Поволі займався світанок. Усе чіткіше проступали із сутіні, ніби різьба з-під упевненої руки майстра-дереводіла, ближчі узвишшя та верховіття далекі, що, видавалося, тримають на собі небесний звід. Цілющим трунком сповнювало груди терпке, настояне на смолистому вітті довколишніх лісів повітря і змушувало стрімкіше бурхати в жилах гарячу кров, владно кликало до дії, до життя налиті силою м’язи.
Влад рвучко відкинув назад поли легкої вовняної чуги[1], що надійно боронила від нічного пронизливого холоду, і далі пильно вдивлявся у далекий викрут Купецького шляху, що ледь прозирав крізь сивуваті вруна густого понадрічкового туману. Гей, нема тому путівцю ні кінця ні краю! В один бік веде він аж до земель полянських, до стольного міста Києва, де от уже кілька літ міцно сидить на золотому престолі великокняжому Володимир — син уславленого звитягами ратними Святослава, а в другий бік тягнеться через Тустань, попри кріпості Синевидську та Корчинську — аж ген до земель угрів.
Та спорожнів цього літа недавно ще велелюдний Купецький шлях, лише у великій скруті зважується торговий люд відправити валку з хутрами та медом, із білою як сніг карпатською сіллю, що високо ціниться в чужих землях.
Неспокійно в горах. Ще не так давно лехітський князь Мешко, скориставшись із недавнього розбрату між нащадками Святославовими, відхопив під свою руку багаті Червенські гради, а тепер, ходять чутки, замислив повоювати і порубіжні кріпості руські, цей міцний щит Київської держави супроти заскоків чужинців.
Та хтозна, чи зважиться на те. Бо силу Володимира Святославовича, мудрого і далекоглядного володаря руської землі, вже пізнали на собі недруги. Щойно зійшов на престол великокняжий — мисль одну плекав: у єдиний п’ястук[2] зібрати роздроблені землі. Знав-бо: лише тоді можна скельно стояти і супроти набігів кочівників, і супроти угрів та лехітів, котрі віддавна зазіхають на західні окраїни Київської Русі. О, не побоявся Володимир збройно вгамувати непокірних йому, посадити своїх бояр та старших синів на престоли княжі, адже знав: на благо Русі все те.
— Войє! — перервав ті розмисли дзвінкий скрик із надворітної вежі — однієї з чотирьох стрімких споруд, що здіймалися по кутах над масивними, зладнаними із грубих дубових колод, заборолами[3]. Ті вежі кутові зведено лише минулого літа за наказом нового надтисьменського посадника Миловида, аби ще більше зміцнити неприступні стіни кріпості.
— Войє! — і собі відгукнув, набравши повні груди ранкової прохолоди, Влад. О, той навальний бойовий клич гірського племені не раз змушував тікати, не вибираючи дороги, чужинських заброд.
Горді і мужні люди живуть у сьому верховинському краї — змалечку навчені міцно тримати в десницях бартки[4] а чи вціляти з тугих луків куницю, що затаїлася на гілці височенної смереки. Мабуть, тому і донині жоден чужинець не обжився ще на цих стрімких верховіттях, полонинах роздольних, щедрих і зелом, і звіриною.
— Войє! — спробував ще раз вартівник силу свого голосу і заслухався даленіючим відлунням…
Поволі розсіювалися рештки ранкової імли. Куди сягне зір — завовтузилися над гірськими уголовинами клубасті м’які тумани, виповзаючи аж до далеких узвиш. То-то страх пробрав перед всевладним світлом Яриловим злих духів лісових! Так квапно шукають собі прихистку у диких та сутінних яругах — аж сиваві дими до небес спливають. Та не сховатися їм у найдальших хащах від золотого проміння Ярилового, і там сягне він цю нечисть своїми огнистими стрілами.
Над горами зачервонілося. Світлішали, ніби всміхалися, довколишні узвишшя, чіткіше проступали обриси долішніх полів, що бовваніли на північ від городища золотом вистигаючого жита.
Оживала й сама кріпость. Закуріли мирними димками людські оселі, що розсипалися далеко-далеко по гірських схилах, наче непокірна овеча отара.
