Обличчя було моє, але якесь дивне. Вкорочена й зашита шкіра з одного боку робила його усміхненим, навіть якщо я й не збирався посміхатися. Правда, Говорухін пообіцяв, що, коли рана зовсім загоїться, вираз обличчя стане нормальним.
Поживемо — побачимо… Наташа, мабуть, і не впізнала б. Або жахнулася б. Ну, та цур їй — не буду згадувати!
Переконавшись, що операцію зробили успішно, капітан вирішив залишити мене на Фунафуті.
— Трохи перепочинь, — мовив. — А ми тим часом підемо в океан на розвідку ще однієї морської течії.
— Знаєте, Євгене Петровичу, якось воно не теє… небезпечно залишати громадянина Країни Рад у ворожому середовищі,— завів було помічник Толстиков.
— Так що ви пропонуєте, Гудзоновичу? — запитав капітан.
— Взяти прооперованого у свій колектив. На крайній випадок — залишити з ним ще двох-трьох матросів.
— А хто працюватиме? — поцікавився Євген Петрович. — Ні, трьох відпустити я не можу. Це, знаєте, велика розкіш. Одного ще — де наше не пропадало. І не більше! Нехай він з Васьком лишається, буде йому замість медсестри.
— Воля ваша, — відказав Толстиков. — А тільки на чужому березі, згідно з інструкцією, наші моряки повинні бувати групами, не менш, як по три чоловіки. Воля ваша, — розчаровано додав він, — але я вас попередив…
На моє прохання капітан залишив Очеретного.
— Дивись як слід, — підморгнув він Степану, — щоб Васько, бува, не закохався в полінезійку або не втік.
От що виходить, коли не довіряєш людям! Савелій Гудзонович сам себе виставив на посміховище.
Крислатий гайок. У просвітах між пальмами, немов плавник акули, біліє вузький окраєць коралового узбережжя. Далі — голубе, переливисте свічадо лагуни.
Госпіталь, в який мене помістили, поруч. Він схожий на звичайний європейський котедж або, скоріше всього, на старий, допотопний барак: присадкувата, на подив, капітальна споруда для цих спекотних широт.
У його лівому крилі, в просторій боковій палаті ми з Степаном Очеретним ось уже майже місяць і живемо.
Степан — погана сестра-жалібниця і ще гірша нянька.
— Це тобі кокосове молоко, копра. Їж на здоров'я! — говорив він, ставлячи на підлогу наповнені питвом та стравою горіхові черпаки.
І зникав на цілий день. Гасав по острову, роздивляючись місцеву екзотику, ловив з тубільцями рибу, збирав викинуті прибоєм черепашки-каурі. Я йому не докоряв: не буде ж він сидіти сиднем, забавляючи мене, не такого вже й безнадійно хворого!
Та мені й самому кортіло побути наодинці. Звівшись із циновки, на якій лежав, я розглядав у вікно бездонне небо і, ніби заштрихований темно-зеленим, порослий гущавиною далекий протилежний берег лагуни.
Суходіл нагадував милі серцю далі: степову оболонь, закосичений вербами ставок, левади, від чого ставало світліше на душі.
На плесі, що широчіло навпроти лікарні, ніби у казковому дзеркалі, відбивалися близькі й далекі острівці. Здавалося, вони проростають із глибин. Так, напевне, й було. Тому що і атол, і коралові рифи, які його оточують, — то, пояснили мені океанологи, завжди надводна частина якого-небудь затонулого вулкану.
Отож лагуна була близько, за тими он високими деревами.
Мінливі барви видовженого, неначе втиснутого в овал, чистоводдя вабили зір. Уранці, коли жеврів схід і перші промені, пробившись з-за хмар, падали на воду, вона спалахувала золотим вогнем. Удень на ній не можна було зупинити погляду — так сліпила, покрита іскристою лускою ледь помітних бриж.
Щонайменша хмарина, пропливаючи над атолом, передавала лагуні свої барви: попелясті, сизі, подібні до кольору крил морського голуба, або лілові, матово-білі, як пелюстки вічнозеленої гарденії.
Сьогодні Степан прокинувся як ніколи рано. Роздобув для мене банани, копру, печене таро, в келихи — половинки ядра кокосового горіха — налив воду і майнув невідь-куди.
Кілька днів тому він проговорився, що домовивсь із одним тубільцем вийти на його човні за лагуну на зовнішні рифи ловити рибу.
Уже звечоріло, а Степана не було.
Я занепокоївся. Чи не трапилось лиха? Де ж бо можна так довго гуляти!
Лежати мені набридло, і я з підлоги переліз на підвіконня.
Сонце хилилося до обрію. Ген між сусідніми острівцями, в проході, що вів з океану у внутрішню водойму атола, раптом замерехтіли човни. Крихітні пелюстки вітрил дедалі більшали. Видно було — човни поспішають до берега, навпроти госпіталю, де, скільки ми й тут, тубільці ще жодного разу не причалювали.
«Чого вони так прудко мчать?» — подумав я, нарахувавши з десяток катамаранів.
В одному з них, тому що плив першим, горілиць лежала людина.
Майнув страшний здогад: Степан! Але тієї ж миті на задньому місткому човні я побачив патлату голову Очеретного. Він щосили налягав на весла.
За кілька хвилин великий човен вже черконув носом об кораловий скіс берега. Ті, хто підплив слідом за ним, гуртом винесли незнайомця на пісок.
Степан підтримував тубільця за плечі; всі подалися до госпіталю.
Я розгледів того, кого несли рибалки. Це була літня худа людина. По лікоть розчавлена рука в'яло звисала, з рани на грудях сочилася кров.
Тубілець, мабуть, перебував у шоковому стані. І те оціпеніння таки притлумило біль. Нещасний не стогнав, лише раз у раз намагався навіщось помацати ушкоджену руку та боязко озирався довкруг.
Його віднесли в сусідню з моєю, операційну палату, в якій недавно побував і я.
Спливло небагато часу, і звідти долинув неймовірний стогін і крик. Тубільцю, мабуть, без належної анестезії відсікали руку.
— Степане! — покликав я.
Але ніхто не обізвався.
— Очеретний! Де ти?
Невдовзі Степан з'явився сам.
Очі запалі, тіло в синцях й подряпинах.
— Що трапилося?
— Краще не питай! — хитнув він головою, стривожений чи, може, наляканий тим, що сталося.
— А все-таки?
— Все-таки… — затнувся приблуда. — Тубілець залишився без руки. Я його випадково врятував від смерті.
— Від смерті?