Лемент та тиснява вирували у кріпості з рана до вечора. Навіть у цю нічну пору, коли густа смоляниста темінь запала понад усім світом, накликаючи спокій та умиротворення, не до сну було люду, що схоронився за міцними стінами надтисьменської твердині. Події того дня, розвіявши звичні буденні клопоти, кинули всю громаду вировище нових турбот. І та непевність, лиховісне передчуття невідворотної біди, що, здавалося, зачаєно скрадалася з нічного мороку до багать, ще більше зміцнили незримі узи, що зв’язували таких неподібних між собою людей у єдине ціле — рід, громаду, народ.
У середині широкого кола, утвореного багаттями надтисьменців, на узвишші височіла приземкувата і масивна невелика кам’яна споруда. Пласкі камінні плити підтримувані були складеними із каменю стовпами. Посередині склепіння опиралося на важку чорного граніту брилу, на кожній з чотирьох граней якої проступав вирізьблений лик єдиновладного повелителя всіх богів — Перуна. У відсвітах довколишніх багать червоно зблискували глибокі очниці істукана, з яких проглядало довго тамоване злорадство. І на якусь мить здалося Младі, що то не відблиск вогню, а густа спінена кров стікає потоком доліруч камінного божества. Аж рукою змахнула, відганяючи те видиво, зашепотіла злякано: «О всевладний Перуне, захиснику і оборонцю роду нашого, благаю тебе: відведи руку вражу і підступну, меч точений і стрілу гостру від мужа мого Влада, і від мене, і батька Гостомисла, від усього роду нашого. О, Перуне, владарю землі і неба, блискавиць вогненних та громовища небесного! Трьох ягничок найкращих з білими як сніг рунами віддарую за милість твою…»
Благала всевладного і жорстокого бога, виговорювала слова найласкавіші, аби прихилити його до себе, і не помічала, що від слів її — так, як з однієї іскри спалахує полум’ям цілий ліс — спочатку ледь чутним гомоном, а далі щораз голосніше загомонів благально і покірливо увесь велелюдний майдан: «О, великий Перуне, вбережи і нас, і близьких наших від лиховісного ока Морани, най зворухнуть твоє камінне серце наші благання…»
І коли перейшло вже те голосіння до надривних скриків, що надавали своєрідного ритму розпачливій молитві, від одного з багать відділилась сухорлява висока постать. Попільно і гордовито, наче зважуючи кожен крок, прямував старійшина Гостомисл до недалекого жертовника — похмурого, вселяючого непогамовний острах кожному із сотень зібраних тут людей. У червонястих відблисках кострищ постать старця, вбрана у все біле, тремтіла, наче марево. Здавалося, що не жива людина, а сланець далекого вираю[24], що його, зглянувшись на благання, вислав до горян сам Перун.
Ось уже злилася біліюча в темені, мов примара, тінь старійшини із масивними каменями святилища, ніби розчинилася в них без сліду. Поголоснішало, переходячи у надривні схлипи, голосіння, все наростав химерний ритм тих перегуків. І нараз сколихнув доокілля крик радісного захвату: там, на Перуновому жертовнику, зблисла сліпуча іскра, Відтак полум’я шугнуло увись, а потім, так само раптово, задимувало важкими клубастими хвилями.
І в тій іржавій димовій сутіні, що, навіть доходячи до найвіддаленіших кострищ, п’янила гіркавим різким пахом, стояв, сягаючи головою колін камінного істукана, старійшина громади. Коли поволі розсіялася жовтава їдуча імла, яскраві спалахи вогню чітко вирізьбили на тлі чорної нічної прірви прозору постать старця. Довгий час незрушний, він враз почав оживати. Стрімкими уривчастими порухами рук ніби ганьбив камінну Перунову подобу, докоряючи, що байдужий всевладний бог до людських благань. Аж по якомусь часі рухи старійшини стали повільнішими, плавкішими, злилися із молитовним виспівом громади а чи й самі задавали той химерний ритм. Постать його, що миготливо звивалася у священному танці, раптом припала до самої землі. От ніби скрадається якийсь нападник до людей, котрі спокійно і безпечно трудяться на полі, от натягує він тугу тятиву лука. З передсмертним зойком падає на землю оратай, вцілений ворожою стрілою, інший — від удару меча. Тікає від настигаючої смерті жінка з дитям на руках, але рятунку немає — доокруж вороги. У німому благанні підіймає дитя догори, в останній надії вдивляється у камінний лик Перуна. І завмирає… Мить… Ще мить… Замовкають поволі звуки пісні чи стогону, що рокоче, дзвенить над Перуновим горбом. Тиша…
Вивіркою шугнув над людським гуртовищем сам повелитель вітрів Стрибог, зметнувши вгору полою своєї чуги жаркі вогненні язики багать.