«Бо-о-ом!» — розлого і гучно гримнув ковальський молот звідти, де тулилися рубленими стінами одні до одних майстерні та житла ремісного люду. Нараз стих, мовби щось обдумуючи, а відтак знову забив дзвінко й молодо, розсипаючи луною, понад горами голосне: «Бом! Дзінь-дзінь! Бом! Дзінь-дзінь! Бом!..»
Ще кілька хвиль — і зблисне на блідому небозводі золотий віз Ярилів, віщуючи настання нового дня. Коли б швидше, бо тоді замінять на варті мужів громадських дружинники Миловидові. Хіба ж годиться їм, землеробам та скотарям, ремісному люду марнувати погожу днину на оцих стінах. Неохоче, ох, неохоче дала згоду громада виставляти на ніч людей для охорони кріпості та спокійного сну воєводи. Досить того, що той обдирає їх, тягне в свої комори збіжжя і хутра, сир овечий та меди — все, що лиш можна взяти. Об’їжджає тивун[5] із дружинниками цілу округу — без жалю оббирає люд, аби лиш заслужити схвальний покив посадника[6] княжого. Пожадливий Миловид так і бликає оком недремним, аби хто на його добро не поласився. Не раз впоминалася про свої кривди громада, та відповідь на всі ті скарги одна: я вас, мовляв, від напасті оберігаю, то платити за те мусите.
Та на словах лише все те по справедливості. Коли ж таки доходить до гарячого — діставай списа та бартку і ставай сам собі на оборону…
Нараз зарипіли під неквапними кроками грубі смерекові ворини[7] містка. За кілька сажнів від себе Влад побачив самого посадника Миловида, який піднявся спозарана, аби глипнути, як пильнують його спокій вартові.
— Про що замислився, легіню? — примружив очі посадник. Міцний, кряжистий, він, незважаючи на сивину, що густо всріблила скроні, здавався набагато молодшим своїх п’яти десятків літ. — Негоже, на варті стоячи, своїми клопотами перейматися, адже спокій усього городища пильнуєш. Кожен шерхіт маєш чути, кожен порух в доокіллі ловити, — клекстав густий голос боярина, ніби над силу видобуваючись з-під пишного чорного вуса. — А ти от мене за два кроки підпустив… Не гоже!
Не образився Влад на те суворе виказування. Справді, наче наївний хлопчик, замилувався смарагдовими відсвітами далеких полів та й стратив на хвильку пильність. Однак мусив сказати щось на свою оборону.
— Пильнував, боярине, поперед себе. Не думав, що й позаду, в самій кріпості, підступ якийсь критися може.
— Ніхто того не відає, — задумливо мовив воєвода. При тих словах тінь смутку лягла на повновиде, ледь подзьобане чорними цятками обличчя. — Багато народу прибилося до нас за останні дні, здалеку прийшли, від наруги лехітської хоронячись. Спробуй-но сказати, що в кожного з них на думці, які хто помисли в душі плекає, — струснув головою, наче відганяв від себе немилу, надоїдливу думку, і повагом рушив уздовж заборола.
Так… Неспокійний час прийшов на землю руську. Осміліли вороги по смерті князя Святослава. Все сподіваються, що не до снаги буде сину його оберегти надбані батьком володіння, розмислював Влад. Та хоч і молодий ще князь, та меч у десниці тримає міцно, добре дбає про оборону держави. Від Новгорода і до Волги-ріки, від берегів моря Руського і до Бескидів неоглядні землі під свою руку зібрав…
— Гей, пастухи овечі! Скуштували служби ратної?! На варті стояти — не коло жінки грітися!..
Голосні жарти, брязкотіння оружжя та збуджений гамір сповістили про наближення дружинників з кріпосної залоги, які мали заступити на стінах громадських вартових. В лискучих кольчугах, з важкими двосічними мечами при боці, луками та повними сагайдаками стріл, вони дуже різнилися від добровільних вартових, яких змінювали.
