Тяжко і неспокійно на серці у боярина Миловида, навіть уночі не дають йому спокою думи тривожні, безсоння накликають, поволі підточують сили, наче хробаки деревні серцевину ще міцного на вигляд, та потроху всихаючого дуба. А може, то старість надходить, адже не минули безслідно місяці і роки, в сідлі проведені, коли під орудою князя Святослава молодий ще тоді десяцький Миловид водив своїх воїнів у далекі походи. У лютих січах з хозарами та печенігами здобував князеві славу, а собі милість княжу та нові рани. І таки помітив Святослав старання молодого дружинника, наблизив до себе, возвисив. Та нічого вічного немає під сонцем. Там, у степу при Дніпрових порогах, дістала-таки великого князя київського вражина стріла. О, коли б міг передбачити Миловид, що страшна біда чатує на володаря землі руської! Мабуть, вперше зробив би тоді всупереч повелінню: не гнав би коня наосліп до стольного града з вістю про повернення, а прикрив своїми грудьми Святослава від смертельної небезпеки…
Посадник спробував відігнати від себе ті нерадісні спомини, міцно стулив повіки і якийсь час лежав незрушно. Та намарно сподівався, що таки прийде довгожданий сон… Відтак підвівся з одрини[14], високий та кремезний, провів по обличчю непомірно широкою, мовби сплетеною із самих жил долонею, ніби прагнув стерти з-перед очей якесь невидиме та надокучливе павутиння, ступив до ослона. Хвильку вагався, а потім таки наповнив із череп’яного глека духмяним угорським вином срібний келих. Підніс до вуст і жадібними ковтками випив до дна. Замість очікуваного забуття лише яскравіше проступали спогади, спливали із сивини часу, мов із глибіні річкового виру, давні кривди. Та з-поміж них найбільше ятрила серце одна. Донині не міг подарувати нащадку Святославовому Володимиру, що заслав його, мужнього, відданого воїна, котрий усе своє життя вірно служив нині покійному Святославу, в це глухе порубіжжя, де й словом перемовитися ні з ким. Бо ж чи личить боярину звіряти думки свої низькородним пастухам та оратаям а чи й тивуну своєму, який ще кілька літ тому простим дружинником звався? Та поки мусить глибоко в собі ховати ту погорду до черні, по-доброму ладнати із громадою. Бо хоч і міцні стіни кріпості, але й за ними не врятуєшся, якщо збунтуються.
Сильна нині громада. Занадто сильна. Як та стіна кріпосна, в котрій кожна деревина за іншу тримається. І все то справа рук ватага їхнього Гостомисла. О, мудрий то і впертий старець! Та нічого, недовго вже йому лукавити і наставляти чернь супроти волі боярської. Давно пора би старому ворохобнику до Морани в гості. Як сам не спішить, то й поквапити можна, помогти… Немало способів для того є, криво всміхнувся своїм думкам.
Скоро, скоро прийде той час, коли побачать усі, що таки він, боярин Миловид, єдиний владар у цім краї. А поки що нехай монах Іов упокорює їх по-доброму, словом божим.
Зареготав уголос, відчувши полегкість від вина та відтворивши в уяві довгу і сухорляву, наче сучкуватий клебук[15], постать божого служителя, який прибув сюди з Києва разом із ним, аби утвердити в серцях гірського люду парості нової віри. «Най проповідує, — мовив уголос, раптово перервавши сміх, ніби сперечався із кимось невидимим. — А коли відчують себе рабами божими, то й боярську владу належно сприймуть. Бо віра нова таки корисна, адже приповідує: всяка власть від бога».
Дотепер не міг збагнути, чому не зважив молодий князь на мудрі поради, відвернувся від віри християнської, що навчає чернь послуху та смирення. Недарма ж міцно утвердилося нове вчення у всіх довколишніх землях. Та не зважає на те Володимир, знає своє: звелів істуканів камінних понаставляти у стольному граді, ні ногою до храмини християнської, яку ще звела мудра княгиня Ольга.
Ну, та Володимир — у Києві, а тут Миловид закони встановлює. Наказав — і звели величаву хоромину для нового бога, в якій щодень проповідує монах Іов. Правда, пастви негусто, та прийде час — і він, Миловид, геть усіх туди позаганяє, сліду не залишить від диявольських істуканів, яким нині поклоняються. О, нехай лиш спокійніше стане у землях довколишніх.
