— Час уставати, воєводо, — почув крізь сон вкрадливі слова свого улюбленця, соцького Мета. — Скоро почне світати…
Воєвода Гнєз солодко потягнувся, аж захрустіли кості. Проклинаючи про себе власну пожадливість до міцних напоїв, яких вчора вжив велико і без міри, та ратну справу нелегку, що загнала його — нащадка відомого у землях лехітських славного роду, у оцей закуток світу, та й самого князя Мешка, за велінням якого мусить так поневірятися, підняв важкі повіки.
— Іди… — наказав. — Збери усіх, і чекайте на мене. Зараз вийду.
Соцький, вловивши невдоволення у погляді свого благодійника, догідливо вклонився і, м’яко ступаючи, позадкував до виходу з намету.
Тяжко боліла голова у воєводи. Та й усе тіло, здерев’яніле і байдуже, було неначе чуже. По дрібці визбируючи розрізнені спогади, відтворював у пам’яті події вчорашнього вечора та ночі. Велика забава була. Трунків різних вжито — не злічиш! Пито і за могуть князя великого Мешка, і за непереможність воїнів його, і за швидке впокорення оцієї кріпості, що не зважила на повеління княже та не отворила ворота перед звитяжним військом. О, ще нині поплатяться сповна за свою непокору. А посадника надтисьменського — найпершого винуватця! — скарано буде так, що навіть спомин про те триматиме у покорі всіх довколишніх язичників. Правда, посадник Миловид, кажуть, прийняв віддавна віру християнську, але тим більша вина його.
Підвівся з ложа, плеснув на лице води із дерев’яного цебра, що стояло при вході. Потім, мить подумавши, вхопив посудину з водою обіруч і, нахилившись, линув льодяний струмінь на голову. Довго витирав мокре волосся вовняною накидкою. Дещо освіжілий від льодяної купелі, почав вбиратися.
Нараз спіткнувся поглядом на кривавій плямі, що тьмяніла в кутку намету. Пригадував…
… У розпалі забави, коли вже ледь схитувалося в очах від випитих вин, зашепотів, прихилившись до нього, соцький Мет: «Чи не будеш гніватися, вельможний воєводо?»
— Кажи. Завше ти щось таїш на думці… — чомусь впадаючи в гнів, затермосив свого улюбленця за груди. — Кознивий ти, як старий лис, Мете. Навіть мене одуриш — не задумаєшся. Чи не занадто хитрий?! — цідив з притиском, кривлячи лице погрозливим півусміхом.
— Змилуйся, воєводо, — заскиглив Мет. — Хитрість моя завше була тільки тобі на добро.
— Кажи, що там надумав знову, — перебив його вже вспокоєно.
— Вої десь у схоронку дівку ладну надибали… Норовиста, правда, наледве зв’язали. Собі для розваги привезли, — зашепотів похапливо і значуще. — Я й подумав: може, твоя ясновельможність захоче перед тим із сею дикункою перемовитись. Бо дуже вже гарна.
— Ну! — очікувально втупився у вірного слугу Гнєз.
— Помислив, що нічим розважитися моєму повелителю у сім дикім краї, та й наказав, аби завели до твого намету і пильнували добре. Шкода буде, як та пташка на волю фуркне. Ги-ги-ги… — загиготів п’яно і догідливо.
— Мудрий єси, — нараз відтанувши, Гнєз відштовхнув від себе соцького, який, скрививши вуста у вимушеній посмішці, плюхнувся поряд на свіжозбиту із букових лат лаву. — Мудрий і далековидящий.
Ще через якийсь час підвівся з-за столу і, підтримуваний Метом, смакуючи в уяві майбутню ніч із гарною полонянкою, похитуючись поплівся до свого намету.
Важко, поволі ступав поміж багать, довкола яких безпечно бенкетували воїни. Безмір лилося тут трунків п’янливих, шкварчали на жаркому полум’ї, скапуючи жиром, підвішені над вогнем на дерев’яних воринах оббіловані туші овець та поросят. Цього добра було вдосталь, бо, захоплені зненацька, не встигли жителі городища схоронити отари свої за стінами кріпосними. А вин та медів сичених знайшлося у пивницях стільки, що й місяць бенкетувати можна.
Гамір п’яного розгулу, що вибухав реготом та сороміцькими піснями, не спиняла навіть присутність воєводи. Вже мало хто з бенкетуючих ратників зміг би впізнати у сутінках навіть самого князя Мешка, а не те що власного воєводу. Ті ж, хто пізнав-таки, лише тягнули до нього чаші, розхлюпуючи вино, та горлали врадувано слова прославні.
— За тебе п’ємо, воєводо! За здоров’я твоє і ратну звитягу! За те, що привів нас у сей край благодатний!