І хоч більшість із них зовсім недавно поповнила кріпосну залогу, а до того сіяла жито та випасала биків, овець та кіз на далеких полонинах, однак дивилися вони на своїх недавніх товаришів із неприхованою зверхністю. Ще б пак! Адже сам воєвода їх вибирав у дружинники. Вибирав знаючим оком — з-поміж тих, хто на тридцять сажнів відсікав кинутою барткою грубу смерекову віть, хто на баскому коні на всьому скаку вціляв стрілою у зарубку, котру навіть вгледіти важко було. Тож і кольчуги боярських воїв носили як відзнаку за звитягу та вміння своє.
Наблизившись, дружинники посадника прогупотіли дерев’яним містком, вибираючись на стіну.
— Ну що, Владе, не змерз, заки мене дочекався? — зблиснув очима один із них, поправляючи рукою повний стріл сагайдак, що ніяк не хотів наміститися на спині.
— Ойє! Чи так постарівся, що за одну ніч замерзнути мав би?! — блиснув білозубим усміхом Влад до ровесника свого Дарослава, з яким знався ще з дитячих літ. — Ніби заскоро ще до Морани[8] в гості! Та й зігрітися завжди є чим, — плеснув рукою по невеликій дерев’яній баклазі, що висіла при боці на широкому чересі[9], вицяткованому узорно срібними блискітками.
Перемовившись з приятелем ще кількома словами, Влад збіг зі стіни і, поминувши рублені з дуба боярські хороми, попростував поміж хижі дружинників та заможніших ремісників до єдиних воріт назовні.
Міст, що з’єднував кріпость із округою, щойно почали опускати. Робили те з допомогою двох колод, на яких кріпилися ужви-канати товщиною з людську руку. По двоє воїв коло кожної корби поволі відпускали колесо-колоду. Ледь схитуючись у повітрі, міст з’єднав два береги широкого рову, що в цьому місці був глибиною в три людські зрости. Не була зайвою осторогою така глибина. Якщо з інших боків робило кріпость неприступною стрімке урвище, то з півдня боронив її лише отой рів та ще пологий схил, що далі йшов урівень із нижчими узвишшями.
Тільки-но став на місце вхідний міст і підняли догори з надсадним скрипом важкі, збиті з міцних колод ворота, як завібрувало довкола повнозвучне життя. Нестримним потоком хлинули знайомим шляхом отари кіз та овець, що їх, зважаючи на непевні часи, наказав боярин щовечора заганяти на ніч за кріпосні стіни, де злагоджено було для тої невеличкої маржини просторі загони.
Таки мудро рішив посадник, міркував про себе Влад. Аби обсів знагла ворог, то нелегко було б прогодувати стільки люду. А з тією худібкою і кілька місяців можна сидіти та посвистувати, доки поміч не прийде. Благо: вода в глибоченькій студні[10], продовбаній у кам’янистому грунті ще в часи незапам’ятні, ніколи не всихає. А коли ще й харчу досить, то ніякий осадник не страшний.
Схарапуджені отари під вигейкування пастухів накінець вибралися за ворота. Зрештою, овець та кіз і підганяти не треба було. Виголоджені за ніч, вони одна поперед одної перебігли невелику улоговину та розсипалися по росянисто зблискуючому під сонцем зрубі, на бігу висмикуючи жмутки трави.
Перемовляючись з такими, як і сам, добровільними вартовими, Влад, поминувши місток, попрямував навпрошки до власної хижі. Спішив, аби швидше вибратися стрімким схилом догори, де на узліссі виднілася свіжотесаним зрубом його оселя. О, певно, вже чекає не дочекається Млада свого мужа.
Красна і лагідна у нього дружина. Ще й року не минуло з того дня, коли оповістив старійшина Гостомисл усій громаді, що відтепер мужем та опорою для його доньки буде Влад — син Уліба. Ім’я батька його донині пам’ятають всі у довколишніх горах, ніколи не забуде громада надтисьменська, хто відвернув од неї смерть та небуття в час небезпеки.
Гай-гай… Давно те діялось. Чи не всі мужі з городища вирушили тими осінніми днями далеко в гори на лови, аби наготувати на зиму м’яса різної дичини. Отоді неждано і набігли угри. У вузькій улоговині, яку відтоді зовуть Улібовою, до останнього подиху спиняв їх натиск батько Влада ще з кількома сміливцями, аби решта люду — старці, жони та діти — змогли схоронитися у місцях безпечних. Всього кілька воїв довго стримували близько сотні нападників, доки останній верховинець не поліг від вражої стріли. Там же загинула і мати, що, полишивши немовля на руках своїх подруг, сама зосталася з мужем, вірна йому і в житті і в смерті.
