риба робить крутий віраж, залишає своїх товаришів і тягне у відкрите море, шалено смикаючи лінь. Переслідують довго, стріляють в диявола ще раз. Він спливає кров'ю, втрачає сили… Ввечері, коли човен вчених швартується до борту «Форміки», на палубу піднімають поліспастом славний трофей — першого морського диявола, здобутого експедицією. Його так і залишили на палубі на всю ніч. Він лежав там, хоч і мертвий, а все ж страшний: темний, вгору стирчать роги, паща напівроззявлена.
Але продовжимо розповідь про пригоди Вайлаті та Мазіно біля Ду-Ріг-Рігу. Після вдалого пострілу Бруно Букера охоплює нетерплячка. Він теж хоче спробувати щастя.
Мазіно, керуючись нюхом старого морського вовка, приводить човен на «щасливе» місце. Букер пірнає під воду, і розшуки починаються.
Нечутною ходою йде час, сонце уже височенько, і його гаряче проміння сповіщає, що треба кінчати ранкові лови. Час повертатися на «Форміку» і з'їсти чудовий сніданок, який приготував Пеппе. І тут Мазіно та Букер помічають диявола. Він ліньки пливе на невеликій глибині. Сніданок умить забуто!
Мазіно скромно поступається «правом удару» перед чемпіоном. Диявол уже під ними — кидайся у воду і стріляй просто в голову. Але Букер для певності вирішує стріляти знизу вверх, під зябра — найдошкульніше місце в кожної риби. Пірнувши, він блискавично досягає великої глибини (тепер людина набагато нижче, ніж риба) і наближається до страховиська на відстань пострілу. Мисливець не схибив. Диявол підстрибує і мчить уперед. Гарпун, як завжди, прив'язаний до поплавця на поверхні. Коротка метушня, човен ось-ось кинеться навздогін, але раптом поплавець зупиняється, погойдуючись на дрібних хвилях. Це погана ознака — диявол звільнився і втік. Гартуй, мабуть, ввійшов неглибоко, і коли риба кинулась тікати, лінь напнувся струною і видер його.
Так закінчується четверта битва з морським дияволом. Як і кожна битва в історії, всі вони проходили з перемінним успіхом. Від цього тільки підвищувався мисливський запал. Казали ж древні, що «в силі ворога — сіль перемоги».
От коли Букеру нарешті вдасться підстрелити під водою справді велетенського диявола і коли він витягне на поверхню здобич, тоді тільки ми повною мірою оцінимо його мисливський подвиг.
Морським дияволам відводиться окрема сторінка історії нашої експедиції не тільки для того, щоб розповісти, як полювали на них наші чемпіони.
З ними пов'язані в першу чергу спогади про фантастичне видовище, бачене нами на власні очі у відкритому морі. Як виявилося потім, досі ще нікому, крім учасників нашої наукової групи, не доводилося таке бачити. Тільки ми можемо розповісти людям про це неповторне видовище, загадкова сила і величність якого гідні пера великих співців моря.
Тихий, лагідний березневий вечір. Над Дур-Геллою ні найменшого вітерця. Безмежне море спокійне. В небі пливе кілька хмаринок, призахідне сонце підпалює їх блідо-золотавим вогнем…
За кілька сот метрів від берега погойдується маленький човен. Це повертаються після праці на великих глибинах члени наукової групи. Кожний займається своїми справами. Хто порається біля мотора, хто впорядковує матеріали, а зір увесь час перебігає з хвильки на хвильку (це вже стало звичкою) — чи немає чогось нового?
Раптом Мекко Баск'єрі насторожується… Що це он там, схоже на коловертень? Від чого раз у раз хвилюється рівна поверхня моря?
Порушуючи тишу, заторохкотів мотор. Човен повертається носом у напрямку того місця, де відбувається незрозуміле явище. Коли берег острова маячить вже далеко позаду, а до загадкового місця залишається якась сотня метрів, вода несподівано перестає кипіти. Виходить, марно тягнулися сюди?
Може, тут всього-на-всього проходила зграя сардин, на них напали тунці або акули, риба заметушилася, намагаючись уникнути хижих пащ, і от закипіла вода… А може…
Раптом, розірвавши поверхню моря, з страшенним шумом вискочило велетенське тіло. Довкола летять бризки. Всі приголомшені, вщухає торохкотіння мотора, човен зупиняється. Перед очима постає чорна блискуча туша. Вона вертикально піднімається з моря, а над нею стирчать довгі роги. «Диявол!»
З грудей вихоплюється крик подиву. Люди тримаються за борт човна, щоб не вилетіти в море, бо страховисько, раптом з'явившись з води, схвилювало поверхню. Човен сильно гойдає.
І справді, диявол, та ще й який диявол! Диявол-велетень! Вискочивши з моря на половину своєї довжини, він падає на спину, показуючи черево, на верхньому кінці якого темніє розкрита паща. Страшенний удар по воді, і диявол занурюється в глибину, а на поверхні клекоче піна. Ще мить видно довгий хвіст, потім і він зникає. Тепер крізь товщу води видно білувату пляму його черева — він спиною спускається на дно. Порівнявши розміри диявола з довжиною човна, можна переконатися, що розмах його плавнів щонайменше шість метрів. Це один з найбільших відомих людям екземплярів морського диявола.
Баск'єрі ще не встиг запитати самого себе, в чому справа, а тут нові події привертають до себе увагу.
