Ніч минала. Край неба на сході почав багряніти.
Кучугури хмар над океаном, які ще недавно здавалися неприступними вежами, під натиском світла, що дедалі більше просочувалося на виднокіл, блідли й нижчали, аж поки зовсім розтанули, перетворившись на імлисту, зіткану з блакиті й золотавих прожилок габу.
Зійшло сонце.
У штурманській рубці задзвонив телефон. Вахтовий штурман з чудернацьким прізвищем Шарашкін — через що й нас, вахтових матросів, прозвали хлопцями з Шарашкіної контори — взяв трубку.
Дзвонив начальник експедиції, професор Циба. Вони про щось домовлялися.
— Гаразд, Іване Васильовичу, зробимо, як ви хочете! — нарешті мовив штурман.
Він підійшов до машинного телеграфа, перевів ручку на помітку «Стоп», а мені велів покласти стерно прямо.
Я вголос повторив його команду, перекладаючи коромисло стерна горизонтально.
Ще трохи «Вихор» рухався за інерцією. Поступово хід його стишився, і він, мовби заклякнувши на плесі, ліг у дрейф.
— Відійти від стерна!
Я вийшов на крило горішнього містка. Побачив: на палубу з кают висипають океанологи.
Несподівано перед очима виріс капітан.
— Що у вас робиться?
Штурман пояснив: зупинка на вимогу начальника експедиції.
Возити дослідників океану — марудна справа. Третій помічник капітана, підмінний штурман, з яким я одного разу стояв на вахті, прокоментував це по-своєму:
— Мені, хлопче, доводилося транспортувати всілякі сипучі вантажі, возити курей і навіть циркових коней, а таких пасажирів — вперше. Вередливий вантаж!
Його невдоволення можна зрозуміти. Подумайте самі: судно лягло на курс, на маршрутній карті готується прокладка. Та… Одне слово — і все летить шкереберть. Дослідникам, бач, забаглося саме в цій точці океану опускати батометри або ж якесь інше причандалля. І нічого не вдієш — треба виконувати.
Вислухавши Шарашкіна, капітан запитав:
— Вони що — знову черпатимуть водичку?
— Ні, Євгене Петровичу, — відповів штурман, — опускатимуть буї.
— Що ж, нехай майнають.
Капітан залишив рубку.
Буй — величезний, схожий на дзигу поплавок. Знизу в нього багатокілометровий трос. До того тросу й кріпляться циліндричні вертушки, всередині яких електронні прилади, що фіксують швидкість і напрямок водяних потоків.
Так вивчають морські течії. Вивчають інші, а ми, візники, їм допомагаємо.
— Чого доброго, й самі станемо вченими, виб'ємося в люди, — сказав мій напарник по вахтах, матрос Степан Очеретний.
А він, чортяка, даремно б не базікав: видно, таки й справді з гальюнного майстра, як нас жартома називають, у професори мітить.
На цій широті, відразу за екватором, де зупинився «Вихор», струмує течія, вірніше — протитечія Кромвелла, яка бере початок біля берегів Південної Америки і плине через увесь океан. Американські вчені простежили течію від сто сорокового меридіану на схід, наші океанологи хочуть дізнатися про її західне відгалуження.
Ось, значить, чого ми тут і чого зупинилися.
Біля відкидного майданчика по правому борту юрмилися океанологи й матроси. Готували до спуску буй.
Я теж попросився на палубу.
— Може, стану в пригоді…
— Обійдуться без тебе! — вбивчим поглядом пронизав мене Шарашкін.
Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.
Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.
На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився «Вихор».
Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.
Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина «підгрібала», працюючи на малих обертах.
Щоб не збочувати з курсу, я прикипів до стерна, невідривно стежив за стрілкою на кортушці гірокомпаса.
А довкруг «Вихора», неначе він врізався в косяк риби, хлюпотіли, здіймаючись одна за одною, хвостаті хвилі.
То течія прокладала дорогу через океан.
Очеретний таки мав рацію. Працюючи поряд з океанологами, мимоволі й сам дечого навчаєшся.
Взяти хоч би морські течії, які ми досліджуємо. Навіть я, невіглас, міг би тепер чимало розповісти про них. Та розумію: вас цікавлять не струмені води, що, немов щупальці, обвили увесь океан (на півночі й південному заході Ойясіо й Куросіо, на сході Ель-Ніньо та Гватемальська, на півдні — Антарктична кругова течія), а пригоди.
— Правда твоя, — скажете ви. — От якби про пляшкову пошту або загадковий корабель, уламки якого прибило до берега.
Що ж, таке буває і в наші дні — находять і пляшки, залиті смолою, й рештки потрощених човнів. Бо романтика морських пригод не відійшла в минуле.
Може б, точніше її назвати лихо, нещастя. Справді-бо, яка то в біса романтика, коли людина гине! А жертви під час катастроф неминучі.
Отже, наше судно підхопила течія і понесла на захід од центру уявного трикутника.
Вахта кінчалася. Ті, хто мав змінити Степана Очеретного й мене біля стерна, чомусь затримувалися.
— Чи вони поснули? — обуривсь я.
— Потерпи трохи, — відказав штурман. — Підвахтові допомагали майнати буї. Зараз прийдуть.