Синіє вітрило ночі, розкрилившись над містом. Вдалині, якщо дивитися з ходового містка, видно кам'яне громаддя, що зловісно нависає над Гонолулу. Жодного деревця — голі, без ознак життя скелі, припорошені сіруватим пилом схили. Гора — мов велетенський келих. Вона зветься Пуншевий келих — кратер давно згаслого вулкана.
Кілька років тому, вперше побачивши Гавайї, ці романтичні в моїй уяві острови, я неабияк захопився. А згодом довідався, що на одному з них, Кюре, живе тільки сила-силенна пацюків. І ще: острівець обрали мішенню американські військові кораблі на час маневрів. Та й інші острови, виявилося, не такі вже й мирні…
Хлюпала, б'ючись об пірс, лінива хвиля; корабельні снасті здавалися мереживом на небосхилі. З пірса вітер ніс пряні пахощі ванілі, ананасів, копри.
Принишкло огорнуте пеленою темряви місто. Угамувалися пасажири «Маріпози», розійшлися з палуб. У гавані тиша. Бовваніють мовчазні кораблі, що зайшли сюди на короткий перепочинок. У небі інколи прогуркотить мотор — іде на посадку літак з військово-морської бази Пірл-Харбор, та серед зоряного рясноквіття, в самісінькому зеніті, часом помітиш вогнисту рухливу цятку — супутник Землі. Космічний двадцятий вік, і Гонолулу на Гавайях не колишнє канакське селище — велике місто. Та ось прожектор, спалахнувши далеко на мисі, вихоплює з темряви невеличке суденце, над яким пелюстками розкрилено вітрила, — і все забувається, і вже бачиш вітрильники Лисянського й Крузенштерна, а серцем і помислами там, біля берегів рідної Вітчизни.
Дороги в океан починаються від землі, і моряки народжуються серед степу.
З давнини, з вічності виринає минуле… Русочубий хлопчина із своїми однолітками майструє очеретяні човники… Пройшла гроза, дощова смуга краєм захопила й околицю Ніжина — селище на Чернігівщині, де живе з синами — Іваном, Ананієм та малим Юрком — рано овдовілий Федір Лисянський. У ній відбилися гінкі тополі, хмаринки, що плинуть і плинуть кудись у безвість. Коли замрієшся, можна уявити, що то не тополі й не хмаринки крилаті, а вітрила океанських кораблів.
Ні, Юрко зроду не бачив моря. Батько тільки розповідав, як цар Петро Великий на Азові будував кораблі та посилав їх в чужодальні краї. А одного разу старший брат, Іван, приніс додому і дав Юркові книжку. На малюнках хлопчик побачив море — голубий неоглядний простір. Ворухнулася відчайдушна думка: і собі попливти на такому, як у книжці, кораблику, що, розкриливши вітрила, перескакував з хвилі на хвилю. Дружки покликали Юрка, і вони побігли до левади, де в глибоких рівчаках вирувала спінена дощова вода.
Ось де він, океан-море!
Мініатюрні човники, змайстровані хлопчаками, підхопив потік, виніс на широке плесо, котре розкинулося між верболозом та очеретами. Були ті човники схожі на справжні вітрильники, що загубилися в просторах океану. Хлопці дивилися, як ті пливуть і пливуть від берега. Діти степів, вони прагнули зазирнути трохи далі свого села, — ген туди, де манливо синів виднокіл. Але навіть у думках ніхто не припускав, що один з них — Юрко Лисянський — стане мореплавцем, відкривачем нових земель.
І ще уявилося мені того вечора…
Широким українським шляхом торохтів віз. Весна була рання. Уже в березні, коли Юрків батько зібрався з синами до Петербурга, вітер висушив землю. Голі руді пагорби лежали довкіл. Невесело було на душі у старшого Лисянського. От ніби й не жив, а все минуло. Дружина давно в домовині. Виросли сини. Іван, той уже парубок, скоро, мабуть, і посватається, Юрко та Ананій, хоч і пуп'янки, тепер теж не його. Старий степовик виношував думки віддати синів у науку. І таки наважився — вирушив з ними в столицю на Неві. Він оддасть синів у морський шляхетний корпус. Минуть літа, і, може, вийдуть з них люди…
Та прибульця з Малоросії холодно зустріли чиновники з Адміралтейства — колегії, яка відала і морським навчальним закладом. Збіднілий поміщик-хлібороб! Невелике цабе. Й не такі приїздять до столиці, б'ють чолом. Але попала коса на камінь: він, Лисянський, теж упертий і просто не відступить! Нарешті знайшов вихід. З допомогою впливового земляка, полковника Безбородька, добився прийому в самого адмірала Голенищева-Кутузова. Той дав розпорядження зарахувати дітей Лисянського в морський корпус.
Роки навчання. Перше плавання… А потім кровопролитна війна, в якій Юрій показав себе героєм.
І от його зоряний час. За проектом товариша Лисянського по морському корпусу Крузенштерна готувалася кругосвітня подорож. Мета її — забезпечити необхідними припасами російські колонії на Американському континенті, перевезти з Америки в Кантон сотні пудів пшениці для продажу китайським купцям і нарешті доставити в Японію російське посольство.