Відсвіт батькової доблесті супроводив Влада з дитячих літ, вимагав ліпше від інших володіти важкою барткою, найцільніше з-поміж ровесників влучати стрілами з лука тугого, першим бути в бігу та боротьбі, бо ж був сином самого Уліба. А ще не забував ніколи, що тільки від нього тепер залежить, чи забрунькує молодою порослю всихаюча віть їхнього роду, підтята при самій основі мечами чужинськими. О, коли милостивий буде Перун, то вже цього літа подарує йому жона Млада сина-первістка — міцного і сміливого, як батько.
Ще тоді, коли перед усією громадою привів до нього старійшина Гостомисл дочку свою, що вабила зір, мов прекрасна гірська косиця[11], сказав Владові голосно, аби чули всі: «З дитинства леліяв і оберігав я Младу, був для неї годувальником і охоронцем, та нині без жалю віддаю доньку тобі, Владе, бо такий закон життя: все на світі шукає собі пари, аби продовжити рід свій. Бери її — вірною жоною буде для тебе і в щасті, і в лиху годину. Най з любові вашої примножиться громада, най подарує тобі молода жона синів міцних і мужніх, щоб і через десятки літ було кому стати на захист нашого краю, всієї землі руської…» Так сказав старійшина Гостомисл, і схвальним гомоном відгукнулася на ту річ громада: «Войє! Войє! Най ніколи не оскудіє наш край на воїв славних!..»
Ще тільки підходив до оселі, як майнула йому навстріч меткою вивіркою[12] Млада. Врадувано пригорнулася до нього, щебетала, як пташка: «Ой, чекала тебе, муже, чекала… Спати не могла, все думала: як там тобі самому серед ночі темної… А чи й ти про мене хоч разочок згадав? Чи тягнувся спомином до своєї Млади?» — обпекла лукавим поглядом голубих, глибоких, наче та бездонна студня у кріпості, очей.
— Отепер кожен завважив би, що лиш недавно жоною стала, — усміхнувся Влад. — Бо добра газдиня[13] найперше нагодувала б чоловіка, а вже по тому випитувала, що він собі обмислював усеньку ніч. — Говорив їй те, а сам не міг відірвати погляду від молодої дружини. Розповніла в стані, що донедавна ще був тоненьким, як у смерічки молодої. А все ж стала ще милішою йому, манила якась незбагненна таємнича сила, що проступала і в обличчі, і в рухах, і навіть у мові лагідній: вся променилася глибинним світлом близького вже материнства.
Скоро, скоро народить йому Млада сина силою та мужністю в діда Уліба, а розумом най буде кмітливий, як батько Млади, старійшина Гостомисл.
— Не гніви Перуна, Владе. Не така вже недолуга жона в тебе: і свіжий корж ще затемна спекла, і ошмат бринзи та глек козячого молока давно тебе дожидаються, — ображено накопилила вуста.
Цілунком стер з її обличчя ту образу і, підхопивши неждано на руки, мов мале дитя, лиш посміюючись на її показне обурення, обережно поніс до хижі…
У гарячих обіймах літнього сонця палахкотіла маревом земля, вмита щедрими вранішніми росами, тремтіла зеленню стрімких смерек, що тягнулися у світлу небесну глибінь.
Усе віщувало лагідну і погідну днину.
Чуга — накидка.
П’ястук — кулак.
Забороло — щити з дерева або з каменю, встановлені на мурах фортеці для захисту її оборонців від ворога.
Бартка — маленька сокира.
Тивун — господарський управитель князя, боярина або іншого феодала.
Посадник — у Київській Русі — намісник князя.
Ворина — зрубаний тонкий довгий стовбур дерева.
Морана — богиня смерті.
Черес — широкий шкіряний пояс.
Студня — криниця.
Косиця — квітка.
Вивірка — білка.
Газдиня — господарка.