Морський диявол занурився у пучину, і здається, тиша знов запанувала над ним куточком Червоного моря. Раптом дивовижне видовище повторюється ще раз.
Виринає новий диявол, трохи менший за першого. Чорне плескате тіло виходить з води на три чверті своєї довжини, перевертається так, шо видно біле черево, і з гуркотом іде під воду. Своєрідний водно-повітряний кульбіт — з моря в повітря, а потім назад у море.
Сутеніє, пурпур сонця, що фарбує хмаринки в небі, хвилі, обличчя людей та далекий острів, поступово ліловіє, і в ньому фантастичному світлі триває далі танець дияволів Червоного моря — танень велетенських скатів. Вони все частіше й частіше вискакують з води: один трохи більший, другий менший, зовсім поруч з човном, трохи оддалік, а он там аж два зразу. Страховиська перевертаються догори черевом, все прискорюючи ритм свого танцю.
Очі розбігаються — не знаєш, куди дивитись, лунають слова захоплення. Хтось закликає бути обережним, щоб човен не перевернувся. Морські страховиська важать кожне по кілька центнерів, а ми перебуваємо саме в центрі цієї чортячої сарабанди. Становите небезпечне, але інакше ніяк не можна спостерігати події, щоб зрозуміти їх до кінця. Здається, що добрий десяток дияволів навмисне умовилися зібратися тут і виробляють неймовірні штуки.
З човна добре видно кожен рух дияволів, видно також, що відбувається під водою. Танень дияволів нагадує мертву петлю, яку виконує майстер вищого пілотажу. Морський диявол точнісінько так поводиться в своєму «морському небі». Спочатку він пливе під водою черевом униз, потім стає дибки і швидко «набирає висоту», аж поки не вискочить вертикально в повітря над водою. Тіло диявола вискакує з води майже на всю свою довжину, перевертається на спину і черевом догори занурюється в глибину.
Чим викликана така поведінка?
Півгодини, аж поки зовсім стемніло, тривав цей чудернацький танець. 1 тільки в останні хвилини вдалося зрозуміти причини дивовижного явища.
Зненацька майже під самою поверхнею моря з'являються довгі ланцюжки морських дияволів набагато менших розмірів — півметра, метр не більше. В кожному ланцюжку п'ять-шість штук.
Великі дияволи продовжують свій танець навколо човна, а дияволята, мов навіжені, носяться у всі боки, щосили б'ючи по воді маленькими плавцями. Після них залишаються довгі смуги піни.
Маленькі дияволята? Звідкіля вони?
Малята плавають біля самого човна. Далека лінія обрію поділила навпіл диск сонця, від велетенських чорних туш, що вискакують з води, падають довгі тіні, їх обриси нагадують фантастично великих кажанів, які перескакують з хвилі на хвилю.
Маленькі дияволята? Раніше їх не було!
Човен небезпечно розгойдується, та ніхто вже не думає ні про весла, ні про кермо. Всі не відривають очей від моря, дивляться на морських велетнів та на ланцюжки малят. Здивовані, широко розкриті людські очі намагаються зазирнути в таємницю, яка оповила море, велетенських дияволів та маленьких дияволят.
І поступово єдина думка полонить мозок, очі дивляться у воду, щоб остаточно переконатися у неймовірному: маленькі дияволята — це щойно народжені діти великих дияволів. Таємничий обряд відбувається навколо човна. Ми потрапили в самий центр зграї страховиськ, яких зібрав сюди закон великого моря для того, щоб вони народили подібних до себе… Химерний танець допомагає велетенському тілу морського диявола народжувати потомство.
Протока Нокра довжиною в кілька кілометрів з'єднує Червоне море з великою затокою Губбес Мус Нефіт всередині острова Дахлак Кебір. Тут працювали учасники експедиції. На плані показані деякі найцікавіші пункти.
1. Місце, де кінчається сильна течія, викликана переміщенням води з бухти у відкрите море під час відпливу Це повторюється двічі на день. 2. Під час припливу вода переміщується з моря в бухту. Різниця рівнів (130 см) утворює течію колосальної сили. 3. Рас Булул. Тут можна зустріти найрізноманітніших риб. Море від поверхні до самого дна кишить нерухомими істотами, які використовують силу течії. 4. Місце де ми зустріли першого велетенського багатоколючника. Полювання на нього відбулося за кілька сотень метрів звідси. 5. Тут, як правило з'являлися акули в погоні за пораненою рибою. На цьому місці Вайлаті підстрелив першу рибу-людожера — коричневу акулу. 6. Мерса Назі. Тут посеред протоки Овест, стяла на якорі «Форміка».
Хочеться ще і ще раз переконатися в цьому, але фіолетовий уламок сонця занурюється у воду за Дур-Геллою. Танець припиняється, все навкруги заспокоюється. Човен нерухомо стоїть на воді. Довго, довго ніхто з нас не наважується заговорити, силкуючись добре запам'ятати все, що відбулося зараз перед очима.
Потім Чекко шепоче: «Треба повертатися». Рогі вмикає мотор. Закрутився гвинт, човен, залишаючи позаду фосфоруючу стежку, прямує до берега. Він везе таємницю, яку люди забрали сьогодні в моря.
У водах Дур-Гелли робити більше нічого. Наше останнє завдання виконано, і ми повертаємося на борт «Форміки».