Росія купила в Англії два невеликих вітрильних кораблі — шлюпи. Одному з них дали ім'я «Надія», другому — «Нева». Експедицію очолив Крузенштерн. Юрія Федоровича Лисянського призначили командиром «Неви».
У серпні 1803 року кораблі вийшли з Кронштадта. Почалось перше кругосвітнє плавання.
Океанські шторми і спека тропіків. Мис Горн. Бурхлива протока Дрейка. Потім — Маркізькі острови, острів Пасхи. Кораблі йшли на Гавайї… З далини вирізьбились силуети гір. Острови. Отут, навпроти Гонолулу, де в темряві нишпорить промінь прожектора, пропливали російські вітрильники. Я пильнував судно. Так і минула ніч — віч-на-віч із морем, у спогадах про наших славетних попередників.
Коли ж сонце зависло над кратером Пуншевого келиха, а місто знову загомоніло й завирувало, — я таки впевнився, що чарлі-чаплінський фільм про зустріч по-гавайськи розповідає правду. До пірса під'їжджали на машинах, приходили пішки якісь делегації. Дівчата-полінезійки надівали нашим хлопцям на шию вінки, а солідні розпорядники тут же переконували нас, що ми повинні відвідати (звичайно ж, за "платню — в цьому і крився секрет їхньої наполегливості!) таке й таке історичне місце, побувати там-то й там.
Нам вручали візитні картки, проспекти, запрошення до різних розважальних закладів. «Якщо не побуваєте на Вайкікі,— попереджала письмово одна компанія, що відала розважальними закладами, — в ресторані, вважайте — Гавайїв не бачили»; «Запрошуємо подивитися полінезійські народні танці!»; «Ласкаво просимо до японського ресторану «Пагода», де на ваше замовлення в океанарії піймають золотих рибок і тут же засмажать»; «Тільки у нас і ніде більше!» — кликало, заманювало, тягло невідступно й настирливо.
Здавалося, це не чарівні Гавайї — райський куточок Океанії, як про них пишуть у туристських довідниках, — а торжище, де все, від краму до народних звичаїв і пісень, — на спродаж.
Я передав вахту товаришеві, переодягнувся і, приєднавшись до групи, що вирушала в місто, зійшов на берег.
Проходячи повз «Маріпозу», побачив на її палубі зграйку підлітків… Таки правда, на втіху туристам хлопчаки на Гавайях пірнають за кинутою з корабля монетою! Он вони, один за одним, готуються стрибнути у воду. Поважна американська леді підняла руку, і в повітрі щось блиснуло. Не встиг грошовий дріб'язок упасти, як хлопчаки шугонули з багатометрової висоти і зникли в глибині. Хвилина, друга — і ось вони вже на поверхні. Кільком пощастило — розтискають кулаки, переможно показують здобич. А на «Маріпозі» — подив, і нові любителі, аби пересвідчитися у спритності тутешніх нирців, шукають по кишенях центи.
Нас звідусюди обступили будинки. Прибережна смуга, на якій розкинулось місто, витягнута зі сходу на захід уподовж моря і особливо широка в підніжжі гір, таки, де починається долина Нууану. Але в цьому лабіринті кварталів, де ми йдемо, важко що-небудь збагнути. За багатоповерховими будинками нічого не видно; вулиці такі ж шумливі, як і в інших містах-велетнях. Потік машин не припиняється ні на мить: снують легкові, натужно ревуть вантажні. А де ж люди? Ми їх поки що не бачили.
Першим, хто нам трапився, був… король Камеамега. Його статуя височіла перед очима на неширокій площі. На голові — шолом, у лівій руці — спис, на плечах — довга мантія: все як має бути. До речі, про мантію. Розповідають, що колись на Гавайях водилася, тепер уже винищена, пташка мамо. Під крильцями у неї було по одній палевого кольору пір'їні. З тих коштовних пір'їнок не одне покоління підлеглих виготовляло королівську мантію, і прості люди мусили платити тими пір'їнками спеціальний податок. Нелегка то була робота! Щоб піймати мамо, мисливці пробиралися далеко в гори, у первісні тропічні хащі.
Для виготовлення мантії вбивали десятки тисяч пташок. Пір'їнки вшивали в звичайну основу мантії. Минали роки, десятиліття — і от наряд короля готовий. Він справді чудовий: блідо-золотий, бархатистий, казкова краса його приковує зір. Але дивитись на нього простим гавайцям заборонялося під загрозою смерті. Сам король надівав мантію тільки в особливо врочистих випадках.
Статуя Камеамега — перед нами. Прив'язавшись до шиї короля вірьовкою, на дерев'яній підвісці стоїть маляр і, вмокаючи квач у відро, фарбує мантію. Золота фарба капає на постамент, одяг маляра теж у фарбі, переливається, горить проти сонця.
— Недотепа! — каже мій товариш, астроном Ерік Гуртовенко, що йде поряд. — До пуття не може виконати таке відповідальне доручення. Його б на «Витязь», хлопці наші швидко навчили б фарбувати. А втім, — кидає він насмішкуватий погляд на мене, — тебе теж боцман ніяк не вишколить, хоч, напевне, короля і ти б так розмалював.