Прихильно кивав головою Гнєз на ті вигуки, навіть гадки не мав ганити когось із воїнів за ту пристрасть до міцного питва, як, зрештою, не осуджував і себе за ту слабкість маленьку. Бо ж то невід’ємне вояцьке право: доки є змога вдовольняти свої пожадання — не трать і хвилі. Не так багато радісних та погідних днин відпущено ратному мужеві. Нині живеш, нахильці п’єш із глека насолод, а назавтра вже й наймізерніше пожадання вдовольнити не зможеш. Якийсь жалюгідний шматочок криці, наконечник стріли чи списа увіп’ється під серце — і вже не для тебе усі ті насолоди. Тож схвалював навіть ті уподобання ратників своїх: доки є можливість — нехай наб’ють оскому життєвими ласощами, аби при смерті було що згадати. Бо то таки найважливіше. О, має що згадати воєвода Гнєз, навіть якби й нині раптом заскочила його смертна година. Коли траплялася нагода вхопити щось ласе — ніколи не минав, не в його натурі попускати своє. Всього було: не злічити ні банкетів, ні дівчат молодих. Перебирав давні пригоди, дівиць згадував, що до рук його потрапляли. Жодне обличчя не злинуло в думці — лише яскраво, мов з білого мармуру різьблені, поставали в розпаленій уяві зваби жіночі. Та ще розпачливі крики, що паче рвалися на волю із півзабуття. О, мав хтивість воєвода до тієї справи. Над усе на світі любив молодих норовистих коней і непокірливих, ненавидячих його, юних жон.
При тих думках, що збуджували незгірш келиха вистояного не один рік меду, аж пришвидшив ходу. Там, за полами намету, чекає на нього й нині звабливиця, яку припас для повелителя свого вірний соцький. Таки недаремно наблизив до себе того колишнього гнєзненського[25] збуя[26], котрого тільки милість воєводи вирятувала від сирівцевої петлі. На диво швидко зрозумів Мет, у який спосіб віддячити своєму благодійникові, заради похвали свого господаря готовий був на будь-який злочин. Тому й став повірником Гнєзовим, від простого дружинника до соцького дійшов.
Правда, Мет лукавий та й всі слабкості воєводи княжого знає, зате надійний і відданий. Нехай і зо страху, що можуть нагадати йому колись справи минулі. Може, тому саме і береже господаря від усяких підступів, себе не шкодуючи, аби самому коло нього жити у спокої та безпеці.
Намет воєводський стояв віддалік від багать. Довкільна напівтемрява скрадала його обриси. Аж підійшовши на кілька кроків до нього, уздрів воєвода коло входу постать охоронця, що задрімав, зіпершись на держак списа. Нестримна хвиля люті запаморочливо хлюпнула у голову: таж при такій охороні небагато й треба, аби спровадили його, Гнєза, на той світ підіслані ворогами убивці. Ступив крок до дрімаючого охоронця, слова не мовивши, гаратнув налитим злобою кулаком по нахиленому обличчі вартівника, аж хруснула кість під отерплими нараз пальцями. Нажахано схлипнувши тонким деренчливим голосом, що його ніхто б не сподівався від цього міцного кремезняка, відлетів на землю охоронець.
— Забрати сю мертвотину, — стусонув ногою незрушне тіло та блимнув на Мета побілілими від люті очима. — Якщо оживе, завтра поперед інших на стіни кріпосні послати. Най доведе, що не тільки до спання годен.
— Слухаю, мій воєводо, — подав голос Мет, що невідступно і нечутно супроводив свого повелителя. — Та не гоже тобі простим ратником думки займати, є у тебе для того вірний слуга, — вкрадливо мовив соцький, аж приплющивши очі від догідливості. — А на тебе, вельможний, щось приємніше чекає, ніж ті спиті брудні свині. Там… у наметі.
Від тих примовлянь гнів воєводи поволі пригасав. Вже більше за звичкою, ніж злобливо, все ж гримнув на соцького:
— Не забувай, що й сам недалеко від них утік, чи давно я тебе з того багна витяг?!
Мет ображено скривив уста, ніби вгриз необачно квасного — аж сльози з очей! — яблука, але, не мовивши й слова, схилився у покірливому поклоні.
Від тої догідливості і зовсім розпогодилося на серці у Гнєза. Поблажливо махнув рукою соцькому і, відхиливши важку оленячу шкуру, що правила запоною, ступив до намету.
Тут було світло і затишно. Від високої постаті, що заступила зблимуючий при вході світильник, метнулася через увесь намет томна хитлива тінь. Заточившись, Гнєз прихилився до стіни, аби втримати рівновагу. Схитуючись, втупився припухлими очицями у срібний хрест, прилаштований на протилежній від входу стіні намету. Відтак перевів погляд на наспіх збите ложе, прикрите рудою шкурою великого ведмедя, на важку дубову скриню, що завше возив за собою, зберігаючи у ній одіж та послані богом у нелегких походах військових набутки.
