Нас усіх — не так уже й багато, хто врятувався од вибуху, — розмістили в трьох шлюпках. У ту, куди наказали спуститися мені, потрапив заступник начальника експедиції Генріх Левкович Уткін, Євмен, Толстиков, два океанологи і два машиністи, обпечені парою.
— На весла!
Шлюпки почали відходити од судна.
Ми бачили, як «Гідролог» все нижчає, осідаючи у воду.
Згустилася темрява.
На тлі вечорового неба стриміли нахилені в наш бік щогли. Та й вони почали зменшуватися.
Раптом на одній із них востаннє зблиснув аварійний огонь — і настала тиша.
Хвилі зімкнули свої долоні. Але з глибини, на тому місці, де в океанську пучину погружався «Гідролог», сочилося світло. Ніби перед тим, як піти в темну могилу, корабель посилав нам, живим, прощальний привіт.
Лише тепер, вночі, у човні, коли спало напруження, отямившись від потрясіння, кожен із нас відчув невимовний біль утрати.
Потонуло судно. Але найстрашніше, що разом із ним на дно пішли люди, майже вся машинна вахта — шість чоловік, та ще чотири океанологи, електрик і судновий лікар, каюти яких були по лівому борту, куди припав удар.
Загинуло дванадцять товаришів, третина експедиції.
Не хотілося вірити, важко було подумати, що таке в наш час можливе. Проте від дійсності нікуди не дінешся.
Усівшись по двоє на банках,[39] ми мовчки гребли, налягаючи на весла.
Кожного разу, щоб зробити гребок, мій напарник — присадкуватий, низькорослий Євмен — намацував ногами поперечний брус, у який намагався впертися. Та, не знаходячи його, черевиками попадав на мої ступні, боляче притискував їх до ребристого мата.
— Поміняйся із стерновим, — порадив я.
— Гаразд.
Євмен пішов на кормове сидіння, до румпеля, а замість нього ліворуч мене сів Савелій Гудзонович.
— То це ви помітили «акулячий» плавник? — перевівши подих, запитав він.
— Ми…
— Ну, й прогавили. Можна було б відвернути нещастя.
— Яким чином?
— Не знаю. У всякому разі — помилка ваша, що не сповістили на місток. Погано, — додав Толстиков, — про основну причину катастрофи радист не встиг повідомити на Батьківщину.
— То хоч SOS подали?
— Подали, але жодне судно на нього не відгукнулося. В ефірі «запрацювала» якась потужна глушилка, створюючи перешкоду для радіозв'язку. Знайомий почерк! — вигукнув Гудзонович.
— Авжеж, знайомий, — погодивсь я. — Хижаки замітають сліди…
Капітан, що був з пораненими та матросами-гребцями на передній шлюпці, наказав решті човнів дотримуватися їхнього курсу — прямувати на північний захід, де не сьогодні-завтра, запевняв він, ми натрапимо на суходіл.
Пливли наосліп, у пітьмі, орієнтуючись по вогнику, який жеврів на щоглі флагманської шлюпки. Хлопці-машиністи, з опіками на тілі, лежали під банкою носового люка. Коли хтось із них стогнав, заступник начальника експедиції Генріх Левкович, відклавши весло, поспішав до них з аптечкою в руці, щоб полегшити їхні муки.
Зорі всіяли небесну баню. Прекрасні зорі. Лагідна ніч. Та й океан, здавалося, був мирний. То чому ж на ньому діється зло, чигає смерть? — сам себе запитав я.
І не знайшов відповіді. Здоровий глузд не міг осягнути й зрозуміти підступного лиходійства.
Гнів закипав у моєму серці. Гнів і ненависть не до американців взагалі… Я так любив твори Джека Лондона й Хемінгуея; читав і Едгара По та Германа Мелвілла. А вони ж теж американці. Ні, не простий, не трудовий народ сіє смерть! — розмірковував я. І те, що трапилося сьогодні — виклик людській взаємності в світі,— на совісті паліїв війни, хоч, правда, совісті в них ніколи й не було!
— Ми що, Гудзоновичу, дуже близько підійшли до Маршаллових островів, де Пентагон звив осине гніздо? — запитав я Толстикова.
— Ні, «Гідролог» і «Вихор» працювали в районі, вільному для мореплавства.
— Так у чім же річ? Чому на нас напали?
— Річ у тім, що… — на півслові затнувся він. — Причалимо до берега, я прочитаю тобі на цю тему лекцію.
— Нащо лекцію — просто скажіть, своїми словами, — попросив я.
— Двома словами не скажеш, а одним можна, — стараючись додати мені бадьорості, напівжартома мовив він: — Експансія — ось як це зветься. Ти хоч розумієш, хлопче, що воно таке?
— Розбійництво, агресія, — як знав, відповів я.
— Взагалі-то і агресія й розбійництво, — погодився Гудзонович. — Але точніше (так принаймні дає словник) експансія — це загарбання імперіалістичною державою та монополістичними об'єднаннями чужих територій, ринків, джерел сировини; економічне й політичне поневолення інших країн.
— Щось забагато ви наговорили, — відказав я. — На нас напали, а ви кажете: економічне й політичне поневолення інших країн.
— Ні, без лекції тут не обійтися, — знову завів своєї Гудзонович. — Я тобі обов'язково прочитаю її на островах.
— Тільки не це! — зачувши його обіцянку, здригнувсь я.
— Що ти там бурмочеш? — поцікавився Толстиков.
— Нічого, мухи кусають…
— Мухи! Які мухи? Ти, Гайовий, часом не того?..
— Та наче ні.
Власне, пливли ми мовчки, лише зрідка перемовлялися, щоб розвіяти гнітючу тишу. Інші мовчали теж. Лише молоденький океанолог, що гріб у парі з Уткіним, усе запитував:
— Скажіть, Генріху Левковичу, а про нас дізнаються на Батьківщині?
— Обов'язково, Дмитре, — відповідав той. — Рано чи пізно стане відома правда про загибель «Гідролога».
— Хочеться пити, — знову подав голос той, кого звали Дмитро.