Ерік — великий мораліст: в чужому оці порошинку помітить, а своїх вад не бачить. Уже не раз бувало, коли я просив його допомогти мені фарбувати не те що перебірки корабля, а навіть ватервейси — настил уздовж борту судна, — і то він так «працював», що боцман через це мене допікав не один день. Тепер-от він ще й глузує!
Ми з ним прямуємо до Вайкікі. Знаменитий пляж лежав уподовж затоки з тією ж назвою. Неподалік — вулкан Діамантовий Пагорб, біля підніжжя гай. Вайкікі — своєрідна вітрина Гонолулу. На фронтонах будинків — рекламні щити: полінезійці в національному одязі і майже голі… одні танцюють, інші весело граються, а трохи далі намальовано, як смаглотілі канаки закидають у море невід… І танцювальні сценки, й масове гуляння — всього досхочу, тільки відвідайте пляж!
Нині на Вайкікі, мов струмки до моря, стікаються людські потоки з навколишніх вулиць. Там для туристів відбудеться видовище.
За чепурними особняками, фешенебельними готелями крізь пальмове віття прозирає вигнуте підковою узбережжя. Гавайські народні умільці, орудуючи тесаками, вирізують з дерева мініатюрних божків тікі. Більшість богів, що стоять на прилавках, виготовлені в майстернях на Гавайях, а також на самому Американському континенті.
Глядачі вмощуються на дерев'яних лавах амфітеатру. Ми з Еріком сідаємо теж.
З невеличкої, вкритої банановим листям хижки, вийшли майстри-аматори. Розстеливши циновку, сіла жінка. Її обступило кілька чоловіків, і почалося змагання: жінка подавала їм пальмове віття, а вони «наввипередки» плели брилі.
Ожила знайома з реклами сценка: гаваєць у ступі місить в'язуче місиво — готує пої. Другий з дерева вирізує фігурки. Раптом над трибунами спалахнула вогниста стрічка. Напис: «Зараз буде хула-хула. Танець виконують виключно для фотографування — пам'ять про Гавайї».
З хижки вибігли гітаристки. Одна в окулярах, у довгій блакитній сукні,— заводійка, — ступила кілька кроків і в такт музиці почала пританцьовувати. Вона то виставляла ногу вперед, то брала руки в боки, неквапно обертаючись.
Це позування перед фотооб'єктивом тривало кілька хвилин. Потім з'явилася зграйка дівчат. Вишикувавшись у ряди, вони почали танок.
Дзвенять, прядуть нескінченну пряжу гавайські гітари. А дівчата метеликами кружляють у танку. Рухи енергійні, злагоджені. Перед ними — уявні вороги, напад яких треба «відбити».
Нам подобається ця сповнена драматизму хореографія, хоч вона не йде ні в яке порівняння з танцями, які ми бачили на островах Кука, де народне мистецтво ще не втратило своєї первісної зваби.
Видовище закінчено. Я розчарований, Ерік — теж.
— Не пощастило тут, — каже він, — ходімо в море.
Дивовижний пляж Вайкікі. Дарма що сонце сипле проміння, а в повітрі — непорушність і спокій. Із гірських ущелин струменить прохолода. І, хоч на морі штиль, видно, як за кілометр од берега здіймаються гривасті хвилі. Вони виникають з океанської глибини, ще мить тому спокійної й тихої.
Ласкава, тепла вода огортає тіло. Ми з Еріком наввипередки пливемо в море. Раптом: з хвиль, із піни прибою підводяться одна, друга, третя, ще й ще людські постаті. Фантастично! Люди немов ідуть по воді,— ставши на довжелезну дошку, ковзають по океану.
Це — серфінг, тутешній вид спорту. Щоб проїхати, стоячи на дошці, хоча б десять метрів, потрібно неабияке вміння. Ми це відчули…
Он там, удалині,— певно, дно в тому місці горбиться, підводячись майже до поверхні океану, — утворюється велетенський водяний бар'єр. Щомиті, щосекунди невгамовний океан штурмує заваду. Іде за валом вал.
Перехлюпнувши через підводний бар'єр, хвилі мчать до берега. Тієї миті, коли їм вдається подолати заваду, сміливці ловлять їх і приборкують.
За рифом з'явився плавець. Він спокійно лежить на довгій, майже триметровій, схожій на лаву, дошці. З океану одна за одною плинуть хвилі, гойдають людину. Проте це не ті вали, котрі здатні помчати дошку та верхівця до берега. Потрібна хвиля висока й стрімлива. І от вона непомітно появляється. Потім, як кобра перед нападом, робить стійку, згинаючись. Ще мить— і багатотонний водяний вал мчить вперед.
Якоїсь невловної миті, коли хвиля найвища, людина на дошці раптом підводиться, випростовується на повен зріст.
Вона здолала океан, його розлючену стихію! Мов на крилах, мчить у пінявому клекоті назустріч берегу і сама здається часткою океану — могутньою й величною.
…Уранці, спустившись на пірс послабити швартові кінці, вахтовий гукнув: