На майдані біля неї вирував людський натовп. Помітивши нас, тубільці розступилися. Вождь Тонгіа запросив до «господи», в якій обабіч на циновках сиділи чоловіки й жінки, а перед ними стояла велика дерев'яна скриня.
«Мабуть, скарби — перли та інші коштовності», — майнув здогад.
Степан Очеретний, гідний своєї величі, як божок сидів посеред хижини. Він жестикулював, про щось розпитуючи тубільців. Пальцем показував на голову — і остров'яни хором відповідали:
— Улу!
Тицяв собі на очі — і у відповідь лунало:
— Мата!
Рука звалася ліма, серце — фоту, море — самі, човен — пао-пао, весло — фої. Ну, і так далі й тому подібне. Власне кажучи, з такою спритністю за вечір Степан міг би скласти полінезійський словник і на основі цього захистити кандидатську дисертацію, як її часом захищають наші мовники. Та лінгвістичні старання Очеретного перервав вождь. Він подав знак, і ті, хто сидів один проти одного, насторожилися.
— Тасі, луа, талу![20] — вигукнув Тонгіа.
Тієї ж миті кілька дерев'яних калатал опустилося на скриню.
«Ось тобі й коштовності!» — посміхнувсь я. Скриня виявилась звичайним бубном. Такі ж оманливі були й металеві балцанки, в яких, гадалося, тубільці тримають воду. Насправді це теж були «барабани». У них, як і в скриню, заходилися гатити темношкірі музиканти.
Під той акомпанемент фафіни й тені — жінки та дівчата — почали танцювати.
Чарівне, неповторне мистецтво загадкового, не знайомого нам народу!
Мене завжди обурює мавпування, сліпе запозичення чужого — нехай то буде одяг, музика чи література. Бо коли, скажімо, стародавній японський лірик Басьо, на батьківщині якого я недавно побував, у вірші — хокку — написав:
Рис шеретує бабуся.
А поряд із нею — знак довголіття —
Рясна буйноцвіть хризантеми,
— то його скупі слова-натяки й символи багато про що говорять душі японця. Ну, хоч би про те, що нить життя не обривається, навіть коли людина старіє, тому що на зміну віджилому приходить молоде, і цвіт хризантеми — то знак довголіття.
На зразок хокку, згадав я, почали писати й наші доморощені віршотворці — комунеліньки.
У полинову рясноцвіть зайшла
Старенька, сивокосая бабуня —
Бджола на неї, мов на сонях, сіла.
Не дотяглась до соняха бджола —
Між полинами згасла, мов зорина.
На губи ранку — гіркота полинна.
Ці хокку, що спали мені на думку, написали два різні наші віршарі. Мало того, що вони запозичили і барви, й слова один в одного, — вони обікрали ще й великого японського лірика. А поезії — ні на гріш! Бо всі оті «бджоли», «бабусі», «гіркота полинна» — данина скороминучій моді, сліпе, бездумне мавпування.
«Самобутності нічим не замінити! — подумав я, спостерігаючи, як танцюють тубільці. — Первородство — душа й серцевина тієї неповторності. Форма ж, навіть бездоганна, але якщо вона запозичена, нагадує шкаралупу висохлого горіха, з якого вже нікому не напитися».
Справді-бо: ото була б картина, якби раптом остров'яни, відмовившись од своїх полінезійських танків, заходилися танцювати гопак або польку.
А вони танцювали, ніби творили поему. Сидячи, дівчата зводили над головою руки. Руки — крила, руки, які говорили замість уст… Ось вони розпростерлися, з тремтливими, мовби легкі брижі, долонями, — і кожен зрозумів: то пливуть човни, на яких рибалки вимахують веслами… Ось сплетені руки похитнулися з боку в бік — і здалося: хмарки пропливли над океаном.
Та дечого я все ж не зрозумів.
— Семене Івановичу, — звернувсь пошепки до Роулінза. — Ці порухи прекрасні, знадливі, але для мене вони — загадка.
— Все вірно, містер Васько, — так само тихо відказав іхтіолог. — То рухи-символи, і їх може збагнути лише полінезієць. Дивись, дивись уважно! — наказав.
Тим часом остров'янки, приклавши до грудей руки, ніби для молитви, почали стуляти долоні.
— Це знак злагоди й миру, — пояснив Роулінз. — А це — прихильності й шаноби, — показав він на простягнуті правиці танцюристок, з долонями тепер уже звернутими вниз.
Тричі прокричали:
— Хе! Хе! Хе!
І замість танцюристів з'явилися співаки… Мелодія то рокітлива, то сумна. Хор співав і співав, а я не зрозумів анічогісінько, хіба що печаль і розпач.
Про це і зізнався своєму сусіду Роулінзу.
— Ви не помиляєтеся, містер, — мовив він. — Хор співає про те, як на Фунафуті падали бомби, а ще — про вітер, що розпорошив над островами атомний попіл.
— Хе! Хе! Хе! Сафенга малйа! — знову пролунало в Хижині.
— Тепер послухаємо Тапу Ліві,— шепнув мені Сем Роулінз.
— Хто це?
— Тубільний вождь, поет і музикант.
На середину Хижини вийшов тубілець. Він нагадав мені мого улюбленого композитора Білаша. Такий же мускулистий, статечний, натхненний і сповнений сил. Ось тільки одіння було вбоге: лише строката пов'язка лава-лава прикривала стегна. В руках Тапу Ліві тримав укулеле — схожий на мандоліну музичний інструмент.
І знову полилася журлива музика — пісня про атомний «сніг», пояснив мені Роулінз, та про те, як американці, висадившись на Фунафуті, кривдили остров'ян…
Пізно ввечері ми йшли додому.
«Нехай про війну вам розкажуть самі тубільці», — згадав я слова Сема.
Ось вони й розказали нам.
Степан, як і раніше, приготувавши мені поїсти, зникав на цілий день.
Уранці, перед сходом сонця, за ним заходив рибалка Теувіні.