На невеликому столику обіч ложа стояло кілька полив’яних глеків з вином, лежали житні коржі, шматки смаженого м’яса у великім полумиску.
Але все, на що натикався погляд, було не те. Шукав обіцяну Метом полонянку, яка мала стати йому винагородою за всі незручності та тривоги останніх днів. Нараз повернув голову і побачив її зовсім близько — у кутку при вході. Впилася в нього незмигним поглядом тернових очей. Зблиск їх, холодний та ворожий, ніби припнув Гнєза на мить до місця. Чи то краса полонянки заворожила воєводу, чи й справді чаром володіла — не міг зважитися й на слово. Стояв незрушно, лиш поглядом оцінював свою здобич.
Навіть те, що вбрана була у чоловічу одіж, не могло сховати дівочої граційності. Стрункий стан, перехоплений важким поясом, здавався під того ще тоншим. Темне, з попелястим вилиском волосся, перев’язане на чолі голубою стьожкою, важкою хвилею спадало на плечі.
— А, он ти яка… — мовив протягло, насилу оволодівши собою, воєвода. — Правду казали, що красна єси.
Та й по тих словах похвальних, котрі, як знав із досвіду, повинні були потішити самолюбство полонянки та прихилити до нього, не побачив у глибоких чорних очах її навіть проблиску зичливості чи покори.
— Красна чи ні, а не для тебе, чужинцю.
У тих стиха мовлених словах вчувався не острах, як чекав Гнєз, а лише впертість і навіть неприхована погроза.
Змовчав на те, тільки усміхнувся криво. В думках вже бачив її впокореною та догідливою поруч себе на ложі. Бо й як може бути інакше — за ним право сильнішого.
Гнєз, відчувши звичну певність у собі, підійшов до столу, хлюпнув у келих вина. Тримаючи його в руці, рвучко повернувся до дівчини.
— Випий… зі мною… — важко видавлював із себе слова, обмацуючи масним поглядом стан її, тонкі риси вродливого обличчя, двоє тугих узвиш, що тремтіли схвильовано під розшитою вигадливим узором сорочкою. Відкашлявся — ніби сухим піском горлянку хтось засипав.
— Добрий я… Добрий і щедрий… Не жалкуватимеш. — Рвучко підніс до уст келих, жадібно, наче тамуючи невситиму спрагу, вихилив до краплі вино і брязнув келихом об землю. Поволі, ніби ловець до пораненої вже сарни, підходив. Враз схопив, зім’яв у обіймах, підняв, аби кинути на ложе. І раптом — різкий пекучий біль коло серця змусив відштовхнути від себе трепетну і жадану здобич. Полонянка відскочила від нього, хижо зблискуючи очима, у стиснутій добіла маленькій руці тремтіло тонке, скривавлене на вістрі лезо ножа.
Воєвода отупіло зиркнув на груди, де проступала все чіткіше кривава пляма, з жахом зрозумів, що тільки вічко металевої кольчуги завадило лезу дістатися до серця. Доки приходив до тями, проклинаючи свою необачність, дівчина вивіркою вислизнула з намету.
— Стій! — гарикнув охрипло і вихопився за нею у ніч. — До мене! — репетував не своїм голосом Гнєз. — Уб’ю! Пошматую! На кавалки[27] потну! — лютував повелитель лехітського війська, лупцюючи направо і наліво усіх, хто втрапляв під руку. Та доки зрозуміли дружинники воєводи, в чім річ і хто це викликав таке шаленство ясновельможного, годі було наздогнати втікачку у лісових нетрях…
Від споминів про вчорашнє ще важче стало на серці. Оманний цей край, оманний і підступний. Милує зір та вспокоює чарівливістю своєю, наче та полонянка вчорашня, а приступиш ближче — і вгородить-таки хтось під серце тобі відточене лезо.
Від тих думок, що поволі виборсувалися ліниво крізь сонливість, непогамовне роздратування колихнулося у грудях. Щоб виплеснути його з себе, рвонув зі злобою важку запону, що прикривала вхід до намету, та аж тріснула до половини, ступив надвір.
Ту ж мить соцький, який чатував уже при вході, дав знак. Похмурий воїн у повному бойовому вбранні підвів до воєводи породистого білосніжного жеребця, що раз по раз знервовано стріпував густою вичесаною гривою. Слова не мовивши, злетів Гнєз у сідло і, ледь торкнувши повід, спрямував коня туди, де хіба що по шелесткому гаморі можна було розпізнати наготовлені до приступу шеренги воїнів.
Гнєзно — столиця давньопольської держави.
Збуй — розбійник, грабіжник.
Кавалки — шматки.