Але швидко померкла та коротка радість. Спохмурнів. Тяжко уявити, як упокориться та буйна, злита воєдино громада. О, Миловид добре знає, яка сильна, непоборна вона своїм єднанням. Ще від першої стрічі знає… З люттю затеребив пучками пальців довгого вуса, при згадці про те давнє аж кров’ю зайшли очі воєводи.
Неблизька дорога з Києва… Змучилися і люди, і коні. Та не давав наказу воєвода, аби спинилися перепочити, квапився. І мчав невпинно на захід загін із двох десятків вершників. Гупотіли кінські копита, кресали іскри з кам’янистої вибоїстої дороги, що вела в невідь уздовж безконечних гірських узвиш, димуючих сивим розпливчатим мревом. Блискотіли в сонячнім промінні кольчуги та оружжя, тріпотів поперед загону на наконечнику списа стяг великого князя київського.
Похмурий мовчазний їхав боярин Миловид. Незрушним було обличчя його — вітрами степовими випражене, наче з мореного дуба різьблене. Лише час від часу посіпувався від нуртуючого в серці гніву припорошений сивиною вус. Мовчав боярин, похитуючись у сідлі, снував думи невеселі. Така-то нагорода за кров, у січах лютих пролиту, в походах Святославових, за те, що стільки літ, не шкодуючи живота свого, беріг від лихих підступів молодого княжича. Та якби не він, Миловид, то й донині сидів би Володимир у далекому Новгороді та воював з непокірним вічем, повік не видіти б йому Києва. Чи ж не Миловид нарадив Святославичу схоронитися від підступів Ярополка, брата старшого, у землях варягів[16] чи ж не він груддю спинив ніж убивці, підісланого Ярополком?! А може, хто інший став на чолі дружини варязької, мечами якої Володимир повернув собі Новгород, завоював князівство Полоцьке, а далі й Київський великокняжий престол?!.
О, Володимире Святославовичу, хіба ж не вартий за те почестей і милості твоєї вірний слуга?!
Та, певно, таки не міг князь київський щодня зустрічатися з тим, хто вже самим, виглядом своїм нагадував про підступно вбитого старшого брата Ярополка, який не сховався від помсти Володимирової і за стінами Родня[17]!. Бо якось закликав до себе воєводу і, ховаючи погляд, мовив:
— Із кріпості надтисьменської сланець прибув, сповістив, що посадник тамтешній Богданко загинув. Стоптав його зранений тур на ловах. Тебе туди посилаю… Потрібні мені на порубіжжі з лехітами та уграми вірні люди, у справі ратній вдатні. Тож завтра до схід сонця і рушай.
Не чекаючи відповіді, Володимир підвівся, подався до себе.
Розумів Миловид: не з потреби великої відсилає його князь у таку далеч. Певно, донині не дають князю спочинку докори сумління, донині не згубився в часі привид брата старшого Ярополка, страченого за його велінням. Один за одним щезали усі, хто хоч упіввуха чув про той давній злочин. Тож радіти треба, розмірковував сам до себе, що донині не подався і він услід за ними. І хоча ятрила серце образа від несправедливої немилості, жодним словом не виказав тоді невдоволення. Поклонився Володимиру: «Твоя воля, княже…»
А на ранок, коли ще темінь не розсіялась, прогупотіли сонними вулицями Києва вершники. Лише на мить стишили крок гривасті скакуни побіля дворища княжого, де здіймався ввись небаченої краси храм нового бога, зведеного за наказом мудрої Ольги, яка перша з володарів Русі звернула свій погляд до християнської віри. І знову задвигтіла земля під кінськими копитами. Все далі і далі на захід мчав загін — туди, де незнаний край чекає посадника княжого…
— Поселення, боярине! Сільце! — вихопив Миловида із задуми окрик котрогось із дружинників. Радісно загалайкали воїни. Коні, мовби відчувши нетерпіння вершників, пустилися учвал. Оглядівся Миловид: вже стелилися понад землею вечорові сутінки, де-не-де непевно зблискували в піднебессі блідуваті звізди[18]. Там, вдалині, де сходився небозвід із земною твердю, на невисокому узвишші похмуро темніли розлогі вали, вивершені гостряками частоколу. Ті земляні укріплення оперізували довкола невелике поселення Сільце, що розкинулося поблизу соляних копалень.
— Агей! — шмагонув повітря боярин майстерно виплетеною із сириці нагайкою — аж здригнувся під ним гривастий булань і розмашистим скоком, ніби й не торкаючись землі, помчав вершника вперед…
Гостинно зустрів їх боярин Радомир, що урядував у поселенні, заздалегідь довідався про гостей від сланця. А що знав Миловида ще за своєї юності (був його помічником у дружині князя Святослава), то не пошкодував ні медів сичених, ні вин духмяних, із земель угорських доставлених. Вгиналися столи від всякого їства. У широких череп’яних полумисках парувала молода ніжна баранина та оленятина, височіли поміж ними узгірки смаженої птиці, а посеред столу на широченному срібному тарелі спливав жиром засмажений на кострищі молодий вепр, за словами господаря, лише в полудень впольований задля такої нагоди.
Чи не до самого світання пінилося у келихах вино, снувала безконечна розмова: і про справи київські, і про зростаючі апетити князів лехітських, котрі віддавна точать зуби на руське порубіжжя, і про те, як нелегко впокорювати звичну до волі гірської місцеву чернь.
— Раджу тобі, як брату, Миловиде, — важко видавив із себе слова захмелілий господар. — З першого дня припни їх на короткий ланц, аби не те що супротивитися — писнути не сміли. Силу свою покажи, бо інак не впокориш їх плем’я гаспидське. От мої зворохобилися, мовляв, подать більшу, аніж належить, беру. В очі кричали: не по справедливості чиниш, боярине. Та не на того напали. З дружинниками своїми прибув на їхню раду, мечами гуртовисько впокорили, — загиготів п’яно Радомир. — А заводіїв наказав до хвостів кінських прив’язати та й прогнав коней кілька верстов. Повіриш, саме шмаття з тих лобомудрих лишилося, — хижо блиснули очиці господаря.
Масними від їства руками охопив Миловида за плечі, відтак поволі обтер рукавом лисніючу від смальцю рудувату бороду та вуса і кивнув підозріло пальцем перед собою, мовби погрожував комусь невидимому.
— Правда, — скривив вуста, — після. того розбіглося їх трохи. Але тих, хто лишився, отак-о тримаю! — стиснув жилавий костистий кулак, аж пальці набігли кров’ю.
Слухав ту мову Миловид та вибирав з неї лише те, що справді знадобитися може. Не заходив у суперечку, але про себе помислив, що тяжко, ой, як тяжко доведеться за оцими ненадійними валами Радомирові, коли нападники обложать кріпость. Бо чи піде хто з його поданників кров власну проливати, аби допомогти оборонитися цьому жорстокому боярину. Кривда така довго пам’ятається…
Вже за полудень зійшов Ярило, як зібрався Миловид у дальшу дорогу. Не схоплювався зарання, хотів, щоб відпочили після багатоденної путі воїни і перед черню, якою відтепер орудувати має, постали могучими та повними сил.
Щойно став загін на виду надтисьменської кріпості, протяжний згук трембіт сповістив доокілля про приїзд нового посадника княжого. Далеко навсібіч відлунювали ті тривожні і ледь тужливі згуки, скликали люд на віче. Радо відізвався глухуватий відспів бойового ріжка, який підніс до вуст за наказом боярина один із дружинників.
Скоком злетіли коні стрімким схилом до кріпосних воріт. Спинилися. Десятки або й сотні люду зібралося на вибитому дочорна широкому майдані перед входом у кріпость. Святкове було то видовище. Веселковими барвами іскрилися різноколірно гаптовані кептарі[19], широкі шкіряні череси, за якими майже з кожного виднілись руків’я довгих ловецьких ножів. Оксамитно зблискували на крисанях[20] глухарині пера.
Довкіл радного узвишшя поважно стояли кілька сивоголових старців. Аж по хвилевій мовчанці, що її не зважився порушити навіть боярин, один із них виступив наперед.