Тиша…
Одна лиш біла постать зі зведеними догори у відчаї руками.
І раптом з тріском розпанахала небо гаряча золота блискавиця. Ту ж мить здригнулася громада, і радісний багатоголосий скрик, що скинувся у вись, пригасив гук громового удару: «Перун! Перун! Перун!..»
Наче підтятий, безсило впав у тій хвилі на твердь земну, всього себе віддавши великому таїнству розмови з велителем богів, мудрий старійшина Гостомисл.
А під гучні величальні скрики торжествуючого люду вже тягнулися безконечною вервечкою до камінної святині стрункі, налиті силою молодою легіні — краса і гордість довколишнього краю.
Кожен тримає на руках маленьких жертовних ягнят, прикрашених різноколірними стрічками та вінками із барвистих польових квітів.
Почув, почув великий Перун благання про помогу і озвався зі своїх полонин небесних!
Розрізнені вигуки поступово з’єдналися у могучий та розлогий виспів. Стрімкі студені пориви вітру підхоплювали його і, здавалося, доносили аж туди, де розмітав своїми вогненними стрілами на шмаття чорні хмаровища всевладний бог січей і ратної звитяги.
Тим часом святково вбраний люд тісно обступив жертовник. Чекали, доки старійшина Гостомисл, який один лиш з усієї громади володів високим таїнством пізнавати пожадання богів, сповістить, що готовий Перун прийняти щедрі пожертви.
Через якусь хвилю, наче зможений сном, підвівся із землі біловолосий старець, застиглий погляд його був незрушно втуплений у жаркі червонясті звихри полум’я. Відтак, розгледівши в них лише йому відомий знак, затиснув у сухорлявій десниці кістяну рукоять жертовного ножа, розпечене лезо якого світилося синім мертвотним зблиском. Змахом руки наказав приступити найближчому з легінів. Той простягнув до самого вогню біле, без єдиної цяточки ягня. Ледь помітно ворухнув десницею верховода надтисьменців, і тої ж миті яскрава червона кров бризнула у кострище, хвилево пригасивши пожадливий оскал пломеню. Збуджено загомоніло велелюддя. Час настав! Радійте, люди, — Перун прийняв жертви!
Все прийшло в рух.
То був танець мужів. Весело гули-видзвонювали ріжки та пищалки, в’юнилося довкруг святилища широке коло танцюючих. Грізно блискотіли леза дзвінких барток, що стикалися дико, викрешуючи іскри, відсвічуючи червоними відблисками багать. Дивися, дивися, Перуне, які дужі і вдатні вої твої, як багато зібралося їх у цьому колі! Дивися і радій! Жоден ворог не встоїть перед несхибними ударами барток, перед дзвінкими наконечниками їх стріл! Зіркі, мов у гірських беркутів, очі їхні, міцні, мовби із найкращої криці ковані, руки, а серця не відають, що таке страх. Радій, Перуне! Гей-гей!
Вже дрібний піт зросив чоло, втома наливає вагою ноги.
Втома?!
Летять на землю бартки. Руки змикаються на раменах ближніх, і сплітаються танцівники у єдиний живий нероз’ємний ланцюг. І кружляють далі, наче щойно стали у коло. Бо спочинок — для дітей та жіноцтва, а зрілим мужам стояти у тому танці на ногах, аж доки не згасне остання іскра на жертовнику — годину, другу, ніч… Аби повірив Перун у звитягу їхню, вділив нездоланності оружжю у час двобою з ворогом.
Гей-гей!
Видивляється Млада на безконечний танець воїв, видивляється та тужить. Болить серце, йой, болить! Де ж ти загубився, муже мій Владе, у цьому безконечно великому світі, де застала тебе ніч ця, важка і тривожна? Може, й ти тепер тягнешся спомином до жони своєї? А чи лежиш незрушний і холодний, як камінь, у обіймах матері-землиці, мечами чужинецькими посічений, копитами кінськими столочений?..
О ні, не можеш полягти. Бо говорив же — пам’ятаєш? — «Доки світу цього, доти разом нам бути, Младо моя, ладо».
Коли ж те діялось — місяць тому, рік чи, може, мить одну?.. Не згубилася у шумовинні часу та ніч купальська. Блакитна була, прозора, щедра. Світилася святково багаттями, пишалася намистом зоряним, чари обіруч розсипала. Владно кликала у невідь, у безум, єднала серця. Щедра!
І збувалися бажання всі, і знаходили один одного закохані, мов нічні метелики, на огонь летіли, навстріч долі. І стрічалися. І згоряли.
Солодко і боляче. Вперше!
У шалі, у коханні, у безвісті…
Ой, солодкі вуста твої, Владе. Медові і духмяні, як липовий цвіт, сильні й спекотні, мов остання мить перед боєм. І спраглі…
Б’ють бубни. Згойкують ріжки та пищалки. Музика! Звиваються легіні — бистрі, мов тіні мерехтливі. Єднаються руки і серця. Танець! Танець мужів! Сліпучий відсвіт давніх поколінь у зблисках полум’я.
І немає вже святилища Перунового, і немає тісних стін кріпості, і немає потойбіч ворожого табору. Тільки ніч, дивна і всевладна чаклунка, розсипає чаром зблиски ватр. Ніч на Купала.
— Ти, Младо? Чи не мала ще вінки для Купала вити? — і глянув, і побачив, як тремтять солодкою спрагою, спираючись під сорочкою-вишиванкою, перса дівочі, як зблискують черню, в ночі позиченою, очі манливі, як горять потамованою спрагою уста — і жадають, і кличуть.
— Ліпше придивися, Владе. Може, й не молодша любок твоїх, що чекають при ватрах Купалових, аби на них оком повів. Може, й незгірша, — крутнулася перед ним та й гайнула до дівочого гурту.
Хотів сказати щось гостре навздогін Влад, аби таки його зверху було, хотів сказати… Та й чи не вперше спіткнувся на слові. Не знати чого розгнівався і на себе, і на доньку язикасту Гостомислову, розгнівався — аж вуса чорного закусив.
Що ж потім?..
А потім таки був той короткий, наче мить, і безконечно довгий, мов сама вічність, політ понад диким вируючим полум’ям, крізь вогненну куряву іскор та гривасті клубочища диму і, коли спинилися вони, очищені священним вогнем, по той бік звихреної прірви — вперше! — пекучий і жаданий поцілунок легіня.
І п’янливий трунок опівнічного лісу, на темному тлі якого, мов на дивному вишиваному рушникові, проступали, здавалося, вигаптувані незнаним майстром, мінливі, сяючі блакиттю химерні візерунки, цятковані іскринками світляків. І впокорюючий шепіт, і — близько-близько — омріяні у дівочих снах, глибокі, аж бездонні, очі Владові, і пітьма — наче спалах! — солодка і болюча.
Вперше!
Танець! Танець мужів. Ні на мить не дають спочинку глухі удари бубнів. Безустанку звивається довкола святилища невтомне коло танцюючих. Піт заливає очі, все важче дається кожен крок, рвучкіше здіймаються груди, але тільки більшає впертості у зблиску очей, руки міцніше стискають рамена побратимів. Бо ж ліпше смерть, аніж роз’єднати коло і полишити рід свій, громаду без Перунового заступництва.
Ще не час спочинку і торжества, бо ні-ні та й зблискують на священному жертовнику останні іскри з-під попелу, ще здіймаються час од часу сивуваті струмини диму, а отже, ще випробовує міць люду свого всевладний бог блискавиць і січей, ще розмислює: достойна а чи ні його прихильності надтисьменська громада.
Аж тоді, коли загасне на камінному жертовнику остання іскра, сповістить старійшина Гостомисл, що вдоволений Перун і пожертвами щедрими, і доблестю обранців своїх. Аж тоді розпадеться коло легінів і стоголосим вигуком радості й торжества відгукнуться гори. Аж тоді жодні мечі і кольчуги чужинські не встоять перед крицею дзвінких барток та гартованими вістрями цільних стріл надтисьменських воїнів.
Аж тоді…
Вирай — потойбічний світ (за язичн. віруваннями).