— Вітаємо тебе на своїй землі! — обмацував Миловида допитливим поглядом. Поважно взяв до рук пухку житню паляницю, подану одним із молодших мужів, ступив кілька кроків до посадника. — Прийми хліб-сіль краю сього в знак гостинності, у знак того, що добровільно визнаємо тебе своїм зверхником. Ти — слуга княжий і володар сеї кріпості, а отже, наставлений на оборону землі нашої. Тож довіряємо тобі віднині, — поважно продовжував старець, — нарівні зі старійшинами обраджувати справи громадські. Ми ж будемо, як належить, як на світі заведено здавен, податі зі свого добра тобі платити і шанувати яко посадника княжого…
Спалахнув боярин. Чи ж видів хто таке, аби простий оратай чи скотар смів говорити з ним на рівних та ще й вказувати, що має він, воєвода Миловид, робити! О, не бувати цьому!
— Не потребую дозволу чи згоди вашої, — мовив, аж зайшовшись гнівом. — Дозвіл той і право владарювати на сій землі дістав від самого князя Володимира. І мені вирішувати всі справи городища та всього довколишнього краю, а не громаді вашій. Мені! — аж запінився. — Ваше діло — послух та покора!
Тиша запала над майданом. Спохмурнів старець, обпікав очима з-під брів кущуватих співрозмовника, та вів мову і далі спокійно.
— Як вічні гори оці, — звів десницю на довколишні верхів’я гір, — такими вічними є закони громади. — Стиха шелестів голосом, ніби шкарубкий висхлий лист осінній на вітрі, та від того не меншало певності і непокори в кожному слові. — Ніколи ще не корився наш люд з чийогось примусу. Бо не раби ми, а вільні люди з діда-прадіда. І не тобі, о, не тобі, посаднику, те переінакшувати…
— Що-о-о?! — зблід боярин від того неочікуваного супротиву, стис у долоні руків’я меча. — Владі княжій всупереч ідете? Візьміть діда! — гарикнув до воїв своїх. — До порубу[21] його! Всіх у нагаї! — засліплений шаленством, воєвода аж тепер звів очі на велелюдний натовп, здивований, що не зачув тої ж хвилі ніякого руху поміж своєї дружини. І остовпів нараз. Півколом охопили його загін ті, хто щойно радо вітав нового посадника. Стріли на луках з натягнутими вже тятивами, здавалося, чекали лише знаку старійшини, аби умертвити на місці кожного, хто посміє зробити хоч порух.
Ту моторошну тишу порушив голос старійшини Гостомисла:
— Нерозсудливі слова твої, посаднику. Певно, дорога тяжка була, що став таким дратівливим. Не гоже з першої зустрічі кров людську проливати, — дав знак рукою, і розступилися верховинці з одного боку, відкривши дорогу до воріт кріпості. — Не один рік спільно жити маємо, — ніби сам із собою розмислював старець, — соратно обороняти порубіжжя всієї землі руської. Про те помисли…
Мовчав боярин. Закусив вус від люті, та мовчав. Ледь торкнув за повід коня і, звернув до кріпості.
Тлумляться ті спомини недобрі, шумують-вишумовують, дужо лупають спокій, наче річкові хвилі повіні глинистий та піддатливий берег. Сильна-таки громада надтисьменська. Це на руку воєводі, бо з двома сотнями ратників, що виставить громада у лихий час, можна за цими стінами від будь-якого ворога оборонитися. Та відтепер треба спосіб добирати, як розколоти єдність тих людей, що збиває їх докупи і робить непіддатливою скелею, у якій безліч каменів воєдино скріплено, спресовано часом намертво. Розколоти, бо інакше так і лишиться примарною влада посадника, що ніби гора з попелу: дивишся — надійна, а подує вітер — сліду не лишиться.
Багато клопотів у воєводи Миловида…
Одрина — ліжко, постіль.
Клебук — обрізок стовбура.
Варяги — давньоруська назва жителів Скандінавії.
Родень — давньоруське місто.
Звізди — зірки.
Кептар — у жителів Карпат — верхній хутряний одяг без рукавів.
Крисаня — бриль своєрідної форми з вузькими краями (крисами).
Поруб — в'язниця, тюрма.